По той бік мемів. Як чорнобаївські партизани боролися з окупантами
Легендарне селище Чорнобаївка перебувало в окупації майже 9 місяців. Росіяни залишили після себе близько 400 зруйнованих будинків та тисячі скалічених людських доль. Однак надважкий час для місцевих мешканців пройшов у невпинній партизанській боротьбі.
"Українська правда. Життя" поспілкувалася з місцевими волонтерами, активістами та представниками чорнобаївського "підпілля", щоб дізнатися як селище, яке оспівують у піснях та репрезентують у мемах, виявляло спротив окупаційному режиму.
Криваві жнива
Життя під російською окупацією має той самий сценарій: російські військові ґвалтують, вбивають і грабують українців. Жителі відомого на весь світ села Чорнобаївка за майже 9 місяців сповна відчули це на собі.
"У перші дні надіслали найжорстокіших. Вони і грабували, і нищили, і вбивали. Дикуни", – каже Анастасія (ім’я змінено задля безпеки – прим. авт.). Першою жертвою став охоронець мехтоку сільськогосподарського виробничого кооперативу "Зоря Моторного", наступною – одягнений у штани "мілітарі" житель села.
6 березня біля магазину "Везунчик" росіяни вбили двох мирних мешканців, які зробили їм зауваження. Дівчина розповіла, що за два дні до цього на вулиці Галицькій розстріляли двох знайомих хлопців. Російські військові відкрили вогонь по компанії молодиків за нецензурні висловлювання щодо них, кільком вдалося втекти.
Скрін із чату Чорнобаївської сільської ради |
Через кілька місяців ця вулиця знову стала місцем воєнного злочину російських військових, які відкрили вогонь із автоматичної зброї по місцевому мешканцю, що був разом із собакою біля власного будинку. Лікарям вдалося врятувати чоловіка.
Брат Анастасії став свідком ще одного злочину окупантів. Російські військові знущалися над чоловіком за вигук "Слава Україні".
"До нього підійшли озброєні російські військові, повалили на асфальт і почали забивати ногами, потім кудись повезли. Брат із друзями-підлітками прослідкували. Окупанти кинули чоловіка в яму біля ферми. Біля кар’єру", – каже дівчина.
Поки постраждалий там лежав, підлітки намагалися його дістати, але окупанти прогнали дітей із погрозами, що їх спіткає та сама доля.
За словами місцевого партизана, що залишився в окупації в Чорнобаївці, його друга застрелили російські військові лише за один вислів. Він сказав, що Росії тут не буде. За власну думку проукраїнського мешканця було вбито пострілом у голову біля зупинки "Мельниця".
Місцеві жителі розповіли, що 24 березня у дворі приватного будинку по вулиці Спортивній люди знайшли труп чоловіка. Впізнавши по фото, яке напередодні було розміщено його донькою в локальних чатах у процесі пошуків, змогли сповістити родичів. Сусіди бачили, як його застрелив російський солдат, але боялися підійти до тіла.
Фото з чату Чорнобаївської сільської ради |
Тільки в березні члени громадського об'єднання "Кодекс" знайшли на узбіччі автодороги Херсон-Миколаїв 11 тіл вбитих мешканців, яких вважали зниклими.
Фото з чату Чорнобаївської сільської ради |
Айфонові стерв'ятники
Із перших днів окупації місцеві не брали з собою мобільні телефони, бо російські військові "віджимали" у людей цінні речі та техніку.
На блокпостах це стало загальною в їхніх колах практикою. За словами Анастасії, чорнобаївці купували або діставали із загашників допотопні "нокії" і "розкладушки".
Дівчина наголошує, що окупантів цікавили саме айфони: "У брата хотіли забрати. Він сказав, що має один на всю сім’ю, тому дозволили залишити, але сказали приходити "здавати" власників айфонів".
Анастасія стверджує, що на початку окупації російські військові були власниками звичайних "кнопкових" телефонів, але із закінченням окупаційного режиму всі до одного вже мали пристойні моделі "Apple".
Російські окупанти пересуваються центром селища з награбованим. Фото: Людмила Ващенко |
Крім пристрасті до "яблук", російських військових цікавило буквально все, що вирізнялося з їхнього побуту.
"З військової частини позабирали навіть туалетне приладдя. І головне, що задовольняли фізіологічні потреби безпосередньо біля туалетів, а в унітаз – зась. Незрозуміло навіщо вкрали, якщо не вміють користуватися", – ділиться роздумами Анастасія.
Окупанти нишпорили в пошуках будинків без господарів задля грабежів, адже безліч людей виїхало з Чорнобаївки. Заселятися в славнозвісному селі вони не ризикували. Безпосередньо перед деокупацією військові РФ брали лише те, що могли забрати у руках.
Повсталі в реальності "карателі" з росЗМІ
Чорнобаївський рух опору чинив спротив окупантам: від поширення патріотичної символіки і масового очищення флагштоків від "аквафрешу" до знешкодження окупантів та їхніх поплічників.
Рух опору зафарбував напис "Чернобаевка – россия", змінивши на "Чернобаевка – Україна. ЗСУ". Фото: місцеві мешканці |
22 червня чорнобаївські партизани втілили в життя план знищення головного колаборанта і за сумісництвом псевдоголови села – Юрія Турульова. На превеликий жаль партизан, фугасний заряд на перехресті вулиць Механічної та Таврійської лише пошкодив автомобіль, а Турульов отримав легку контузію. Однак грандіозний замах дав зрозуміти окупаційній владі, що вони "на мушці".
Скріншот із сюжету пропагандистів |
13 червня чорнобаївський рух опору запустив у небо український прапор на повітряних кульках, які окупанти потім намагалися розстріляти із автоматичної зброї.
Фото з місцевого Telegram-каналу |
Анастасія щодня вела спостереження на горищі власного будинку, по крихтах збираючи інформацію та ризикуючи власним життям. Адже окупанти відслідковували всіх, хто міг би володіти знанням про їхні позиції та передавати координати ЗСУ.
"Я часто дивилася на "прильоти" в аеропорту. І вони кілька разів у наш бік стріляли, щоб я не вилазила", – розповідає Анастасія.
Фото: особистий архів Анастасії |
Найбільш ювелірною роботою місцевих учасників партизанської боротьби стала ліквідація трьох хтивих бурятів, які вийшли на нічне "полювання" на дівчат, як казали місцеві "або за гроші, або як вийде".
Забезпечені холодною зброєю партизани зарізали їх без вагань. Спостерігаючи з висоти свого будинку, Анастасія була свідком завершення операції. Смерть росіян було підтверджено, через що ФСБ та Росгвардія почали обшуки селян. Наступного дня до Анастасії на "Тигрі" теж завітали: ОМОН із кадирівцями.
Дівчина розповідає, що о 8-й ранку до неї прибіг незнайомець із попередженням про небезпеку. Він сказав їй "очистити" телефон і заховати все підозріле. Як стало відомо, мама дівчини відправила знайомого гінцем.
"Я допомагала нашим хлопцям із координатами, і мій хлопець військовий. Ми в перші дні взагалі закопували телефони на городі. Я і перевдягтися не встигла, і остаточно знищити інформацію, як почула гул важкої техніки", – розповідає Анастасія.
Окупанти вдерлися би до Анастасії, однак неполохлива дівчина талановито зімпровізувала "роботою" на випередження: гостинно впустила сама. Багато з мешканців кажуть, що ліпше було відчинити, аніж окупанти зламають двері.
Один кадировець стояв на кулеметі на "Тигрі", один перевіряв, і двоє ходили за дівчиною в вигляді конвою. Погрожували пристрелити собаку, якщо їх чіпатиме. \
Обшукали всі приміщення. Побачивши дрова, на радощах пообіцяли повернутися взимку.
На провокативне питання, чи шукають вони своїх, військовий зверхньо відповів Анастасії: "Наши нє убєгают".
Коли ж проводили пошукову операцію в сусідів – окупанти інформували людей, що в селі працюють партизани.
І вдень, і вночі чорнобаяни практично щодня чули кулеметні черги. Особливо після "прильотів" до аеропорту.
Спочатку жевріли надії на ДРГ або тотальний вступ ЗСУ в межі передмістя. Однак згодом мешканці прийшли до висновку, що вдень окупанти або тренують новобранців, або намагаються збити загрозу з повітря, а вночі "стріляються" між собою напідпитку, бо і такі випадки траплялися. Згодом місцеві мешканці почали знаходити за залізною дорогою на узбіччі покинуту військову форму.
Тільки після деокупації рух опору може відповісти, чому форма лежала обабіч дороги. Саме партизани переодягалися в однострій військових РФ і під прикриттям ставали "новобранцями" російської армії. Так представники руху опору вбивали російських солдат під час окупації.
Місцеві жителі розповідають, що після практично кожної перестрілки окупанти спалювали трупи своїх військових. Запах, що розповсюджувався аж на кілька селищ, був відповідний. Імпровізовані крематорії просто неба знаходилися біля Чорнобаївського аеропорту та на сміттєзвалищі біля села Степанівка. Люди на власні очі бачили "недопалки", що стирчали зі сміттєвих куп: руки, ноги…
Чорнобаївські партизани "працювали" не тільки по селу, а й у Шуменському мікрорайоні міста Херсон. Анастасія добре знайома з підпіллям Чорнобаївки. Їй допомагали іноді оминати ворожі блокпости та перевірки.
"Знаю особисто кількох. Один із них служив у нашій військовій частині. І коли все почалося, вони взялися спалювати всі особисті справи, але дві з них ніби загубилися – якісь виникли труднощі. І ці два хлопці сиділи три дні безпосередньо в військовій частині майже до окупації селища, а потім знайшли справи і їх спалили. Один залишився в селищі, інший виїхав. А один хлопець, що теж партизанив, вже в листопаді зайшов у Чорнобаївку як визволитель", – розповідає Анастасія.
Хтивість представників ТікТок-військ
Кожна дівчина, яка перебувала в окупації боялася найбільше лише одного: стати жертвою "поколового" зґвалтування. Самій ж Анастасії ледве вдалося врятуватися від хтивості окупантів.
"Із перших днів поширювалася новина, що в Херсоні зґвалтували сімнадцятирічну дівчину. Тоді тато з мамою поставили у коридорі будинку сапи, лопати, сокири. Тато сказав: "вони тебе чіпатимуть, тільки якщо нас вже не буде". Це одне з найяскравіших спогадів", – ділиться Анастасія.
Одного разу російські військові переслідували дівчину. Вона була за кермом мотоциклу, їхавши від "Літака" в напрямку сусіднього селища Степанівка.
"Літак" – споруда при в’їзді в Чорнобаївку. Фото з місцевих каналів в Telegram |
Російські військові наздогнали Анастасію на "Тигрі" і, притиснувши її до узбіччя, змушували "обрану жертву" зупинитися під тривіальним приводом познайомитися, адже хотіли розважитися. Однак маючи гострий розум, настанови партизан і хлопця військового, дівчина завжди вміла знайти вихід із ситуації. Давши згоду, вона попросила окупантів проїхати вперед за перехрестя, адже вдавала, що мала їхати за ними. Таким чином вона виграла час: прошмигнула в провулок і дала газу.
"Злякалася найбільше, коли в чатах писали, що почнуть відправляти кадирівців. У моєму уявленні це такі люди, які нікого не жаліють, нічого не бояться і з дитинства з рушницею в руках. Потім, як виявилося, росіяни могли і без зброї трошки там "понти" покидати, а кадирівці без рушниці ні на що не здатні. Вони хіба можуть свого зрадити: підступні і дуже боязливі", – каже дівчина.
Всупереч окупації Анастасія провадила волонтерську діяльність, опікувалася в основному кинутими напризволяще тваринами, яких їздила годувати навіть у віддалені куточки села. Вдень вулиці Чорнобаївки навіть у центрі селища були безлюдними. На околицях пенсіонери боялися виходити на власне подвір’я.
Дівчина розповідає, що приїхавши погодувати собаку, вона могла б бути скривджена посіпакою Кадирова, якби не випадковість: двоє російських військових, один із яких був кадирівцем із поламаними вухами і густою бородою, помітили її.
Анастасія приглянулася кадиривцю, він дуже нав'язливо хотів обмінятися номерами телефонів.
"Безапеляційно хотів провести, на відмови не реагував. Я зі страху забула провернути ключ і лапкою перемикання передач смикаю, але ж не заводиться. Він мене не відпускав, невблаганно наполягав, щоб я лишилася: випила чаю або чогось міцніше. Я відмовила. Він схопив мене за руку...", – каже дівчина.
ЇЇ врятувало лише те, що росіянин квапився на пошуки в кого з місцевих є автівка і тому намовляв кадирівця не чіпати дівчину. Свій номер телефону кадирівець надряпав на картонці цвяхом. Анастасія, розповідаючи історію своєї подруги, яка теж потрапила в небезпечну ситуацію, зазначає, що "зголоднілі" окупанти становили значну загрозу для молодих дівчат. Приятельці Анастасії, яку російські військові іменували, як "красавíца", хотіли зламати носа, адже вона прикинулася німою.
"Хтось намагався познайомитися в своїх інтересах, по-людські, а хтось зухвало", – пригадує вона.
Дорога до міста проходила через блокпост "Чорнобаївка – Херсон", і жодного разу не склалося так, щоб до Анастасії або до інших дівчат не почали чіплятись. Одного разу вона стала свідком обшуку зі злості. Під час перевірки документів, російський військовий із усмішкою запропонував дівчині змінити прізвище: замість власного взяти його. Почувши відмову, він різко і без тіні жарту вдався до погроз.
"Я тебе не буду питати, а заберу з собою", – цитує окупанта подруга Анастасії.
Після відповіді він різко вивів дівчину із транспорту і ретельно обшукував, навмисне ігноруючи кордони пристойності. Так окупант мстився за відмову, впевнена українка. Вона переконана, що від гіршого її врятувала велика кількість людей в маршрутці.
Блокпост "Чорнобаївка – Херсон". Власний архів: Еліна Коновалюк |
Анастасія розповідає, що привселюдно окупанти мінімізовували власну агресію до представниць "слабкої статі". Дівчина стояла біля магазину, куди приїхав КАМАЗ із російськими військовими. Вершиною вміння військового фліртувати було прохання "покатати", – жартома каже Анастасія. В іронічній формі, поставивши запитання "Ти шо?", дівчина йому відмовила. За думкою Анастасії, вояка був принижений, тому почав галасувати: уражене самолюбство потребувало жорстокості. Він почав вголос міркувати зі своїми колегами по службі чи не вибити Анастасії зуби прикладом і став демонструвати, як саме це зробить.
"Я боялася кадирівців. Боялася зґвалтування. І боялася потрапити в полон", – ділиться дівчина.
Про тортури російських підвальних катівень Анастасії неодноразово розповідали місцеві партизани і приятелі, які вижили після полону в "тюремних царських мурах".
"Там кричали і чоловіки, і жінки. А останні – майже цілодобово"
Чотири найбільші та ключові об'єкти "фільтраційних інститутів" Херсонщини – це катівні в Чорнобаївському аеропорту, в СІЗО на Перекопській, по вул. Теплоенергетиків біля ТЕЦ і в 90-й колонії. Катівня в аеропорту була розподільчою, зважаючи на свідчення осіб, яких везли спочатку туди, а потім переміщали до СІЗО.
Крім шаблонної практики КГБстів у вигляді побиття струмом, російські військові застосовували новочасні тортури, даючи волю своїй нестримній жорстокій фантазії.
"Зробили колючий дріт і руки їм (полоненим в катівні – прим.авт.) перетискали. Один тягнув за один кінець, а інший за другий. Після катувань окупанти мене із закритими очима, зв’язаними руками і ногами викинули в поле за межі аеропорту. Я якось зняв клейку стрічку з очей, а руки-ноги мені люди, які проїжджали на Комишани на велосипедах, допомогли звільнити. І пішов додому пішки", – розповідає особа, якій вдалося пережити тортури в чорнобаївській катівні.
До прикладу, місцеві жителі розповідають ще одне свідчення про воєнний злочин російських солдатів. Одного дня на Херсонський консервний комбінат по вулиці Локомотивній російські військові почали стягувати свої боєприпаси, зважаючи на місткі підвальні приміщення. Працівникам, серед яких є жителі Чорнобаївки, зав’язали очі та кінцівки клейкою стрічкою, із запеклістю побили, принижували різними способами, а потім розвезли в різні боки подалі від відправної точки. Місцеві впевнені, що російські солдати робили це задля того, щоб полонені загубилися і безпорадно шукали шлях додому. І з цієї причини саме багатьох херсонців, а не чорнобаян, вивозили до катівні в аеропорту.
"Були в Херсоні на Таврійському біля моста і побачили міни. Стали фотографувати з цікавості, росіян ніде не було. І тут звідки не візьмись... Нас попакували, думали що ми херсонські і відвезли на аеропорт", – розповів мешканець Чорнобаївки, якого випадково прийняли за жителя міста.
Анастасія працювала в магазині, що надавало їй доступ до рідкісної інформації. Постійним її покупцем був священнослужитель, якого взяли в полон із перших днів окупації. Він просидів 1,5 місяця у катівні. Крім побиттів, над ним в незвичний спосіб знущалися.
"Різали йому волосся, клали до паху, до інших чутливих місць, до кишень, а наступне попереджали: "якщо будеш чухатися або намагатися витягнути, то ми тебе пристрелимо"", – каже Анастасія.
Священнослужитель розказав, як його намагалися зґвалтувати кийком, погрожуючи, що після цього відправлять до в’язниці, де кримінальники не будуть вияснювати обставини, а продовжать робити це на постійній основі.
За розповідями хлопців, що перебували в чорнобаївській катівні, її особливістю було те, що всіх чоловіків намагалися ґвалтувати або кийками, або природнім шляхом. Заклики про наявність дружини та дітей, разом із обіцянками піти на будь-які умови окупантів, були марними. Чим більше люди благали, тим російські військові це робили з іще більшим задоволенням.
Ті чоловіки, що були в полоні казали, що над жінками більше знущалися: "Там кричали і чоловіки, і жінки, а жінки – майже цілодобово".
Чоловікам окупанти давали паузу для відпочинку від тортур, аргументуючи тезою, що жінки витриваліші, тому і "вибивати" з них треба більше.
"Ті, хто там знаходиться – для них ще війна не закінчилася, є ще війна внутрішня"
"У мами на роботі поставили умови: або береш паспорт і працюєш, або не отримуєш і не працюєш. Тому ми виїхали, — згадує Анастасія. Однак деякі жителі села мали іншу стратегію, зокрема, стали зрадниками.
"Для тих, хто там не перебував, не для мешканців села, Чорнобаївка буде туристичною зоною, всі будуть пам'ятати про її славу. Але ті, хто там знаходиться – для них ще війна не закінчилася, є ще війна внутрішня. Адже наявна ситуація з колаборантами", – ділиться думками Анастасія.
Фото з місцевих Telegram-каналів. Окупаційна псевдовлада села Чорнобаївка на чолі з Турульовим |
Чорнобаяни фіксували на фото місцевих ренегатів і створювали відповідні чат-боти в Телеграмі, куди можна заявити про зрадників. Наразі після звільнення всі дані жителі будуть передавати СБУ.
"Один почав із окупантами пити, дружити – так став у них начальником поліції. Наркоман отримав посаду вчителя фізкультури в школі (яка так і не запрацювала – прим.авт.)", – каже дівчина.
За свідченнями дівчини, йшли до лав загалом неблагополучні: пияки, наркомани, маргінали.
"В дитсадочку охоронець став директором. Секретаркою Турульова стала жінка пияки, та і сама пиячка. Майже без зубів: враження справляє. Казала, що відтепер вона "біла" людина", – згадує дівчина.
Анастасія розповідає, що багато хто хотів просто нажитися. А безкоштовну російську гуманітарну допомогу продавали з аргументами під контроверсійним соусом "виживати".
Чорнобаївка – привід для сміху?
Фото: місцеві мешканці |
Чорнобаївка стала відома на весь світ. Жарти про дане селище збагатили не тільки українську культуру мемів, але і сусідніх країн, наприклад, Польщі. Однак місцеві мешканці, які пережили жахіття війни, вважають, що треба говорити не тільки про загибель росіян.
"Там страждали мешканці, а суспільство цього не розуміє. Тільки смішки і приколи, які виходять за мораль. Це для мене велика дикість. Добре, що є пісні для підняття духу, та і більше уваги – більше ресурсів. Але наш народ починає заграватися", – каже Анастасія.
Дівчина обурена тим, що люди не знають міри у власних жартах. Сотні зруйнованих будинків, десятки загиблих та закатованих мирних жителів. Більшість українців не мають уявлення, який жахливий досвід терору з боку окупантів має кожен житель Чорнобаївки. Іноді посмертно.
"Люди вважають, що там тільки росіян "клали" декілька разів, але потрібно розуміти, що коли їх "клали", то вони стріляли по нас. І з касетних почали стріляти. Тому що вони не могли з нашими військовими впоратися. Вони вели вогонь по мирних людях, і звісно, що були загиблі. І знайомі, і незнайомі, і молоді, і старі. І якщо б навіть не було загиблих, це для людини дуже великий психологічний стрес", – каже дівчина.
Після 9 місяців окупації важко не отримати ПТСР або подібних синдромів. Виїхавши з окупованої території, багато людей не розуміють життя українців на підконтрольній території.
"Це коли ти вдивляєшся в натовп і шарахаєшся від вдягнених у мілітарі і хакі. І вантажівки темно-зелені стають тим, від чого вмикається режим "alarm". Ти дивишся, як вона їде повз, і підсвідомо чекаєш побачити на ній рашистську "Z" символіку, a її нема", – описує так званий "постокупаційний" синдром одна з місцевих мешканок, що виїхала з окупації.
Жителі села стверджують, що в окупації в Чорнобаївці люди раділи "прильотам", бо коли стріляють ЗСУ по аеропорту – вмирає ворог. Однак після деокупації "прильоти" – це подарунки від російських військових, які вбивають мирних мешканців.
Контейнер касетного реактивного снаряду після російського обстрілу Чорнобаївки. Фото: Еліна Коновалюк |
Анастасія вважає, що найстрашніше – це звикнути до війни.
"В окупації мені здавалося, що нічого жахливого не відбувається, бо це – війна, і так беззаперечно повинно бути", – каже вона.
Навіть коли дівчина вирвалася з окупації, то практично 3 місяці вважала, що все, що з нею відбувалося було в кордонах норми. Анастасія запевняє, що попри відсутність полегшення від неприємних спогадів, вона навчилася розповідати спокійно про обличчя війни: смерть, обстріли, катування.
"На підконтрольній летить безпілотник або літак, а в мене вже очі "квадратні", я під стіну десь ховаюсь, хоча розумію, що це – наші. Але це залишиться з тобою на все життя", – каже дівчина.
Еліна Коновалюк, журналістка, місцева мешканка, спеціально для УП. Життя