"Я працюю в зруйнованій школі": 5 щемких історій директорів

Вбивали тварин на території школи, закопували їхні шкури та смажили шашлики, закривали окопи тенісними столами зі спортзалу, в одному з приміщень школи зробили катівню, залили туалет піною, прицільно влучили ракетою в школу, де було 100 людей. Це – лише кілька прикладів, як росіяни руйнували школи на Чернігівщині та Київщині.

Але освіта живе. Діти вчаться. Школи викручуються і вже шукають способи відбудови.

До річниці великої війни директори понищених Росією шкіл, якими нині опікується благодійний фонд savED, розповіли для УП.Життя свої історії.

Далі – пряма мова.

Наталія Малець

директорка Чернігівської школи № 20

Довідка: Чернігів активно обстрілювали з 24 лютого до кінця березня, місто було в оточенні, та взяти його росіяни не спромоглися. З квітня 2022 року в місто повертаються люди й відновлюється життя.

6 березня 2022 року о 19:16 нашу школу розбомбили. В одному з приміщень у момент попадання зупинився годинник. У закладі були охоронці та кілька колег із родичами. Зв’язок був поганим, але мені дотелефонувалися колеги.

"Наталіє Іванівно, нас обстрілюють. Школа горить", – почула в слухавці й заклякла. Зібралася з думками. Зателефонувала в пожежну службу та водоканал. Бо колеги сказали, що пробили систему опалення і вода почала заливати школу. Я хотіла, щоби це мені наснилося. З нетерпінням і страхом чекала закінчення комендантської години, щоби приїхати до школи. Приїхала, коли надворі світало.

Я не дозволяла собі плакати. Кому можу пожалітися в школі, якщо я – керівник? Я мала триматися.

Наталія Малець, директорка Чернігівської школи № 20

Наша школа побудована літерою "П". Два прямі прильоти були якраз всередину цієї "літери". Вирви розміром 2х2 м. Усі вікна всередині вибиті, вилетіли наче папір, багато де не було стін і дверей. Я зайшла в спортзал й побачила небо – дах пробило.

Квіти, приміщення, нові меблі, комп’ютери – усе пошкоджено. Суцільна рана в серці. Це була наша школа. Наша! Це – наша країна, наші діти.

Снаряд розірвався за 2 м від мого кабінету, де я неодноразово ночувала зі своєю дитиною.

У кабінеті на столі залишився металевий шкільний дзвінок – такий, як використовують на свято першого вересня.

Тоді я собі сказала: "Так, усе буде добре".

Написала в чат: "Колеги, у нас біда. Усі, хто в місті, зустрічаємося в школі".

Хто зміг, одразу прийшов. Я попросила привезти плівку. Ми почали забивати вікна. Переносили з мого кабінету в підвал комп’ютер, теки, особові справи, книжки.

Вазони на підвіконнях рознесло вщент, їх виколупували з землі. Носили все кілька годин. Було холодно, дехто поранився від скла.

Мене "накрило" вже після обіду. Коли приїхали колеги, друзі, люди, яких давно знаю. Вони запитували: "Чим допомогти?". А я заплакала. Ми вкладали в школу душу. Два роки тому виграли бюджет участі, зробили гарне подвір’я, поклали нову плитку. Звісно, головне, що в школі ніхто не постраждав. Діти були на дистанційному навчанні.

Учні Чернігівської школи № 20

У цей день приватний сектор за школою також обстріляли. Нашій учительці, яка там живе, посікло ноги. Ми з колегами допомагали їй, носили ліки, підтримували. Багато обіймалися в той час. На фоні цього всі матеріальні труднощі нівелюються.

Уже зараз міська влада відновила дах – поклали черепицю, відремонтували систему опалення, поміняли труби. Поставили нові вікна та двері, роблять внутрішні скоси.

У свій день народження Ганна Новосад (співзасновниця фонду savED - Ред.) оголосила збір для нашої школи. За ці зібрані кошти нам повністю відремонтували клас "Нової української школи", якому дісталося найбільше.

SavED також роблять ремонт у кабінеті інформатики, розпочинають відновлювати кабінет хімії. Облаштували освітній центр, який нас морально лікує. Там завжди є діти, хоч ми на дистанційці. Проводимо там тренінги, консультації, виховні години, просто спілкуємося. Вчителі проводять онлайн-уроки зі школи.

Роботи додалося. Ремонт займає багато часу, бо одночасно працює 3–4 бригади. Усе треба контролювати, дбати про безпеку. У вихідні також буваю тут.

Як тільки буде можливо, будемо виводити принаймні частину із наших 820 учнів до школи. Адже дітям важливо спілкуватися.

У квітні в школу приходили діти за пакетиком борошна й тушкованкою. Вони були із величезними чорними синцями під очима. Я хотіла обійняти кожного. Вони не мають цього переживати. І ми зробимо для цього все можливе.

Читайте також: "Ми не можемо відбудувати радянську систему освіти, заплативши таку ціну". Як школи Чернігова повертаються до життя після бомбардувань

Леонід Хоменко

директор Андріївського НВО (Київщина)

Довідка: 9 березня в Андріївку зайшли загарбники. 2 квітня ЗСУ вибили окупантів – і в село почали повертатися люди.

Коли я повертався в Андріївку після місяця в евакуації, то всю дорогу думав, що зі школою. Це мій другий дім. Я закінчив цю школу, потім працював тут учителем, а з 1995 року до 2015 – директором. Далі знову був вчителем біології та хімії.

8 квітня ми із сім’єю повернулися. Порівнюючи з іншими, наш будинок вцілів – лише вікна та паркан побиті. Я одразу пішов до школи. Дорогою думав, як ми плекали школу, згадував, як коридорами бігали діти, колег, музей. А коли прийшов і подивився, що вони з нею зробили... Я був злим, хотілося плакати.

Не вірив, що ми зможемо щось тут зробити. Це була не школа, а смітник. Тут жили справжні орки. Вікон і дверей не було, стіни побиті.

Леонід Хоменко, директор Андріївського НВО

Лише вчителі з Брусилова знають, що росіяни тут залишили, бо вони приїхали розбирати сміття як волонтерська бригада. Коли я прийшов, вони вантажили на вантажівки одяг і взуття окупантів, залишену їжу. Там, де росіяни жили, ходили в туалет, на матах спали, закривали окопи тенісними столами, спортивний інвентар розгромили.

В одному з підвальних приміщень була катівня. Приміщення, де був дитсадок, згоріло вщент разом із чудовим музеєм.

Там була зібрана інформація про наше село та односельців, 175 їхніх вишитих рушників, альбоми всіх випускників з 1951 року. Він ніколи не зачинявся, жителі села могли в будь-який момент прийти і знайти інформацію про родичів.

Усе це згоріло, бо нібито "заважало російському снайперу бачити вулицю".

У такий важкий час мені запропонували знову очолити школу. Адже два директори мусили звільнитися. Одному окупанти дотла спалили дім, тож він поїхав на Хмельниччину в батьківську хату. А інша директорка не витримала навантаження та обсяг роботи.

Я починав без школи й багатьох учителів. У нас не було викладачів географії, іноземної мови, інформатики. Я зібрав колег, які залишилися. Ми вирішили відновити своїми силами те, що можемо.

Навчальний заклад у Андріївці після окупації

Держава забезпечила нас вікнами – привезли 66 склопакетів із пластиковими рамами, знайшли волонтерів, які поставили вікна та двері.

Але в школі все ще неможливо було працювати – опалення було зруйноване. У класах була мінусова температура. У грудні нам повністю замінили опалення.

Класи відремонтувати та облаштувати допомагали батьки, волонтери та спонсори. Усі об’єдналися і працювали як одна команда. Дякуючи волонтерам, кожного вчителя забезпечили ноутбуком і змогли налагодити онлайн-навчання. Встановили інтерактивну дошку, бо всі чотири росіяни знищили. В актовій залі вцілілого корпусу ми підготували дитсадок, замовили перегородки, ліжка.

У січні я почав просити відділ освіти дозволу на очне навчання хоча б 1–4 класам. Погодилися. 16 січня діти вийшли на заняття.

Нещодавно начальниця відділу освіти сказала, що ми потрапили в проєкт європейської реконструкції шкіл. Тобто з травня школу повністю реконструюють.

Також фонд savED реконструює укриття. Там буде цифровий освітній центр, робочі місця.

Завдяки спільним зусиллям школа ожила. Коли діти коридором біжать, то й самому веселіше. Діти скучили за очним навчанням. Ми їх тиждень не могли заспокоїти. Вони раділи й бавилися на перервах. Я помітив, що вони почали більше обійматися. Горе гуртує.

Зараз додалося роботи. Я постійно спілкуюся з волонтерами, спонсорами, організаціями, щоб відновити школу цілком. Днями телефонували представники угорської організації, хочуть допомогти зі спортивним інвентарем. Я дякую всім і вірю, що все відбудуємо. А як інакше?

Наталія Вовк

директорка школи в Новому Бикові (Чернігівщина)

Довідка: 27 лютого о 16 годині в Новий Биків зайшла ворожа техніка. Загарбники безпощадно нищили село. 31 березня росіяни відступили.

Ми сподівалися, що нас минуть, поїдуть далі. Навіщо ми їм? Але вони осіли в селі, оселилися в школі. Коли були обстріли, ми боялися, що школу вже знищили. Ходили чутки, що стіна впала.

Я зайшла в школу 2 квітня з моїм чоловіком. Він подивився на все, а потім на мене і сказав: "Нічого страшного, усе можна відбудувати".

Але на школу було боляче дивитися. Усе було побите, купа сміття, їхніх речей, одягу, скла, ганчір’я з кров’ю, територія перерита, були глибочезні урвища – мабуть, так готувалися до наступу наших воєнних.

Височезні сосни, гордість нашої школи, зламані. Там, де були викладені стежки плиткою, великі вирви від снарядів.

Наталія Вовк, директорка школи в Новому Бикові

Вони жили в кабінеті директора та заступника й у підвальних приміщеннях. Там стояли ліжка, матраци, килими, подушки, шафи, які вони натягли із села.

Школа побудована літерою "П". У внутрішній частині стояла російська техніка, з якої росіяни гатили. А після обстрілів одразу бігли східцями в протирадіаційне укриття, яке ми на початку війни прибрали. Думали, допоможе односельцям.

Звісно, наші військові мусили відбиватися. Тож школа побита осколками, вибуховою хвилею повибивало вікна. Принтери, ноутбуки та комп’ютери росіяни вивезли. А дещо знищили. Наприклад, плазмові екрани порізали ножицями.

Приміщення бібліотеки, де вони жили, залили будівельною піною – там була суцільна темрява.

На території росіяни закопали шкури тварин, яких вони вбивали та їли, смажили шашлики під школою. У холі влаштували обідню залу – там смерділо, було брудно, валялися великі кістки. А ще залили туалети піною і ходили в туалет де попало.

Таке відчуття, що тут пройшла якась хвиля і скрутила все разом: книжки зі сміттям, склом, їжею, жалюзі.

Було вдвічі прикріше, адже наша школа до початку вторгнення оновилася: ми утеплили фасад, розфарбували її, перекрили, завезли нове обладнання у їдальню – і пишалися цим. Влітку мали проводити ремонти всередині. Це була гордість села.

Фасад школи в Новому Бикові після обстрілів

Попри все, ми вирішили не впадати у відчай. Стіни є – добре. Будемо вичищати. Ми із заступником сіли на велосипеди й поїхали селом шукати колег. Зустрічалися, обіймалися, цілувалися, раділи. Казали їм: "Давайте щось робити". Вичищати школу зійшлися навіть люди із сусідніх сіл.

Коли все сміття вивезли, почали ремонтувати шпаринки. Школа почала трішки набирати вигляду, додалося більше впевненості, що ми все відновимо.

До 1 травня ми прибрали школу до такого стану, що могли розпочати навчання. Ті страшні класи, які потребували ремонту, ми зачинили, щоб не лякати дітей.

Зв’язку та інтернету не було, тож ми не могли проводити дистанційне навчання, водночас нам платили зарплатню. Тож ми вирішили проводити консультації для дітей. Усе було без примусу: хто хоче, той іде. Так і почали навчатися – з плівками замість вікон.

Але в школу хотіли всі: і діти, і вчителі! Деякі батьки навіть поверталися в село через те, що розпочалося очне навчання.

Ми проводили основні уроки, з решти давали домашні завдання. Так допрацювали до 10 червня. І навіть випускний мали.

З листопада навчалися змішано. А потім почали повністю навчатися очно. У нас є укриття, тому все гаразд. Також нам обіцяють його реорганізувати, додати естетики.

Місцева влада виділила кошти на відновлення електроенергії, знайшла кошти на відновлення частини вікон. У серпні благодійний фонд "Лівий берег 2022" поставив нам іншу частину вікон і двері, змінили рукомийники, відкоси, інформаційні куточки, ноутбуки.

В нас обладнали освітній центр, який працює з 1 лютого. Там є планшети, ноутбуки. Діти з задоволенням туди ходять, ми проводимо заходи. Це – наш зразковий клас, аби відпочити думками й подивитися, як у нас може бути красиво. Фонд savED допомагає нам знайти кошти на відновлення решти приміщень.

З 15 лютого цього року ми змогли навіть харчуватися в школі. Благодійні організації та місцеве підприємство закупили весь потрібний інвентар із нуля: від тарілок до холодильників.

Звісно, після 24 лютого життя всієї школи змінилося. У всіх наших заходах звучить слово "війна", ми живемо під тривогами, маємо купу обмежень, бігаємо в укриття, щодня вирішуємо, що та як можна замінити чи оновити, щоби привести школу до ладу. Я пишу листи й подяки, спілкуюся із журналістами, адже про це має знати світ.

Після того, як про нас написали, англієць закупив нам усі підручники. Адже бібліотека вщент згоріла. Це була потужна допомога. Ми досі з ним листуємося і я тримаю його в курсі, як ми відновлюємо школу.

Немає таких проблем, які людина не може вирішити. Усе відбудуємо!

Микола Шпак

директор Михайло-Коцюбинського ліцею (Чернігівщина)

Довідка: 28 лютого до Михайло-Коцюбинське зайшли російські війська з боку Гомеля. Село жило 35 днів в окупації.

З 27 лютого в укритті ліцею знайшли притулок близько 100 людей. Найменшій дитині – 2 місяці. Усі були впевнені, що школа – це святе. Хто її буде чіпати?

Четвертого березня селище обстріляли. Я якраз пішов додому на обід – за 300 м від школи. Тільки сіли обідати вдома з дружиною і сином – як вдарило. За кілька хвилин – вдруге.

Зателефонували зі школи, що було пряме влучання. Я зразу побіг туди. Усе – у пилюці, склі, люди тікають. Відчував усе одразу: жаль, сум, злість. Я навчався в цій школі, тут починав працювати та став директором. Як таке могло статися?

Микола Шпак, директор Михайло-Коцюбинського ліцею

Дах зруйнований майже на 90 %. З 267 вікон пошкодило орієнтовно 140, вибило двері. Повністю зруйновані кабінети інформатики, фізики, хімії, захисту України та підсобні приміщення.

Ракета пройшла через перший і другий поверх – і все обвалилося в підвальне приміщення. Люди були за 5 м від удару, в іншому укритті. Інший приліт був на спортмайданчик.

На другий день дізналися, що одна людина загинула, наша прибиральниця пані Надія. Їй було 62 роки, ще можна було жити, працювати, няньчити внуків.

6 березня на території школи була купа людей. Розбирали завали, прибирати прийшло мало не все село. Боятися було ніколи, я відчував величезну відповідальність.

Плівку нам дали на місцевому підприємстві. Хлопці забирали її під дулами автомата й пояснювали росіянам, для чого вона їм. Ще майже впродовж місяця ми перекривали плівкою зруйновану покрівлю даху.

Найцінніше для мене, що зруйнували росіяни, – не матеріальне. Вони зруйнували можливість дітей навчатися. Матеріальне відновиться, а от втрачені можливості ні.

Ліцей після ракетного обстрілу

Згодом до відновлення долучилися місцеві підприємці, волонтери, селищна рада, фонди, ОВА надавала будматеріали. Ми відновили на 70% дах і частково засклили вікна, реконструювали систему опалення.

А ціле літо працювали над облаштуванням укриття. Також отримали 22 ноутбуки для потреб педагогів.

Нині проводимо в школі групові, індивідуальні консультації, решту – дистанційно.

Наразі відбудова призупинена. Приїжджали працівники підрядної організації, які чекають на надходження спонсорських коштів, аби розпочати повну відбудову.

Звісно, росіяни додали роботи директорам, але не відняли у нас віру в те, що все можна виправити, налагодити й повернутися до звичного життя. У нас є заради кого це робити – заради наших учнів.

Людмила Малаш

директорка школи в селі Плоске (Київщина)

Довідка: 21 березня російська армія зайшла в Плоске. Росіяни зруйнували школу й понад 10 будинків, залишили спалену техніку. 30 березня росіян вибили з села.

Я живу в сусідньому селі. За словами місцевих мешканців, з танків обстрілювали все, що бачили. Дісталося і школі. Спочатку вибили лише вікна. Потім два російські танки зупинилися за школою. Вісім росіян оселилися тут. У школі вони жили, харчувалися, запрошували "гостей".

25 березня була перестрілка з ЗСУ. Під час неї в цих двох танках, що стояли за школою, з повним боєкомплектом, здетонували снаряди. Будівля школи загорілася.

Знайомі, які жили в будинку поряд зі школою, надсилали мені відео та фото. Тоді був вітер – горіло сильно. У мене розривалося серце.

Коли росіян вибили з села і попрацювали розмінувальники, я одразу зібралася в школу. Боялася, що приїду, а тут – руїна. Першого квітня все ж приїхала.

Людмила Малаш, директорка школи в селі Плоске

Фасад ще був нічогенький. Паркану не було, бо танки їхали навпростець. Я відчинила ключем школу, побачила фоє – усе було в сажі, але ціле. А потім побачила це. Вони ходили в туалет у наш м’який куточок, хоча у звичайному туалеті нещодавно був капітальний ремонт. На дошках малювали чортиків, писали "Извините за беспорядок", в іншому кабінеті написали "Русский мир вас спасет".

З того боку, де танки стяли впритул, у нас була майстерня, краєзнавчий музей, медпункт, кабінет "НУШ", у якому навчався перший клас – з мультимедійною дошкою, проєктором, ноутбуками. Усе згоріло. Залишилися лише стіни – тиньк вигорів повністю.

На другому поверсі була спортивна зала із ремонтом, новий кабінет інформатики з усім забезпеченням, обладнаний кабінет математики.

Усі двері вирвало, росіяни повикидали всі документи із шаф. Покрали ноутбуки, принтери.

У моєму кабінеті біля комп’ютера лежали два футляри з окулярами. Одні для комп’ютера, а інші – для нарад, новенькі. І це викрали. Шарфики, які я в’язала, викрали. Незрозуміло, навіщо робити такий гармидер – виривати, топтати, кривдити, рвати, нищити.

Якби був якийсь прилад, який може виміряти біль, який я відчувала, він би зашкалював. Я відчувала несказанну ненависть до Росії та тих нелюдів. Дітей позбавили всього.

Я стояла і плакала. Сама. Нікому не хотіла показувати свою слабкість.

Школа в селі Плоске після пожежі

Увесь вечір була в школі. Обійшла все. Оцінила масштаби. Зрозуміла, що де-не-де можна здерти шпалери та власноруч зробити косметичний ремонт – це недорого. Поїхала додому й решту вечора планувала, із чого починати є.

За тиждень після окупації майже всі евакуйовані вчителі повернулися в село. Ми зібрали педраду. Мета – з вересня завести дітей у школу. Я не сумнівалася у своєму колективі – вони люблять свою роботу й школу. Чого тільки варте те, що під час окупації мої техпрацівниці примудрялися приходити в школу й поливати квіти, які ми довго вирощували.

Коли я їхала на зустріч з учителями, сказала собі: "Будь спокійною, врівноваженою, впевненою, щоби люди побачили, що ми можемо згуртуватися".

Адже якщо директор опустить руки, то це зроблять усі. Треба, щоб хтось повів людей за собою.

Я приїхала і сказала: "Якщо ми зараз згуртуємося і почнемо відновлювати все, згодом нам будуть допомагати. Але почати треба самим, аби показати результати".

Тож на педраді одноголосно вирішили, що чекати не будемо й відновлюватимемо ту вцілілу частину школи. Ми щодня збиралися з батьками та вчителями. Усі мобілізувалися.

Здирали шпалери, прибирали, шкребли, складали. Закупили спецрідини від сажі. Ми вчилися це все робити, адже ніколи з таким не зіштовхувалися.

Батьки і вчителі казали: "Не хвилюйтеся. Усе зробимо". Ми підтримуємо одне одного. А як інакше? Нещодавно моя колега поховала свого сина, нашого випускника, а в іншого педагога зруйнували житло, ще в однієї чоловік отримав жахливі травми на війні. Війна нас зробила жорстокішими до ворога, але чутливішими одне до одного.

Читайте також: "Прокидайся, твоєї школи більше немає". Як на місці зруйнованої Росією школи у Житомирі створюватимуть надсучасний ліцей

Ми також написали оголошення у Facebook: можливо, хтось зможе допомогти нам зі склопакетами для вікон. У результаті, батьки, які працюють на фірмі, де ставлять вікна, домовилися, щоби ми закупили їх по собівартості. А випускники минулих років і підприємці оплатили закупку. Батьки поставили склопакети безплатно.

Завгосп із працівниками полагодили опалення та освітлення, поставили утеплену перегородку, щоб від’єднати згорілу частину школи.

Нам ще потрібне було укриття. Місцевий бюджет виділив кошти – ми обладнали тимчасове, зробили гарні туалети. Київська ОВА обладнала кабінет математики, дали ноутбуки для дистанційного навчання.

Різноманітні організації долучаються по-своєму. Хтось надав ноутбуки, генератори, хтось планує відновити двері та полагодити укриття, хтось – Wi-Fi роутери та світильники для укриття. SavED планує облаштувати цифрове освітнє середовище. Ми робимо все, щоб дітям було комфортно.

З 1 вересня нам вдалося вивести 248 дітей на очне навчання. 20 наших дітей ще за кордоном, навчаються дистанційно.

Ще багато чого треба. Наприклад, замінити дах, аби не протікав. Але нічого, усе поступово зробимо. Коли в школу прийшли діти, то здалися мені значно дорослішими. Вони роздивлялися школу, говорили, як їм жаль кабінетів, згадували, які там були ноутбуки, як грали в ігри в спортзалі. Запитували, що далі.

Я пояснювала, скільки вже зроблено і скільки ще плануємо. Як керівнику, після 24 лютого мені важче. Обов’язки розширилися: треба бути психологом, ремонтником і будівельником, менеджером, комунікаційником, вміти співпрацювати з організаціями, які нам допомагають.

Я безмежно люблю свою роботу – і це дає сил. А ще обожнювала нашу спортзалу. Тож тепер часто підходжу до місця, де вона була, щоби ще більше мобілізуватися, додати собі ненависті до росіян і водночас сил щось робити.

Марія Марковська (Булейко), спеціально для УП.Життя