Оборонці Ірпеня: історія будівельника, який захищав місто від росіян

7127
15 вересня 2022

Леонід Борисовець – підприємець, мешканець Бучі. Заробляє проєктуванням та будівництвом каркасних промислових будівель. Високий, міцний чоловік з покаліченою рукою та великим шрамом на голові.

24-го лютого чоловік пішов у військкомат, щоб долучитися до лав захисників Ірпеня. Він міг цього не робити, адже має інвалідність і право виїхати за кордон. Але бажання захистити свою землю було непохитним.

Леонід розповів "Українській правді. Життя" свою історію боротьби.

Реклама:

***

Ми з ним стоїмо посеред вщент зруйнованого мінізаводу на околиці Ірпеня. Навколо нас чорніють понівечені кістяки згорілих цехів, рештки спалених вантажівок. Все це  – його останній передвоєнний проєкт. Його монтаж Леонід закінчив як раз 23 лютого. 

– Тута була і СТО, і підприємство робило, і столярний цех був. А зараз от бачите… Ще не вспіли сдать. Все згоріло. Бачите, все згоріло, – Леонід гірко зітхає, показуючи нам свою загублену працю. Він – будівельник, який пішов воювати, щоб захистити збудоване.

 Леоніду 40 років. Він народився на заході країни, але половину життя прожив в Бучі та Ірпені і вважає ці міста своїм домом

Через руїни промзони ми йдемо туди, де ще 5 місяців тому знаходилися бойові позиції його підрозділу. За іронією долі, від решток останньої побудованої ним будівлі їх відділяє лише декілька метрів. Леонід – один з тих місцевих, хто у лютому став до лав Сил територіальної оборони і зламав плани російського бліцкригу. Відмовившись відступити, ці декілька десятків чоловіків та жінок не пустили російських десантників в Ірпінь. І це великою мірою вирішило долю битви за Київ. 

– Сюдой ходили, – Леонід показує нам стежку, що веде вздовж паркана знищеної бази, якою вони діставалися своїх бойових позицій: – Потім вже не можна було навіть помінятись, так обстрілювали. Тоді виламали отам стіну і проходили вже тудою.

Леоніду 40 років. Він народився на заході країни, але половину життя прожив в Бучі та Ірпені і вважає ці міста своїм домом.

Реклама:

Його думки прості. Його мова теж проста і далека від літературної. Його слова іноді складно розібрати, але завжди добре відчуваєш його емоції.

24 лютого його шведські та голландські друзі запропонували притулок – інвалідність давала йому право перетнути кордон. Але він відмовився, бо мав інші плани. Леонід непридатний до військової служби – після перенесеної травми його права рука не згинається у лікті. Але у лютому, коли він прийшов до військкомату щоб записатися в тероборону, на це вже ніхто не зважав. Проте зброю Леоніду та декільком його знайомих вдалося отримати не одразу. 

– 24-го у бучанському військкоматі мене просто нах*р послали. Ми 25-го опять ідем до воєнкомата. Воєнкомат загружається і від’їзжає, – згадує Леонід, – Нас чоловік 30-40 було. Ми постояли, постояли, сіли на машини, що в нас були, і поїхали на Київ получати оружиє.

Зброю отримали на збірному пункті Оболонського району. Але охороняти столичну площу Шевченко відмовилися:

– Ми почали матом кричати: ми приїхали з Ірпеня, там у нас війна, чого ми будемо тут стояти? Тут у вас своїх хватає!

Один з добровольців, колишній співробітник МВС, домовився, що вся їхня група відправиться на посилення ірпінським поліцейським. І ввечері 25 лютого Леонід зі своїми побратимами вже чергував на бойових позиціях. Їм випало тримати вузький прохід в Ірпінь біля залізничного мосту через Бучанку, в кілометрі від торгівельного центру "Жираф", за який точилися основні бої.

– Оцьо тут я первого окопа вікопав, – Леонід показує нам свої колишні позиції між озером та залізничною колією, які зараз вже густо поросли травою, – Це був обзор хлопцю, щоб не можна було прорваться стежкою вдоль кар’єра з Лісової Бучі. Отут теж був окоп, тут я ще трьох хлопців посадив, просматрювали цього горба. 

Ніхто не пояснював вчорашнім бізнесменам, робітникам, вчителям та менеджерам, де і як краще облаштовувати укріплення. До всього доводилося додумуватися самим. Зрозуміли, що танк залізничним мостом пройти не зможе, тому готувалися відбивати атаки бронетранспортерів. 

– Нас тута було всіх вісімнадцять чоловік. Ночная і дневная зміни, – розповідає Борисовець, – Зі зброї – автомати Калашнікова. Одна "муха" була в нас. І чотири гранати були. І все. Решта – то вже наша ініціатива. Те, що собирав, тим і оборонялись.

Колону БТРів такими засобами, звісно, не зупиниш. Але хіба нестача зброї – це підстава здати ворогові рідне місто? "Замінували" міст кисневим та газовим балонами. На відстані від переправи облаштували позицію гранатометника – у випадку спроби прориву він мав пострілом з "мухи" підірвати балони і у такий спосіб зруйнувати міст. Другого шансу не було б, але хлопців це не бентежило.

– Нам дали цю позицію. І ми її держали до последнього, як могли. Всьо, – пригадує Леонід.

На їхнє щастя, росіяни не наважилися прориватися через вузький міст "бронею". А атаку російської піхоти їм вдалося зупинити автоматним та гранатометним вогнем.

 Леонід отримав уламкове поранення в голову

5 березня Ірпінь ледь не впав. Росіяни раптово вдарили з боку Ворзеля по найменш захищеному флангу нашої оборони і зайняли майже половину міста. А через день здійснили спробу відрізати оборонців міста від переправи на Романівку – якщо б їм це вдалося, бійці опинилися б у кільці.

Повністю замкнути це кільце противнику не вдалося, атаку з напрямку Стоянки було відбито, але з того часу росіяни могли тримали основну переправу під вогнем своєї артилерії. Ситуація ускладнилася настільки, що командування дозволило оборонцям міста відійти на більш зручні позиції у Романівці. 

Проте відійшли не всі. Близько сотні "спартанців" під командуванням ветерана АТО Володимира Короті – в їхньому числі і група Леоніда Борисовця – залишилися на своїх позиціях в напівоточенні, утримуючи три переправи, якими росіяни могли б пройти в Ірпінь з боку Бучі.

– Нам була команда від тимчасового командира роти: скидайте зброю і по домах, – згадує Леонід події 5 березня, – Ми подивились друг на друга, кажемо: що будем робить? Кажу: я остаюсь. І пацани тоже всі наші підтвердили, що залишаються. Так ми далі і остались. 

Завдання, які вони собі поставили, було надскладним – сотня легко озброєних місцевих, більшість з яких не мала бойового досвіду,  стримували наступ механізованих колон російських десантників та морських піхотинців, який підтримувала авіація та артилерія.

Були моменти, коли ситуація виглядала безнадійною. Ворог постійно атакував та обстрілював позиції захисників Ірпеня, намагаючись пробити собі шлях до Києва. Сильно діставалося і "Депо" – так називали укріплення Леоніда Борисовця біля залізничного мосту. 

– Сьомого березня я пішов на "Жираф" зарядити рації, – розповідає Борисовець про своє поранення. – Зарядив, забрав, виходжу з бомбосховища. Тишина. Виходів чутно не було. Раптом вибух поруч. Помню що отак руку взяв, подивився – у мене кров. Потом помню тільки, коли уже фельдшер прибіг.

У той день Леонід отримав уламкове поранення в голову. Хлопці, що залишилися без лідера, відступили вглиб міста. Але в той самий день повернулися на свої позиції. І потім тримали оборону свого плацдарму самотужки ще тиждень, до того, як їм на допомогу прийшли зведені загони київських 130 та 207 батальйонів Сил територіальної оборони.

Леонід втік зі шпиталю наступного дня після операції. Уламок російського снаряду залишив на його голові великий шрам, підірвав його здоров’я. Але не позбавив бажання воювати за свою країну.

– Я зараз жду операції. І якщо все буде гаразд, буду писать своїм рєбятам: хай вони мені роблять отношеніє в свою часть. Буду єхать до них на фронт. Я не можу тут, у мене просто нерви здають, – каже чоловік.

Леонід із захопленням згадує єдність захисників Ірпеня. Каже, що війна швидко стерла все наносне, всі стали рівними. Більше не мало значення, хто ти був у довоєнному житті, ким ти працював, чого досяг, бідний ти чи багатий. Власники підприємств копали окопи разом зі своїми колишніми підлеглими і потім разом відбивали в них атаки противника. 

– У кожного було своє завдання: хто їсти варив, хто окопи копав, хто гаки варив, їжаки протитанкові. Весь Ірпінь став одним цілим, всі помагали, чим могли, – так Леонід пояснює собі, чому встояло його місто. – У нас тута люди небідні стояли. Бігали в окопах такі люди, як я, що статки мають. Не було такого, що ти бєдний, я багатий, ти работнік, я мажор. Ніхто тебе не розпитував, хто ти такий. Ми стояли, як один. Як лєва і права нога всі працювали. Як ти правой переступаєш, то лєва знає, що їй треба робити. Так і тут – всі знали свою роботу. Ми знали, чого ми стоїмо. Так ми і вистояли тутай.

Йому не подобаються настрої деяких українців. Він хотів би нагадати їм, що війна не закінчилася зі звільненням Київщини. Що вона ймовірно буде довгою і кривавою. Але Україна, за його словами, має вистояти, як вистояв оточений Ірпінь.

– Нам, щоб виграти війну треба, щоб всі ставали одним цілим. Так, як тоді став одним цілим Ірпінь. Треба, щоб народ об’єднався весь. Весь. Тоді побєда буде швидко. А єслі будуть тягти, як лебідь рак і щука, нічо не буде, – вважає Леонід.

Костянтин Рєуцький, спеціально для УП. Життя

"Великі битви" – спільний проект штабу Сил територіальної оборони України та Української правди. Його метою є збереження пам'яті про події російсько– української війни. Команда проекту збирає історії українських оборонців для того щоб відтворити події кожної з ключових подій цієї війни. Згадати кожного та показати величну панораму битви українського народу за свою свободу та незалежність – таку мету ставить перед собою команда проекту.



Реклама: