"Перебував у хорор-версії фільму "День бабака". Історія маріупольця, який перед війною підхопив COVID і залишився в окупації

"На День вишиванки я дивився відео з торішнього свята в Маріуполі, на якому діти з батьками веселі й усміхнені. Вони гуляють у вишиванках у центрі міста, біля драмтеатру. Я плакав і не міг зупинитися. У мене ніколи такого не було", – каже 28-річний Віталій Нікітін.

На новорічні свята 2022 року чоловік вирішив провідати своїх батьків у Маріуполі, яких не бачив три роки. Відпустка затягнулася, бо Віталій захворів на COVID-19. Тож 24 лютого війна застала його вдома. І лише наприкінці березня сім’ї вдалося виїхати.

Віталій Нікітін розповів "УП.Життя" про символ смерті в Маріуполі, як йому вдалося врятувати англомовну трилогію "Володар перснів" із розбомбленої школи та як доводилося шукати продукти на базарі, у який щойно влучила російська ракета.

"Колись я хотів втекти з Маріуполя"

"Я народився в Маріуполі. Однак перша асоціація з Маріуполем з мого дитинства – це колгосп. Місто було промисловим, а інфраструктура зав’язана на металургії. Через це потенціал туристичного міста не березі одного з найтепліших морів у світі втрачався. Маріуполь був сірим і непримітним із пострадянськими будівлями. Мені було важко там жити, тому я хотів втекти", – починає Віталій.

Віталій Нікітін

Батьки Віталія вклалися в те, щоби в дитинстві він вивчав англійську мову. Коли хлопцю було 15, він поїхав в Англію за міжшкільним літнім обміном. Зізнається, що це його змінило. Він побачив інших людей, іншу країну, інший устрій. І тоді остаточно переконався, що більше не хоче жити в Маріуполі.

Тож у 17 років поїхав навчатися в Київ. Далі впродовж пів року працював інструктором з альпінізму для дітей у Нью-Йорку.

"Ми показували дітям, які залишилися без родин, що про них піклуються за межами дитбудинків, що є дуже багато можливостей. Це була класна робота, і я бачив себе в цьому. У мене й зараз є третій дорослий розряд. Але я травмував коліно, й це не дає мені змоги займатися альпінізмом", – розповідає чоловік.

У той час у Нью-Йорку Віталій познайомився з хлопцем, який мало не щодня грав на барабанах у Центральному парку. Він закохався в цей інструмент. Повернувся до Києва, навчився грати на барабанах – і почав грати в групі "Harmatna". Паралельно закінчив бакалаврат за спеціальністю хімік-технолог.

Віталій навчився грати на барабанах – і почав грати в групі "Harmatna"

"Здебільшого я робив це для батьків, які казали, що вища освіта потрібна. Тому, коли отримав диплом, надіслав фотографію татові й написав: "Все, бувай!". За тиждень у мене було інтерв’ю в Дубаї на позицію офіціанта в готель. А згодом я став барменом в одному з найкращих барів 2018 року в Центральній Азії та Африці", – каже Віталій.

Водночас у чоловіка була мрія закінчити магістратуру у Франції. Тоді почав вивчати французьку мову, щоби навчатися і жити в країні, у яку я закохався під час однієї з подорожей. До того ж там безплатна освіта. Уперше Віталій подав заявку, але його не прийняли. Тоді в нього виник такий собі рік перерви від навчання.

Віталій працював баременом в Центральній Азії та Африці

"Мій друг був у Китаї, запропонував мені приїхати та працювати вчителем англійської мови для дітей і підлітків за хорошу оплату. Я подумав: чому б не спробувати? Подався на курси для вчителів у канадському ВНЗ, закінчив їх і працював", – згадує чоловік.

Віталій часто орендував велосипед і їздив Пекіном, подорожував у гори з книжкою, досліджував Китай. Коли почалася пандемія COVID-19, роботи стало менше, зарплата також зменшилася, уроки почалися онлайн. Тож чоловік вирішив повернутися в Київ. Там знайшов роботу в ІТ-сфері в мережі підтримки.

"У мене були різні досвіди роботи, життя, хобі. Я вважаю, що поки я – в цьому світі, варто отримати якомога більше різноманітного досвіду, познайомитися з якомога більшою кількістю людей із різним світобаченням – і зібрати свою особистість. Однак того, що сталося далі, я не очікував", – зізнається Віталій Нікітін.

Після новорічних свят у 2022 році Віталій вирішив провідати батьків у Маріуполі. На той час він не бачив їх понад 3 роки.

Віталій часто орендував велосипед і їздив Пекіном, подорожував у гори з книжкою, досліджував Китай

Маріуполь напередодні повномасштабного вторгнення

Віталій планував повернутися в Київ до 24 лютого. Однак стався парадокс. Живучи в Китаї, коли почався COVID-19, він не захворів. Натомість підхопив вірус у Маріуполі за 10 днів до початку повномасштабного вторгнення. Чоловік здав квиток і запланував довше побути в батьків.

"Я відчував максимальний комфорт у Маріуполі й біля батьків. Маріуполь після 2018 року почав стрімко розвиватися. Коли я приїхав, то сказав: "Вау"", – пригадує чоловік.

Змінилася центральна площа, із проспекту Будівельників зробили площу Миру, реставрували драмтеатр, переробили фонтан за театром. Зробили красиву набережну в європейському стилі, де продавали смачні хотдоги. За словами Віталія, після 2014 року Маріуполь українізувався, став патріотичним, туди було приємно повертатися.

"Загалом у мене був святковий настрій, я багато гуляв і думав, шкода, що тут є заводи, які забруднюють середовище. Інакше це місто було б туристичним. І я б звідси не їхав. Тут чудове море, м’який клімат, недалеко є скелі, до яких можна їздити, щоби тренуватися. А коли взимку море замерзає, ми із сестрами й татом каталися б на ковзанах", – розказує чоловік.

Як усе почалося

У ніч із 23 на 24 лютого у Віталія була висока температура. О 5 ранку йому зателефонував найкращий друг, який тоді був за кордоном.

"Він кричав: "Віталік, я не знаю, що ти робиш. Але почалася війна. Збирайся, тікай, куди можеш". Мої перші думки: "Яка війна, ти що". Але в мене різко з’явилося передчуття, що насувається щось погане, у місті було чутно вибухи", – говорить Віталій.

За його словами, досвід війни з 2014 року зіграв із маріупольцями злий жарт. Усі звикли до вибухів. Багато хто думав, що, можливо, обстріляють передмістя – і все мине. Тому спочатку Віталій із батьками навіть не думав виїжджати.

До того ж дивилися новини, як росіяни наступали на Київщину й думали: "А якщо ми поїдемо в Київ, а вони візьмуть його". Але з кожним днем ставало гірше й гірше.

Повітряну тривогу в Маріуполі Віталій чув лише раз. Опісля, припускає, колаборанти здали географічне становище об’єктів критичної інфраструктури – і за 2 дні в Маріуполі не було світла.

"Щодня я відчував, що перебуваю у хорор-версії фільму "День бабака". Ти сидиш вдома, не знаєш, що робити, намагаєшся знайти якусь провізію – і чекаєш завтра. Спати дуже важко. Ми майже не спали. Завтра настає – і все повторюється. Але щодня щось стає гірше, у тебе щось відбирають", – пригадує Віталій.

Про мову, родичів і драмтеатр

У перший тиждень повномасштабного вторгнення в Маріуполі вже не було ані світла, ані зв’язку, ані води, працювали ворожі авіація та гради.

"Я чомусь запам’ятав момент, коли мій 65-річний батько обіймає маму й намагається її заспокоїти. А наш двір обстрілюють із градів і мінометів. Нашу автівку вже знищили. Мої батьки – двоє людей, які все своє життя були порядними, багато працювали, відкрили бізнес. Вони – одні з найкращих і найсильніших людей, яких я знаю. Вони не мали так страждати. Тоді я зрозумів, що ніколи не пробачу росіянам, а якщо виберуся звідси й виживу, відразу перейду на українську мову", – розказує Віталій.

Чоловік розповідає, що так думали не всі. Наприклад, його родичі були впевнені, що Маріуполь обстрілюють українці. Тоді як Віталій бачив, як росіяни скинули півтонну бомбу на драмтеатр.

"Драмтеатр був розташований дуже близько до мого дому. Тож я ходив туди щодня, щоби перевірити, чи буде евакуація. А в той день не пішов. Це мене врятувало", – з жахом пригадує чоловік.

За день до цього окупанти зруйнували школу Віталія. Він вирішив піти туди, щоби поповнити запаси води. Чоловік знав, що вчителі вирощують рослини на території школи, тому там багато води.

"Я пам’ятаю, як повертаюся додому, приношу воду. І ми з татом із вікна бачимо, як на драмтеатр падає ракета. Це був жахливий вибух. Театр горів дві доби. Я був у глибокому шоку, адже я бачив там людей. Я вчора з ними спілкувався. Опісля мої родичі сказали, що то українці скинули вибухівку на драмтеатр. Хоча було чудово видно, звідки й куди летіла ракета. А ще в родичів було авто. І ми з батьками просили їх виїжджати разом. Вони відмовлялися, мовляв, чекатимуть тут на СРСР і Росію", – говорить Віталій.

Про їжу

Коли в Маріуполі почали вимикати воду, Віталій із батьком завбачливо подумали, що буде, якщо стане гірше. Тоді чоловік діставав лавки із розбомбленої школи. З дерева нарубали дрова, заготували їх і залишили в різних місцях: у квартирі, гаражі, у родичів. Це, каже Віталій, правило війни № 1 – ніколи не тримати всі яйця в одному кошику.

"У нас не було багато продуктів. Ми прокидалися о 6 ранку і йшли готували у двір", – каже чоловік.

Віталій був змушений виходити в місто під обстрілами та авіанальотами. Наприклад, вирішив піти на базар, коли окупанти обстріляли його – хотів знайти залишки продуктів. Так, вдалося відшукати м’ясо, картоплю і воду.

"Я бачив, як люди під обстрілами намагаються перейти дорогу, щоби спуститися до криниці й дістати трохи води. Вони потрапляли під перехресний вогонь і помирали прямо на вулиці. Всюди лежали відірвані кінцівки й голови", – пригадує чоловік.

Було таке, що рештки людини просто накривали чимось і писали тим, що було під рукою, що це за людина, якщо вона мала документи. Щоби родичі могли ідентифікувати.

"У той самий час були люди, які нічого не хотіли робити. Вони приходили до нас і казали: "А можете нам дати продукти, воду?". Це молоді люди. Ми ж із батьками ризикували щодня, щоби дістати їжу й воду. Саме в той момент я зрозумів, хто я і мої батьки. І хто ті люди. Ті люди хотіли, щоби повернувся "совок" і вирішив за них усе", – впевнений чоловік.

Попри це, сім’я Віталія допомагала літнім сусідам, які не мали змогу піти в місто. Давали їм воду, дозволяли використовувати дрова й готувати на багатті, грітися, давали ковдри. Тим часом квартирах у будинку Віталія вже не було вікон. У квартирі був -1°C.

Врятовані книжки з розбомбленої школи

Весь контент Віталій здебільшого сприймає англійською мовою – вільно читає, пише, переглядає відео.

"За місяць окупації я почав перейматися, що забуду мову. Хвилювався, як потім працюватиму. Мабуть, це – захисна функція організму. Я ходив містом і перекладав вивіски, свої думки в голові, думав, як я звертатимуся до іноземців, якщо мене запитають, що тут відбувалося. Намагався триматися в тонусі", – пригадує.

Якось Віталій пішов до своєї зруйнованої школи та знайшов там повну колекцію творів Джона Толкіна в оригіналі, перше бостонське видання 1953 року. Він забрав трилогію "Володаря перснів".

Книги, які врятував Віталій

"Я не можу передати, наскільки важливою для мене стала ця знахідка. Мені здалося, що зі мною книжки будуть у безпеці й мені вони принесуть користь. Ці книжки змусили мене повірити, що я виживу і виїду звідси. При свічках я читав і проводив паралелі. Цього разу орки прийшли на мою землю. Саме тоді я зрозумів, навіщо автори пишуть. Для такого знаходження сенсу має створюватися культура", – розказує Віталій.

До того ж у цих книжках ідеться про те, що єдиний шлях до перемоги над орками – залишатися разом, допомагати одне одному, любити ближніх, бути згуртованими. Адже Толкін писав, коли Британія воювала з Німеччиною під час Другої світової війни.

"І в Маріуполі ми бачили допомогу і згуртованість у кожному дворі – тільки так можна було вижити. Люди піклувалися один про одного. Я знаю історію, коли людина вирішила не виїжджати з Маріуполя, хоча мала можливість. Вона зробила це через літніх сусідів, яким допомагала. На жаль, ця людина загинула", – ділиться Віталій.

Про символ смерті

Віталій каже, що 18 березня побачив символ смерті в Маріуполі. За день до цього українські війська виводили техніку, що залишилися, щоби обстрілювати окупантів на лівому березі річки. Ця техніка була недалеко від будинку чоловіка.

"Щоби знищити техніку українців, росіяни скинули бомбу. Втім, у них не було зброї точного наведення, тому бомба впала в нас у дворі. Зруйнувало вщент дитсадок, куди я ходив. Двір навпроти також згорів вщент. Балкони були наче сплюснуті. Будівлі були гладкими. Усі квартири згоріли", – говорить Віталій.

О 5 ранку Віталій вийшов надвір. Були -13°C і гробова тиша – ані птахів, ані людей, ані автівок.

"Я дивився на ці будівлі, які знав ще змалечку, на чорні дірки замість вікон у квартирах, де жили люди, яких я знав. Я не чув нічого й не відчував нічого – лише порожнечу. Тоді я зрозумів, що це – пекло за Данте, там, де вічна мерзлота, немає звуків і ти один. У той момент я був найближче до смерті", – каже чоловік.

Про виїзд із міста

Понад 3 тижні окупанти не випускали з міста людей. Друг сім’ї Віталія Гена Кашпор мав радіоприймач. Так Віталій із батьками дізналися, що буде евакуація з Мангуша. Це – 20 км від Маріуполя. А в Гени була автівка, яка чудом вціліла.

"Спочатку він не хотів виїжджати, бо в місті були його старенький батько, бізнес, дівчина. Але наприкінці березня, очевидно, не тільки я побачив, що ми в пеклі. Тоді Гена прибіг до нас і сказав: "Я їду звідси, якщо хочете, поїхали зі мною", – пригадує чоловік.

Батько Віталія вирішив залишитися, але поїхати за місто, де обстріли менші. А Віталій із мамою, Геною і сусідкою поїхали. Обстріли не припинялися.

"Коли ми виїжджали, то на блокпосту стояли лише російські та "днрівські" військові. На блокпосту нас змушували роздягатися, дивилися, чи є в мене патріотичні татуювання, оглядали телефони. Але мій телефон на той час давно розрядився, тому там не було чого дивитися", – розповідає чоловік.

У Мангуші, на жаль, не було евакуації, коли сім’я туди дісталася. Тоді вирішили їхати в Бердянськ. Бензину мало вистачити десь на 80 км, а до Бердянська – 100. До Бердянська була черга з автівок, що розтягнулася на кілька кілометрів.

"Ми стояли 6 годин і періодично штовхали авто, щоби під’їхати. Було дуже холодно, пальці відмерзали, але ми це зробили. У Бердянську були 2 дні. І це були чи не найсумніші дні мого життя. Ми вирвалися з Маріуполя, нас "відпустило", а значить, почалася рефлексія. Були думки про майбутнє, яке може не настати. Я пам’ятаю, як прогулювався берегом моря, була прозора й чиста вода, сонце почало виходити й далеко виднілися вітряки. Тоді я подумав: коли наступного разу я побачу свій рідний край і це море? Адже я їду в безодню і не знаю, що буде далі", – говорить Віталій.

У Бердянську відремонтували авто і знайшли бензин. А тоді поїхали в Запоріжжя. Упродовж поїздки Віталій нарахував 14 блокпостів.

"Коли ми потрапили в Запоріжжя, за нами приїхала українська поліція. Вони заговорили українською – і я розтанув. Це була більш ніж музика для моїх вух, я не міг наговоритися. У мене впав камінь із плечей, я більше не відчував небезпеки", – згадує Віталій.

Тоді сім’я поїхала в Дніпро, де їх прихистили близькі друзі. Вони пожили там кілька днів, віддали авто на капітальний ремонт. А працівники СТО зробили сторіз в інстаграмі з історією автівки Гени.

"Тоді меценат, ім’я якого я не знаю, повністю оплатив ремонт авто. Я дуже вдячний цій людині. Опісля ми поїхали в Київ, де й залишилася моя мама. Ще до війни батьки придбали дачу в Києві, тому, на щастя, було де жити", – говорить чоловік.

Тим часом будинок Віталія в Маріуполі повністю зруйнували. Сім’я не знала, чи тато живий. Але згодом тато потрапив на відео, яке поширилося в мережі. Згодом він приїхав до мами Віталія в Київ.

А Віталій поїхав до Львова – якомога далі від пекла. Далі від свого рідного міста, у яке мріє повернутися. Щоби занести в школу трилогію "Володар перснів" і покупатися в морі.

Марія Марковська (Булейко), спеціально для "УП.Життя"

Реклама:

Головне сьогодні