Білий, чорний та безбарвний: як сіль, вугілля і газ визначали долю українського сходу

Вісім років, протягом яких Росія вела неоголошену війну проти України, міжнародна спільнота умиротворювала агресора, боячись ядерного удару.

Протягом цих восьми років українці попереджали світ про іншу ядерну загрозу: 15 ядерних реакторів, 6 із яких розташовані у Запорізькій області, критично близько від лінії фронту. Наразі Запорізька атомна електростанція працює в умовах російської окупації та обстрілів.

Радіоактивні шлейфи відомі тим, що не зважають на кордони: якщо на мілітаризованій атомній станції станеться аварія, з її наслідками стикнуться спільноти далеко за межами України.

Сьогодні для світової спільноти як ніколи важливо дивитися на глобальні проблеми довкілля крізь призму України. Цій темі присвячена робота Катерини Яковленко "Білий, чорний та безбарвний: як сіль, вугілля і газ визначали долю українського сходу" в жанрі творчого нонфікшн. Робота написана у межах "Української лабораторії" – проєкту Українського інституту в Лондоні, організованого у партнерстві з Українським ПЕН та Українським інститутом за підтримки Британської ради в рамках Сезону культури Велика Британія/Україна.

"Українська правда. Життя" публікує текст Катерини Яковленко.

Мстислав Чернов, візуальна інтерпретація тексту Української лабораторії, вересень 2022

Улітку повітря таке виснажливе, що ледь пересуваються ноги: тіло важчає, й інколи здається, що ніздрі стають цегляними. Дихання збивається – як у риб, яких викидає на берег сильна хвиля океану. Незрозуміло, чи це через яскраве степове сонце, чи пил, що в’їдається в одяг і шкіру. Не уявляю, як шахтарі, які щодня носили робу та залазили під розпечену землю, виживали за таких температур. Батька я ніколи не питала – він працював на шахті енергетиком.

Узимку легше. Але вітри бували такими, що земля утікала з-під ніг. І хоча місцеві комунальники посипали вкриті льодом донбаські дороги сіллю, це не рятувало від травмувань. Натомість щовечора, прийшовши додому, доводилося чистити від білих соляних розводів чорне дерматинове взуття.

Це був кінець 1990-х і початок нового тисячоліття. Барвистість дитинства наповнювалася всіма відтінками сірих буднів. Та мене заворожувала ця непричесана індустріальна поезія. Точні дисципліни були мені геть чужими. А тому завжди дивувало, скільки має бути покладів солі, щоб не жаліти їх на периферійні дороги? Зрештою, багато з нас обирали схожі шляхи.

У той час дорогами мого міста ходив і фотограф Олександр Чекменьов. На початку нульових він зробив свою найвідомішу серію "Донбас", що оповідає про бідність, соціальні проблеми та самопожертву заради видобутку вугілля на сході України. Однак насправді вона – про замкнене коло цих проблем, зав’язаних на аб’юзивній залежності людини та природних ресурсів, що тягнеться більше століття.

Сіль

Звіримо годинники. 4 квітня 2022 року о 15:00 за київським часом закінчилася зміна робітників рудника №4 державного підприємства "Артемсіль" у Соледарі на Донеччині. Після неї співробітники отримали трудові книжки й роз’їхалися хто куди.

Наступу російських військ на Донеччині та Луганщині очікували від самого початку повномасштабного вторгнення, але ніхто не уявляв таких масштабів та жорстокості: містоутворюючі підприємства постійно обстрілюють, знищується цивільна та критична інфраструктура, руйнується житло. "Артемсіль" призупинив свою роботу саме через це. Дві третини населення покинули місто. Хтось робив це вдруге, адже саме тут намагався почати життя спочатку вісім років тому, ховаючись від війни та російських найманців. Тепер земля знову вислизає у них із-під ніг.

Земля провалюється. Це не метафора складного воєнного стану, а реальність, у якій опиняться соляні та вугільні підприємства сходу України, якщо не відновити їхнє виробництво.

"…Адже пустот у природі не існує", – пояснює мені дослідник корисних копалин Донеччини Михайло Кулішов. Він народився в Горлівці, у 2015 році через війну переїхав до Бахмута, а тепер – на Київщину. – Коли шахта перестає функціонувати, порожнеча, що утворюється внаслідок цього, заповнюється водою. Ці води руйнують структуру шахти і піднімаються на поверхню, через це може утворитися солоне озеро".

Я плавала у такому. Біля Слов’янська на Донеччині збереглися солоні озера, навколо яких побудовано санаторний комплекс. Востаннє я була там у серпні 2014-го. Палило те саме нестерпне донецьке сонце. Здавалося, що під цим промінням уповільнювався навіть час. Довкола ходили потомлені українські солдати. Ми з фотографом Миколою Тимченком зупинилися біля танку на ім’я "Ластівка". Це були бійці 95-ї окремої десантно-штурмової бригади, майбутні кіборги з Донецького аеропорту. Один із них згодом одружився, має двох синів; та він і досі на фронті, у червні мав першу відпустку з часів повномасштабного вторгнення.

На початку 19 століття харківський дослідник Євграф Ковалевський припускав, що солоні озера Слов’янська утворилися почасти через руйнування ґрунтовими водами солянистих порід, які розташовувалися близько до поверхні. На відміну від Бахмута чи Соледара, соляне виробництво тут не було таким розвиненим. На початку процес видобутку кам’яної солі тут був хімічним, від цього руйнувався ґрунт, утворювалися пустоти й ставалися обвали. 1935 року ухвалили рішення вести експлуатацію винатково шляхом підземного штучного вилуговування. Так тривало, доки не розпочалась Друга світова війна. За час бойових дій та окупації індустрія виснажилася. Земля знов осідала, руйнувалися будинки. 1961 року центральну ділянку видобутку солі у Слов’янську остаточно закрили. Час зупинився.

У думках я часто повертаюсь до українських футуристів, які бачили індустріальний регіон утопічно і приїжджали сюди "за римами та за життям". Майбутнє їм вважалося динамічним та швидким, а тому навіть час прискорювався на їхніх годинниках. Блукаючи донецькими степами, журналіст і письменник Олексій Полторацький уявляв, що ходить дном колишнього океану, який існував "астрономічну кількість років тому". Він не помилявся: на території Донеччини справді була велика вода, проте не океан, – море. Саме тому тут виникли соляні родовища.

На жаль, мені мало відомо про Полторацького, окрім поодиноких текстів, які читала. Але я живу у його майбутньому, стою на тому ж роздоріжжі, міркуючи про своє власне життя і життя, що настане опісля. І, можливо, це найсильніше, що нас єднає.

Нині мені здається, що той час, коли взимку я ходила посипаними сіллю дорогами, теж був астрономічно давно. Парадоксально, як інколи темпоральність або розпорошується, або концентрується, наче необроблений кавалок солі. Такий самий, з якого у 1889 році бахмутський столяр, художник-самоук Єгор Попов вирізьбив на глибині 122 метрів пам’ятник "соляному генералу" Ніколаю Летуновському, власникові Брянцевського рудника (нинi "Артемсiль").

Трохи пожовкла від часу скульптура досі зберігається у краєзнавчому музеї окупованого Донецька. Російський цар позбавив Летуновського усіх його звань та посад. Однак пізніше йому повернули славу першовідкривача промислової сторінки в історії міста. Хоч насправді тут видобували сіль задовго до індустріальної революції. Хай там як, двометровий, майже безликий генерал пережив уже дві імперії. Переживе і третю.

"За скільки років покинуті соляні шахти може поглинути вода?", – питаю я у Кулішова.

"Можливо, за двадцять-тридцять…"

Мстислав Чернов, Центр Харкова, другого за величиною міста України, з висоти пташиного польоту, 29 січня 2022

Вугілля

Уже два роки, як колишню вугільну копанку поблизу Лисичанського желатинового заводу заливають ґрунтові води. Ніхто не знає склад цієї води, хоча дехто з місцевих уже встиг там поплавати. Кажуть, що глибина там – як висота п’ятиповерхівки, можна й потонути. Жартома мешканці називали це місце "Лисичанським ґранд-каньйоном". Вигляд справді вражає: новоутворений кар’єр із блакитно-зеленуватою водою оточений брунатними піщано-кам’яними схилами; довкола продираються поодинокі зелені кущі, кружляють птахи та метушаться мурахи. Турбує лише запах тваринних кісток із заводу неподалік.

Починаючи з 2017 року, правозахисники та екоактивісти зверталися до правоохоронних структур: написали щонайменше вісім відповідних заяв – і щонайменше вісім разів незаконне вугілля було арештоване, а техніка конфіскована. Та лише у 2020-у порушено перше кримінальне провадження.

Ще до війни територія Донеччини та Луганщини з космосу мала такий вигляд, ніби вона вся у ранах: утворені внаслідок нелегального видобутку вугілля діри можна легко розгледіти на супутникових фотографіях. Нині таких ран більшає, їх доповнюють діри від обстрілів та авіаударів, могили цивільних та солдатів.

Якщо раніше копанки облаштовували переважно там, де видобували якісне вугілля марки антрацит – моє місто славилось саме таким, – то з початку війни, з весни 2014-го, почали рити всюди. Екологи били на сполох: таке виробництво шкодить землі та нераціонально використовує природні ресурси. Економісти попереджали про розвиток корупції та вивід економіки в тінь. Правозахисники попереджували про відсутність соціальних гарантій та ризики для життя. Якщо небезпека існувала й на державних шахтах, то на нелегальному виробництві гарантій не було, на роботу брали і школярів.

Таких, як Юра Сіканов, 14-річний хлопець із міста Сніжне на Донеччині. Документальний фільм "Шахта № 8", героєм якого він став, у 2010 році облетів половину континенту, але в Україні його зняли з фестивального показу. Стрічка розповідає про відповідальність за родину, яку перебирає на себе юнак: батько помер, а мати пішла з родини, покинувши трьох дітей. Рішення нелегально працювати було вимушеним. Так він став героєм для своїх сестер, але деякі мешканці Сніжного його таким не вважали. За два роки хлопця жорстоко побили, зламавши щелепу. Фільм звинувачували в тому що він спотворює "реальний" образ Донбасу – героїчного і звитяжного, де немає місця чорному ринку та бідності, а промисловість посідала ключову роль. Насправді ж промисловість просідала.

"Моя бабуся – із Західної України, порушила закон, щоб до її п’ятнадцяти дописали зайві кілька років і вона змогла вирушити на роботу. І її відправили – штовхати вагонетки. Але згодом її довелося звільнити, бо через це вона почала кашляти кров’ю", – ми сидимо з Олександром Чекменьовим у кафе біля метро Лівобережна у Києві, й він переповідає історію своєї родини.

Це кінець вересня 2014 року, вже пів року йде війна. Чекменьов щойно повернувся зі Слов’янська, де знімав постраждалі від обстрілів російськими військами та їхніми найманцями будинки. На цих кадрах на тлі руйнувань стоять утомлені, безнадійні люди. І якби можна було видобувати сіль з їхнього горя та сліз, Слов’янськ був би одним із провідних у цьому виробництві. Якби, звісно, не став озером.

Газ

Ми говоримо з Чекменьовим про його фотографії та зв’язок із регіоном. Найщемкішу для мене серію "Паспорт" він знімав на Луганщині, коли Україна видавала своїм громадянам перші національні паспорти. Тоді Чекменьов допомагав соціальній службі оформлювати документи, створюючи портрети людей у домашніх умовах. Цими громадянами молодої країни були 90-літні дідусі та бабусі, які готувалися не до політичного відродження, а до власної смерті. Біля ліжка одного з них стояла завчасно заготовлена труна. Бідні інтер’єри домівок лишалися за лаштункам паспортних фотографій, але зберігалися, мов театральні декорації, на світлинах Чекменьова.

Ці фотографії зроблені протягом 1994 року; від усіх віє холодом. Хтось із героїв ховається за простирадлами, на комусь теплі светри. Будинки здебільшого опалювалися вугіллям. І хоча для шахтарів існували знижки, однак то було недешево. Люди економили, тому в домівках бувало прохолодно. Газова система опалення вважалася більш прогресивною та екологічною. Та ніхто з цих героїв не думав про це: подумки вони міняли затишок свого дому на тепло сирої землі.

Від початку 2006 року в Україні заговорили про поклади природного газу в піщаних ґрунтах Юзівського родовища, що охоплює частину Донецької та Харківської областей – поблизу отих місць із соляними озерами, хвойними лісами та неймовірно чистим повітрям, де стояла залізна "Ластівка". Складно було уявити нове виробництво серед такого ландшафту. Через те, що газ міститься у глибоких піщаниках, глибина свердловин мала досягати 4,5 км. Це могло б позначатися на ґрунтових водах та всій екосистемі, але аналізу шкоди екології та релевантності виробництва так і не було зроблено, передовсім через війну.

У 2014 році компанія Shell, що вела розробки на Юзівській ділянці, припинила свою діяльність, зазначивши про "перерву наземних операцій". Але війна триває, ціна та ризики дослідження зростають. У середині лютого 2021 року в "Нафтогазі України" зрештою заявили: "Нехай краще пролягає під землею за такою ціною". Нині територія Юзівського родовища – це одна з перших ліній фронту.

Донеччину та Луганщину часто називали місцем білого й чорного золота – солі та вугілля. Але справді коштовним матеріалом виявився газ – невидима сполука, що затягує європейські кордони в енергозалежний вузол.

Протягом восьми років, що минули після анексії Криму та окупації частин Донеччини й Луганщини, війна в Україні для більшості закордонних політиків та медіа залишалася такою ж непомітною та аморфною. Лише нині вітер з України доніс в’їдливий запах погару й газу.

Більшою мірою така "невидимість" була пов’яна з медіакампанією, яку розгортала росія, маніпулюючи історичним знанням та фактами довкола українського фронтиру. Але направду все, що цікавило Москву, – це ресурси, зокрема й люди як ресурс.

Радянська пропаганда ототожнювала шахтарів з Прометеєм, який виліпив людей із глини, а згодом надав їм вогонь і тепло. Та, на відміну від міфу, ці люди не мали надприродних сил. Щодня вони виконували каторжну роботу, залазили в землю, відмовляючись від денного світла, втрачаючи здоров’я та життя. Пропаганда замовчувала "професійні" хвороби та смертність на виробництві. Про це нагадував специфічний кашель та чорні кола довкола тьмяних очей – пил, що не вимивався водою. Непорушним залишався лише сильний, буквально патологічний зв’язок із землею.

На відміну від футуристів, селяни, що жили на сході України, сприймали зміну ландшафту як наругу над тілом та ідентичністю. Вони вбачали в індустріалізації форму насильства. Піклувалися про землю як про частину родини: запобігали ерозії та виснаженню ґрунту, засівали злаковими культурами – озимою пшеницею чи житом, – щоб дати їй змогу перепочити та відновитися. Сьогодні пшениця і жито так само у вогні. Подарований Прометеєм вогонь руйнує та нищить.

Як індустріалізація, так і фотографія – це частина модерної історії. Індустріалізація апелювала до майбутнього, фотографія – завжди про минуле. Майбутнє сьогодні відбирає війна, вимушене переселення, депортація, голод, бідність, кліматичні зміни, нові хвороби. Минуле постійно вимагає перегляду, адже знищуються архіви та спадщина. Так само як у березні 2022 року мій архів не витримав чутливості артилерійського світла і перетворився на пил унаслідок російського обстрілу. На пам’ять від нього у мене лишився портрет на тлі порожніх вигорілих стін. Та я не вперше стояла серед рідних руїн.

Я лише раз була у прадідовому селі. У родині ніхто не знав їхню історію достеменно. Бабця ніколи не показувала фотографій: стоси світлин збирали пил у шафі багато років, аж поки вона не померла. Дід помер раніше. Його рідне село було зруйноване війнами та революціями. Індустрія та імперія захопили не лише місцеві ландшафти, а й виснажили мрії його родини, колишніх гончарів та майбутніх шахтарів. Усією сім’єю ми зробили знімок на тлі спустошеного пейзажу – там, де колись стояла українська церква та будинок дідових батьків. Вони жили тут у 1920-ті. Депортовані 1938-го, реабілітовані 1954-го. Ми повернулися у нульові.

Я міркую, яким був той глиняний посуд моїх прадідів, і подумки ставлю квіти у вазу, зроблену їхніми руками. Мені цікаво, якою була на доторк глина, що надавала їм сил та надихала створювати речі. Але в мене немає цього знання і артефактів. Немає навіть тої фотографії на тлі зниклого села. Століття у біографії моєї родини – як розбитий глечик, який я намагаюся відновити.

Я також думаю про свій зв’язок із цією землею. Серпневий вітер та терпкий запах чебрецю, мов "євшан-зілля", щоразу повертає мене додому. Туди, де простори вкриває сиве волосся ковили, що хвилями, мов океан, обвиває землю. Де інколи засипають дороги вугільним шлаком, а взимку посипають сніг сіллю. Де коріння у рослин таке сильне, що починає проростати на покинутих заіржавлених корпусах шахт та заводів, повертаючи собі своє. Зрештою туди, де соляний безликий генерал відраховує час до смерті третьої імперії.

Де все, що на перший погляд видається чорним, білим та безбарвним, вкривається кольором та оживає. Так само як на розписаних квітами Василем Єрміловим агітпотягах, що курсували донецькими дорогами на початку 20 ст.

Можливо, мої спогади тепер ближчі до футуристичної поеми, аніж до реальності. Бо в реальності чебрець та ковила потрапили у перелік рослин, які можуть не пережити війну, – їхні види виявилися нестійкими до такої кількості військової техніки та вибухів. А щоб соляний генерал якомога швидше побачив політичні зміни, українські солдати риють траншеї – саме з цієї перспективи вони бачать схід і захід сонця. Кращі з них стають сіллю цієї землі. Дорогою ціною.

Дослідники сперечаються про те, коли саме настав кінець модерності, і чи ми й досі переживаємо її смерть? Мене цікавить інше: чи не померли разом з нею проєкти майбутнього та минулого, тоді як єдине, що у нас лишилося, – це наше теперішнє, де час відбиває не стрілка годинника, а система протиповітряної оборони, що зупиняє відроджений імперіалізм? Якби футуристи раптом опинились у сьогоденні, чи не були б вони розчаровані таким майбутнім? Сутужні рими, скупі слова і щоденна битва за життя. Проживаючи повітряні та внутрішні тривоги, переживаючи втрату, біль та знищення рідних міст, як ніколи хочеться жадібно ковтати свободу – так спраглі, викинуті на узбережжя риби виборюють кожна свій подих.

Стара утопія формувалася під землею – із солі, вугілля та газу. Та за новою не варто лізти на сотні метри у ґрунти, вона – на поверхні. Ми – шельф того океану, що житиме тут астрономічну кількість років потому.

Звіримо годинники. На моєму – 8 років та 162-й день війни. Імперія рахує з кінця.