Три історії про кохання − на відстані 11 тисяч кілометрів, на примусових роботах, в пошуках себе справжнього

7342
8 липня 2021

8 липня в Україні відзначається День сім’ї.

"Українська правда. Життя" розповідає три історії про силу кохання через океан, випробування почуттів на примусових роботах у Німеччині та щастя мати 9 дітей. 

Історія перша. 9 дітей і пошуки найдорожчого скарба

Зустрічати 1987 рік Оксана мала з батьками в Бурштині Івано-Франківської області. Та випадком долі їй не вистачило місця в машині й дівчина змушена була залишитися святкувати з друзями у Львові.

− Дізнавшись в цю новорічну ніч, що я люблю пісню "Гуцулка Ксеня", мій майбутній чоловік вирішив, що ми під неї ще станцюємо. На другий день Богдан приніс магнітофон і 1 січня ми танцювали знову. Ця пісня й дотепер є однією з моїх улюблених…

Коли ми закохалися, мені було 20 років, Богдану – 23. За пів року ми одружилися. Коли тобі 20, ти слухаєш серце, емоції. Під час закоханості ми знаємо людину на 10%, а 90% − це наші уявлення, очікування. Це вже пізніше я казала своїм дітям, що не дам благословення на шлюб, поки вони не зможуть записати недоліки свого обранця, − говорить Оксана.

 "Коли ми закохалися, мені було 20 років, Богдану – 23. За пів року ми одружилися"

Коли дівчині було 23 роки, у неї захворів тато. За два роки він помирає, залишивши по собі духовний заповіт дочці.

− Це стало початком пошуку справжньої віри. Так починається мій шлях прийняття та прощення. Це і стає переломним моментом, коли я перестала порівнювати чоловіка з батьком, та поставила собі за мету прийняти його таким, яким він є, − переводячи подих, говорить Оксана.

Народжувалися діти. Оксана здобула три вищі освіти, заснувала Школу Святої Софії. Чоловік почав займатися бізнесом сам, без допомоги батьків та кредитів. 

 Народжувалися діти

Зараз у родини 9 дітей. Троє з них мають свої сім'ї та своїх дітей. Іноді вони говорять батькам, що не уявляють, як вони жили та давали всьому раду.

Сімейні традиції родина Кочерган почала створювати інтуїтивно, не усвідомлюючи їх значення. Почали з суботніх побачень, які перетворилися на ритуал. Потім додалися святкування днів народжень дітей.

− Різдво посідає окреме місце у наших святах. Частково перейняли від бабці з дідом елементи свята, та зробивши свою основу. Розкладали під ялинку пахуче сіно. В нього насипали горіхи, яблука та цукерки. Останні роки це вже тільки цукерки, яблука нікому не цікаві, − з посмішкою ділиться Оксана. − І ось настає момент, коли ми лазимо по соломі, як перепелята, це сіно підіймається, стільки радості та сміху в цьому.

 Зараз у родини 9 дітей

З часом прийшло усвідомлення справжньої цінності стосунків. 

− В серпні 2020 року ми перехворіли на Covid-19. Чоловік був у лікарні в тяжкому стані. В той момент я відчула цю нетривкість, крихкість, − говорить Оксана.

Вона радить створювати родину не тому, що ти просто не любиш бути на самоті, або хочеш, щоб тебе хтось фінансово забезпечував, або хочеш народити дітей.

 Оксана з Чоловіком Богданом

− Це егоїстичні мотиви. Зараз вже можна прожити одному. Забезпечувати себе, мати дітей. Цінність в тому, щоб бачити глибину, неповторність людини, яка поруч. Хотіти бути з нею не заради себе, а заради цієї людини. Нею можна захоплюватися як цінністю, − ділиться Оксана.

Вона підсумовує словами Віктора Франкла, австрійського психіатра та психотерапевта, який вижив в концентраційному таборі, після чого заснував Віденську школу психотерапії: справжня любов – це відчути іншу людину.

Відчути на рівні її духовного ядра. Не тілесний потяг, який є й у тварин, а внутрішня краса, яка притаманна тільки цій людині, та яка ніколи не повториться. Вона не має меж. Вона не закінчується зі смертю. І це є насправді найдорожчим скарбом.

 Оксана підсумовує словами Віктора Франкла, австрійського психіатра та психотерапевта, який вижив в концентраційному таборі: справжня любов – це відчути іншу людину

Історія друга. Кохання у Мексиці

Київ. Літо 2007-го. Тетяна Москаленко працює в міжнародній ІТ компанії. У неї гарна робота, вища освіта, знання іноземних мов.

Несподівано подруга пропонує їй показати місто мексиканцю, який знімав у неї квартиру.

На їхню першу зустріч Мар’яно Гутіерез Мехія запізнився. Виявилося, що він загубився у Києві.

На ранок він летить з країни. Неочікувано за кілька тижнів повертається до Києва.

Ми гарно проводимо час і він знову їде. Я була впевнена, що назавжди, − пригадує Тетяна.

 Тетяна та Мар'яно

Вони починають спілкуватися в онлайні. Але спілкування в месенджерах не складається. Але на Новий рік Мар’яно надсилає Тетяні вітальне повідомлення.

− Ми почали думати, як зустрінемося і де, − розповідає Тетяна. − Мар’яно вмовляє мене приїхати в Мексику. Розуміючи, що батьки мені не дозволять поїхати, хоч на той час мені було 29 років, вирішую сказати їм, що їду на тиждень відпочити в Іспанію.

Прилітаю. Дзвоню батькам. Говорю, що я в Акапулько. Батьки розлючені. За тиждень дзвоню і говорю, що лишаюся ще на кілька тижнів. Потім залишаюся на три місяці, які перетворюються на півроку. І тут я розумію що вагітна. Батьки не могли сприйняти цього. Вони не розмовляли з нами рік.

Переїхавши до Акапулько, Тетяна взяла з собою частину України. З першого ж року вони починають святкувати Великдень.

− Тут немає такого свята як у нас, випеченої паски, крашанок. У них є биття різками до крові та розпинання на хрестах. Я цього не хотіла бачити. Тому почала готувати. Спершу ми святкували самі. Пізніше запрошували родину та друзів. До пандемії у нас збиралося до 70 гостей. І це тільки найближчі люди, − говорить Тетяна.

 Переїхавши до Акапулько, Тетяна взяла з собою частину України. З першого ж року вони починають святкувати Великдень

Мар’яно зараз працює почесним консулом України в штаті Герреро. Тетяна керує відділенням культурно-просвітницької організації Alliance française.

− Ми мріємо, коли ковід закінчиться, організувати великодній фестиваль. Щоб могли запросити місцевих українців з діаспори, посольство, та людей з України", − говорить Мар’яно.

На його думку, спілкування – це те, що завжди їх об'єднувало.

− Так, ми спілкуємося різними мовами. Коли познайомилися, говорили англійською. Зараз Таня вивчила іспанську та французьку. Діти, крім цих базових мов, знають українську. Я вчу українську, хоч поки погано знаю, то вивчу все одно. Ми любимо сидіти на балконі та говорити. Можемо обговорювати все на світі. Певно, це є наш секрет щастя. Я люблю її слухати. Мені цікаво що вона думає. А ще, вона неймовірно готує, − з посмішкою ділиться Мар’яно.

Тетяна говорить, що спершу їй було важко в новій країні.

− Ми, українці, дуже прямолінійні. Кажемо, що думаємо, і робимо це швидко. Тут спілкування відбувається інакше. Люди нікуди не квапляться. Можуть запізнитися на годину. Я не розуміла навіщо треба чекати та говорити ні про що. Вчилася дипломатично вести розмову. А коли ще з тобою не говорять англійською, навіть якщо її знають, це вдвічі складніше, − пригадує Тетяна.

 "Щоб мати щасливу родину, треба спочатку її створити"

Тетяна з Мар’яно розписалися після народження другої дитини. Без весільних святкувань, сукні та свічок.

− Ми насолоджувалися тим, як нам добре разом. Розписалися, щоб полегшити візові моменти мені та дітям, − говорить Тетяна.

На її думку, для того, щоб мати щасливу родину, треба спочатку її створити.

− Зараз одні створюють її, бо це роблять всі, інші − тому що втомилися від самотності. Треба розуміти, для чого тобі бути з кимось, навіть якщо це просто відносини, не сім’я. Ми це розуміли. Тому і намагалися перебороти це все − різний менталітет, темперамент, характер. Треба вміти чути себе та знати чого хочеш ти, саме ти, − підсумовує Тетяна.

Історія третя. Кохання українки та француза на примусових роботах в Німеччині

Кохання українки Іраїди Катушенко та француза Моріса (Maurice Nevault) розпочалося під час Другої світової війни. Обоє працювали на автомобільному заводі Daimler-Benz, де в той час виготовляли танки.

Весною 1942 року я була у своїх тітки та дядька в селі. Звідти німецькі солдати і забрали мене в Німеччину. Мені було 15 років на той час. Так я опинилася в Берліні, − ділиться Іраїда.

Вдень працювали на заводі, інколи ходили вболівати на футбольні ігри. Там вона і знайомиться з французьким хлопцем.

− Він стояв поруч зі своїм другом й голосно лаявся, на що друг йому шепотів на вухо: "Он та дівчина розуміє французьку", − пригадує Іраїда.

Вони почали часто спілкуватися. Одного дня Моріс приніс обручку, яку зробив сам. З двома літерами "ІК" − її ініціалами.

 Іраїда та Моріс

Вона пригадує, що коли прийшла Червона армія, Моріс прибіг до воріт табору, в якому вона мешкала, та почав кричати, що армія "Кон'єва", саме "Кон'єва" на французький манер, зараз буде в Берліні.

"Пішли зі мною до Франції!" − умовляв він її.

Вона відмовилася, вдома на неї чекала мати. Тоді він говорив їй свою адресу й просив повторити − раз, і ще раз. Поки не запам'ятає.

Вони листувалися два роки. Пощастило, що дружина її двоюрідного брата працювала на пошті й листи були до запитання. Інакше на Іраїду чекали б вже інші табори − радянські.

Одного дня вона отримала листа від Моріса. Він написав, що одружився. Вона ніколи більше йому не відповідала. Всі листи, всі картки, книжки, де були позначки французькою, її мати спалила.

Через деякий час Іраїда зустріла свого чоловіка, Павла, з яким має дві доньки, троє онуків та четверо правнуків.

 Іраїда з Павлом

Однак фотокартку Моріса вона береже все життя, як й знає напам'ять сьогодні його адресу: Paris, Montmagny, Seine et Oise, 83 Rue de Maurice Bertault.

Любов до Франції вона передала своїй онуці Оксані. Стала її першою вчителькою з французької та розповідала про своє перше кохання. Для Оксани це стане початком великої любові до Франції, куди вона переїде десять років тому.

У 2012 році онука намагатиметься віднайти хоч якусь інформацію про Моріса. Вона знайшла його троюрідного племінника, але він нічого не знає про долю дядька.

 Іраїді майже 95

Сьогодні моїй бабусі майже 95. Позаду насичене життя. Але слова Моріса на фотокартці вона пронесла через всі роки: "Моїй малишці, яка, я думаю, залишиться зі мною назавжди", − говорить Оксана. 

Анна Власенко, спеціально для УП.Життя 

Вас також може зацікавити:

Кохання поза віком: три історії пар, які познайомилися за другої молодості

Як може виглядати кохання, коли пара одружена вже 55 років. ФОТО

Як не зруйнувати сім'ю за час карантину та не розлучитися. Пояснення психолога

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.



powered by lun.ua