"Ми обов’язково повернемося". Як українські діти вчаться в європейських школах

Ми обов’язково повернемося. Як українські діти вчаться в європейських школах

На момент початку повномасштабного російського вторгнення в Україні здобували освіту понад 4 мільйони українських дітей і підлітків.

У вересні, за даними МОН, 492 тисячі з них залишилися за кордоном. Вони вчаться в місцевих, переважно європейських, школах, але перебувають на обліку в українських навчальних закладах.

Для когось адаптація до нового середовища відбувається майже безболісно, хтось стикається з проблемами спілкування, але всі сумують за українськими школами: учителями й учительками, друзями, атмосферою.

Ми поговорили з учителями і батьками українських школярів, які навчаються за кордоном, щоб дізнатися, які враження мають діти від європейської освіти, нових друзів та правил життя. А також про те, як відрізняється українська і європейська системи шкільної освіти. Виявилось, що різниця почала зникати ще кілька років тому, коли наша школа стала відмовлятися від радянської спадщини.

Ірландія. Школа для дівчат

Ольга Бондаренко та її донька Валерія (14 років) з березня живуть на південному сході Ірландії, у передмісті Рослера (графство Вексфорд). Валерія навчається в школі для дівчат Loreto в центральному місті графства – Вексфорді. Щодня її забирає на навчання автобус, а ввечері дівчинка повертається на ньому додому.

"Навчатися легше, ніж в Україні, програма не така завантажена. Математика, фізика, хімія – інтенсивність з цих предметів менша, ніж в українській школі, – розповідає мама школярки. – Наприклад, зараз у класі Лєри (аналог українського 7 класу) проходять дроби, які вона вивчала ще в 5 класі. Натомість тут більше творчих завдань, багато малюють, вивчають комп'ютерну графіку, багато занять з історії Ірландії, англійської мови. У місцевих школах більше не вкладають у дитину загальні знання, а шукають у ній здібності, схильності".

14-річна Валерія

Спочатку Валерії не сподобалося, що школа тільки для дівчат. А ще є обов’язкова форма. Хоча за форму, підручники, канцелярське приладдя платити не довелося – усе видали. Загалом, школа, як для маленького містечка, дуже добре обладнана, розповідає українка, є власні спортзали та стадіони.

"Враження, що це школа майбутнього", – зізнається Ольга.

Через брак математики і фізики в Loreto ввечері Валерія додатково займається цими предметами. По суботах три години проводить на заняттях у комп’ютерній академії. А ще мама знайшла їй репетиторку з англійської – кандидатку наук, яка теж виїхала через війну.

"Дуже важко. Але я хочу, щоб вона повернулася і навчалася в Україні, ми ж навіть не забирали зі школи документи, – говорить Ольга. – Сподіваюся, скоро ми повернемося і складатимемо ЗНО. А як кинути?".

У Рослері, де живе Валерія, вона переважно спілкується з українськими підлітками. У школі – з ірландськими однокласницями. Англійська в доньки стає кращою з кожним днем, розповідає Ольга. Але все це – нові друзі, нова школа, нове життя – тимчасове.

"Нам обом дуже хочеться додому. Є українці, які себе перебудували, бачать в Ірландії своє майбутнє. Ірландці дуже добрі, ставлення до нас прекрасне. Ніколи не стикалася з жодним негативом. Але ми тут чужі", – зітхає українка.

Олеся Чайківська, учителька української мови та літератури, заступниця директора з навчально-виховної роботи в школі ім. В. Чорновола м. Южного, що на Одещині, теж бачить прояви туги за батьківщиною у своїх учнів і учениць, з якими вона займається онлайн.

"Один учень після занять завжди просив залишитися онлайн, щоразу він розповідав, як йому цікаво в Польщі, що нового він дізнався, – пригадує вчителька. – Одного разу він розповів, як вийшов на майданчик погратися і зрозумів, що все там не його, усе чуже. Дитина заплакала".

Учительству нині передусім потрібно бути тут і зараз із дитиною, стати надійною опорою, вважає Олеся Чайківська.

Велика Британія. На березі Атлантики

Ольга Попадинець і її син Тимофій (12 років) на початку війни виїхали до Румунії, а вже в травні опинилися у Великій Британії. В Україні хлопчик навчався в ліцеї приморського мегаполісу – Одеси. У Британії він пішов у школу села Сент-Моуз, що в графстві Корнуолл. І теж – на березі, але Атлантичного океану, майже на самісінькому заході острова.

У ліцеї Тимофій отримував з усіх предметів 9-11 балів, окрім української літератури, каже – не зійшлися характерами з учителькою. Цікавився природничими предметами, але не любив математики. На який бал Тимофій вчиться зараз, Ольга сказати не може – тут так не прийнято:

"Тут узагалі немає поняття оцінок чи успіхів в опануванні програми. Учителі мені кажуть про його сильні сторони, захоплення. Це і є оцінки – стандартний британській підхід. В Ізраїлі, де він пішов у перший клас, було так само. У середній школі все серйозніше, але все одно дитину не підганяють під бали. Кажуть, наприклад, що в Тимофія є зацікавленість в історії, в складних суспільних процесах, але видно, що він, як вони зазначають, "не дуже захоплюється математикою". Ну, звісно, їм це видно, бо він її терпіти не може".

12-річний Тимофій

Водночас педагоги зауважують і моменти, у яких є шлях для зростання. Так, вони помітили, що Тимофій має труднощі в тому, щоб розпочинати спілкування з дітьми, але якщо вже спілкування відбувається, то він почувається в ньому добре.

"На відміну від України, тут не кажуть, що "тут у нас 7 балів, готуйтеся до перескладання, діставайте подвійні аркуші", – додає Ольга.

Уже у вересні Тимофій пішов у середню школу – тут почалися серйозні наукові проєкти з дослідженнями й експериментами. Це його захоплює. Проте він все одно хоче повернутися в рідний ліцей.

"Нам подобається Британія. Школа тут класна. І країна класна. Але ми обов’язково повернемося, коли в Одесі буде більш безпечно", – обіцяє Ольга.

Засновник і натхненник найбільшої в Україні незалежної освітянської спільноти EdCamp Ukraine Олександр Елькін упевнений, що під час російського вторгнення українці виявили, серед інших рис, небачену стресостійкість.

"Діти, як і дорослі, зараз дуже вмотивовані інтегруватися на місцях і заявити про себе – ми українці, ми все можемо, ми все подолаємо", – вважає він.

Рух EdCamp Ukraine налічує вже 40 тисяч учасниць і учасників й опікується саме шкільними вчителями й вчительками – допомагає їм у підвищенні кваліфікації, професійному зростанні, обміні досвідом з освітянами у всьому світі.

"Вивчення того, як влаштовані системи освіти в інших країнах – частина нашої роботи, – пояснює Олександр Елькін. – І я вважав і вважаю, що нам є чим пишатися, і в плані знань і навичок у нас все не так погано. Водночас нам є чого навчатися".

За його словами, зараз багато українців за кордоном стикаються у місцевих державних школах з якістю освіти й підходом, які в Україні можна було отримати лише за великі гроші в приватних закладах

"Ідея реформи Нової української школи полягає в рівному доступі до якісної освіти. Тобто, незалежно від того, де ви проживаєте, який у вас соціальний статус, ви маєте отримати гідну якісну освіту – так це працює в Європі, і так має виглядати НУШ через кілька років", – додає Олександр Елькін.

Австрія. Звичайна віденська школа

Нуель Аміар з доньками Євою (13 років) та Агнією (11 років) з початку березня живуть у столиці Австрії – Відні. Тут вони ходять у звичайну державну школу, хоча вдома вчилися у спеціалізованих закладах: Єва відвідувала фізико-математичний ліцей, а Агнія навчалася в балетній школі.

"Ми пішли в найпростішу школу, яка тільки може бути в Австрії. Але враження в нас – найкращі, – зізнається Нуель. – Тут усе зроблено для того, щоб діти навчалися природно. Тому діти в Австрії розвинуті, ерудовані, але не перевантажені. У них є дитинство. А більш серйозна освіта, мабуть, в університетах".

Нуель каже, що часто чує від українських батьків незадоволення австрійською системою освіти, бо діти вдома не мають завдань.

13-річна Єва

"Немає зубріння, – пояснює мама школярок. – А зубріння – це український традиційний показник рівня освіти. Якщо дитина сидить над підручниками, отже, її добре навчають – так у нас думають".

Проте Нуель таки знайшла додаткові заняття з математики для Єви – для учениці спеціалізованого фізмат-ліцею загальної шкільної програми мало. Заняття проводять українські математики, які з початком війни опинилися у Відні або вже жили тут раніше та організували гурток.

"Українських дітей у Відні багато, у кожному класі є дві-три дитини з України. Адміністрація шукає для них тьюторок, які розмовляють українською, допомагають адаптуватися. Але, на жаль, наші підлітки все ж таки відокремлюються від австрійських дітей. Старші – особливо. І всі хочуть додому", – додає Нуель.

11-річна Агнія

Для кожної української дитини вимушений переїзд – великий стрес, вважає керівниця секції хімічних технологій у Київській Малій академії наук, менторка в ГО "Навчай для України" та психотерапевтка-практикиня Ольга Казакова.

"Здавалося б, усе гаразд у наших дітей, якщо вони не були свідками страхітливих подій і виїхали в перший день війни. Але вимушене переміщення – це різкий розрив усіх зв’язків, – пояснює психологиня. – Освітянам усіх країн, куди потрапили наші учні й учениці, потрібно отримати хоча б базову інформацію про контекст наших дітей, як із цим працювати".

Її колега, психологиня та сертифікована вчителька Луцького ліцею № 27 Оксана Словік згадує й інші чинники стресу: мовний бар’єр, програмова різниця, різний менталітет і бачення проблеми.

"Наші діти, яких позбавили їхніх звичних домашніх умов, вочевидь, матимуть труднощі з адаптацією", – говорить Оксана Словік.

Німеччина. Дивні дива

Українка Яна Аль Шурафа виїхала в Німеччину з чотирма дітьми віком від 8 до 16 років. Старші 16-річні доньки навчаються у Berufskolleg, менший син – у гімназії, наймолодша донька – у початковій школі.

"В Україні всі навчалися в загальноосвітній школі, у нашому дворі. Зараз доводиться їздити в різні райони міста", – розповідає жінка.

Усі діти призвичаїлися до нових закладів, але спочатку дивувалися відмінностям. Так, старші доньки навчилися в Німеччині працювати в майстерні з металом – цього в Україні дівчат не навчають. Наймолодша донька захоплювалася тим, що дітям можна бігати та стрибати на перервах, хоча в Україні її постійно за це смикали – бігати в школі не можна.

Яна Аль Шурафа з чотирма дітьми віком від 8 до 16 років

"Дітей у початковій школі привчають до самостійності в усьому: самостійно збирати шкільні рюкзаки, правильно орієнтуватися в транспорті та на вулиці, відповідати за свої речі. Як на мене, це дуже важлива навичка, яка завжди допоможе в житті, – розповідає Яна. – Домашні завдання не перевіряють і не сварять ніколи за те, що дитина щось не виконала. Ніякого стресу ані для дитини, ані для батьків за весь час навчання".

Родина мріє повернутися в Україну, але зараз ще зарано, вважає жінка: "Поки живемо тут і намагаємося призвичаїтися. Старші діти паралельно вчаться дистанційно в українських школах. Молодші – на сімейному навчанні. Ми плануємо повертатися й закінчувати освіту вже в Україні".

Усі батьки українських школярів і школярок, які зараз вчаться за кордоном, повторюють майже однаковими словами:

"Ми задоволені місцевою освітою, але діти не розриватимуть зв’язків з українською школою, займатимуться онлайн, бо нам треба повертатися в Україну, складати ЗНО й жити на Батьківщині".

Але з дистанційним навчанням виникають проблеми – тисячі українських учителів і учительок стали внутрішньо переміщеними особами, понад 24 тисячі виїхали в Європу та до інших куточків світу, часто втративши технічну можливість працювати онлайн – їм потрібні ноутбуки й доступ до інтернету.

EdCamp Ukraine запустили краудфандингову кампанію зі збору коштів на розв’язання цієї проблеми. Частину зібраних коштів направлять на психологічну підтримку вчительок і вчителів та організацію регіональних (не)конференцій, де вони можуть поділитися досвідом навчання під час війни. До кампанії можуть долучитися як громадяни з-за кордону на платформі GoFundMe, так і українці – на сторінці EdCamp Ukraine, додаючи коментар "Моя війна. Уроки" до платежу.

Коментарі вчителів були зібрані під час проєкту "Моя війна. Уроки". Повні інтерв’ю з освітянами українською та англійською мовами можна прочитати за посиланнями на сайті EdCamp Ukraine.

Реклама:

Головне сьогодні