"Ми мріємо про неможливе – аби наш тато повернувся додому живим". Дружина загиблого поліцейського розповідає про біль війни

В Україні російські війська продовжують обстрілювати міста та селища. Снаряди потрапляють в лікарні, дитячі садочки, школи та житлові будинки.

Благодійний фонд Діти Героїв опікується дітьми, які втратили батька чи матір (або обох) внаслідок війни з російськими окупантами. Зараз під опікою фонду 820 дітей, але щодня звертаються до 20-ти нових підопічних.

Одна із родин ділиться своїм досвідом війни – вона переживає втрату дорогого чоловіка та люблячого батька, працівника одного із спецпідрозділів поліції.

Війна навчила жити по-справжньому

Дмитро, Анна та їх семирічний син Артем проживали в Харкові, коли російські війська розпочали наступ 24 лютого. Сім'я на власні очі бачила весь жах війни – ворожі ракети, вибухи, постріли.

Місто і дотепер перебуває під постійними обстрілами. Анна каже, що звикнути до цього неможливо:

"Це надзвичайно страшно, адже кожен день може бути останнім. Ніхто не впевнений у завтрашньому дні. Але ми тримаємося! Війна навчила нас жити по-справжньому".

Родина втратила батька та чоловіка – Дмитро отримав важке поранення в голову та за лічені секунди загинув на місці, куди влучила ворожа ракета.

Зараз Анна із сином живе у своєї мами в Харкові, яка своєю зарплатою забезпечує всю сім’ю.

"Це – важко, оскільки ціни зросли в кілька разів, а пенсію на сина досі не вдалося оформити. Доводиться виживати в тих умовах, в яких опинилися", – каже жінка.

Артем навчається у 2 класі. Його улюблене заняття – складати з конструктора різну техніку. Попри це, він часто згадує свого тата: сумує за ним та іграми, в які вони забавлялися разом.

Зараз Анна із сином живе у своєї мами в Харкові, яка своєю зарплатою забезпечує всю сім’ю

Як війна завдала болю та зруйнувала сімейні плани на майбутнє

"Досвід війни передати словами дуже важко, – зізнається жінка. – Всі емоції затаїлися в моїй душі дуже глибоко. Ми пережили втрату дорогої нам людини. Це дуже боляче відчувати. Я не знаю, як жити без свого люблячого чоловіка".

Дмитро служив в одному із спецпідрозділів поліції та був учасником бойових дій. За два дні до повномасштабного вторгнення російських військ на територію України він вийшов на свою кількаденну робочу зміну.

24 лютого чоловік повідомив дружині про початок страшної війни та застеріг, щоб всі залишалися в підвалах, адже навколишні міста та селища обстрілювали, повсюди були чутні вибухи.

З роботи чоловік так і не повернувся. 18 березня близько 10 години ранку до жінки зателефонував командир та повідомив, що Дмитра більше немає – він загинув від поранення в голову, травма була несумісною із життям. Ворожа ракета зруйнувала будівлю, в якій перебував чоловік із своїми побратимами, двоє з яких також були травмовані.

Батьки загиблого Дмитра на момент його смерті перебували в окупації, тому не змогли поховати сина та попрощатися з ним. Однак нещодавно військові ЗСУ звільнили їхнє селище – тепер родина перебуває на території, підконтрольній Україні.

Незадовго до смерті Дмитро зателефонував до дружини та розповів, як після обстрілу він із своїми товаришами розбирали завали будинку. Психологічно найбільш виснажливо було виносити частини людських тіл, особливо дитячі. Після цієї телефонної розмови він сказав, що дуже втомився – така робота розривала його душу.

"Хоча Дмитро бачив багато негативних ситуацій, адже понад 20 років працював в одному із спецпідрозділів поліції, ця війна його зламала", – каже дружина Анна.

Він зі сльозами на очах дивився на зруйновану російськими окупантами школу, в якій навчався їхній син.

"Зараз ми мріємо про неможливе – дуже хочемо, аби наш тато повернувся додому живим. Щоб одного ранку ми прокинулися, а нам сказали, що все це був лише страшний сон. А ще дуже хочемо, щоб швидше закінчилася війна і ми могли жити спокійно у вільній та незалежній Україні", – додає Анна.

[L]

Жінка каже, що її друзі, рідні та близькі є величезною моральною підтримкою. Окрім того благодійний фонд "Діти Героїв" значно допомагає у скрутні для неї часи. Фонд надав сім’ї фінансову допомогу, дитяче взуття та мобільний телефон, який Артем використовує для онлайн-навчання і зв’язку.

Таких сімей в Україні вже кілька тисяч, і з кожним днем їхнє число зростає. Щоб допомогти дітям повернутися до звичайного життя, необхідна підтримка. Це можна зробити за посиланням.

Повідомити про дітей, що втратили батьків і потребують допомоги, можна тут або за номером кол-центру +380 44 247 57 88.

Якщо ви знаєте таких дітей – передайте контакти фонду їх опікунам. Кожна дитина заслуговує на щасливе життя, сповнене гідності та радості.

Ігор Базан, спеціально для УП. Життя

Фото надані фондом