Головне – не чути вибухів та мати дах над головою. Чому ВПО не мають віддячувати за гуманітарну допомогу

За підтримки Міжнародної організації з міграції, Урядів Японії, Німеччини та Франції, а також американського народу через проєкт Агентства США з міжнародного розвитку USAID Україна.

Тут виникає відчуття радості найменшому. Люди, які живуть у колективному центрі для внутрішньо переміщених осіб (ВПО)у Львові, кажуть, що під час війни їхні вимоги змінилися. Найголовніше – мати, де спати, що їсти та дожити до завтра.

Усі вони відчувають вдячність і відкрито говорять про це. Однак відчуттям вдячності дуже легко маніпулювати.

Тож міжнародні організації, зокрема, Міжнародна організація з міграції (МОМ), піклуються про те, щоби розповісти людям, що гуманітарна допомога – абсолютно безоплатна, не потребує нічого натомість, а якщо трапиться неприйнятна поведінка з боку персоналу організацій чи волонтерів – про неї обов’язково треба повідомляти.

Журналістка "УП.Життя" відвідала центр і поспілкувалася з волонтерами й волонтерками та внутрішньо переміщеними особами про те, яку допомогу тут можна отримати, про історії мешканців та про що вони мріють найбільше. А також із психологом МОМ – про те, чому з’являється бажання віддячити за підтримку, як не втрачати гідність та відстоювати свої права навіть у вразливому становищі, коли є ознаки неприйнятної поведінки.

Вдячні, що (не) вдома

У коридорі зустрічаємо жінку в домашньому халаті. Вона не називає своє ім’я, втім, охоче спілкується з нами. Жінка – з Бахмута, тут проживає вже п’ятий місяць. Нещодавно сюди приїхала її сестра, адже в місті стало неможливо залишатися.

"Коли я виїжджала з Бахмута, наш будинок був цілий. Зараз дому вже немає – сестра розповіла. Важко планувати своє життя далі. Звісно, тут ми відійшли від того, що чули там. По телевізору нам вмикають лише фільми – новини не показують. Усе – щоби трішки відволікти нас від війни, повторно не травмувати людей".

Мешканка каже, що немає на що скаржитися, хвалить волонтерів та волонтерок, а також місцеве населення, яке приязно прийняло переселенців, та наголошує, що тут ніхто не відмовляє в допомозі.

Так, переселенок й переселенців безкоштовно годують двічі на день – в обід і ввечері, роздають гуманітарну допомогу, забезпечують побутовою хімією, подушками, спальною білизною. У приміщеннях є душі, пральні машинки та сушарки, холодильники, чайники, питна вода, мікрохвильовки. Є медичний персонал, можна отримати психологічну та юридичну консультації.

"І все – безкоштовно. Загалом усе – щоби відчувати себе як удома. Неподалік є парк, у якому ми можемо гуляти та трішки відволікатися від війни", – каже жінка.

Зізнається, у спортзалі жити важко, адже разом живуть люди похилого віку, діти, тварини. Але й орендувати квартиру в багатьох ВПО змоги немає. Як і немає куди повернутися. У деяких приміщеннях вдалося поставити перегородки між ліжками – і люди дуже цьому радіють.

Жінка безмежно вдячна й зі сльозами на очах розповідає нам про це.

"Загалом віддячувати – це соціальна норма, – говорить психолог МОМ Олексій Бердник. – Коли людина віддячує, то демонструє, що з нею можна довгостроково мати справу. Люди часто підсвідомо налаштовані на те, щоби корисні взаємовідносини продовжувалися. Звісно, людина може сказати "спасибі", і на цьому вдячність має завершуватися".

Психолог пояснює, що людина у жодному разі не має віддячувати за гуманітарну допомогу й тим паче відчувати провину. Адже це – не персоналізована допомога, а допомога людям, які потрапили в скрутні обставини.

За гуманітарними організаціями стоять донори, країни, народи. Треба розуміти, що організація виконує свою роботу із розповсюдження цієї допомоги.

"Така допомога спрямована на те, щоби дати людині можливість відновитися й задовольнити базові потреби. Щоби людина відчувала себе в безпеці, мала їжу, воду, одяг, ліки й інші життєво необхідні речі. Тільки після того, як базові потреби будуть задоволені, людина може рухатися далі, крок за кроком відбудовуючи своє життя", – каже Олексій.

"Повертатися немає куди"

Переселенець Олександр Гуменюк влаштувався на роботу охоронцем, мешкаючи в центрі.

"Влаштуватися на роботу вирішив сам. А що, сидіти? Я просто підійшов до людей, запитав, чи треба працівник, – і мене взяли", – розповідає чоловік.

Олександр жив у Донецьку. Коли у 2014 році розпочалася війна, довелося виїхати, згодом його житло розбомбили вщент. Тоді він повернувся у своє рідне місто Сніжне, за 80 км від Донецька. Згодом переїхав в Ізюм, а потім – у Харків.

Там він був волонтером, допомагав переселенцям в організації "Самаритяни Харкова", працював. Коли почалося повномасштабне вторгнення, довелося виїжджати знову. Адже Олександр жив біля ринку Барабашове, де були жорсткі обстріли. 9 березня чоловік приїхав до Львова потягом.

"Тут завдяки волонтерам й волонтеркам та іншим надавачам допомогу, усе добре. Я задоволений тим, що маю. Адже якщо не тут – то або назад, або на вулицю. У нас є найелементарніше – їжа, вода. Звісно, повертатися немає куди, але я мрію повернутися додому", – каже Олександр.

Нині логістика в центрі налагоджена ідеально, тому люди можуть отримати необхідну допомогу в повному обсязі, але не завжди це було так.

Про те, як усе починалося, транзитний пункт і волонтерів-переселенців

20-річний студент Львівської політехніки та волонтер Сергій Левицький розповідає, що центр допомоги почав працювати на початку березня. Хлопець одразу долучився.

Каже, спочатку було дуже багато клопотів: від організації ліжкомісць до облаштування пральних машинок, розподілу гуманітарної допомоги, що надходила, поселення людей. Наплив був величезний. Щодня заїжджало від 60 до 120 людей.

"Це було дуже важко, адже треба було всіх поселити та скоординувати, що та як їм робити далі: похід в адміністрацію, військкомат, де знайти гуманітарні пункти з тими чи іншими речами тощо. Адже спочатку, чесно кажучи, у нас було не дуже багато всього", – зізнається Сергій.

Потім почали долучатися містяни – львів’яни приносили постіль, матраци, одяг, засоби гігієни. Поступово почали долучатися організації, зокрема, МОМ. Багато людей приїжджали та приїжджають лише з пакетом чи рюкзаком. Тож їх треба забезпечити всім.

На території центру є транзитний пункт, окрема зала на орієнтовно 100 місць, куди люди заселяються на день-два, – і вирушають далі в дорогу.

"У нас вони мають змогу перепочити, прийняти душ, розв’язати елементарні проблеми. А далі – хтось їде за кордон, а хтось до рідних. У середньому таких людей 20–50 щодня", – каже волонтер.

На початку війни в центрі працювали понад 40 волонтерок та волонтерів. Наразі потреби менші й налагоджена логістика, тому залишилося 25. До слова, кілька з них – з-поміж ВПО: з Запоріжжя, Харкова, Донеччини. Вони тут живуть і регулярно приходять на зміну.

Серед таких волонтерів-переселенців – Микита Остапець, який також мешкає у центрі, йому 19 років. Він – із Запоріжжя.

"Мій будинок цілий, але ракета влучила в будинок поруч. Тож спочатку сюди приїхали мої рідні: мама, дід і сестра. Тим часом я навчався в Харкові в Національному юридичному університеті імені Ярослава Мудрого. Я приїхав до Львова близько пів року тому, коли закінчилися навчання та сесія. Мої рідні вже жили тут. І тоді мама розповіла мені, які тут класні волонтери з волонтерками й познайомила мене з ними. Згодом мене запросили волонтерити, і я залюбки погодився", – розповідає Микита.

У його обов’язках – роздавати гуманітарну допомогу, їжу, поселяти людей, розв’язувати нагальні проблеми.

"Загалом, звісно, із людьми працювати важко, тож треба витримувати межу й відчувати, коли вигораєш. Але це дуже цінний досвід для мене. Я хочу залишитися волонтером настільки, наскільки мене вистачить", – зізнається Микита.

Про обов’язки волонтерів, правила, друзів і вигорання

Ще серед обов’язків волонтерок і волонтерів – спілкуватися з людьми, опікуватися потребами мешканців, працювати з тими, хто виселяється тощо.

Бувають і неординарні ситуації – наприклад, у вагітної жінки почалися пологи, й волонтери допомагали їх прийняти. Швидка допомога встигла приїхати лише тоді, коли потрібно було перерізати пуповину.

Загалом центр допомоги для ВПО – як маленький світ. Тут також є правила, за порушення яких людей виселяють: алкоголь, наркотики, куріння в приміщення, скандали, бійки тощо.

Є і правила для волонтерського персоналу. Ідеться про етичну взаємодію із отримувачками й отримувачами допомоги та заборону неприйнятної поведінки. Персонал не може вимагати будь-яких коштів або послуг за допомогу ВПО.

Є й більш кричущі випадки зловживань стосовно переселенців та переселенок. А саме будь-які недоречні пропозиції сексуального характеру. Якщо від людини вимагають сексу чи побачень, це порушує її кордони та загрожує безпеці. Тому будь-яка віддяка чи, до прикладу, обійми або натяки є абсолютно недоречними. Адже той, хто мав би надавати захист, навпаки зловживає вразливістю людини.

З усіма правилами, каже Сергій, тут дуже суворо.

Сергій зізнається, бувають історії, які вражають. Це також важко.

"У нас довго не було людей із Маріуполя. І тут у вересні приїхав перший чоловік звідти. Тоді я був на реєстрації. Я дізнався, що чоловікові 32 роки, він учасник АТО. Пам’ятаю, запитую в нього, як він доїхав, як почувається. А він каже: "Нарешті немає запаху від трупів". Це мене шокувало".

Люди із Запоріжжя розповіли Сергієві, що в місті неможливо жити. Адже вдень ще якось можна витримати обстріли, а вночі просто неможливо й небезпечно заснути, думається лише, у чий будинок прилетить цього разу. Тож люди геть невиспані.

Кілька тижнів тому МОМ запропонувала психологічну допомогу для волонтерського складу, адже постійно чути подібні історії – морально важко.

"Головне – що в нас дуже потужна підтримка в колі волонтерського персоналу. Якщо ми бачимо, що хтось не витримує чи зривається, то відправляємо його чи її відпочити на тиждень. Також, коли відчуваємо надлишок історій та емоцій, то намагаємося казати про це".

Психолог пояснює, що це – абсолютно правильна й добре налагоджена комунікація.

"Треба розуміти, що всередині таких центрів уже не йдеться про величезні міжнародні організації, а про встановлення контакту "людина-людина". В ідеалі персонал має бути нейтральним і виконувати роль, яку йому делегували. Звісно, корисно мати емпатію та людяність – турбуватися про людину, яка опинилася в складних життєвих обставинах. Йдеться про підтримувальну бесіди, співчуття, безоціночне ставлення. Натомість люди, які проявляють неприйнятну поведінку, етично не готові надавати допомогу іншим людям", – розповідає Олексій Бердник.

Життя, яке вдалося врятувати

Загалом корпуси розраховані на 600 людей, нині на постійній основі проживають 300. Волонтер Сергій погоджується провести нам екскурсію. Як тільки заходимо в одне із приміщень, повз проходить мешканець і каже:

"Сергій – чоловік просто супер, чесно".

Одразу за ним хлопчик приблизно 10 років дає Сергієві "п’ять". Сергія тут люблять, майже кожна мешканка та мешканець вітаються й усміхаються.

"Це – наш перший зал, – починає волонтер. – Він найвідоміший, бо тут частково знімали кліп до пісні Kalush "Стефанія". Нині тут є ліжка, але в перші дні були тонкі матраци".

У цій залі проживають 50 людей. Їхній простір – приблизно 2х2 м, у якому вміщається чи не все життя, яке вдалося врятувати. У когось це – кілька книжок, у когось – дитяче харчування, пес або кіт, трохи одягу чи окуляри.

Серед дня тут – тихо. Хтось дивиться відео в навушниках, хтось спить, хлопчик робить домашнє завдання, дехто тихенько спілкується між собою.

Щоби чимось займатися й підтримувати порядок, люди налагодили чергування – прибирають у житлових приміщеннях і вбиральнях. Також у кожному корпусі є маленька пральня з пральними машинками та сушарками – за це також є відповідальні.

Дехто ж працює за межами центру: двірники, майстрині манікюру та брів, перукарі та перукарки, рієлтори та рієлторки, контролери трамваїв, продавчині й продавці, кухарі, молодь працює офіціантами й офіціантками.

В іншій залі є перегородки. Тут особистий простір для кожної сім’ї чи людини відчувається вільніше.

У сусідньому корпусі є тенісні столи, ігри для дітей. А також – дитячі візки, які мешканки й мешканці можуть використовувати за потреби – як узяти на певний час, так і забрати. Адже багато людей приїхали просто з маленькими дітьми на руках.

А дехто – з улюбленцями. Виїжджаючи, власники не залишили собак і котів.

"Мій будинок під номером 30, а потрапляння – у 31"

У дворі зустрічаємо молоду жінку з дитиною. У квітні Тетяна Кудренко з дітьми переїхали з Бахмута до батьків у село неподалік. А із села поїхали сюди, коли чули, що обстріли – ближче і ближче.

"За три тижні, як ми звідти виїхали, село зрівняли з землею. Росіяни постріляли навіть корів. Що з моїм будинком у Бахмуті, невідомо. Я лише з новин дізнаюся, що стріляють поруч. Наприклад, мій будинок під номером 30, а потрапляння – у 31. Щоразу, звісно, хвилююся. Адже в батьків уже немає, де зупинитися, а якщо розбомблять ще мій будинок – ми на вулиці" – розказує жінка.

Нині її батьки – у селищі Миронівське в родичів. Однак зараз воно окуповане, зв’язку майже немає.

"Вони ловлять мінімальний зв’язок на 9 поверсі та часом телефонують сказати: "Живі, здорові". Їх ледь чутно, наче в підвалі", – каже Тетяна.

Жінка каже, що тішиться допомозі, яку надають у центрі. Окрім усього, її трирічній доньці надають суміші та памперси. А з 5-річним сином жінка звернулася до психолога, адже хвилюється, як на нього вплинула війна та що він дуже активний.

"Я дуже хочу повернутися додому. Звісно, важко жити з 50 людьми в кімнаті. Я намагаюся тримати дітей цілий день надворі, щоби нікому не заважати. Але тішуся, що в нас є дах над головою", – завершує Тетяна.

Усі опитані героїні та герої розповідають, що волонтерський та інший персонал чудово до них ставиться.

Але що робити, якщо хтось зловживає вразливим становищем людей?

В Україні, за оцінками Міжнародної Організації з Міграції, понад 6,2 млн людей – це внутрішньо переміщені особи (станом на кінець вересня). Із них понад п’ять мільйонів – це люди зі сходу та півдня, де зараз відбуваються військові дії, та де щодня зберігаються ризики для життя та безпеки.

Переселенці та переселенки, покидаючи свій дім або й втрачаючи роботу та усі попередні соціальні зв’язки, зіштовхуються з абсолютною невизначеністю. Вони є надзвичайно вразливими, адже втрачають "ґрунт під ногами" та свою опору.

"Війна спричинила безпрецедентну гуманітарну кризу в країні. І сьогодні понад третина ВПО потребує базової гуманітарної допомоги – фінансової підтримки, продовольчих продуктів, одягу, взуття, ліків та медичних послуг. Кожен другий та кожна друга в Україні, за оцінками МОМ, сьогодні належать до найбільш уразливої групи. Часто – це родини з дітьми. Такі люди мають найбільше ризиків потрапити у ситуації зловживань, зокрема експлуатації або насильства", – розповідає Ан Нгуєн, Голова Представництва МОМ в Україні.

Для ВПО, особливо якщо вони втратили дім, роботу чи заощадження, стає складно забезпечити своє сьогодні і майже неможливо планувати завтрашній день. Тому переселенки та переселенці можуть відчувати себе залежними від волонтерської підтримки та допомоги гуманітарних організацій. У такому стані певні компроміси із гідністю можуть виглядати не настільки загрозливо, і людина може не зважати на зловживання стосовно неї.

"Для попередження зловживань отримувачі й отримувачки допомоги мають розуміти просте правило: усі взаємини чи натяки, які виходять за рамки самої допомоги, – неприйнятні. Людина має пропустити це через так зване сито", – каже психолог.

Часом отримувачі допомоги можуть миритися з неприйнятною поведінкою, думаючи, що в цьому немає нічого страшного. Це може відбуватися через психологічну вразливість постраждалої людини. Коли людина відчуває вразливість, то підсвідомо передає контроль більш впевненій людині, якою ситуативно може опинитися надавач допомоги".

Якщо таке трапляється, в організації має бути дієва система сповіщення. Наприклад, у МОМ – це гаряча лінія прозорості (з 10:00 до 17:00 у будні за телефонами +38 067 406-63-27 та +38 095 240-35-11). Якщо людину насторожує якась поведінка, вона може зателефонувати й повідомити про це. Залежно від ситуації, можуть провести внутрішнє розслідування й відреагувати на ситуацію.

Більше про неетичну поведінку можна почитати тут. Також можна залишити конфіденційне повідомлення про порушення.

Усі фото: M&M Photography

Марія Марковська (Булейко), спеціально для "УП.Життя"

Головне сьогодні