Історії сміливих: що спонукає українців ставати волонтерами та їхати в "гарячі" точки рятувати життя людей?

Історії сміливих: що спонукає українців ставати волонтерами та їхати в гарячі точки рятувати життя людей?

З початком повномасштабної війни тисячі українців стали волонтерами, парамедиками чи добровольцями медичних шпиталів та їздять в "найгарячіші" точки країни. Що спонукає їх до цього? "УП. Життя" розповідає історії трьох людей, кожен з яких має власну мотивацію, щоб рятувати життя іншим.

Світлана Друзенко, керівниця медичних підрозділів Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова (ПДМШ) на сході

У ПДМШ Світлана з 2014 року – від початку його створення. Тоді вона навчалася лікувальній справі у медичному коледжі й прийшла до Шпиталю допомагати рятувати життя.

"Щомісяця нова ротація медиків-добровольців відправляється на фронт: лікарі різних спеціальностей, фельдшери, медсестри, водії та допоміжний персонал. В мої обов’язки входить формування ротації конкретними фахівцями, яких потребують у тій чи іншій точці, організація роботи на місцях.

Ми працюємо пліч-о-пліч з військовими медиками. Залежно від ситуації та наших можливостей, Шпиталь розміщується у 4-6 локаціях. Це Донецька, Луганська, Харківська області та південь України. Доволі гарячі точки", – розповідає Світлана.

Фото з архіву Світлани Друзенко, ПДМШ

"Медики ПДМШ працюють на стабілізаційних пунктах на посилення військових медиків, де поранених стабілізують, а потім наші реанімаційні бригади доставляють їх у лікарні для подальшого лікування", - додає співрозмовниця.

"Особливо прикро, коли страждають діти. У травні обстріляли одне з невеличких містечок на сході. Снаряди влучили у двір, де гралися діти. Поранених доставили до лікарні. Серед них було дві сестрички, які потрапили в реанімацію.

Одна мала клінічну смерть прямо на наших очах. Медики зробили все, щоб повернути її до життя. Коли бачиш важкі поранення людей, які на волосині від смерті, це вражає. Сучасна зброя серйозно ранить. Мінно-вибухові травми страшні. Тож ми робимо все можливе, щоб мінімізувати інвалідність і врятувати життя", – підкреслює Світлана Друзенко.

"Звісно, буває страшно. Це нормальна захисна реакція. Мені додає сили впевненість, що роблю правильну справу, а ще люди поруч. Вони неймовірні. Залишають відносно мирні міста, в яких могли працювати в лікарнях, їдуть сюди, де небезпечно, щоб рятувати людей. Ми обовʼязково переможемо", – переконана співрозмовниця.

Юрій, волонтер ГО "Елеос-Україна"

Юрій віруюча людина, тож коли пастор церкви, до якої ходить, запропонував волонтером доєднатися до евакуаційних бригад, погодився. Тим більше, що має військовий досвід, який допомагає під час волонтерських виїздів.

"В 2016 році під час шостої хвилі мобілізації отримав повістку. Пішов у АТО. Був сержантом. Знаю, коли потрібно сховатися у випадку небезпеки, де та як це правильно зробити, щоб зберегти життя", – згадує Юрій.

Фото надане “Елеос-Україна”

Волонтер розповідає: "Виїзди маю щодня. За весь час дуже страшно було 4 рази. На початку великої війни, коли мали вивозити лікарів з оточеного Харкова. Ще раз, коли вивозили незрячих з Лиману: чотири смуги на трасі заповнені вщент авто. Навколо вибухи, постріли. Моторошно, не передати словами. Їдеш, пів дороги по щоках сльози течуть".

Юрій каже, що в такі моменти важливо не "зависнути" в паніці, щоб в екстреній ситуації швидко зорієнтуватися, впасти та повзти, віддати бабусю неушкодженою, винести неходячих тощо.

"Два місяці тому вивозили людей з Часового Яру (Бахмутський р-н, Донецька обл.) до Дніпра. Йшли дощі, розбиті війною дороги були у багнюці.

Ми їхали повз лісосмугу, автобус застряг. Всередині 24 налякані людини. Намагалися зрушити транспорт із місця. Марно. Пішли на трасу за допомогою. Довго стояли, ніхто не спинявся. Такий страх накотив, аж легені стискає й дихати важко.

Тут пригальмовує авто. Виходить військовий: молоденький хлопчина, худорлявий, зростом 155 см. Допоміг витягнути автобус. Ми обіймали його, дякували. Коли приїжджаєш додому після такого екстриму, заснути непросто", – згадує Юрій.

І додає: "Страх може прийти до будь-кого. Самотужки впоратися важко. Потрібно, щоб поруч були ті, хто підтримає та надихне. Тоді стає спокійніше…"

Сергій Кузьмич, позивний "Знахар", волонтер "Центру спасіння життя"

Сергій 15 років працював фельдшером спеціалізованої бригади швидкої допомоги у Львові. Здобув освіту медичного психолога. Пішов служити до державної кримінально-виконавчої служби. Починав молодшим лейтенантом, зараз є підполковником.

"У перший день великої війни був на чергуванні. Син саме завершував курсове навчання у Камʼянському, Дніпропетровської обл. Після роботи сів у авто й поїхав забирати його разом із одногрупниками зі Львівщини та Тернопільщини. Це був перший волонтерський виїзд задля порятунку життя людей", – згадує Сергій.

Продовжив волонтерити – регулярно вивозив жінок та дітей із "гарячих" точок: Харків, Чернігів, Київ, Херсон…

Шукав організації з медичним ухилом. Познайомився зі співзасновником "Центру спасіння життя" Вʼячеславом Запорожцем та доєднався до команди.

Фото з архіву Сергія Кузьмича

У жовтні Сергій поїхав до Краматорська. Там були велика кількість поранених цивільних та військових, яких звозили з навколишніх населених пунктів. Вони потребували медичної допомоги. Коли повертався на захід України, віз поранених військових до шпиталів у Львові, Тернополі, Рівному.

"Важко бачити людину, яку не вдасться відновити до стану, коли її тіло та організм повноцінно функціонуватимуть. Непросто вселити надію та віру, що все буде добре, якщо людина втратила кінцівки. Та попри все намагаюся підтримувати кожного", – ділиться "Знахар".

"Якось віз із Краматорська до Дніпро хлопця, що був підключений до апарату штучної вентиляції легень. Вся моя родина молилася, щоб техніка не підвела, колеса й саме авто витримали сотні кілометрів на розбитих війною дорогах. Щоб у балоні не закінчився кисень, а хлопець не помер від больового шоку. Встигли", – радіє.

Сергій намагається вивозити важких поранених, які потребують серйозного медичного супроводу. Каже, коли довозить їх до госпіталя й розуміє, що житимуть, безмежно радіє.

Фото з архіву Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова

Геннадій Карлінський, директор з маркетингу мережі АЗК WOG

Волонтери, парамедики, медики-добровольці попри виклики та небезпеку, яка може чатувати на територіях, де йдуть активні бої, їдуть рятувати поранених військових, вивозити мирне населення.

Ми у WOG не просто захоплюємося ними, а й від початку великої війни підтримуємо їх пальним, бо розуміємо: ціна кожного літра бензину чи дизеля – це десятки, а то й сотні врятованих життів. Їх мобільність - це ціна життя.

Лише вдумайтеся, тільки волонтери "Елеос-Україна", "Центру спасіння життя" й медики-добровольці Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. М. Пирогова від початку великої війни сумарно проїхали понад 355,7 тис. км, зробили більше 5,5 тис. виїздів та врятували майже 21 тис. життів.

Головне сьогодні