18 світлин про місця несвободи: все, що ви не хотіли би знати

Монітори Національного превентивного механізму регулярно відвідують місця несвободи та заклади закритого типу: колонії, слідчі ізолятори, тюрми, дитячі будинки, будинки для літніх людей тощо.

Монітори не попереджають адміністрації закладів про свої візити.

Побачене документують , фіксуючи на знімках брудні й занедбані їдальні, кімнати відпочинку, карцери, спальні та інші приміщення.

У таких закладах протягом місяців, років чи навіть десятиліть живуть психічно хворі, літні люди, ув’язнені.

УП.Життя пропонує приголомшливі кадри із 15-ти місць несвободи різних областей України.

Протягом останніх двох тижнів ці та інші фотографії демонстровалися в рамках виставково-дискусійного проекту "Місця несвободи" у київському Центрі візуальної культури (VCRC).

Артемівський психоневрологічний інтернат (Донецька область)

Такі "зручності" часто можна зустріти в психоневрологічних закладах або закладах для літніх людей. Під стілець ставиться відро, і людина таким чином задовольняє свої природні потреби. Звичайно ж, ніхто не міняє відро одразу, і воно може цілий день стояти у спальні, де живуть чотири-п’ять-шість людей. Їдкий запах сечі – це перше, що помічаєш, коли переступаєш поріг таких закладів.

Барабойський психоневрологічний будинок-інтернат (Одеська область)

Дуже часто люди в місцях несвободи (а особливо в інтернатних закладах) просто не можуть самостійно себе забезпечувати навіть базовими речами. Засоби гігієни жінки отримують у медичній частині, а лікарі у свою чергу обліковують усе, що вони видають. Оскільки в цьому закладі, окрім жінок, також живуть декілька чоловіків, такий журнал також виконує превентивну функцію.

Бережанський психоневрологічний інтернат (Тернопільська область)

На фото – житлове приміщення, у якому монітори НПМ знайшли карцер для "неслухняних" вихованців. Звичайно ж, його там не мало бути.

Бучанська виправна колонія №85 (Київська область)

На фото – досить типові умови перебування в українських колоніях. У колоніях мінімального та середного рівнів безпеки ув'язнені живуть у приміщеннях казарменого типу - по сто – сто п'ятдесят людей в кімнаті. Більшість українських колоній перенаселені. Якщо норма корисної житлової площі (тобто без коридорів, технічних приміщень, туалетів тощо) складає 4 квадратні метри, то на практиці це може бути 1 квадратний метр. Для того, щоб створити собі хоч якийсь приватний простір, люди завішують свої ліжка простирадлами.

Дисциплінарний батальйон Військової служби правопорядку (Київ)

Єдиний в Україні дисциплінарний батальйон, хоч і має непогану матеріальну базу, але також страждає від перенаселення. У батальйоні з медичного персоналу є лише фельдшер. Персоналу і техніки на всіх не вистачає, тому хворі військові тижнями (а іноді місяцями) чекають, поки їх відвезуть до шпиталю. Деякі поступаються своїм місцем в "черзі" людям з більш серйозними захворюваннями.

Замглайський дитячий будинок-інтернат (Чернігівська область)

Цей будинок-інтернат розташований поблизу зони відчуження Чорнобільської АЕС. Поруч обгорілий лік та законсервовані підприємства. До обласного центру – 40 кілометрів. Хоча працівники цього інтернату створили дуже добрі умови для підопічних, для більшості з них перебування в ньому явно не на користь. З 93 людей, які були в інтернаті на момент візиту, було лише 9 дітей. Всі інші – молоді жінки 18-35 років, які не мали змоги навчатися та розвиватися. Єдине, чим вони могли себе зайняти – в’язати, вишивати або малювати. Одна з жінок (31 рік) розповідала, що за час життя в інтернаті "забула навіть таблицю множення". За 4 роки її чекав інший інтернат – для людей похилого віку. І така доля чекала практично на всіх дівчат, які перебували в інтернаті.

Ірпінський міський суд Київської області

На фото – неофіційне місце несвободи, яке за документами є технічним приміщенням під сходами. Насправді ж це камера для конвойованих осіб. Тобто тут люди чекають на судовий розгляд їхніх справ. Під час візиту правоохоронці стверджували, що не використовують це приміщення для тримання людей, однак монітори знайшли у картонному смітнику дві судові справи.

Інші підсудні змушені чекати розгляду справи в автозаку, площа якого менше 1 квадратного метра. Іноді чекати доводиться по 4-5 годин на спеці або на морозі – жодного кондиціонеру в автозаку, звичайно, немає.

Ізолятор тимчасовго тримання на станції Київ-Пасажирський

Прогулянкові дворики в "режимних" місцях несвободи – це ті самі камери, але з ґратами замість стелі. За нормами, в них повинні бути лавки для сидіння і навіси на випадок дощу чи снігу. В деяких прогулянкових двориках обладнують тренажери, але в деяких немає навіть базового набору. Люди годину просто стоять.

Ізолятор тимчасовго тримання у Павлограді (Дніпропетровська область)

За нормами, у душових та туалетних кімнатах місць несвободи мають бути перегородки, щоб забезпечувати людям приватність. Але деякі перегородки цю приватність явно не створюють. Відповідно до вимог, душ має дозволяти одночасно митися усім утримуваними в найбільшій камері.

Київська міська туберкульозна лікарня №2

У Київській міській туберкульозній лікарні є окремий поверх для взятих під варту людей. Переважно тут лікуються ув'язнені Лук'янівського слідчого ізолятора. Незважаючи на те, що біля корпусу є велика огороджена територія зі спостережною вишкою, цих людей місяцями не випускають на вулицю. Умови в палатах (фактично камерах) приблизно такі ж, як і в самому СІЗО. Людей возять на суди, незважаючи на стан здоров'я, а охорона, за словами лікарів, постійно п'є і дозволяє ув'язненим ходити між камерами.

Київський слідчий ізолятор

Чоловічий корпус Київського слідчого ізолятора називають "Катькою", тому що його начебто будували ще за часів Катерини ІІ (хоча офіційно Лук’янівську в’язниицю відкрили у другій половині 19 століття). Умови тут відповідні: вузькі камери, маленькі віконця, товсті холодні стіни, уражені грибком. Усюди таргани. "Больнічка" (тобто медична частина) – мабуть, одне з найгірших приміщень, що є в Лук’янівці. Єдина нормальна палата тут – та, в якій лікувалася Тимошенко. Зате дуже багато котів, бо домашні тварини дозволені в пенітенціарних закладах.

Крижопільський виправний центр №113 (Вінницька область)

В одній із камер Крижопільського виправного центру монітори знайшли людину, яка хотіла накласти на себе руки. Чоловік пояснив, що сам бачив, як б’ють інших ув’язнених, і боїться фізичної розправи з боку адміністрації. Засуджені жалілися на важкі умови праці, на насильство та відсутність медичної допомоги. Поміж іншого, у виправному центрі дуже погані умови проживання. На фото – лазня.

Камера для тимчасово затриманих Білоцерківського зонального відділу Військової служби правопорядку (Київська область)

В цій камері утримують затриманих військовослужбовців. Камера розміщена під сходами, відповідно в ній немає ані денного світла, ані свіжого повітря. Умови в ній не відповідають мінімальним стандартам, а утримання людини в ній може розцінюватись як жорстоке поводження.

Левоньківська психіатрична лікарня (Чернігівська область)

Монітори були шоковані побаченим у цій лікарні. Пацієнти там по 7-11 годин працювали на господарстві, що персонал закладу називав "працетерапією". Свої пенсії вони віддавали медичним працівникам. Туалет у приміщенні був призначений лише для персоналу, пацієнти мали користуватися туалетом на вулиці. Люди були дуже брудні, як і їхні речі. У них не було щіток, тому що, за словами персоналу, вони їм не потрібні. Деякі з пацієнти жили в цій лікарні по 20-30 років.

Новоборівський психоневрологічний інтернат (Житомирська область)

Під час візиту монітори знайшли підопічного, прив'язаного до ліжка. Як з'ясувалося, у нього ще зранку погіршився стан, але ін'єкції йому не допомогли. Тоді молодша сестра вирішила зафіксувати його, щоб не нашкодив собі та іншим. Але рішення про фіксацію людини може ухвалювати лише лікар (який в цьому інтернаті працює за сумісництвом декілька днів після обіду). Монітори наполягли, щоб лікар приїхав, але він не особливо поспішав побачити прив'язаного пацієнта. Опікуном усіх недієздатних підопічних цього інтернату є директор. Він отримує за своїх вихованців гроші, а персонал водить чоловіків до магазина, що належить сину директора.