"Міста, яке любила, більше немає". Історії тих, кому вдалося вибратися з окупованого Ізюма

33726
11 травня 2022

Вже другий місяць місто Ізюм на Харківщині перебуває під російською окупацією. До війни в Ізюмі проживали 50 тисяч мешканців. На кінець квітня в місті залишалося приблизно 15 тисяч.

Кожного дня у битві біля Ізюма продовжують гинути українські воїни, а ситуація в місті залишається дуже складною. Ще на початку березня у місті зникли вода, світло та опалення, а житлові будинки зруйновані майже повністю.

"Бомбардування мало абсолютно варварський і хаотичний характер. Незрозуміло, яка там могла бути військова логіка. Знищували все. Меморіали, присвячені Другій світовій, дитячі садки, ліцей, медичні та соціальні заклади, шляхи, пішохідний міст, центральну площу, парк, пам’ятки архітектури. Апокаліптична картина…",розповідає заступник Ізюмського міського голови Володимир Мацокін.

"Українська правда. Життя" поспілкувалася з жителями Ізюма, яким вдалося виїхати, про життя під обстрілами, про евакуацію та про їхні плани про повернення додому.

 Зруйнований Ізюм. Фото: Володимир Мацокін

"Здавалося, що це все відбувається не з нами"

О 6 ранку 24 лютого до Валентини подзвонив її племінник Дмитро з Харкова: "Тьотя Валя, Росія скинула на нас бомби". 

"Я не повірила спершу. Полізла в інтернет і побачила, що справді почалася війна. Але того дня Ізюм не бомбили, працював інтернет, електрика, була вода. Ми сиділи вдома і спостерігали війну в режимі онлайн. Здавалося, що це все відбувається не з нами", – згадує жінка.

Але вже в перший день війни Валентина почали готуватися до того, що в місті можуть початися бойові дії:

"Хоч у нас в перший день було відносно спокійно, ми знали, що окупанти сюди прийдуть, адже Ізюм є фактично воротами на Донбас. Тому насамперед я зняла гроші в банкоматі. Для цього довелося вистояти в черзі дві години. Потім набрала води в бутлі, і ми з чоловіком пішли скупитися до місцевого АТБ.

Ми не вірили, що буде війна, тому не робили особливих запасів. Поки вистояли чергу, всі крупи і макарони вже розкупили. Нам вдалося купити овочі – капусту, картоплю. Чоловік казав не брати багато, однак я його не послухала. І це було правильно, бо вже за два дні продуктів в магазині не було зовсім", – розповідає Валентина.

Місто обстріляли 27 лютого. Тоді Валентина з чоловіком вперше спустилася у підвал. Родина ходила ночувати в підвал, бо обстріли могли тривали цілу ніч.

2 березня росіяни обстріляли місто, і одна в ракет влучила у будинок на вулиці Українській. Він склався, як картковий будинок, і поховав під собою вісім мешканців, з них двоє дітей.

На початку березня сестра чоловіка Валентини запропонувала виїхати до них в село під Ізюмом.

"У Наташі, у сестри мого чоловіка, під Ізюмом будинок, який можна опалювати дровами, та запас продуктів. Але чоловік відмовився їхати, адже тоді у нас було ще світло та опалення. Однак все змінилося після 7 березня. Спершу зникла вода, потім світло та опалення. Поступово зник і зв’язок. Місто опинилося в ізоляції. Тоді стало дуже страшно. Ми зрозуміли, що це надовго", – згадує жінка.

Ізюм опинився в російській блокаді. Це значно ускладнювало евакуацію з міста.

"Ми відчували, що нас покинули. Міська влада виїхала з міста, залишивши людей сам на сам.Без зв’язку, без світла було дуже важко. Ми не знали, що робити, куди бігти. 10 березня був дуже холодний день, було 15 градусів морозу. Мені було дуже страшно", – пригадує Валентина.

Жінці вдалося виїхати випадково.

"Я вийшла з підвалу, де ми провели цілу ніч і відчула, що потрібно залишати місто. Побачила машину ЗСУ. Наші військові залишали місто. Мені запропонували евакуюватися. Я хотіла взяти з собою чоловіка, але він категорично не захотів евакуюватися. Я ж вирішила їхати, чоловік не заперечував", – розповідає жінка.

Так військові вивезли Валентину на підконтрольну Україні територію. Потім волонтери допомогли їй виїхати до Польщі. Чоловік залишилися в Ізюмі. Зв’язку з ними немає вже майже півтора місяця.

Читайте також: Росіяни хочуть змусити людей себе полюбити. Як Херсон живе кілька місяців під окупацією

"Після 13 березня виїхати з Ізюма було фактично неможливо – все місто опинилося під контролем росіян. Вибратися можна було лише через ліс та річку. Моя знайома змогла так покинути місто. Два дні йшла лісом, щоб не побачили окупанти.

В Ізюмі у мене ще залишився двоюрідний брат. Він пожежник. Він не був військовим, але у росіян були списки і вони прийшли до нього. Катували, а потім відпустили. Що з ним зараз, я не знаю. Дуже сподіваюся, що живий", – витирає сльозу Валентина.

Після звільнення міста жінка сподівається повернутися додому і відбудовувати Ізюм:

"Зараз я за кордоном у відносній безпеці. Однак дуже сумую за домом, за Ізюмом. Мені тут дуже не вистачає моїх рідних".

 

"Їхали і бачили 5-кілометрову чергу з машин на блокпостах"

2 квітня Ізюм окупували російські війська. Однак ще з середини березня виїхати з міста можна було лише через територію росії. Саме так вдалося евакуюватися Ірині з двома доньками – 21-річною Дариною та 8-річною Каріною (імена змінені за побажанням жінки).

"Моя донька Дарина навчалася в Харкові на фармацевта. Вона подзвонила о 4 ранку і попередила, що бомблять Харків. Даша сказала, що збирається їхати додому, в Ізюм. Я намагалася її відмовити від поїздки додому, але вона хотіла бути разом з нами.

Перші дні було відносно тихо, але на третій почали стріляти. Тихо не було з тих пір жодного дня. Весь час ми чули обстріли – і вдень, і вночі. Хтось в ці перші дні зумів виїхати з міста через Барвінкове. Мій тато працює водієм швидкої допомоги, однак він відмовився їхати, оскільки той напрямок обстрілювали вже тоді", – згадує Ірина.

Щоб врятуватися, жінка з доньками перейшла жити до сусідів, у них великий будинок з погребом. Там родина прожили майже місяць – з початку березня до 5 квітня, коли Ірині з доньками вдалося вибратися з міста.

Читайте також: "Обіцяв намотати маму на гусеницю": історія українського бійця, чий батько воював на боці окупантів

Ще в перші дні війни Ірина закупила продуктів. Вдалося купити різних круп, овочів тощо. Крім того, Ірина мешкала у приватному будинку і мала запаси продуктів та консервації.

"Ми не голодували, їжа в нас була, воду брали у криниці, яка є в кожному дворі. Єдине, не було солодкого для дітей. Після 7 березня у нас зник газ та комунікації, тому їжу готували на вогнищі. Намагалися навіть трохи навіть розважатися – співали українських пісень, танцювали інколи, але в умовах постійних обстрілів це було дуже складно", – розповідає Ірина.

Місяць родина прожила майже без зв’язку і не знала, що відбувається. Жінці вдалося домовилась, щоб її з доньками вивезли з міста. Їхати довелося через територію Росії.

"Щоб виїхати, ми переїхали тимчасово з південної в північну частину міста. Для цього ми перейшли через пішохідний міст. Два дні ми чекали у знайомих, поки нас забере автомобіль. Поки ми йшли містом, бачили у дворах хрести. Людей ховали там, де вони загинули. Центру міста не було зовсім – його стерли з лиця землі", – пригадує Ірина.

Жінку попередили, що виїхати вона може лише на лише на території Росії. Для цього вона склала легенду, що їде в гості до тітки у РФ.

"Я відразу вирішила, що не буду залишатися в Росії. Вирішила, що повернуся до чоловіка в Туреччину. Це моя друга батьківщина, до цього я в Туреччині прожила вісім років", – розповідає Ірина.

За словами жінки, черга на російському блокпості тягнулась на 5 кілометрів. Однак Ірина та її родина пройшли блокпост доволі швидко.

"Нас запитали про мету поїздки до Росії. Ми вказали контакти нашої тітки з Ростова-на-Дону і сказали, що їдемо з метою туризму. Мене з меншою донькою не перевіряли, а от у старшої доньки забрали смартфон, перевіряли всі переписки, месенджери. Але ми були місяць без зв’язку, тому у неї нічого не знайшли.

На блокпості ми не казали, що плануємо їхати до Туреччини. Нас агітували залишатися в Росії, навіть обіцяли якусь допомогу, але як тільки ми перетнули кордон, то почали шукати можливість виїхати. Нам вдалося купити онлайн квитки до Єревана, а вже з Єревана ми вилетіли до Туреччини", – розповідає жінка.

Її батьки залишилися з Ізюмі. Вже більше тижня з ними немає жодного зв’язку. 

Після пережитого Ірина боїться повертатися в Ізюм:

"Того міста, в якому я жила і яке я дуже любила, вже більше немає. Однак моя старша донька Даша дуже хоче повернутися додому, закінчити навчання в медичному університеті у Харкові".

Тим часом під Ізюмом тривають важкі бої, від яких страждають мирні мешканці міста. За цей час не було жодного зеленого коридору, щоб люди могли евакуюватися з міста на підконтрольну Україні територію. У місті все ще залишаються вагітні жінки та діти. 

Мешканці міста, яким вдалося вирватися з пекла, створили на платформі change.org петицію з проханням організувати "зелений" коридор, щоб евакуювати жителів. Сьогодні петицію підписали понад 13,5 тисяч людей. Підписати петицію можна за посиланням.

Наталія Міняйло, спеціально для УП.Життя





Головне на сайті