Рослини – це про життя, яке пробивається крізь смерть. Історії відновлення Ірпеня

Рослини – це про життя, яке пробивається крізь смерть. Історії відновлення Ірпеня

Ірпінь має славу дуже зеленого населеного пункту: окрім того, що він знаходиться посеред справжнього соснового лісу, тут ще залишилося багато живого і натурального – від городів та теплиць біля приватних садиб до цікавих рішень природного ландшафтного дизайну у місцях щільної забудови. І руйнування, що принесла в це місто війна, різко контрастують з яскравим святом життя, яке буяло на вулицях і подвір'ях ірпінців.

Вже цієї весни митці та місцеві об’єдналися на квіткових толоках у деокупованому Ірпені, щоб відродити себе та місто.

Активісти впевнені: люди, як і рослини, мають створити свою максимально ефективну екосистему, щоб разом пережити цю зиму й дочекатися перемоги.

Про свої творчі толоки та документальний фільм, котрий вдалося зняти у перші місяці деокупації, активісти агенції Артполя та місцеві мешканці розповіли "Українській правді.Життя".

Фото не пахнуть

Оля Михайлюк разом з друзями приїздить до Ірпеня з гуманітарною допомогою з квітня. Вона – авторка таких відомих мистецьких проєктів, як "РоздІловІ" та "ПаМ’ЯТАти".

Обидва є мультидисциплінарними, поєднують текст, музичну та візуальну складові. "паМ’ЯТАти" – це ще і рослини, бо включає перформанс з м’ятою, вивезеною свого часу з окупованої території. Твір вже перекладений англійською і польською, закінчується робота над латиською версією.

Оля каже, що її дивує, чому для когось всі ці події стали неочікуваними, коли в Україні війна йшла вже давно. Кілька років їй хотілося докричатися, попередити всіх своїми проєктами – про те, що є та що ще буде. А з лютого, зізнається, вона не могла й думати про жодний мистецький проєкт. Каже, не сприймала навіть музику, виходила з цього стану поступово, слухаючи улюблену тиху арфу. І досі, каже, не готова до голосного повідомлення про війну. Тому – квіти. Бо вони, проростаючи на пустирях і згарищах, на відміну від людей, не кричать.

Попередній проєкт був пов’язаний з м’ятою з Алчевська. Оля зізнається: той досвід допоміг статися новому проєкту з рослинами. Бо довгий час мисткиня шукала, як про все це говорити. Рівно за рік до трагедії в Маріуполі вона висадила м’яту у Міському саду.

Цього разу на церковному подвір'ї Оля разом з іншими волонтерами висаджує багато паростків лілійника. Каже, що зараз вони роблять майбутню весну, до якої ми обов’язково маємо дожити. Бо ці квіти, що зараз вона саджає, зацвітуть навесні. І людям треба це пережити – в теплі, з підтримкою один одного.

– Коли Ірпінь деокупували, ми відчули, що маємо тут бути. Але наша команда не поїхала у перші дні. Ми не бачили такого завдання – задокументувати першими скоєні тут злочини, – згадує Оля. – Але можу казати про своє враження... Фото не пахнуть. Навіть у квітні тут стояв сильний запах, горілий, солодкуватий, який забути важко. І я можу тільки уявити, що довелося пережити людям.

Тоді, у квітні, вони були вражені тим, на що перетворили загарбники квітучий та яскравий Ірпінь. І вирішили возити людям разом з гуманітарною допомогою насіння та квіти, одночасно записуючи з ними невеличкі інтерв’ю. Де б вони згадували своє місто і зв’язок з ним, розповідали про емоції, знову вчилися формулювати свої плани. Саджали квіти та оживали. Так народився цей проєкт. Ініціативу мистецька агенція АртПоле реалізує за підтримки Європейського Союзу.

Виявилося, що саме рослини допомогли багатьом чи не вперше заговорити і про трагедію, і про надію. Саме вони не дали перетворити спілкування на загострення трагедій, а допомогу – на якусь одноразову акцію. Бо для того, щоб з насіння чи паростка виросла рослина, потрібен час, спокій та турбота.

– Мене ще з 2014 року попереджали, що після травми трапляється посттравматичне. Тому краще знайти свою квітку, тварину, людину, своє заняття, за яке і триматися. І так, все просто, рослини – це про життя, яке пробивається крізь будь-яку смерть, – каже Оля.

Вона згадує, що коли писала проєкт, говорила з друзями-військовими про те, що повернення територій складається з кількох етапів. Спочатку ЗСУ, потім – документалісти та судмедексперти, і далі – комунальники, психологи, архітектори та ландшафтні дизайнери, митці й соціальні працівники. Тож запам’ятала це – якщо хоч одна складова втрачається, спільнота не зможе повноцінно функціонувати. І це, на жаль, надовго: Оля впевнена, що деокуповані території будуть нас вражати, і з цим щось треба буде робити.

Виявилося, що саме рослини допомогли багатьом чи не вперше заговорити і про трагедію, і про надію

Сіяти довіру

Одна з героїнь документального фільму "Ірпінь. Хроніки відродження", передпоказ якого відбувся на осінній толоці в ірпінській церкві Покрови Божої Матері, кличе свою сусідку, яка досі боїться вільно виходити з підвалу: "Виходь, тут дівчата приїхали, будемо квіти саджати". І жінка виходить зі свого укриття.

Ще одна учасниця проєкту, Наталя Сухіна впевнена: саме через рослини їм вдалося вийти на здорову комунікацію з місцевими мешканцями.

Вона працює у Національному Ботанічному саду імені М.М. Гришка НАН України. Рослини допомагають посіяти довіру, яка б не провокувала на черговий поділ – на тих, хто залишався під час бойових дій, і тих, хто виїхав. На корінних та тих, хто не звідси. На помічників та отримувачів допомоги.

– Впевнена – через рослини можна надавати психологічну реабілітацію та моральну підтримку. Цей проєкт про те, що життя завжди перемагає, – каже Наталя. – Зруйновані будинки, а біля них все ж квітнуть рослини, росте якась городина. І люди оживають. Так, ми не завжди привозимо цеглу, а пропонуємо насіння їхніх улюблених рослин. Але в очах з’являється така непідкупна радість, що стає зрозумілим: якщо біля цих руїн посаджені квіти, то житло обов’язково відбудують, люди будуть боротися за життя.

У лютому команда АртПоля свідомо залишилася у столиці, щоб допомогти рідному місту встояти. І так вийшло, що у найгарячіші дні багато діяльності було пов’язане саме з Ірпенем.

У гуманітарному штабі, куди дівчат, котрі хотіли допомагати, відправила тероборона, саме на ірпінський напрямок були найскладніші та найтерміновіші замовлення. На складі доводилося збирати та пакувати ліки, продукти, речі невеликими партіями, щоб потім автівками, а згодом тільки велосипедами переправляти туди. Саме так і познайомилися митці з волонтеркою Наталею, яка кілька років жила у цьому місті, переїхавши з Луганщини. А після повномасштабного вторгнення саме її маленька машинка, поки це було можливо, їздила туди-сюди з життєво необхідним для місцевих вантажем.

Згодом Наталя Сухіна стала повноцінним членом і квітковим рушієм проєкту: вона написала повідомлення у соцмережах, на яке відгукнулися квіткарі з усієї України, пересилавши різне насіння, цибулини та корінчики. Вона каже, що було дуже зворушливо бачити надписи на посилках, на кшталт "від Дрогобича – Ірпеню".

Місцева жителька Ірпеня

Життєві метафори

На толоку довелося їхати з Олегом Божком. Він – фахівець з ландшафтного дизайну, з окупованого Алчевська, разом з родиною виїхав ще у 2014 році. На Київщині продовжив свою справу, тому до Ірпеня ми їдемо у яскравій автівці з рекламою його бізнесу.

– В нас тут просто джек-пот, – жартує Олег після перетину блокпоста. – Машина на луганських номерах і усі, хто в ній, мають донецьку чи луганську прописку. Багато хто з наших підтягнувся на толоки – бо це про відновлення. Та надіюся, що й у нас колись все буде добре.

І правда, до церкви на акцію приходять ірпінці, кілька з яких були змушені рятуватися від війни зі сходу України ще кілька років тому. Як от вчителька Любов з Луганщини, доньки якої вважають Ірпінь своїм містом. Чи управник одного з ЖК, якого всі тут називають Лісовик, котрий до 2014 року був вчителем фізики на Луганщині, а весну 2022 року пережив в Ірпені, рятуючи людей та тварин. Або літній чоловік з Маріуполя, у якого зруйнований будинок, і поратися з рослинами йому вже, окрім на толоках, просто нема де.

Олег багато розповідає про концепцію висаджування рослин, яку він розробив саме для цього проєкту. Чоловік впевнений – тут мають створюватися простори з сильних рослин, які не вимагають особливого піклування.

Він радить ірпінцям, на вулицях яких все літо працював як ландшафтний дизайнер, не зрізати посаджені трави на зиму – бо рослини мають захищати землю, вкриватися снігом, красиво відтінюватися та коливатися вітром, як він каже – "працювати на загальну картинку".

В рамках проєкту активісти не тільки наповнюють простори рослинами та спілкуються з мешканцями

Оля Михайлюк зізнається, що боялася показувати змонтований фільм його героям, щоб не завдати болю спогадами чи обговоренням теми. Але під час перегляду герої та героїні, а це переважно люди за 70, навпаки, сміялися, раділи та обговорювали різні моменти один з одним та глядачами. І чи не у кожному кадрі – про природу, яка обов’язково виживе попри наслідки людської діяльності та абсурдної війни.

В якісь моменти – метафори проростають в усьому: як-от в історії про маки, які насіялись невідомо звідки на городі у пані Наталочки саме цього літа. Щоб не псувати цю красу, жінка, у якій повністю згорів будинок, посадила капусту між цими червоними квітками. І це, як і сам проєкт – про поєднання краси та побуту, про силу природи, з якою марно воювати людині.

– Спочатку думала, що фільм побудується через героїв. А вийшло – через етапи року. Як різні етапи життя. Тюльпани – травень, липень – лілії, зараз – хризантеми, – розповідає Оля. – Символи в усьому, з першого кадру, де ірпінець Леонід показує розсаду перцю, яка єдина зійшла після того, як від обстрілів згоріла не тільки його теплиця, а й увесь будинок. І як ми щиро раділи тому врожаю перцю, побачивши його у серпні.

В рамках проєкту активісти не тільки наповнюють простори рослинами та спілкуються з мешканцями. Виявилося, що процес відбудови міста не настільки швидкий, щоб усі люди в Ірпені цієї зими були захищені від морозів. Тож вони шукають варіанти допомоги тим, хто зимуватиме біля своїх розбитих хат. Згуртувавшись, вони закуповують обігрівачі, ковдри, привозять продукти і навіть корми для котів, яких прихистили герої фільму. Але головне – створюють осередки в громаді, які об’єднавшись, спроможні допомогти один одному.

– Ми багато комунікували. Тут не просто приймають допомогу, вони готові надавати її один одному: у найхолодніші ночі люди з будинків, де передбачається опалення, готові надати прихисток тим, хто лишається у вагончиках до весни, – розповідає Оля Михайлюк. – Тож маємо намір продовжити опікуватися своїм новим ірпінським ком’юніті й запрошуємо до співпраці архітекторів, дизайнерів, екологів, митців, громадських активістів та всіх небайдужих.

Наталя Сухіна впевнена, що навіть у допомозі не варто розпорошуватися. І як вже взявся допомагати конкретним людям в певний час, ця допомога має бути надійною, довгою, системною.

– В окупації основне завдання – вижити, тобто знайти воду, їжу, навчитися спати попри всі тривоги, – пояснює Михайлюк. – Деокупація – наступне випробування. Ейфорія від того, що нарешті ти на своїй землі й можна не боятися знущань і тортур, змінюється нерозумінням того, що робити тобі в цьому величезному світі, який весь цей час поки ти втрачав (житло, здоров’я, близьких), існував і функціонував у більш-менш звичному режимі. На цьому етапі підтримка не менш важлива, ніж на попередніх, хоч картинки вже не так вражають.

Фото Ольги Михайлюк та Сашка Букрєєва

Реклама:

Головне сьогодні