Вечір "швидких побачень". Репортаж з невіртуального Tinder
– Не знаю, що забули тут ви, – каже раптом до мене жінка поряд. – Але я тільки тут відчуваю, що хоч комусь цікава.
Їй близько 35. Трохи огрядна, але симпатична. Має стильне каре й вогник у очах. Його, щоправда, можна пояснити келихом шампанського, що тут наливають.
Ми зіштовхнулись після вечора "швидких побачень". Співрозмовниця – часта гостя тут. Хоча й зізнається, взаємних симпатій не випадало ще ні разу.
"Швидкі побачення" в Україні проводять уже давно. "Бізнес-леді та бізнесмени, які знайомляться в невимушеній атмосфері флірту, гри й азарту", – так сюди заманюють одинаків та одиначок на одному із київських сайтів.
Вперше ж таку вечірку організував телевізійний продюсер Ентоні Бейлінсон ще 1998-го року за ідеєю рабина Якова Дево з Лос-Анджелесу.
Суть проста: жінки сидять за столиками, а чоловіки що 7 хвилин пересідають. Кожен має анкету, де відзначає співрозмовників, які сподобались.
В Україні таке задоволення коштує грошей – від 99 гривень і до понад тисячу гривень. Як правило, сюди входить фуршет і алкогольний напій. "Реальних знайомств більше, а витрат менше за похід до нічного клубу", – пояснюють організатори.
Цікаво, хто ж приходить на такі вечори, – думаю я. І надсилаю власну анкету "Ольга, 22 роки, студентка".
Один із героїв книжки "Покоління Х" Дуґласа Коупленда називав секс чи не єдиним способом глибоко зазирнути людині в очі. Натомість, на "швидких побаченнях" є нагода хоч і не так глибоко, та все ж зазирнути за один вечір у 12 пар очей.
Кожен тут намагається бути невимушеним. Я ж, насправді, нервуюсь. Заспокоюю сама себе, уявляючи, що я просто гортаю Tinder. Наліво – ні, управо – так.
Поліглот
35 років
Першим напроти мене присідає старший чоловік із сумними очима та чітким темпоритмом голосу. Він – з Донецької області, у Києві мешкає останні 5 років.
Сумні очі має не просто так: нарікає з перших хвилин – українці обдурюють, злі та холодні, натомість німці гостинні та відкриті. Вчить багато мов. Розповідає про діда, що мав румунське походження.
– Тож я і румунську вчу. Практикуватися от тільки немає з ким, – знизує плечима.
Знизую ними і я. Румунської не знаю.
Гортаю вліво.
Говорун
32 роки
Наступний любить науково-популярну літературу та гриби. Гриби – збирати, звичайно ж. А от читати, як несподівано, – Гокінга.
Здається, Стівен Гокінг – це як Ван Гог мистецького світу: у розмові його намагаються згадати кожен, хто має намір здатися начитаним.
– Фізика, теорія еволюції, теорія відносності. Це – останній топ наукового світу. Сам я хімік, але такий собі. Ще спортом займаюсь, – оторочить без упину 32-річний співрозмовник.
Мої відповіді пропускає крізь вуха. Дивиться повз. І говорить-говорить-говорить.
Раптом пропонує витягти питання-підказку, що лежать на кожному столі. Видихаю.
"Якщо би ви могли стати іншою людиною на один день, кого б ви обрали?"
– Андрій Шевченко, – випалює сходу. – Футбол я не люблю. Але успіх і купа грошей – це ж круто!
Моєї відповіді не чекає. Утім знову запитує:
– Ви чули про таке поняття, як емоційний інтелект?
Киваю.
– Це рідкість! Не кожен може сісти і зі старту спілкуватись із незнайомцем.
"Ага", – думаю я. Радію дзвіночку, що сповіщає про закінчення наступних семи хвилин. Суп із грибів холодними зимними вечорами – непогана перспектива, але крім як слухати, я би ще й поговорила.
Гортаю вліво.
"Спайдермен"
28 років
Наступний читає комікси.
– Не знаю, чи варто було це озвучувати.
"Я тепер теж", – думаю.
Дивимось одне на одного мовчки. Спалах, буря, дискомфорт.
Взаємні невдалі жарти, складені руки на столі. Він не відводить від мене пронизливого погляду і мовчить. Зазнавши поразки у зміні теми, обережно зачіпаю фантастику. Ожив!
– Ні, я не шив би собі сам костюм на Comic-Con, це – вже занадто. От якби хто позичив, тоді так!
Поки говорить, уявляю його в образі Спайдермена й героїв "Ліги справедливості", як у популярному американському телесеріалі "Теорія великого вибуху". Він тим часом пояснює тонкощі історії про ключ безсмертя.
Дзвінок повертає до реальності.
Мило, але – ні. Вліво.
"Язнаюпротебевсе"
32 роки
– Ольга.
– Та, що свята?
– Навряд.
Ну, астрологія і тлумачення імен – не найгірше, в чому мені зізнавались хлопці. Але цього разу все виявилось ще гірше – усі його стосунки були із жінками, яких звали, як би ви думали?
Оля.
Треба тікати з городу, тут алгоритм. Та у мене ще оплачене шампанське.
У найкращих традиціях НЛП починає мене нахвалювати: усі Ольги, каже, добропорядні (бінго! – універсальна невизначена характеристика), педантичні, доводять діло до кінця, не відкривають суть натури відразу.
З його власним іменем – цікавіше. Честолюбний авантюрист-маніпулятор, який вміє пускати пил до очей.
– І вам нормально отак зізнаватися, що ви – маніпулятор? – питаю.
Галантно прощається. За ним встає уявна ватага колишніх Оль.
Вліво, будь ласка!
Гітарист
34 роки
Навпроти сідає життєрадісний молодий хлопець у джинсовій куртці. Нарікає на короткі розмови і пропонує ігнорувати дзвінок й говорити далі.
– Усе, що дзвонить – це я.
Піднімаю одну брову – в голові лунає церковний дзвін. Але ні, він – спеціаліст з телефонії.
Окрім того, грає на гітарі вже 30 років. "Більше, ніж я живу", – з усмішкою думаю собі. Кличе на концерт свого молодого музичного гурту.
Щиро і з інтонацією читає власного вірша. Замріяно слухаю щось там про аеропорти і любов.
Здається, хоч у цього із психікою все гаразд.
– Вони там десь стараються, – показує на небеса. – А ми сидимо в офісах та по домівках – і нічого не робимо.
А мені раптом хочеться змінити своє класичне плаття на джинсівку, начепити шкіряні браслети й із гордим серцем вболівати з-за куліс.
Гортаю вправо.
Італієць
35 років
Несподівано – іноземець. Він шукає "милу, чесну, розумну, гарну" і оце от усе.
Шукає всюди, за будь-якої можливості. Хоче вивчити російську.
У його англійській відчутний акцент і весь він італійсько поспішно-гарячковий.
Скептичний, як типаж Челентано з "Приборкання норовливого". Рим для нього, каже, – буржуазне місто. Утік звідти до Києва – від якихось сімейних зобов’язань. Отакої, люди тікають навіть з Риму.
Гортаю вліво. Дві безодні тривожності – це вже занадто.
Стажер
32 роки
Здається, я приймаю його на роботу. Принаймні маю таке відчуття.
Діловий костюм, рівна постава, погляд в нікуди: ім’я, 32 роки, працює за спеціальністю – програміст в аутсорсинговій компанії, факультет кібернетики Шевченка. Одружений не був, дітей не має. Грає і слідкує за футболом. На поплавок, на хижака, іноді – спінінг. Велосипед, парк, театр.
Має м’яке обличчя і ліниву манеру говорити. Сором’язливий, простий та добрий – знайомитись на вулиці йому стресово.
Здається, він надто буквально зрозумів, що таке "швидкі побачення" – мов слухняний школяр вистрибує з-за "парти" із дзвінком.
Вліво, але такий чоловік не пропаде. Велосипед, спінінг, театр!
Якщо комусь із жінок вдасться його розслабити – буде в захваті.
Дизайнер
34 роки
– У мене? Добре все! Взагалі прекрасно, я тобі кажу, – каже і трохи нервово сміється.
Дизайнер інтер’єру. Має модні окуляри й стрижку із барбершопу. Любить спорт (що помітно) і, несподівано, – сучасне мистецтво. Знову Ван Гог? Ні, дизайнер любить Ройтбурда.
Колись я мала чорне фортепіано "Україна", у його тітки було точно таке ж. Обидва радіємо цьому факту, як у тому анекдоті: ми так схожі – ти дихаєш і я дихаю!
Обіцяє навчити грати на гітарі, якщо я допоможу з фортепіано.
Сміємося.
Вправо, вправо. Захотілося ходити разом по виставкам і дискутувати про те, що мав на увазі автор, коли малював цю кляксу.
Далекобійник
33 роки
Кажу, що вчусь на журналістиці у Львові. Довга пауза, складає логічний ланцюжок.
– Тобто ти будеш… – відкашлюється, – прес-секретарем бандерівців?
Не стримую сміху.
Він же не сміється. Водій-далекобійник, який любить караоке і знає 4-5 акордів на гітарі. Цього було достатньо для шкільної панк-рок групи. Має невисокий зріст і татуювання хреста на пальці правої руки. З-під рукава виглядає продовження ще одного тату.
Говоримо про їжу. У мене не зникає відчуття, що він прораховує, чи я вигідний вклад його часу. Чесно кажу, що люблю їсти майже все. Так, і фаршировані перці. Так, і м’ясо.
– А готувати? – питає.
Нарікає на дефіцит жінок, які готують.
– Ну, що будемо робити? В караоке ходиш?
Вліво. Здається, він уже просто втомився. Як і я.
Ми одні у одного вже дванадцяті.
***
Коли сети закінчились, в анкеті я поставила симпатію усім 12-ом парам очей. Заради статистики.
Що я для себе зрозуміла? Що у перші кілька секунд на фізичному рівні відразу знаєш, хто тобі сподобався, а хто – ні.
Що "швидкі побачення" – краще за знайомство онлайн.
І що проведення таких подій – прибуткова бізнес-ідея.
Чи ми можемо показати себе справжнього за 7 хвилин? Навряд. Та наступного дня мені прийшло п’ять телефонів у відповідь – майже половина взаємних симпатій.
З них подзвонило троє. Серед тих – далекобійник і дизайнер.
Так от, караоке чи виставка сучасного мистецтва?
[L]
Ольга Кутишенко, журналістка, спеціально для УП.Життя