"Педагог не має бути зручним". Швейцарська школа очима української вчительки

Педагог не має бути зручним. Швейцарська школа очима української вчительки

Про те, чим відрізняється українська школа від європейської, сказано вже не мало, але здебільшого з точки зору батьків, які разом з дітьми опинилися за кордоном. Цікаво, як цю різницю відчувають наші вчителі, що почали працювати у європейських школах і бачать кухню зсередини?

Українська вчителька Мирослава Косар зараз живе у Швейцарії. Вона працює у місцевій школі і навчається у педагогічному виші – взяла курс для українських вчителів про основи роботи вчителя у швейцарській школі. Для вчителів тут передбачена дуальна система освіти, тобто під час навчання можна працювати.

"Українська правда. Життя" розпитала Мирославу Косар про особливості швейцарської системи освіти.

– Мирославо, чи престижна у Швейцарії професія вчителя?

– Так, престижна, але зараз в країні катастрофічно не вистачає вчителів початкової школи. По-перше, тому, що ця робота потребує великих емоційних затрат. По-друге, на думку вчительської швейцарської спільноти, вчителі заробляють відносно мало. Ми не будемо порівнювати цю зарплатню з українською, але якщо її порівнювати з рівнем життя у Швейцарії, її недостатньо, особливо якщо йдеться про вчителів з невеликим педагогічним стажем.

ВІДЕО ДНЯ

У старшій школі зарплатня значно вища. А в гімназіальну старшу школу вчителю взагалі дуже важко потрапити, там досить велика конкуренція, тому що якщо є хороший педагогічний стаж, зарплатня може сягати до 200 тисяч франків на рік – це, фактично, 200 тисяч доларів.

Ця різниця в оплаті частково пояснюється різницею у рівні отриманої освіти.

Мирослава Косар

– Як побудована швейцарська шкільна освіта?

– У ній є три основні ступені. Початковий ступінь – це обов'язкові два роки дитячого садочку. Його не можна не відвідувати. Якщо батьки відмовляються водити дитину в дитсадок, спеціальні служби складуть на них протокол порушення.

Однак зазвичай швейцарські батьки хочуть, щоб їхні діти відвідували садочок, бо завдяки мають змогу працювати. У Швейцарії державні дитсадки беруть дітей лише з чотирьох років, а от приватні – з меншого віку. Проте приватні дуже дорогі – їхня вартість сягає до двох тисяч франків у місяць за неповний день, тому перед батьками постає вибір: або не працювати і бути з дитиною, або працювати на приватний дитсадок.

Якщо дитина закінчила дитячий садочок і їй виповнюється шість років, вона йде у перший клас. І тут є цікава прив'язка до дат. Дитина може стати першокласником, якщо їй виповниться шість років до 31 липня. Якщо пізніше, наприклад, першого серпня, то в перший клас її уже не беруть. Так само з дитячим садком. Початкова школа у Швейцарії триває шість років – з першого по шостий клас.

У початковій школі один вчитель усі шість років?

– Так, все як у нас: він веде основні предмети, але можуть бути ще окремо вчителі мистецтва, іноземної мови тощо. Також поруч з учителем є асистент – іноді він також може проводити уроки, а іноді просто допомагає класному керівнику. У різних кантонах правила різні.

У початковій школі часто об’єднують два класи: 1 та 2, 3 та 4, 5 та 6. Мені спочатку було важко було звикнути до цього, але тут є своя логіка. До того ж навчальні матеріали та підручники адаптовані до цієї моделі.

У школі ставка робиться не лише на навчання, а й на формування соціальних навичок, вміння взаємодіяти, спілкуватися, а також самостійно працювати. Це не завжди позитивно сприймають наші українські батьки, що живуть у Швейцарії. Часом для них це виглядає так, нібито у школі діти нічого не роблять, а тільки граються. Особливо якщо порівняти програму з українською. Проте вміння вислухати опонента, поставити запитання та виконати разом проєкт – не менш важлива навичка в житті, хіба не так?

Щодо навчальних навичок, то можна розглянути їх на прикладі математики: у першому класі діти у виконують різні математичні дії в межах 20, в другому – в межах 100, в третьому – в межах тисячі. Проте це не означає, що вони тільки додають або віднімають оці числа і більше нічим не займаються. На уроках діти виконують різні творчі і практичні завдання, проєкти. Наприклад, скільки має бути вікон у двоповерховому будинку, якщо на кожному поверсі по дві кімнати. Спочатку ми цей будинок намалюємо, потім побудуємо з різних геометричних фігур тощо. Урок триває дві години з перервою на 5 хвилин, а часто навіть і без неї. Навіть для першого класу.

І це не важко, бо тут за партою сидять 15-20 хв максимум, потім завдання змінюється. Діти можуть виконувати його на підлозі, підвіконні або й коридорі. Дуже часто це групове завдання, основна ціль якого – не результат, а вміння домовитися між собою.

Працювати в класі з відчиненими дверима – це досить популярно. Нерідко до груп долучається хтось з працівників школи чи вчителів, які проходять повз. А ще на уроки запрошують різних експертів (наприклад, з банківської сфери – для математики, журналіста – для уроку німецької). Тож діти дуже відкриті до спілкування й не лякаються, коли приходить якийсь гість.

Фото класу у швейцарській школі

– Ви сказали, що у старшій школі є поділ на гімназійну і звичайну, й до гімназійної йдуть ті, хто навчається краще. Раніше і в Україні було щось подібне, але одна з ідей НУШ – давати однакову базову освіту до 9 класу. Тому конкурсного відбору як такого у цей період немає, він дозволений лише в окремих випадках. А що в Швейцарії?

– Відбір відбувається наприкінці початкової школи. Орієнтовно за пів року до її закінчення батьки отримують результати навчання дітей, а також інформацію про можливості на майбутнє. Ті, хто навчається краще, можуть піти в гімназію, хто гірше – у базову середню школу.

У гімназії навчальний процес дуже складний, треба багато вчити. Наприклад, до двох іноземних мов (англійська та мова інших кантонів) додається ще третя мова, а інколи й латина. Після закінчення гімназії діти складають матуру (щось схоже на наше ЗНО) і потім вступають до університету.

Діти, які навчаються у базовій середній школі (тобто негімназіальній) вже у дев’ятому-десятому класі повинні знайти собі робоче місце у якійсь компанії й одночасно навчатися. Іноді знайти роботу їм допомагають батьки – для цього вони залучають усі свої зв'язки, адже не так і легко знайти робоче місце. І вже після дев’ятого класу діти вступають до Lehre ("лєре") – це школа, яка нагадує наше професійне училище. Тут вони отримують професійну освіту і по закінченні навчання вже мають професію.

Хочу зазначити, що конкуренції між звичайним школами і гімназіями немає. Це просто різні шляхи побудови майбутнього. Більшість швейцарських батьків навіть задоволені, що їхня дитина після закінчення "лєре" матиме професію й почне самостійне життя.

Але на мою думку, в цій системі освіти все ж таки є елемент несправедливості, особливо якщо йдеться про дітей емігрантів та біженців, які погано володіють мовою і мають з цього предмету невисокі оцінки, але чудово володіють іншими предметами. Великий відсоток таких дітей відправляють у базові середні школи. Це ми зараз спостерігаємо і з українськими біженцями.

Загалом дітям пропонують варіант, який вирівнює цю несправедливість – піти на клас нижче, ніж дитина була в українській школі, проте часто це стає фактором, який більше демотивує, аніж стимулює. Та й нашим батькам дуже важко це сприймати, бо в нас є традиція, що університет – це найкраще для дитини.

Я знаю два приклади, коли тут, у Швейцарії, українська мама забрала дитину з державної школи й віддала до приватної, бо там цього поділу немає, тож всі випускники зможуть вступити до університету, а не йти до лєре. Єдине, яке питання в мене залишилось: а чи запитали дитину про її бажання?

– А як відбувається спілкування вчителів з батьками? Чи можуть батьки прийти і сказати : моя дитина погано вчиться, бо це ви її погано зацікавили?

– Ні, батьки не втручаються в навчальний процес, проте можуть за бажання долучитися до шкільного життя (свята, якісь позакласні заходи) .

Швейцарських вчителів ще в університеті вчать, як будувати діалог з батьками. Є чіткі концепції на різні випадки. Цікаво, що вони грунтуються на зразках комунікації лікарів зі своїми пацієнтами. Наприклад, якщо дитина не вчиться і батькам байдуже – це один спосіб діалогу. Якщо дитина не хоче вчитися, а батьки тиснуть, аби вона вступила до гімназії – це інший метод комунікації. Це справді дуже допомагає вчителю, особливо, якщо йдеться про складні випадки. Мені хотілося б, що в наших педагогічних університетах теж цього вчили.

Також вчителям пропонують перелік фраз, які можуть стати їм у пригоді на різні випадки спілкування. Наприклад, фрази, які не можна говорити батькам: "Ваша дитина погано вчиться", "Ваша дитина не бере участі в шкільному житті". Або ті, які говорити не бажано, але вони не суперечать законодавству. Також є фрази, які дуже бажано говорити, бо вони налаштовують на діалог і допомагають подолати або уникнути складної ситуації: "Я хочу допомогти вашій дитині, тож давайте разом проаналізуємо ситуацію…", "Нам (школі), дуже важливо, щоб дитина була щасливою і їй було комфортно навчатися". Як вчитель я отримала від університету купу листів з прикладами, які допомагають зрозуміти, як реагувати на певну ситуацію.

Вчителю також рекомендують уникати спілкування з батьками в месенджерах (Viber, Telegram, Facebook Messenger, WhatsApp тощо). Усю інформацію, включно з домашніми завданнями, радять повідомляти е-мейлом або на шкільній електронній платформі. Батькам зручніше спілкуватися у месенджерах, проте вчитель не має бути зручним. Для нього це спілкування може стати причиною перевтоми й вигорання.

Якщо вчитель все ж вирішив комунікувати у месенджерах, потрібно окреслити певні правила й закріпити це у повідомленнях. Наприклад, що він не відповідає на повідомлення після певної години (скажімо, після 16:00 й до 7:00) або ж не відповідає на запитання, якщо він вже повідомляв про це в чаті.

Ще одна рекомендація – результати зустрічей з батьками (і індивідуальних, і на зборах) вчителю варто закріпити письмово у вигляді протоколу, який надсилається протягом кількох днів батькам на е-мейл. Це щоб не було непорозумінь та маніпуляцій на кшталт "А я це не чув", "Я не знав".

Крім рекомендацій, є правила, які окреслюють, що вчитель може робити, а що – ні. Насправді перелік, що я не маю права робити, є невеликим.

Підготовка до уроку у швейцарській школі

– Чого ви не маєте права робити?

– Наприклад, кричати на дитину.

– А якщо закричите?

Якщо дитина поскаржиться батькам, що вчитель на неї кричав, і вони на це захочуть відреагувати, вони можуть написати ноту директору школи. І далі вже адміністрація розбирається з цією ситуацією. Також я не маю права застосовувати до дітей фізичну силу, робити негативні зауваження, критикувати.

– Критикувати – тобто сказати щось на кшталт: "Ти погано розв'язуєш задачі"?

Так, я не маю права цього сказати. Але якщо я нормальний вчитель, мені й правила не потрібні, щоб це не казати.

– Наші школярі вивчають дуже багато предметів, особливо у старшій школі. Але вже впроваджуються інтегровані курси, які об′єднують кілька предметів. Це допомагає не лише розвантажити дітей, а й дати системний підхід до вивчення наук. Однак поки що таких курсів небагато, і об′єднують зазвичай близькі предмети: мова – література, всесвітня історія – історія України, природничі науки. А як у Швейцарії?

– На інтеграції наук будується швейцарська модель освіти, особливо у старшій школі. Міжпредметні зв'язки тут дуже добре пропрацювані. Бувають досить незвичні для нас поєднання предметів, наприклад, історія з географією. Або математика і література.

У нашому кантоні є інтегрований курс "Людина, суспільство, історія", який об'єднує природничі й гуманітарні науки.

Парта першокласника. Матеріали для розвитку моторики

– Можливо, наші школи й хотіли б цього, але виникає питання – хто буде вести подібні інтегровані курси? Де взяти вчителів-універсалів?

– У Швейцарії цього вчать в університеті й на курсах підвищення кваліфікації. На жаль, в Україні університети не співпрацюють зі школами. Я не буду говорити про окремі кейси, коли окремі кафедри і викладачі університетів зацікавлені у співпраці з вчителями-практиками. Йдеться про загальну картину. Будьмо чесними, український педагогічний університет абсолютно не розуміє, що відбувається в школі.

– І вчителів часто готують науковці, які живу школу давно не бачили.

– У Швейцарії в університетах викладають кращі вчителі, які поєднують викладання з роботою у школі. Студентам дають практичні речі, які їм потрібні будуть у роботі.

Коли я навчалася в нашому українському педагогічному університеті, ми довго вивчали курс вікової психології. Це круто, це дуже важлива інформація про те, як розвивається психіка людини від народження і до старості. Але коли я прийшла до школи, то зовсім не розуміла, що робити з цими дітьми. Бо в університеті не отримала жодних порад, лише суху теорію, яка геть не пов'язана зі школою.

У Швейцарії навпаки. Якщо ти навчаєшся на вчителя початкових класів, то тобі дуже детально дадуть не всю вікову психологію, а саме того віку, в якого ти будеш викладати, тобто те, що тобі треба для роботи. На парах в університеті розглядають конкретні практичні питання про те, що робити у тій чи іншій ситуації: якщо дитина систематично запізнюється, не виконує домашнє завдання або працює швидко, але страшенно неохайно.

Реклама:

Головне сьогодні