9 травня – пам’ять про дідуся: як онука ветерана Другої світової стала парамедиком в АТО

Доріжка з гравію, на якій гріється сірий кіт, веде до затишного приватного київського будинку.

Його у 50-х роках власноруч збудував ветеран Другої світової війни Костянтин Чубуков.

На кухні біля столу уже зібраний армійський рюкзак. Онука ветерана – Юлія Паєвська – за дві години сідає в потяг на Маріуполь. Звідти – на Широкіне.

Уже п’ятий рік війни вона живе там, на першій та другій лініях фронту. Рятує і вивозить поранених.

Як це – бути онукою ветерана і медиком на війні, і чим є для неї 9 травня, Юля розповіла "Українській правді. Життя".

Війну спочатку пережив дідусь, а тепер переживає його онука

***

– Про саму війну дід мало розказував. Тільки тепер розумію, чому. Люди, які не мали стосунку до війни, не розуміють одразу, про що ти. І це добре, що вони можуть собі дозволити не розуміти. Значить, ми там не даремно, – заварює каву онука ветерана з позивним Тайра.

Малою вона кілька разів ходила з дідусем на парад 9 травня. У цій родині цей день завжди був святом, але без героїчного пафосу.

Зліва - Юля з дідусем і бабусею на 9 травня. Справа - ветеран Костянтин Чубуков на службі

– Він більше любив ходити до пам’ятника Невідомому солдату, на схили Дніпра, – червоніють очі Юлі. – Завжди довго там стояв. Нічого не казав.

Квіти завжди туди носили: бабуся, мама, всі. Ніколи не чула від нього дифірамбів КПСС чи чомусь такому. Завжди поважав воїнів, загиблих, дуже їх шанував.

Дідусь очолював розвідку в штабі військово-повітряних сил на Ленінградському фронті та керував розвідкою штабу 13-ї Повітряної армії під час Другої світової.

***

Він ніколи не розповідав онуці про страхи війни чи бої.

Згадував про життя у Пітері під час блокади Ленінграда, як ділився там пайком з чужою родиною з дітьми.

– Розказував прикольні речі. Він впровадив систему фотографування з літака. Доти не було цього в таких масштабах, наскільки я зрозуміла. От йому треба було підтвердити дані аеророзвідки. Це був 42 чи 43-й рік.

Тривала блокада. Він поїхав на передову. Там стояли балтійські матроси, яких зняли з суден і поставили на першу лінію тримати оборону.

Дідусь очолював розвідку в штабі військово-повітряних сил на Ленінградському фронті та керував розвідкою штабу 13-ї Повітряної армії

Розвідник дав їм завдання: потрібен "язик". Тобто людина з протилежного табору, яку можна "розпитати". Чим вищий ранг, тим краще.

– Хлопці сказали: "Ок, бухла даси?". Каже: "Канєшно". Пішли. Дід довго чекав, потім шухер з того боку, стрілянина. Хлопці прибігли і на штиках йому під ноги кинули чи то генерала, чи кого. Якийсь високий ранг, але він був уже мертвий. На жаль, замість розвідки вийшла розвідка боєм, – сміється Юля. – Дід був дуже вражений їхньою сміливістю.

Ветерана нагородили чотирма зірками шанованої бойової нагороди "Красного знамени", орденом Леніна та багатьма іншими орденами та відзнаками. Нагороди досі лежать у Юлі вдома – у сейфі.

Коли він вийшов у відставку у 50-х роках, йому запропонували вибрати будь-яке місто для життя на території СРСР. Вибрав ділянку у Києві: сам родом з Миколаївщини, дружина – з Полтавщини.

Збудували будинок, у якому народилися діти та онука.

– Дідусь мене виховував. Жодного разу не підвищив тон. Це були чемні накази, – сміється Юля. – Сказати "Ні" було майже неможливо. Він був неймовірним. Як явище природи. Ти можеш ображатись на дощ скільки завгодно, але від того він не перестане іти.

Дід разом з Юлею. У 50-х він сам збудував дім, у якому народились і діти, і онука

Завжди мені пояснював, що немає більшої честі для людини, ніж захищати свою землю. Вчив, що все мусить бути по-справедливості. І що треба жити так, щоб не було соромно перед самим собою. Думаю, це найважливіше в житті.

Не переступай моральних кордонів, роби так, щоб принести якнайбільше користі.

Я живу не для себе… іноді для себе, – сміється.

***

Юля вчилась робити перев’язки і накладати джгути ще з 1 класу.

Цьому її вчила шкільна медсестра. Вона була санінструктором під час Другої світової. За це отримала рідкісну медаль, яких всього 30 у світі.

– Вона була фанаткою своєї справи. Щотижня брала дітей з першого до останнього класу – і перев’язки, джгутування. Дуже серйозно все було.

Тому не дивно, під час революції Тайра стала медиком Євромайдану.

Тайра була медиком Майдану, а потім стала медиком на фронті

Позаду залишилась робота дизайнера і тренера з айкідо, цим бойовим мистецтвом парамедик займалась понад 20 років.

У березні 2014 року Тайрі зателефонував знайомий. Попросив стати тренером з тактичної медицини. Вона нашвидкуруч перерила англомовні та франкомовні ресурси і зліпила курс.

– Самодєлка на колінах вийшла непогана. Було кілька некритичних помилок, я їх потім виправила.

Почала викладати. У квітні 2014 поїхала на Донбас медиком. Зрозуміла, що більше потрібна там. І без вагань залишилась.

Для Тайри Майдан ще триває

– Для мене Майдан ще не закінчився, він досі триває. Досі продовжую те, що робила там.

А саме надавати пораненим першу допомогу і довозити їх у якнайкращому стані до госпіталів чи лікарень.

За чотири роки об’їздила весь фронт: Щастя, Попасна, Золоте, Авдіївка, Світлодарська Дуга, Широкіне … Перша та друга лінія фронту.

Вдома залишились чоловік та донька-підліток.

Дідуся-ветерана уже давно не було – він помер до незалежності.

***

Юлину групу називають "Ангелами Тайри". На їх рахунку – близько 400 врятованих життів.

"Ангели" працюють безоплатно

Вони знайшлись ніби самі та працюють безоплатно. За чотири роки війни "ангелами Тайри" стала майже сотня людей.

– Не люблю слова "волонтер". В ньому є відтінок непрофесійності. За чотири роки ми вже такі профі, що мама дорогая. Ми добровольці – ті, хто свідомо і щиро робить те, що робить.

Її підрозділ повністю фінансують українці. Дають бабусі по 20 гривень. Іноді просто зупиняють на дорозі: "Тайра, ми тебе впізнали. Держи 500 гривень, сама знаєш, що треба купити хлопцям".

– Іноді меценати великі суми скидають, і це кльово, бо ми тоді можемо відремонтувати машину. Ми підрозділ ASAP (української громадської організації військових парамедиків – УП), і фінансування йде через нього.

Вона не пам’ятає людей, яких витягувала. Хіба до того їх добре знала. Але чітко пам’ятає поранення.

– Іноді мене в Києві зупиняють: "Тайра, ти мене везла! Пам’ятаєш?". Я: "Е-е-е… А де поранення було?" – "Там і там" – "А-а-а! Згадала!".

Поранений, який вмирає, і здорова людина в "цивілці" – абсолютно різні люди, їх важко ідентифікувати.

На рахунку "Ангелів" - близько 400 врятованих життів

Режим в "ангелів" може бути різним, залежно від точки фронту і ситуації на ній. Може бути "пекло", а можна й кілька місяців сидіти і місцевим "гайморити лікувати".

– Ми також опікуємося цивільними у зоні конфлікту. Вивозимо їх іноді дуже важких до лікарень, бо "швидкі" туди не їздять, а хтось мусить це робити. Військові медики теж набирають силу, вже молодці. Думаю, скоро ми станемо їм не потрібні. Буду рада. Може, тоді піду в ЗСУ, – каже Тайра.

Її підрозділ рятує також поранених бойовиків.

– Так само за ними доглядаю, дивлюся, щоб все було ідеально. Не можу сказати, що палаю любов’ю до сепаратистів, але коли ти зрізаєш з пораненого одяг – ти просто бачиш пораненого чоловіка, який потребує допомоги і кричить, як йому боляче і погано.

А ще це наш обмінний фонд, щоб зберегти йому життя і обміняти на наших полонених, – пояснює парамедик.

***

Тайру часто питають цивільні, що вони можуть зробити у війні.

Кажуть: "Ви, напевно, нас ненавидите, бо ми тут фарбуємо волосся, а ви там не можете іноді помити голову".

Тайра рятує полонених на фронті уже 4 роки

– Кажу: "Ні фіга. Ми там якраз для того, щоб ви мали можливість фарбувати волосся, носити гарне вбрання, чепуритися. Але не забувайте про фронт. Ви можете стати зброєю в інформаційній війні".

У ній Україна на рівні держави прос*рає вщент. Знову, як на Майдані, маємо брати все в свої руки: пояснювати, чому так сталося, як так сталося. Бо інформація московськими ЗМІ дуже перекручується. Можна брати не зброю, а клавіатуру, говорити з людьми.

– На 5-й рік ви бачите кінець війні? – питаю.

– Не бачу. Бачу, що змінюється в позитивний бік ставлення до України з "того" боку, але чим більше крові, тим більше грузне людський фактор. Кров за кров. Не можна лишити так, як є, щоб всіх обняти і все. Занадто багато крові. З обох сторін.

Тайра не відчуває, що війна йде до завершення

Треба зайняти територію до кордону, зайняти кордон, і хто не згоден – хай виїжджає.

Хто заробив на суд – того під суд. Тільки так. Я не схильна до каральних операцій. Ми не фашисти і не карателі, але дід мене вчив, що все має бути по справедливості.

Вони порушили закон – вони мусять відповісти.

***

Тайра рідко буває вдома. Кілька днів разів на місяць, а то й раз на два.

[L]9 травня вона ще буде на фронті. Цей день для неї – День пам’яті. Не тільки про діда, але й про війну.

– Я знаю, що це таке. В СРСР було: "Війна – це святе, героїчний процес". Я схильна до того, що Друга світова – це саме трагедія. Про неї треба пам’ятати, щоб вона не повторилась.

Коли Юля приїжджає до Києва, ходить на цвинтар, де поховані військові, її дід та інші родичі-ветерани.

– По дорозі до дідуся є нова ділянка. Там сплять мої загиблі побратими війни на сході. Заходжу і до них. Так пересіклися для мене дві війни. Я горджусь моїми рідними і побратимами зі всіх часів, що не жаліючи себе захищали свою землю і свободу жити вільно.

Війна мене навчила, що кому судиться померти, той помре. А мені здається, що цій країні судилося стати сильною, вільною і офігенною. І я вірю, що так воно і буде. А ми можемо на це впливати – кожен окремо.

Ірина Андрейців, УП