Як допомагати ЗСУ і зберегти бізнес – історія кондитерки з Львівщини ®

Наталія Гаврилів – власниця домашньої кондитерської в місті Золочів

Наталія Гаврилів – власниця домашньої кондитерської в місті Золочів, що на Львівщині. Спершу кондитерство було хобі. Потім Наталія потрапила на проєкт "Крила", що підтримує жінок у працевлаштуванні та відкритті власної справи. Подолавши свою невпевненість і брак знань з бізнесу на проєкті, жінка змогла перетворити хобі на джерело прибутку. Після початку повномасштабної війни Наталії, як і більшості людей із власною справою, довелося перебудовувати своє життя та роботу. Наталія розповіла "Українській правді. Життя", як в умовах війни їй вдається працювати, регулярно волонтерити та виховувати трьох дітей.

"24 лютого світ зупинився"

Уже понад 5 років я займаюся випічкою та тортами. Разом із сестрою у нас є домашня кондитерська. Раніше наші вироби радували людей на весіллях, ювілеях та памʼятних днях. А тепер випічка тішить українських військовослужбовців та волонтерів в різних куточках України. І важко сказати, що мені приносить більше радості.

24 лютого мій світ зупинився. Тоді, як і інші, відчувала страх, ступор, паніку, не розуміла, що робити і як діяти. У перші дні вирішувала, чи варто виїхати кудись за кордон, бо я мама, у мене троє дітей. Спершу емоційно не була здатна приймати такі рішення. А потім влилась у роботу і зрозуміла, що нікуди не хочу їхати, маю бути на своєму місці.

Паніка згасла, і я зрозуміла, що треба чимось займатися, вирішила взяти себе в руки. Почала з того, що я вмію найкраще – випікати. Я зрозуміла, що коли працюю, то менше читаю новин і почуваюся краще. Спершу пекла хліб для сімʼї, згодом долучилася сестра, і разом ми могли робити набагато більші обсяги роботи. Додались тістечка, булочки, печиво – все те, що може довше зберігатися та легко транспортуватися.

Ми почали пекти хліб, бо для мене війна асоціюється з голодом. У перші дні всі скуповували дріжджі та борошно з магазинів, і це також впливало на почуття безпеки. Я пробувала експериментувати з різними розпушувачами, з якими можна було б зробити хліб. Однак результат був не таким. Але потім зрозуміла, що з дріжджами в нас проблем не буде, адже зовсім поруч дріжджовий завод у Львові.

Потім знайшла в однієї майстрині майстер-класи по роботі з закваскою і так почала робити й такий хліб. Раніше ніколи нею не цікавилась, для мене була окрема галактика. Війна, окрім великого болю, подарувала мені й нове захоплення та навички.

Сили до роботи приходили самі, коли усвідомила, що навіть такою нібито не важливою роботою я можу допомагати. Що навіть просто випікаючи хліб, я долучаюся до нашої перемоги. Це надихає мене досі в найважчі часи.

Щотижня випікаємо понад 30 кілограмів випічки для ЗСУ

"Свіжий хліб сестри-кондитери випікають для волонтерів та військових у різних куточках України"

Спочатку ми випікали хліб для військових лише своїм коштом, закуповували продукти самостійно. Це дорого, і я розуміла, що своїх заощаджень надовго не вистачить. Водночас у мене було велике бажання допомагати, тож вирішила про це подумати тоді, коли закінчаться гроші.

Однак згодом до нас із сестрою почали приєднуватися люди — усі хотіли підтримати нас матеріально. Коли охочих долучитися ставало все більше, я була дуже щаслива. Це дозволяло нам не думати про те, де взяти гроші на наступну закупівлю. Тож ми могли нагодувати випічкою ще більше військових.

Уже три місяці ми випікаємо двічі на тиждень щонайменше по 15 кілограмів за раз.

Розвозять нашу випічку волонтери туди, де найбільше потрібно. За усі благодійні внески ми купуємо цукор та борошно в великих масштабах. Те, що треба в меншій кількості, наприклад, масло чи яйця, ми купуємо самі.

Цього року ми передали 250 пасок для військових на Великдень. Кілька тижнів ми викладалися на максимум, бо мали ще і свої замовлення, які потрібно було виконати. Наші духовки не переставали працювати кілька днів. Але ми зробили те, що планували.

Після Великодня отримали фото від волонтерів: наші паски на фоні бронежилетів у військових на передовій. Звісно, бронежилет не прирівняється до пасок по важливості. Але від такого фото стало дуже приємно – так ми бачимо, що наша робота чогось варта.

Великодні паски від кондитерки Наталії Гаврилів

Допомагати армії – це обовʼязок кожного під час війни

Дуже надихає та мотивує не зупинятись зворотний зв'язок від військових та волонтерів. Нам важливо розуміти та бачити, що наша робота комусь потрібна, її цінують. Волонтери регулярно надсилають нам фотозвіти з військовими.

Однак є і моменти, коли, здається, тобі ставлять палки в колеса. Мені дуже шкода, що не всі люди розуміють, чому це потрібно робити. Мовляв, військові можуть і самі собі придбати те, що ми передаємо – у них хороша зарплата. У мене просто щелепа відвалюється, я не розумію такого підходу. Де цим солдатам шукати магазин у полі?

Найчастіше критикує той, хто нічого не робить, і мені кажуть нічого не робити, бо все не має сенсу. Я дуже рада, що незадовго до початку повномасштабної війни взяла участь у проєкті "Крила", де вчать жінок професійної самореалізації. Бо саме там мене навчили цінувати найперше себе та свої бажання і не зважати на очікування інших. Після проєкту я стала більш впевнена у собі, зрозуміла, що я можу набагато більше, ніж думала спершу. Навіть мої доходи трохи зросли, адже разом із фахівцями я вперше подивилася на свою справу як на бізнес, а не на хобі, склала бізнес-план, знайшла нові можливості для заробітку і навіть отримала невелике фінансування від проєкту. Ці знання та впевненість допомагають мені зараз під час різних викликів.

Обов’язок кожного українця під час війни – допомагати армії та людям, які цього потребують. Зараз, коли в соцмережах мені пишуть: "Дякую, що допомагаєте захисникам" – мені ніяково, бо я вважаю це своїм обов'язком. Так має робити кожен.

Наталія Гаврилів із сестрою, засновниці кондитерської

Відновити роботу, аби мати за що випікати хліб

Коли наша волонтерська робота набирала обертів, почала задумуватися про відновлення роботи й для клієнтів. Насамперед, аби вкладати гроші на випічку армії. Десь через місяць після початку повномасштабної війни ми поступово почали брати замовлення.

Спершу це були маленькі бенто-торти чи невеликі рулети. Наприклад, на день народження дітей чи день матері. Бувало, що знайомі обурювалися: йде війна, а тут торти замовляють.

Потім почали розуміти, що ми маємо відволікатися, бо психіка не може витримувати стільки негативу та напруги. Невеликі подарунки чи святкування варто собі влаштовувати. Особливо для дітей, які не мають відчувати на собі тиску війни та горя.

Зараз ми випікаємо і на армію, і робимо свої замовлення. Так побудували роботу, що справляємося зі всім. Деколи буває, що витратили всі гроші, й зробити ще порцію вже немає за що. Аж тут люди кажуть: "Ой, Наталю, а чи можна вам скинути гроші? Дуже раді були б приєднатися". Такі моменти покращують настрій, і ми одразу думаємо: "Значить ще порцію того зробимо, ще порцію того".

Деколи важче. Наприклад, коли читаю новини чи бачу публікації про загибель наших молодих хлопців. Коли бачу дітей, які безневинно страждають – у такі моменти просто опускаються руки. Однак потім йду до роботи, й стає легше від розуміння, що можу приносити користь і радість іншим.

Завжди серед поганих коментарів чи критики є в кілька разів більше хорошого. Почала більше цінувати те, що навколо – милуюсь сонцем, слухаю спів пташок. Мене переповнює вдячність нашим військовим за те, що ми можемо спокійно випікати. Дуже хочеться, щоб нас війна тут не торкнулася і щоб якнайшвидше настала перемога. Заради тих, хто зараз сидить в окопах і захищає нас, ми маємо згуртуватися. Це наше майбутнє, і зараз воно як ніколи в наших руках.

Стаття підготовлена у рамках проєкту Крила, який підтримує жінок у працевлаштуванні чи відкритті власної справи. Проєкт впроваджується за підтримки Уряду Канади організацією Пакт. Інформація, що представлена у статті, не обов’язково відображає погляди Уряду Канади.