Під одним дахом з безхатьком: як пара повертає людей з вулиці до життя

4795
20 березня 2019

Зовсім незнайомі люди, з різних міст та різного віку, живуть разом. Їх об’єднує одне немає дому.

Когось розвели на гроші, хтось став алкозалежним, хтось опинився на вулиці, бо більше нікуди іти.

Тут, у двох квартирах, які називають "Домом Милосердя", їм допомагають повернутися до світу.

***

Юра, давай розказуй, як ти до такого життя докотився, каже один з чоловіків іншому.

– Мені розповідати немає що, відказує той. – Сам у всьому винен..

Раніше думав, що гордий орел… а виявилося… Звинувачувати немає кого, крім як самого себе.

Юрій, 57

Високий, коротко підстрижений, у сірій футболці та темних спортивних штанах.

 

Щойно голився – це видає червоний поріз від леза на щоці.

Біля ліжка – милиця. На неї Юрій спирається, щоб пересуватися кімнатою.

Я на вулиці був не менше 5 років. По під’їздах і подвалах жив. З кожним роком нам все важче і важче: замки, під’їзди зачинені.

Молодь така, що не дай Боже попастися їм у руки. Звірі. Ми такими не були. Боже спаси, щоб інваліда чи людину похилого віку образити, такого не було.

Це зараз безлад. Можуть вбити людину навіть не заради прибутку, а задля розваг. А хто мене буде шукати? Ніхто.

Ілюстративне фото: SOMATUSCANI/Depositphotos

Коли Юрій пішов з дому від сім’ї, спочатку жив з батьками. Та одного дня погарячкував і пішов мешкати в під’їзді.

Ночував у тому ж під’їзді, де був прописаний. Сусіди знали і допомагали, підкормлювали мене. А там де живеш, там не смітиш.

Потім мене сильно побила молодьож і я попав в лікарню, – спокійно розповідає чоловік.

Хороший головний лікар був, каже: "Куди ти підеш? Лишайся тут". То я там якийсь час лежав, там великий хол був, не палата, а у ньому 4 ліжка стояло.

З лікарні мене забрали в центр (реабілітаційний – УП) і звідти вже я сюди потрапив (Дім Милосердя – УП).

"Чоловіча" квартира Дому милосердя

***

Квартиру, у якій живе Юрій та інші безхатченки, орендує громадська організація Олени та Олексія Кучапіних.

Спочатку подружжя допомагало таким людям їжею, теплими речами та спілкуванням.

Та потім вирішили помагати їм глобальніше, ось уже 3 роки вони винаймають дві квартири: жіночу та чоловічу.

Туди тимчасово селять безхатченків, допомагають відновити їм документи, знову почати спілкуватися з рідними, привести своє життя до ладу.

У Домі Милосердя допомагають переважно людям пенсійного віку, людям з інвалідністю, але, за можливості, й іншим.

Мешканець Дому милосердя на кухні

***

У вас є сім’я? – обережно питаю у Юрія.

Можна сказати, що немає... – Юрій стишив голос та опустив очі додолу. Кілька хвилин тиші.

Три дочки в мене є, живуть в Новобіличах… внук такий бігає, – показує рукою ріст онука.

Я нещодавно ходив до них з цукерочками і тортиком, попили чаю з тещею. А вона (дружина - УП) так і не вийшла.

Тільки старша дочка вийшла і теща. Мені сказали, що жінка прихворіла, але я знаю, що вона ще не готова, я не правий був, дуже неправий…

Я зрозумів, що відірваний від них вже… Не знаю, що далі.

Юрію важко згадувати минуле. Він витримує довгі паузи і часто обривається на півслові.

І він – чи не єдиний у цій квартирі, звинувачує за таке життя не обставини, а самого себе.

Я винен, ніхто, крім мене. Горілка біла, а справи робить чорні.

 

Я майстром був, багато чого вмію робити. Гроші нормальні заробляв, віддавав дружині, казав відклади, нехай буде.

Мені у спадок залишився приватний будинок від бабусі і мами. Я воду провів туди, а потім мали люди приїхати газ проводити, а жінка каже: немає грошей, я собі купила те і се. Так я потроху почав здаватися і запив..

Давно вже п’ю… Руки ніколи не підіймав на жінку, але всі свої проблеми намагався заглушити горілкою, а воно ще гірше стало... Так я тут і опинився. Нікому не потрібний.

Юрій потирає сухі великі руки, складає їх і опускає на хворі ноги.

Пам’ятаю, якось біля воріт хати батько мій проходив, то я його кликнув, кажу: "Заходь, жінка борщу наварила, будемо обідати".

Тепло було, винесли надвір стіл, накрили його, а батько не їсть. Питаю в нього чого не їсть, а він мовчить і очі опускає. То він так і не почав їсти, поки я в сусіда горілку не купив. Батько пив, з матір’ю розвелися вони через то... І я п’ю.

Не впевнений, якщо б зараз потрапив на вулицю, то чи знов би не забухав. Знаю, що ще не готовий.

Юрій різко обриває розповідь і сопе...

Поки по квартирі Дому милосердя бродить кіт...

Пам’ятаю народження першої дитини. Пологовий будинок як барак, сніг по саму кватирку.

Кватирка відчинена, а там тепло, лежить моя дружина з цим маленьким комочком. Я лежу на снігу, от стільки снігу було, – проводить рукою на рівні грудей.

Дивлюся в кватирку. А вони там лежать під покривалом і цей комочок цицьку сосе. Це щастям було для мене, – всміхається сам до себе.

Ще трохи мовчить і врешті говорить.

Я жити хочу. Хочеться здоров’я, чимось займатися. Хочу зробити документи, а потім може якийсь підробіток знайти, – вже більш впевнено каже Юрій.

Хочеться, коли потепліє, піти додому, спробувати поспілкуватися, знайти якусь спільну мову. Це ж ніколи не пізно.

Маю надію зустріти нормальну жінку і постаратися жити по-іншому.

 

***

Щоб допомогти безхатченкам усвідомити, чому вони опинилися на вулиці, Олексій та Олена багато з ними говорять.

Стараються не просто підтримувати, а допомагати вирішити проблеми.

Ми допомагаємо людям не лише фінансово, а й психологічно.

Багато хто нарікає на свою долю, обставини і те, що його чи її обманули, кинули на гроші.

Але коли запитати в них про сім’ю, друзів, якісь соціальні зв’язки – то, як правило, вони губляться і не знають, що відповісти.

Мешканець Дому милосердя

Якщо у вас зараз забрати квартиру, то чи одразу ви опинитесь на вулиці?

Ні, ви будете шукати якісь варіанти, якось виходити з ситуації.

А якщо людина все життя плювала на оточуючих, вважала себе найрозумнішим, то врешті опинилась на вулиці.

Тому їй варто визнати, що вона неправа.

Можна людині дати грошей, роботу, квартиру, одружити, але якщо вона сама не усвідомить, що треба рухатися далі, то знову опиниться на вулиці", – пояснює Олексій.

***

На ліжку у квартирі старої п’ятиповерхівки сидить жінка і в’яже шкарпетки.

Час від часу поправляє розхитані окуляри та волосся, яке спадає на очі.

У неї сиве волосся та виразні очі, вони пасують до голубого в’язаного светра.

 

Пальці ховаються у нитках та за спицями, на нігтях блищить блідий червоний лак. Біля ліжка – милиця. У неї теж немає дому.

Лєна купує на секонд-хендах светри, ми їх розпускаємо і тоді я в’яжу все, що схочеться.

Оце в’яжу для себе шкарпетки. Бо раз зв’язала – бабі віддала, другий раз мужчині віддала, який тут з нами жив після операції. Він навіть спав у них...

 

Тетяна живе у "жіночій" квартирі Дому милосердя місяць. До цього близько місяця снувала вулицями Києва.

В кімнаті Тетяна не сама, зайвих вух не хоче, тому ми переходимо на кухню.

Тетяна, 60

На столі – оселедець під шубою, товсто нарізаний свіжий хліб, у склянці – чисті виделки з ложками.

Кухня чистенька, у кожного тут є своя тарілка та ложка.

Тетяна годує тутешніх мешканців щодня: то борщ, то ліниві вареники, то плов – щодня щось нове свіже.

Я ж з дєтдома коли вийшла, то нічого не вміла. А коли заміж за Сірьожу вийшла, то дуже хотіла навчитися готувати. По розповідям я то все знала, але як почала готувати… Ой-й-й! – сміється Таня і махає рукою, відвернувши голову в інший бік.

Вирішила зліпити вареники з картоплею. Замісила тісто, картоплю зварила, а зажарку не зробила і вони всі злиплися. Сіла на кухні і плачу. Сірьожа приходить з роботи: "Ти чого плачеш?", я вагітна тоді була. Кажу, хотіла вареники зробити, а не зробилися. Та нічьо, каже. Взяв отако, як пиріг порізав і їсть.

А потім, коли ми з’їхали з Сірьожою на квартиру до його батька, то я там всі рецепти записувала , як хто що робить. Каже Сірьожа: "Ой, як вкусно".

Воно ж ніяке, кажу, не бреши мені, – сміється, виблискуючи золотистими коронками, Тетяна.

Потім подруга мене надрочила по кулінарії і я вже знала, як що готувати, – гордо каже жінка і накидає нам у тарілки по шматку "шуби".

Тетяна родом з Нікополя на Дніпропетровщині.

 

У Києві живе 20 років: спочатку працювала на базарі, продавала господарські товари, поки не травмувала ногу.

Якось на роботі мене штовхнув чоловік і я попала в лікарню з травмою бедра.

Лежала там пару місяців. Якось подзвонила хазяйка квартири, де я жила, і сказала, що не буде чекати, поки оплачу оренду. "Ти не працюєш, значить до побачення, ми одна одну не знаємо", – так вона мені сказала.

А мені куди йти? З дочками ми втратили зв’язок, а потім я дізналась, що вони мою квартиру в Нікополі продали.

Без відома виписали мене звідти і продали хату.

Взяла мене до себе одна падруга. Ми з нею плече в плече працювали на ринку, в одного і того ж хазяїна. Я жила в неї 3 місяці, дивилася за її дітьми.

Якось вона на тиждень забухала і не з’являлась вдома. То прийшла соцслужба і забрала, прямо з вулиці, її меншого сина.

То вона мене почала в цьому звинувачувати, тому я була вимушена піти звідти.

Молилася, щоб вийти за двері, а там вже було все рівно, куди йти, – з полегшенням каже Тетяна.

Під спокійну музику радіоприймача жінка робить нам чай з кількома ложками цукру.

 

Я вийшла з тої квартири в 11 ранку. Тільки до восьмої вечора прийшла на площу Шевченка, я біля неї на ринку працювала.

Важко було, я на костилях ходила тільки з кімнати на кухню і назад. Просиділа всю ніч на лавці біля "Сільпо". Там нічний магазин був і постійно були люди. Сама себе заспокоювала, що тут люди, машини, вже не так страшно. Так 17 днів просиділа.

Дівчата з ринку мене кормили, чоловік, в якого я раніше працювала, дав мені крісло. Дівчата курточки мені принесли, кушать, сигарети. Та й так сиділа, – спокійно розповідає жінка.

– Вам доводилося просити гроші? – питаю.

Ні, ти що! У мене б очі на лоб полізли, якби я просила, – кривить рота Таня.

Я ж сиджу накрашена, з довгими нафарбованими нігтями, ти шо. При мені була сумка, косметичка, маленьке дзеркальце.

Я ж там своєю людиною була. Там було кафе, то я прийду до дєвок, вони мене накормлять, якщо треба, дадуть сигарет чи грошей.

Піду в туалет помиюся, все зроблю, як положено.

Сама ж не могла одягатися, то дівчата мені і одягатися допомагали.

Штани, речі мої прали. Я інколи навіть на себе мокре вдягала, а надворі літо, то тільки вийшла, вони вже сухі.

Коли на вулиці похолодало, треба було вирішувати, де жити далі.

Якось дорогою з ринку Тетяна зустріла знайому, з якою раніше працювала.

Та забрала її до себе на квартиру, але вже через 2 тижні натякнула, що співмешканців їй не треба.

В мене був номер Андрія, який працює з Олексієм, то я його набрала тоді і кажу, що забери мене, будь ласка, звідси кудись.

– Чому ви не сказали донькам, що у вас травма і потрібна допомога?, – запитую.

– А чого ти не питаєш, нащо я приїхала до Києва? – ледь не кричить Тетяна.

– Кажу ж, треба було гроші заробляти, а так приїхала ні з чим і сиділа в них на шиї. Як ти собі це уявляєш! – різко скрикує жінка і на пару хвилин замовкає.

– Дочка моя старша, Олена, живе у Львові, я недавно дізналась. В неї своя фірма, у вищих колах там. Ми її знайшли у фейсбуці, писали, щоб вона допомогла мені. Вона спочатку сказала, що гроші вишле, а потім передумала.

Я з нею буду судитися за аліменти, щоб вона мене утримувала.

А менша дочка, Ірка, десь пропала. Не знаю, де вона. До мене дійшли чутки, що вона на голку сіла, але я не знаю, чи це правда.

Я не знаю, чого хочу далі. Мені вже навіть Льоша сказав, щоб я подумала, чим буду далі займатися, а я не знаю. Хочу Ірку знайти, тоді може буду шось думати...  

***

У квартирі, крім Тетяни, живуть ще четверо. Люди сюди потрапляють з лікарні або з вулиці.

Інколи Олексію чи Олені телефонують лікарі, інколи небайдужі, які хочуть допомогти безхатченку.

Перед тим, як взяти людину у дім, Олексій проводить співбесіду. Вона потрібна, бо не всі погоджуються жити за правилами, не всі хочуть йти з вулиці.

– Нещодавно ми прийшли до чоловіка, який живе в люці. Запропонували допомогу і розказали про правила проживання в нас: не можна пити, курити, ображати інших і виходити лише з нашого дозволу.

Сказав, що не хоче жити у в’язниці, йому треба свобода, – розповідає Олексій.

Інколи Олені та Олексію вдається помирити безхатьків з їхніми сім’ями. Решту скеровують у приватні або державні притулки.

Кожен сам обирає, де житиме далі. Коли у квартирах звільняється місце, приходить хтось новий.

Адже завжди є ті, що ховаються в натовпі метрополітену, туристів чи за горами сумок і сміття.

Кожен бездомний – самотній, якщо не фізично, то в душі точно. Тому ми намагаємося створити їм сімейну атмосферу, щоб людина відчула любов, – каже Олена.

 Тетяна (зліва) з співзасновницею Дому милосердя Оленою (справа)

Дарія Скрипнюк, журналістка, для УП.Життя

Можливо, вас зацікавить:

Ми не хочемо втрачати з вами зв'язок. Будемо раді бачитися і спілкуватися з вами на нашій сторінці у Facebook.

А якщо хочете бути в курсі лише новин та важливої інформації про здоров'я, підписуйтесь на нашу Facebook-групу або Telegram про здоров'я та здоровий спосіб життя.

powered by lun.ua

Головне на сайті