Важкі, але важливі часи. Як українське вчительство переживає війну

Важкі, але важливі часи. Як українське вчительство переживає війну

В українські школи летіли снаряди, бомби і ракети. Вчителі й вчительки проводили заняття онлайн з підвалів, бомбосховищ, навіть з окопів на передовій.

Українські діти, які виїхали з країни, відвідували уроки з-за кордону. Ті, що залишились, слухняно робили перерви під час повітряних тривог та поверталися до навчання, коли сирени волали про відбій. Попри все, 2021/2022 навчальний рік завершився, і починається новий.

Як українські вчителі переживають війну, як працюють і волонтерять, як і з яким досвідом готуються до 1 вересня, і чому вони вважають, що окремий освітній фронт у цій війні пролягає через шкільні класи – про це ми поговорили з освітянами з усіх куточків України.

Як війна поцілила в українські школи

За пів року повномасштабного російського вторгнення в Україну національна система освіти зазнала катастрофічних втрат: понад 2000 шкіл зруйновано або пошкоджено, близько 11 тисяч учителів/-ок опинилися на окупованих росіянами територіях, майже 24 тисячі були вимушені виїхати з України.

Ще сумніші дані, котрі стосуються дітей: 3,3 мільйони школярів і школярок потребують сьогодні допомоги в навчанні. З початку вторгнення 353 дітей вбито і 662 поранено. Дослідження "Зміни в житті дітей під час війни" дослідницької компанії Gradus, зроблене у квітні 2022 року, свідчить, що у 50% дітей від 0 до 18 років сильно погіршився рівень ментального здоров’я, а 75% дітей мали специфічні симптоми: 45% – перепади настрою, 49% – підвищену тривожність, 29% – порушення сну, 16% – погіршення пам'яті, уваги, здатності навчатися, 14% – спалахи агресії.

Війна не могла не змінити шкільне життя та викладання – вчительство одразу зрозуміло, що навчання має змінитися з 24 лютого.

"Вони стали потребувати й відчувати спершу підтримку, теплоту, любов, а вже потім розв’язання задачі. Коли вони відчувають підтримку, то й задача розв'язується швидше", – говорить психологиня, сертифікована вчителька Луцького ліцею № 27 Оксана Словік.

Психологиня, сертифікована вчителька Луцького ліцею № 27 Оксана Словік

Учителі й учительки з різних регіонів майже одночасно підлаштувалися під реалі війни, відчули настрої дітей.

"Ми внесли в роботу хвилинки і навіть години спілкування", – пригадує директорка Хмельницького НВК № 9 Ірина Томич.

Особливої уваги потребували діти, які були вимушені покинути свої домівки й продовжували навчання в нових для себе містах, нових школах.

"У нас 36 дітей, які змушені були переїхати з інших міст через війну, багато з Харкова, Київщини, Чернігівської області, Сум. Вони емоційно діляться враженнями, як покидали домівки, – продовжує Ірина Томич. – Такі моменти більш значущі й ефективніші, ніж сухе викладання того чи іншого предмета".

Проте, свідчать вчителі, загалом діти виявилися напрочуд стійкими у найважчі часи.

"Поведінка дітей виявилася дорослою та адекватною, на відміну від деяких батьків, – розповідає Вікторія Пустовіт, учителька інформатики Одеської школи № 22. – Коли ми пропонували заспокоїтися, зробити руханку, діти казали: "Зі мною все гаразд, але заспокойте моїх батьків, бо вони носяться по квартирі, як скажені". І доводилося і їх також заспокоїти, адже батьки були дуже розгублені".

Вікторія Пустовіт, учителька інформатики Одеської школи № 22

Захоплюється дітьми й Галина Кукліна, директорка Харківської спеціальної школи № 12 для дітей з порушеннями зору:

"Учні та учениці стали дуже серйозними, згуртованими, відповідальними. Вони дуже подорослішали. А мені так хочеться, щоб вони ще побули дітьми! Мені дуже шкода, що вони втрачають їхній золотий час дитинства. Ці варвари забрали в наших дітей таку можливість".

Схожу думку має учителька, заступниця директора Вінницького ліцею № 18 Ірина Матковська: "Два роки в наших дітей вкрав ковід, зараз їхні найкращі роки краде війна".

Зруйноване навчання

Як і майже всіх українців, війна застала освітян у ліжках. І, як і більшість українців, вони одразу намагалися знайти собі місце в новій реальності.

"Мені хотілося б робити набагато більше, бути на полі бою, у шпиталі чи розбирати завали, – пригадує перші дні вторгнення Ірина Томич. – Нас, директорів і директорок шкіл, зібрав заступник міського голови і сказав, що, можливо, ми б хотіли записатися у військо чи тероборону, але якщо сьогодні не працюватиме освіта, то буде хаос. Це наш фронт і відповідальність".

Схожу відповідь отримала і Галина Кукліна: "Хотіла записатися в тероборону, але мені сказали, що в мене є інші завдання. Моє покликання – бути вчителем".

Галина Кукліна, директорка Харківської спеціальної школи № 12 для дітей з порушеннями зору

Голова найбільшої в Україні незалежної освітянської спільноти EdCamp Ukraine Олександр Елькін вже багато років працює з вчителями – його команда допомагає їм у підвищенні кваліфікації, професійному зростанні, обміні досвідом із колегами й колежанками з інших країн. Заголом рух EdCamp Ukraine налічує вже понад 40 тисяч вчителів і вчительок.

Проте навіть Елькін був здивований героїзмом шкільних освітян: "Вони не тільки спромоглися зберегти освітній процес в цих умовах, вони на станціях метро викладали, у бомбосховищах, на передовій і так далі. Вони відіграють важливу роль у підтримці громад у цей непростий час, допомагаючи внутрішньо переміщеним особам, територіальній обороні, військовим та своїм громадам у подоланні наслідків війни".

Голова найбільшої в Україні незалежної освітянської спільноти EdCamp Ukraine Олександр Елькін

Проте багато вчителів стали ВПО, виїхали за кордон, але мають і хочуть продовжувати навчати дітей під час війни.

"Ми запустили краудфандингову кампанію – збір коштів на комп’ютерну техніку та доступ до інтернету тим педагогам, які через війну втратили обладнання для навчання, – пояснює Олександр Елькін. – Також зібрані кошти направимо на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни".

До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці – на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар "Моя війна. Уроки" до платежу.

Онлайн-освіта під час війни стала основним форматом викладання в школах.

"Чудові часи ковіду дали нам можливість прилаштувалися до дистанційного навчання", – жартує учитель інформатики київської школи № 292 Олександр Думишинець.

Але важливість школи як фізичного об’єкту зросла неймовірно – навчальні заклади в багатьох містах, особливо, там, де йшли бойові дії, справді, і яким пощастило залишитися неушкодженими, стали центрами тяжіння громад, острівками стабільності, пояснюють вчителі. У містах в тилу вони перетворилися на волонтерські центри. Але головним завданням залишалось навчання дітей.

Директорка Чернігівської школи № 3 Олена Яковчук пережила разом з учнями облогу рідного міста. Вже в березні вони почали проводити уроки на шкільному подвір’ї та в укритті – для дітей, які там перебували.

"Я добре пам’ятаю свій перший воєнний урок. Був перший день, коли після холодів виглянуло сонечко, тому ми винесли на вулицю фліпчарт, взяли маркери і почали урок математики для збірної 8 та 9 класів.

Розповідала про квадратні рівняння, язик мій плутався, хоч це й банальна тема для вчительки з досвідом. А під кінець уроку усвідомила, що забула про війну, обстріли й небезпеку. Бо робила свою улюблену справу – викладала, і мене це надихало, переключало й рятувало", – пригадує вчителька.

Директорка Чернігівської школи № 3 Олена Яковчук

Вже в квітні до школи №3 почали приходити учні й учениці з інших шкіл Чернігова, бо почули, що тут в укритті проводять уроки. За ними почали сходитися і вчителі з учительками. Через тиждень в школі проводили уроки в укритті й дев’яти кабінетах.

"Був розклад, і ми навчали офлайн тих, хто приходили, не важливо з якого ліцею чи гімназії. Як же учнівство і вчительство хотіли до школи! – розповідає директорка й сумно додає. – На жаль, наша школа втратила найцінніше – трьох дітей, які загинули під час спроби родини самостійно евакуюватися. Це найболючіше, це те, чого не повернеш".

Учителька української мови та літератури, заступниця директора у школі ім. В. Чорновола у Южному Одеської області Олеся Чайківська впевнена, що попри всі втрати й горе вчителі мають обов’язок перед дітьми і суспільством не полишати свою роботу:

"Ми не знаємо, що на нас чекає завтра, не впевнені, чи ще будуть у нас ці зустрічі. Тому для себе я вирішила спілкуватися з насолодою, давати дітям надію і підтримувати їх".

Заступниця директора у школі ім. В. Чорновола у Южному Одеської області Олеся Чайківська

Волонтерство – це друга робота

"День учительки нині проходить так: зранку ти прокидаєшся і дистанційно проводиш уроки. Потім біжиш у гуманітарний центр на базі школи, роздаєш допомогу, наприклад, продуктові пакунки. Потім плетеш маскувальні сітки, розвантажуєш вантажі. Приходиш додому о 6–7 вечора і готуєшся до уроків наступного дня. Ми вже забули, котрий сьогодні день війни, який день тижня", – розповідає учителька математики та інформатики з Опорного ліцею № 1 імені Євгена Березняка у Помічній Кіровоградської області Олена Трибко.

З початком вторгнення майже всі школи України були задіяні у волонтерській справі. І це стосується не лише приміщень, які надавали під потреби ВПО чи гуманітарних штабів – самі освітяни охоче ставали волонтерами.

"Кожен день я прокидаюся з думкою, що сьогодні я маю щось зробити на нашу перемогу, – пояснює Вікторія Пустовіт. – Цим питанням переймається багато моїх колежанок. Якщо ми маємо кошти, то перераховуємо їх на допомогу тим, хто потребує. Якщо ми можемо плести сітки, то ми йшли і плели. Якщо ми можемо зробити чийсь день кращим, то ми це робили".

Олена Трибко зауважує, що ця волонтерська робота вчителів і вчительок – справжня, щира, незважаючи на стереотип, що освітяни часто займаються суспільною роботою "для галочки":

"Усі працюють на повній довірі, кожен і кожна розуміють, що від них багато залежить. Це не оті "суботники", де всі думають, як так зробити, щоб нічого не робити. Зараз усе не так – людей ніхто не примушує працювати, вони самі цього бажають".

Консультант Центру професійного розвитку педагогічних працівників міста Лозова на Харківщині Владислав Акименко пригадує, як місцеві освітяни об’єдналися, щоб приймати людей із сусіднього Ізюма:

"Колеги перетворювали шкільні класи, кабінети на максимально комфортні кімнати для проживання переміщених осіб, з дому несли все, що можна були, допомагали і підтримували. Вночі чергували в школі з тими людьми, щоб вони не почувалися самотніми".

Ірина Матковська має схожу розповідь про Вінницю:

"Приймають родини, які змушені були покинути свої домівки через війну, плетуть сітки, готують на кухнях, щоб можна було занести в госпіталь чи в центри прийому людей, які змушені були переїхати. Деякі школи працюють як склади – туди приходять вантажі, їх сортують, пакують і відправляють далі. Щодня ми відправляємо допомогу вагонами – до Києва, Чернігова, Запоріжжя, Миколаєва, в усі гарячі точки України. У Вінниці немає жодної школи, де б нічого не робили".

Заступниця директора Вінницького ліцею № 18 Ірина Матковська

Надія на майбутнє

"Один хлопчик запропонував зібратися і готувати коктейлі молотова. Інші діти гаряче його підтримали. Я була здивована – ніколи раніше вони так не хотіли вивчати хімію", – розповідає вчителька хімії з Технологічного багатопрофільного ліцею імені Артема Мазура у Хмельницькому Наталія Зима.

Серед її учнів жодна дитина не мала думки, що Україна не переможе.

вчителька хімії з Технологічного багатопрофільного ліцею імені Артема Мазура у Хмельницькому Наталія Зима

Олеся Чайківська пригадує, як один з її учнів сказав, що його покоління втрачене, бо почалася війна, і він не зможе реалізувати свою мрію.

"Він навіть припускав, що йому доведеться взяти зброю до рук, хоча він лише в 11 класі, – каже учителька. – Це болючий виклик для всіх нас – повернути дітей до їхніх мрій, до бажання рухатися й боротися попри все".

Її колега з Вінниці Ірина Матковська вважає, що освітянам треба буде докласти дуже багато зусиль, щоб повернути цьому поколінню мотивацію до навчання.

Сьогодні вчителі думають про майбутнє не тільки на місяць чи рік вперед, вони переймаються майбутнім освіти, прогресом не доведеної до кінця реформи "Нова українська школа", пояснює Олександр Елькін. Зрештою, вони переймаються майбутнім дітей, бо несуть за нього відповідальність. Якими виростуть діти війни?

"Наша школа, побудована 1954 року, має дуже насичену історію. Але багато десятиліть її, на жаль, називали "тюрмою народів". І в мене завжди був виклик – змінити цю ситуацію, щоб школа змогла продемонструвати суспільству наші найкращі риси, – розповідає Олена Яковчук. – Думаю, війна показала, що в нашому пріоритеті – не тікати і не ховатися, а діяти та бути осередком гуманізму. Для нашої команди цінність життя беззаперечна і війна довела, що школа робить усе задля збереження людей".

Аспірантку, учительку фізики, інформатики та астрономії з Кременчука Оксану Білобров вразило те, що деякі директори шкіл почали закликати завершити реформу НУШ і повернутися до старої системи.

"Мене дуже непокоїть ймовірність того, що на хвилі війни наша освіта знову повернеться до "совдепії", – ділиться побоюваннями вчителька. – Чую розмови про те, що НУШ не потрібна, діти в школі лише граються, і ніякої дисципліни нема".

Аспірантка, учителька фізики, інформатики та астрономії з Кременчука Оксана Білобров

Оксана пригадує як сама, коли вчилася в радянські школі, швидше за всіх розбирала автомат і влучно стріляла:

"Я не проти цього. Але має бути вибір – чи хоче дитина бути військовим або військовою. Адже не кожен і не кожна може взяти зброю в руки, стріляти і, скажімо чесно, вбивати. Я бачу в НУШ саме той вибір, який треба давати дитині. Якщо наша освіта втратить реформу, буде катастрофа".

За словами Олександра Елькіна, війна не дала реалізувати перший рік масового впровадження НУШ. Зокрема, не вдалося впровадити державні програми щодо масового підвищення педагогічної кваліфікації:

"НУШ – це не просто зміна підручників чи просторів, а це зміна підходів. Питання в тому, що кожен рівень освіти має свої особливості. Ми мали впровадити реформу вже на рівні середньої освіти, де викладають вчителі-предметники. Але це не тільки підвищення кваліфікації педагогів, це і питання фахової підготовки майбутніх учителів, це питання про тривалість старшої школи – наскільки в умовах війни можливий прискорений перехід на 12-річне навчання і зміна в підходах до оплати праці вчительства. Чи буде реальна профільна школа.

Зараз кажуть, що війна завадила. Це і правда, і ні. На війну легко списувати багато речей. Але важливо пам’ятати, що в плані, який розробляє Національна рада з відновлення України від наслідків війни чітко вказано на збереження вектору реформи НУШ і на подальше втілення всього раніше запланованого".

Навіть, коли реформа "підвішена", українські вчительки й вчителі намагаються працювати за сучасними стандартами й з сучасними цінностями. І з сучасними проблемами.

Складно буває, коли учні старших класів відкрито кажуть про помсту росіянами, і вчительство це жахає, розповідає Олена Яковчук. На її думку, така агресія вимагає від освітян організовувати посттравматичний супровід і зробити так, щоб учні й учениці відстоювали українську ідентичність, зростали активними патріотами й патріотками, громадянами й громадянками, усвідомлювали, що ворог має бути покараний, але не переносили це на шкільне життя, на взаємодію одне з одним.

"Адже ми завжди вчимо дітей, що конфлікт можна й потрібно вирішувати словами, аж поки життю не загрожує небезпека. Не можна простити ненависті, посіяної в душі дітей нашого мирного народу", – каже вчителька.

Ще одна важлива місія шкіл – протистояти російському способу життя, мислення, освіти.

"Ми бачимо, як окупанти знищують культуру й освіту в Україні, щоб дестабілізувати і деморалізувати нас, – пояснює Олександр Думишинець. – Неосвіченими людьми дуже легко маніпулювати та керувати. Освічені люди мають критичне мислення, можуть краще розуміти ситуацію. Освіта є надто важливою, фундаментом усього. Без освіти не буде існувати жодна цивілізована країна".

Цього хочуть і діти – учні й учениці говорять, що їм потрібно вчитись, щоб не бути такими дурними, як росіяни,, пояснює Ірина Матковська:

"Старшокласники й старшокласниці почали шукати інформацію, аналізувати її. Раніше вони зовсім не цікавилися новинами, максимум – це коли хтось у тіктоці виставив відео на якусь гарячу подієву тему. Зараз вони чують розмови в родині, дивляться ЗМІ, шукають інформацію онлайн. Усі зацікавились тим, що відбувається".

Олеся Чайковська з Одещини впевнена, що українську освіту чекають важкі, але важливі часи, коли варто переступити минулий досвід, позбутися стереотипів і довести, що українська освіта – найкраща в світі.

"Зближення з дітьми – сьогоднішня основа нашої роботи. Приємно, коли учні й учениці шкодують, що урок так швидко закінчився, коли наприкінці заняття діти бажають мирного неба над головою! – ділиться враженнями вчителька. – Думаю, цей досвід не можна забути, відкласти на полицю і повернутися до того, що було раніше".

Коментарі вчителів були зібрані під час проєкту "Моя війна. Уроки". Повні інтерв’ю з освітянами українською та англійською мовами можна прочитати за посиланнями на сайті EdCamp Ukraine.

Реклама:

Головне сьогодні