"Я гризтиму землю, але виживу і поїду додому": три історії з евакуації

Від початку повномасштабної війни в Україні сотні людей були змушені покинути свої домівки, рятуючись від обстрілів чи звірств російських військових.

Хтось виїжджає сам, хтось за допомогою волонтерів.

З 24 лютого команда благодійного фонду Восток SOS евакуювала понад 27 тисяч українців зі східних регіонів. З них – понад 2100 маломобільних людей.

"Українська правда. Життя" зібрала історії евакуйованих мешканців із Костянтинівки, Краматорська та Авдіївки: ми розповідаємо, як люди переживають розлуку з домом та рідними, з якими викликами стикаються та як їх долають.

Ніна, Толік та Ірина

До травня 2022 року вони втрьох жили у Костянтинівці: Ірина, її мама – пані Ніна, і син Толік. Толіку – 42, він з інвалідністю.

Ніні – 81, і вона лежача: спочатку перелом шийки стегна, потім у жінки стався інсульт, вона перестала рухати рукою та ногою. Згодом майже взагалі перестала рухатись, говорити та ковтати. Медики не зрозуміли, як цьому зарадити.

Ніні – 81, і вона лежача

Наступне горе трапилося із сім’єю напередодні широкомасштабної війни. У січні 2022 року в Ірини діагностували рак молочної залози на другій стадії.

Жінка все життя присвятила сину та хворій матері, тож хвороба змусила її скласти план: вона хотіла пройти курс хіміотерапії, а потім наважитися на операцію.

"Я думала, поки буду в лікарні, найму сиділку для мами і Толіка. Іншого виходу нема, то змирюся і перетерплю", – міркувала вона

Але 24 лютого світ, що його так ретельно будувала Ірина, зруйнувала війна. Жінка вирішила залишатися із сім’єю вдома, адже її мати лежача, сина теж потрібно було доглядати, а сама Ірина хворіє на рак.

"Я думала, кому вони потрібні, крім мене? Краще загинемо всі втрьох. Вдома. Так буде ідеально: бабах – і нікого нема. І болю нема", – згадує жінка.

Але коли Костянтинівку почали обстрілювати активніше і поруч будинку Ірини розірвалися два снаряди, здоровий глузд переміг: жінка зателефонувала на гарячу лінію Восток SOS.

Від початку вторгнення кол-центр Восток SOS прийняв вже понад 58 тисяч дзвінків про допомогу різного типу.

Так родина з Костянтинівки опинилась у Дніпрі. Прийняти Ірину з мамою і сином та знайти гідний притулок для всіх трьох одночасно – було майже нереально. Але з великими зусиллями вийшло влаштувати переселенців у Центрі тимчасового перебування маломобільних, людей з інвалідністю і похилого віку.

За статусом вони не мали там жити, але керівництво пішло на зустріч фонду Восток SOS. Ірині дали скерування до онколога, далі відправили на курс хіміотерапії. Толіка з пані Ніною на цей час прийняли в приватному будинку з догляду за немічними.

"Фонд Восток SOS знайшов кошти і на те, щоб Іра після стаціонару могла пожити в гідних умовах поруч із рідними. Як оговталась після впливу токсичних препаратів – знову поїхали до Центру. І знову це сталося як виняток, адже термін тимчасового перебування давно сплив", – розповідає представниця Восток SOS Ольга.

Далі лікування Ірини було амбулаторним: вона їздила в лікарню, сумлінно виконувала рекомендації лікаря, адже поставила собі за мету прооперуватися і мати сили на догляд за сином і мамою.

Ірина (зліва) із сином Толіком та працівницями Центру тимчасового перебування маломобільних, людей з інвалідністю і похилого віку

Пані Ніні тим часом ставало все більше гірше. Жінка відмовлялася їсти та пити, одного дня швидка привезла її до хоспісу. Лікарі дали невтішні прогнози.

"Ми запитували Ірину, як будемо ховати маму, якщо вона помре. Жінка була дуже рішуча, сказала, що поховає матір в селі під Костянтинівкою і ніяк інакше", – розповідають представники Восток SOS, які опікуються родиною.

Зрештою жінка зробила так, як заповідала її мати. Вона сама домовилась із ритуальною службою, з людьми у рідному маминому селі на Донеччині. Сіла в машину, взяла сина, з’їздила поховати маму і ввечері повернулась у Дніпро.

Ірині зараз важливо зробити операцію, одужати і берегти сина Толіка.

"Війна ж скінчиться колись, правда? А я все, що завгодно зроблю, землю гризтиму, але виживу і поїду додому. Я тепер без житла, без мами, з одним сином на руках. І зі своєю хворобою. Але я це подолаю. Чуєте? По-до -ла-ю. Ми переможемо", – каже жінка.

Команда Восток SOS шукає можливість для Ірини продовжити лікування раку в цій країні, щоб син був поруч із нею. Зараз Ірина та її син чекають відповіді з Німеччини.

Бутель води з Авдіївки

З Авдіївки до Покровська – автівкою, з Покровська далі – евакуаційним потягом. Щодня він слідує до Львова, тривала зупинка – у Дніпрі.

Тут виходять люди, яких чекають на Дніпропетровщині чи в Києві, або українці, які не мають тимчасового притулку, чи ті, кому потрібна медична допомога.

Один із вагонів – спеціальний, в ньому їдуть маломобільні або люди з інвалідністю. Там Ангеліну Олександрівну побачили представники Восток SOS Ольга і Роман.

Жінка залишилася сама у вагоні, розповіла, що їхала в Дніпро до знайомих, але виявилося, що ці люди виїхали з міста до іншої країни та не змогли б її прийняти.

Літня жінка не знала, хто саме вивозив її з небезпечної території. В Дніпрі, як і будь-де, її ніхто не чекав.

"Вона запитала, чи ми її не покинемо‎. А у нас є правило – жодна людина не залишається самотньою на платформі", – розповідає Роман.

Координатори евакуації вирішили розмістити Ангеліну Олександрівну в Центрі тимчасового перебування маломобільних і людей з інвалідністю. Дорогою до центру пані Ангеліна кілька разів питала: "Де моя водичка? Чи вона не пропала?‎".

Ангеліна Олександрівна

Йшлося про п'ятилітровий бутель з водою: волонтерам довелося щоразу показувати її, щоб заспокоїти бабусю. На місці жінка передусім схопила той бутиль, ніби цінну річ.

"Діточки, ця баклажка – цінніша за всі мої речі! Все хай пропаде, а це – збережіть мені! Це знаєте що? Це ж не просто так вода. Це свята вода з Авдіївки!", – казала Ангеліна Олександрівна.

За три дні команда Восток SOS знову зустріла пані Ангеліну на центральному вокзалі Дніпра. Жінка була знову із тим самим бутлем, хоча води стало десь на третину менше.

"На вокзалі авдіївська бабуся потрапила просто в обійми італійських журналістів: кореспонденти впізнали симпатичну жінку, що бачили її під час евакуації. Вона стала героїнею репортажу", – загадують у Восток SOS.

На вокзалі авдіївська бабуся потрапила просто в обійми італійських журналістів

Того дня бабуся потягом попрямувала до Хмельницького, у заклад санаторного типу. І головною річчю в її багажі був бутель із святою водою.

Міша і Надія

Вони приїхали у Дніпро 13 липня 2022 року – евакуаційним потягом, що прямує маршрутом Покровськ – Львів. До того удвох жили в Краматорську, на п’ятому поверсі звичайної багатоповерхівки.

Пара не могла пересуватися самостійно, адже обоє були дуже хворі. Чоловік прикутий до інвалідного візка після інсульту у вересні 2021-го. Він перестав бачити. Жінка ж була повністю лежача.

"Його були ноги замотані в целофан і пакети для сміття, завозити його в медпункт ніхто не наважився", – пригадують представники організації Восток SOS у Дніпрі.

Міша і Надія

Під час війни пара жила сама, допомагали подружжю лише сусіди, які іноді купували продукти.

"Він навпомацки мазав мені пролежень. Іноді й промахнеться, іноді попаде. Ми самі винні. Дочка пропонувала їхати, та ми не захотіли. Він дуже впертий: як захоче, так і зробить, ніхто не переломить", – розповідає пані Надія.

Під час евакуації Надію і Мішу мали розділити по різних лікарнях, тож чоловік просив доглядати за дружиною.

"Він сказав, що Надєчкє треба дати зарядку для телефона, а то як вона буде йому дзвонити, він не зміг би набрати її номер, адже сліпий", – розповідає членкиня фонду Ольга.

За словами чоловіка, він працював монтажником і об'їздив пів світу. Зрештою лікарі таки знайшли можливість влаштувати їх в одну лікарню, в сусідні палати. Михайло їздив на своєму візочку провідати Надю.

Коли пару трохи підлікували та вже прийшов час виписки, команда фонду знайшла місце в будинок для літніх людей. Але на вокзалі у Дніпрі Міша відмовився виходити з машини, згадує представниця Восток SOS.

"Я хворий, не поїду в старечий дім. Мені потрібно в лікарню, розділяти нас не можна, ми не можемо окремо. Тоді і Надя нікуди не їде", – твердо сказав чоловік

На Мішу не подіяли жодні аргументи і вмовляння, потяг затримали на 5 хвилин, але чоловік був непохитний: хотів бути поруч з дружиною.

Під час евакуації Надію і Мішу мали розділити по різних лікарнях, тож чоловік просив доглядати за дружиною

В лікарню вдалося влаштувати – дивом. Завідувачка відділення терапії у Дніпрі пішла на зустріч команді фонду, зважаючи на доволі важкий стан подружжя. Так Надія та Міша опинилися в іншій лікарні, знову в сусідніх палатах.

Чоловік знову їздив на побачення до дружини на інвалідному візку, але згодом, на жаль, помер.

"Кинув мене тут на самоті і пішов. Хто так робить? І де його ховати, він подумав? Завжди був упертий. Таким і пішов", – каже дружина.

Надія досі лежить у лікарні, її донька шукає можливість забрати жінку до себе. Представниця евакуації Ольга зберігає урну з прахом Міші в себе вдома.

Фото надав благодійни фонд "Восток SOS"