"Я хочу додому, до Маріуполя". Записки волонтерки з Бердянська

51540
3 травня 2022

З 27 лютого Бердянськ та його мешканці перебувають у тимчасовій окупації. 

Російські військові зайшли в місто з двох сторін – і встановили блокпост на виїзді з Бердянська у бік Маріуполя. 

Гуманітарний центр, він же штаб забезпечення життєдіяльності міста, розпочав роботу у приміщенні Центру дитячо-юнацької творчості на другий день війни. 

Головним його завданням стала допомога містянам: забезпечити продуктами, знайти ліки чи одяг, приготувати гарячу їжу. 

І якщо спочатку команда штабу опікувалася мамами з маленькими дітьми, людьми літнього віку, хворими, то у березні в Бердянську з'явилися перші біженці з Маріупольського району. Для них місто стало своєрідним фільтром, адже саме тут доводилося вирішувати, що робити далі. 

Волонтерка Алла Руда пропрацювала у центрі понад місяць, поки його не закрили окупанти, і ділиться історіями, які вона там побачила.

Текст підготувала Агенція медійного росту "АБО" спеціально для "Української правди. Життя".  

 Гуманітарний центр у Бердянську. Фото: Алла Руда

Спочатку піклувалися про найбільш незахищених своїх

Бердянський штаб забезпечення життєдіяльності міста розпочав роботу 25 лютого. У команді об'єдналися волонтери та представники виконавчого комітету міської ради – зокрема Олексій Юрченко, Віктор Кузьменко та Олександр Фаєв, а також Олег Балабан, директор Центру дитячої та юнацької творчості. 

Перші два тижні опікувалися старенькими, хворими, матусями з маленькими дітьми, які через проблеми у місті були найменш захищені та пристосовані до нових умов життя.

На третій день війни Бердянськ опинився під окупацією – і почалися перебої з постачанням товарів, через пошкодження газопроводу відключили опалення, електричні мережі не витримували напруги.

У деяких районах по кілька днів не було світла, аптеки та магазини не працювали.

Стали своїми для тих, хто виїхав із Маріуполя

10 березня у Бердянську з'явилися перші люди, які виїхали з Маріупольського району. Вони розселялися по знайомих, орендованих квартирах.

На той момент була інформація, що мешканців Маріуполя евакуюватимуть, але російські окупанти не пропускали гуманітарні автобуси. 

Не чекаючи зелених коридорів, 15 березня маріупольці на свій страх і ризик почали їхати на власному транспорті та пішки виходити із зони бойових дій. 

Вони прибували до Бердянська на розбитих машинах, добиралися попутним транспортом, без речей, документів та грошей.

 15 березня маріупольці на свій страх і ризик почали їхати на власному транспорті та пішки виходити із зони бойових дій. 

Записка #1

– Я хочу додому.

Переді мною стоїть 40-річна жінка, вона чекає на волонтерку, яка побігла шукати рушник і постільну білизну. Стиснуті губи, в очах сльози, а я дивлюся на неї і не знаю, що сказати. Я лише слухаю.

Тиждень тому ця жінка з чоловіком та сином вийшли з підвалу власного будинку на вулиці Будівельна. Вони вирушили на пошуки їжі, назад уже не повернулися – прилетів снаряд.

Місто залишали пішки, з такими ж маріупольцями, сподіваючись, що треба трохи перечекати. Три дні почекали в Мангуші – не заспокоїлося, потім дісталися Бердянська і три дні чекають тут – війна триває.

На запитання, чи їдуть далі, питає: "А куди їхати? Кому ми потрібні?" Знаходимо в гуманітарному центрі для неї постільну білизну, яскраво-жовтого кольору.

Побачила, що на секунду в її очах майнув вогник. "Хочу додому", – повторила ще раз, тільки вже жорстко, без туги. Значить, чекатимемо.

У Бердянськ рухався потік чоловіків, жінок та дітей. Всі організаційні моменти із надання безкоштовного житла та організацією харчування взяли на себе працівники штабу та гуманітарних центрів на базі місцевих шкіл.

Записка #2 

Шукаю місце для ночівлі на одну ніч для родини: чоловік, жінка та дитина десяти років. Питають:

– У вас РАЦС працює?

– Навіщо?

– Розписатися. Ми так і не побралися. Часу не було.

Дивлюсь на них сумними очима. Ні. Якраз була інформація, що РАЦС у Бердянську закритий до особливого розпорядження. Бережіть один одного. Дай боже, ще встигнете.

Записка #3

Ще одна сім'я шукає прихисток на ніч. Знаходимо. Проводжу на вихід, активно намагаюся розповісти жестами, як доїхати, куди звернути, бо показати гугл-карти неможливо, ледве вантажиться інтернет.

Вони на машині, бензин є. Запитую: ви далі у Запоріжжя? Ні, їдуть до Криму. Пояснюють, чоловіка не випустять за кордон через мобілізацію, тож краще там пересидіти.

Для маріупольців відкрили бази відпочинку, міні-готелі, оздоровчі табори. Бердянці забирали до себе додому тих, кому вдалося виїхати, та давали прихисток на ніч. Щодня готували обіди у дитячих садках та забезпечували гарячою їжею понад 5 тисяч людей.

Записка #4

Прибіг бердянець, залишив свій телефон, адресу, є вільна кімната, візьме двох жінок. Пішов. 

Знайшли. Мама з дорослою донькою та... з кішкою. Чорт! Про кішку розмови не було, а раптом не можна, раптом алергія. Дзвонимо, зв'язку немає. 

Відправляємо людей на адресу з волонтером, на свій ризик. Ледве достукалися до квартири. Відчиняються двері, чоловік із цигаркою в зубах, відразу на порозі питання: "Яка позиція?" Перелякана дівчина: "Ніяка". Чоловік: "Добре. Заходьте".

Ми переживали за кішку. Ось що важливо! Яка ваша позиція? За тиждень жінки поїхали до Запоріжжя, звідти до Львова, і далі до Польщі.

Бердянськ для врятованих мешканців Маріуполя став містом-фільтром, у якому люди робили вибір. 

Записка #5

Коли саме у гуманітарному центрі для біженців із Маріуполя з'явилася 90-річна бабуся, вже не пам'ятають. Її привезли одну: ні дітей, ні знайомих, ні дому. Рідня залишилася тільки на Уралі, і вона просила її відвезти туди.

Розповіді та умовляння не допомогли. Вона вирішила помирати там, де народилася. Підключили волонтерів, які вирішують питання з відправкою до Криму. Супроводжувати бабусю нема кому, тож лишається сподіватися на допомогу перевізників.

Основна частина виїжджала до Запоріжжя і далі. Багато хто залишався у Бердянську і думав повернутися додому. 

Деякі шукали попутників та вирушали через окуповану територію до Криму. Частина людей цікавилися, як проїхати до Новоазовська, щоб перебратися до Росії. Головне – ніхто на людей не тиснув, кожна сім'я ухвалювала рішення самостійно.

Записка #6

Реєструю двох чоловіків: батько із сином, 50 років та 20. Їм є де жити, потрібен лише одяг. Тут же волонтери допомагають підібрати за розміром штани та куртки.

Чоловік повертається із запитанням: "А на Росію коли колона їхатиме?" Мовчу. Намагаюся зрозуміти, що відповісти. Ніколи. Це не до нас і точно не тут. Пішли.

Записка #7

Люда ледь додзвонилася мені через телеграм. Зв'язок обривався, вона через сльози плутано розповідала, що там, у Росії, нікому не потрібна.

Коли ми познайомилися в бердянському центрі, вона розповідала, що з початку війни жодного разу не заплакала, підбадьорювала маму. Стрималася, навіть коли дізналася, що її будинку більше немає. Потім смиренно сприйняла новину, що подруга Наташа загинула від вибуху снарядів.

Гортаючи в телефоні галерею довоєнних фотографій, вона просто показувала і коментувала: "Це ми у Святогірську на екскурсії з Наталкою. Царство їй небесне. А це ми на Новий рік випадково з нею на весілля потрапили, коли в парку гуляли. Теж ледь заміж не вийшли, компанія була весела. А це подруга Іра, її теж уже немає. Вона загинула – завалило уламками будинку, не витягли".

З фотографій на мене дивилися жінки. Здавалося, що все це було дуже давно. Десь там, в іншому житті, до 24 лютого.

Вона виїхала з 80-річною мамою до Росії, бо звали – там тітка та двоюрідна сестра. А тепер, чекаючи на документи, в затишку та теплі зрозуміла, що спокою не буде. Вони – біженці, українці, чужі та винні! Тільки в чому? Вона не розуміє.

– Це все через вас почалося! Це ви винні в тому, що у нас вісім років війна! Якби не ви, люди не гинули б! Бандерівці!

Ці звинувачення посипалися, коли вони опинилися серед біженців, які знайшли притулок у профілакторії Підмосков'я. Їх було усього 28 – тих, кого доставили на початку квітня потягом із Криму.

До цього вони пережили бомбардування в Маріуполі, добиралися, хто як міг до Бердянська, перечекали кілька днів у знайомих, за волонтерськими адресами. І врешті вирушали автобусами від окупаційної влади на Чонгар, а там до Криму. 

Були плани, бо залишились у Росії якісь родичі, треба було якось жити далі. Після прибуття для вирішення питань з документами їх тимчасово розмістили на територію здравниці, де вже були евакуйовані біженці з ОРДО. І тут розпочалося. Крики, звинувачення. За що?

 Формування колони для евакуації у Запоріжжя. Фото: Катерина Бутенко

Долучилися до координації виїзду із міста-фільтра

На той момент у місті вже не було ліків, полиці магазинів були порожніми, бракувало засобів особистої гігієни та дитячих речей, зашкалювали ціни на бензин. Будь-який вантаж із Запоріжжя долав шлях із 18 блокпостів.

Наше головне завдання було організувати, дочекатися та розподілити. За відсутності стабільного інтернету та мобільного зв'язку цей процес значно ускладнювався.

Людей намагалися евакуювати далі до Запоріжжя, але домовленості постійно зривалися: або не пускали колони автобусів у місто, або розвертали на півдорозі.

Записка #8

Допомагаю визначитися з житлом жінці та двом чоловікам. Вони 10 днів перечікували в селі Мелекіне, гроші закінчуються, перебралися до Бердянська, куди далі їхати – не вирішили. Знайомимося вже дорогою.

Віта (так звати мою співрозмовницю), її чоловік та друг все життя пропрацювали провідниками на "Укрзалізниці", останні кілька років прямували за маршрутом Маріуполь – Львів. 

Син Віти живе у Києві, а мама у Луганську, їй 84 роки. Востаннє бачила її влітку, добиратись складно. Віта вже колись бігла від війни, коли до рідного міста прийшли окупанти. У Маріуполі знову одружилася, з'явилася квартира. 

– Розумієш, мені 50 років. У мене знов нічого немає. Видно від долі не втечеш. Куди мені їхати? Син дорослий, каже, вирішуй сама, до мене не прив'язуйся. А на кого я залишу свою матір?

Хлопці мали час подумати, вони два дні пожили в Бердянську, а потім з перевізником поїхали до Запоріжжя. Подзвонили мені з Києва, сказали, що пішли влаштовувати на роботу, продовжуватимуть працювати провідниками.

Через перевізників налагоджено рух у Крим, вартість проїзду – 3000 грн з особи, діти до шести років безкоштовно.

Кілька разів окупаційна влада організовувала безкоштовні автобуси з Бердянська до Чонгара. Добровольці вивозять і до Маріуполя за 2000 грн, якщо пропускають на російських блокпостах. За 1000 гривень можна потрапити до Запоріжжя, але ситуація на цьому напрямі постійно змінюється через бойові дії у регіоні.

Востаннє гуманітарні автобуси у Бердянську були на початку квітня, але до міста їх не пустили. Про те, що транспорт для евакуації є і стоїть у сусідньому селі, дізналася обмежена кількість людей – не працював інтернет та мобільний зв'язок.

Змогли виїхати лише 150 людей. Простіше ухвалювати рішення тим, хто має особистий транспорт, адже з появою бензину в місті люди вже можуть виїхати. Головне питання: куди?

 Евакуація. Фото: Алла Руда

Записка #9

Дзвонила Ірина, плаче, розповідає свою історію. Вона із 13-річним сином потрапила до Московського хірургічного центру. Ще в Маріуполі він зламав праву руку, коли рятувався від снарядів. Тоді, в паніці та під бомбардуванням, вона посадила його в машину і рвонула до найближчої лікарні. 

У черзі, серед закривавлених людей, благала Бога, щоб лікар прийняв. Наклали гіпс без рентгена. Вже потім, у Бердянську, зрозуміли, що кістка зростається неправильно.

Грошей на життя в нашому місті мало, роботи немає. Вирішила їхати з сином та собакою до рідні у Росії.

Добиралися через Чонгар, потім поїздом Джанкой – Москва. Потрапили до клініки. Операцію зробили добре та безкоштовно. Наклали пластини, вставили спиці. Треба буде знімати за рік. Оформлює документи, на них потрібен час.

– Ти ж знаєш, я ніколи ні про що нікого не прошу. Приходив лікар, спитав, як вам допомогти? Я говорю йому, не треба нічого, і на цьому спасибі. Він нам після цього торт приніс, сказав, нехай це підсолодить вашу ситуацію. Запитує: "А що у вас там відбувається?" Вони не знають, не розуміють.

Ірина плаче, за собакою зараз доглядають знайомі, а рідня сказала: ми тебе із сином приймемо, а собаку не можемо, вибач.

– Ми тут не потрібні. Я хочу додому, до Маріуполя.

– Ти розумієш, що його немає. Від вашого будинку, селища, міста нічого не лишилося.

– Я буду будувати, буду допомагати. Працюватиму волонтеркою. Я хочу повернутися.

Пропрацювали трохи більше місяця

У такому режимі команда штабу пропрацювала понад місяць – 7 квітня окупанти блокували роботу центру.

Вони протримали п'ять годин усіх працівників у будівлі, зібрали їхні особисті дані, провели бесіди, за сфабрикованим приводом затримали організаторів. 8 квітня штаб закрили.

За час роботи через нього пройшли десятки тисяч біженців, на той час у місті ще залишалося близько 4 тисяч маріупольців.

Наразі завдяки волонтерам та педагогічному колективу продовжує працювати гуманітарний центр у школі №3.

Алла Руда, спеціально для УП.Життя

Вас також може зацікавити:

Як мешканці одного будинку стали волонтерити разом. Історії з Харкова

"Ці люди готові перевернути світ". Як Полтава стала буфером між тилом та фронтом

"Хотіли зняти із себе шкіру": психологи розповіли про стан зґвалтованих росіянами жінок та способи порятунку

Хочете дізнатися більше здоров'я та здоровий спосіб життя? Долучайтеся до групи Мамо, я у шапці! у Telegram та Facebook.





Головне на сайті