"Нам всім треба працювати над зустріччю людей після війни": директорка Центру реабілітації ветеранів "Лісова поляна"

Нам всім треба працювати над зустріччю людей після війни: директорка Центру реабілітації ветеранів Лісова поляна

Директорка Центру психічного здоров’я та реабілітації ветеранів "Лісова поляна" з 2014 року працює з жінками та чоловіками, які пройшли досвід війни, і має унікальний досвід реабілітаційної роботи та психологічної підтримки ветеранок та ветеранів.

Ми поговорили з Ксенією Возніциною про трансформації українського суспільства з моменту повномасштабного вторгнення, про унікальність війни в Україні та її досвід для світу, а також про дієвість українського суспільства в подоланні травми війни про та вміння усіх нас подбати про себе.

***

– Ви – лікар-невролог і з 2014 року працюєте з тими, хто пройшов крізь досвід війни. Саме тоді ви створили ваш реабілітаційний центр. Поділіться спостереженнями за нашим суспільством за ці вісім років. Як воно змінювалося?

– Так, це те, що мене дуже сильно зараз хвилює. Власне, до 24 лютого, ми весь час – окрім 2014-го і може трохи 2015-го року – вже працювали з ветеранською спільнотою, з людьми, які вже не беруть участь у бойових діях і намагаються соціалізуватися, тобто залишити війну за порогом.

ВІДЕО ДНЯ

Добре, що у нас був цей досвід побачити, як це відбувалося. Тому що нас чекає такий самий етап, тільки більший в рази, враховуючи кількість людей, які воюють сьогодні. Це понад мільйон або й більше. І дуже не хочеться цих помилок, які були тоді, коли воїнів приймали назад у суспільство. Ми постійно про це зараз говоримо.

У 2014-2015 роках був теж певний етап підйому, була певна повага, яка дуже швидко зменшувалася у 2016-2018 роках – аж до тих моментів, коли можуть сказати: "Я тебя туда не посылал". А це говорили і ми все це чули. Я не могла в це повірити.

І зараз дуже важливо абсолютно не допустити такої ситуації. А ризик дуже великий, він уже з’являється, зокрема, у ставленні.

Звісно, зараз трохи краща ситуація – багато людей свідомо ставляться до своєї української приналежності. І, звичайно, велика кількість людей буде завжди з повагою ставитися до захисників і захисниць. Але ця ложка дьогтю все одно лізе. І тут важлива робота з суспільством, із фахівцями, які надають допомогу – сімейними лікарями, юристами – з ким завгодно, хто потім матиме справу з цими людьми.

Навіть вважається, що кількість чи ступінь розвитку посттравматичних розладів залежатиме від того, як тебе зустріли, наскільки ти зміг соціалізуватися, наскільки до тебе ставляться з повагою. Чи наскільки родина прийняла. І тут все ж таки захисників більше, ніж захисниць. Тому роль дружин, жінок, матерів у поверненні – величезна. Треба не впустити момент знецінення травматичного досвіду.

– Продовжимо тему жінок на війні. Сьогодні майже 60 тисяч жінок служать у лавах Збройних Сил України, із них 5 тисяч – на передовій. З вашого досвіду, чи є різниця в реабілітаційній роботі, яка проводиться саме з ветеранками? Чи є окремі підходи до роботи з жінками-військовими, які варто використовувати і якими користуєтеся ви?

– Різниці саме в підходах немає. Допомога, якщо вона правильна і доказова, стосується і чоловіків, і жінок. Але залишається факт стигматизації жінок у війську. Часто жінки не хочуть показати свої можливі складнощі, проблеми зі здоров’ям і у фізичному, і в психологічному сенсі.

Ситуація стає краща у порівнянні з 2015-2016 роками. Ми бачимо більше впевненості у жінках – навіть по тих, які до нас потрапляють. Є певна позитивна динаміка. Елементи стигматизації залишаються, але жінки вже трохи по-іншому ставляться до себе і до своєї ролі в армії.

Директорка Центру психічного здоров’я та реабілітації ветеранів "Лісова поляна" Ксенія Возніцина

Психологічна та психотерапевтична робота – це тривалий процес. І в нашому суспільстві психотерапія все ще недостатньо поширена. Чи повномасштабна війна в Україні сприятиме тому, що люди з досвідом війни звертатимуться по лікування? І чи варто залучати до цього процесу місцеві громади?

– У цьому теж є певна позитивна динаміка. Бачимо, що ці дев’ять років не пройшли просто так для спільноти людей, які служили і які брали участь в бойових діях. Багато громадських організацій та міжнародних організацій, особливо в перші роки війни, підключилися до розбудови послуг психічного здоров’я.

І це, власне, був громадський сектор. Це була більше не державна робота, що шкода. Але громадський сектор тут зіграв дуже позитивну роль. Тому що саме серед ветеранської спільноти тепер є більша довіра звертатися за допомогою до психолога, психотерапевта і навіть психіатра. Тому що вони вже це перевірили і знають.

Зі звичайними громадами не було додаткових міжнародних проєктів і не було відкрито додаткових громадських організацій. А от з ветеранською спільнотою такі приклади є.

Нещодавно було проведено велике дослідження, яке показало, що молодь віком 17-25 років часто готова звертатися за психологічною допомогою і самі її просить. Якраз дуже немотивовані люди віком 40-60. Вони вважають, що самі справляться з проблемою. Тобто у нас вже є певна категорія людей – ветерани, військовослужбовці і молодь – які проактивно можуть і хочуть звертатися за такою допомогою. Це вже позитивний момент.

І тут дійсно дуже важлива участь громад і неурядових організацій, щоби таку допомогу організовувати до місця, приближеного до проживання. Спеціалізованої допомоги, яка потрібна стаціонару, потребуватиме не така велика кількість людей. А от постійно буде потрібна підтримуюча допомога, супровід – так звана психосоціальна підтримка.

– Те, що ви розказуєте, дуже тішить. Ми знаємо, що є міжнародні досвіди проживання і психологічного відновлення після воєнних дій. Чи можливо і чи доречно застосовувати його в Україні? З іншого боку, чи можемо ми говорити, що той досвід, який зараз проживає український народ, стане в нагоді і може бути корисним для інших держав? І чи враховується тут певна гендерна складова і роль жінок?

– Дякую, це взагалі моє улюблене запитання. Багато іноземців, які до нас приїжджають, часто говорять про унікальність українського досвіду. На жаль, це важкий унікальний досвід цієї війни, але факт є фактом, який, я думаю, буде дуже корисним згодом у світовій спільноті.

Якщо брати США, то війна відбувалася не на їхній території, а на території інших держав. І це перший момент – гібридність цієї війни, це війна за свою землю, за свою ідентичність.

Другий великий момент – це те, що багато військовослужбовців додатково страждають і переживають, що їхні родини в небезпеці. Адже у всій країні немає безпечного місця. Якщо американський солдат завжди знає, що його родина вдома в Америці, в прекрасних умовах і під захистом, то це великий психологічний аспект для бійця. Але багато з наших захисників і захисниць цього не мають. І це додатковий складний фактор.

По-третє, складність і масованість нашої війни не дає часто і вчасно робити ротації. Таким чином військовослужбовці більше виснажуються, потерпають від психологічного і фізичного навантаження.

І ще один надважливий момент, який ми зараз вивчаємо і говоримо про це іноземним фахівцям – це рівень використання артилерійської зброї, її кількості, якості та різноманітності. На сьогодні це безпрецедентний момент. Люди отримують контузії від вибухової хвилі. Це не досить коректний термін, але назвемо його так для розуміння. І це часто буває паралельно – фізичне поранення і стан психологічної травми.

Особливостей, які не дають нам змоги повністю використовувати досвід країн НАТО чи Ізраїлю, дуже багато. Завжди приводять у приклад Ізраїль, тому що війна теж поруч, і вони постійно у війні. Але це теж трохи інший рівень. Це роками складена система підтримки. Що класно брати від Ізраїлю – це плекання резильєнтності, стійкості громад до стресу, до екстремальних ситуацій, бомбардувань.

Люди від початку більше готові до війни, починаючи від дитячого садка – там дітки знають, що робити: і техніки самодопомоги, і першої психологічної допомоги. Тобто Ізраїль для нас теж не дуже коректний приклад.

Більше того, у нас ще один важливий аспект – це велика кількість людей, які пережили полон і тортури. Це теж для інших країн не так характерно. І це накладає певні особливості – і на роботу потім, і на реабілітацію, і на відновлення. Тож, на жаль, наш досвід ми точно зможемо передавати. Але цей досвід треба ще акумулювати, сконцентрувати, і вже тоді можна його розширювати. Нам всім треба працювати над зустріччю людей після війни.

Ксенія Возніцина: Роль дружин, жінок, матерів у поверненні – величезна. Треба не впустити момент знецінення травматичного досвіду

– До повномасштабної війни чимало людей жило з ілюзією невразливості. Здавалося, що нічого зі мною трапитися не може. Натомість зараз ми бачимо, що життя є абсолютно непередбачуваним і дуже небезпечним. Як ви вважаєте, чи такий підхід до життя залишатиметься в українців і після перемоги? Чи стане він частиною переосмислення, яке має відбутися з нами? І, можливо, ви дасте підказки, як з цим справлятися нашому суспільству?

– Звісно, на певний час ілюзія невразливості вже втрачена. І не так швидко вона може повернутися. Тим більше, коли наш сусід постійно буде з нами на кордоні. Це вже буде постійний тригер. Але велике значення відіграватимуть соціально-економічні процеси відновлення після війни – відновлення країни, відновлення базових потреб. Робота, безпека дітей. Про безпеку взагалі зараз – то окрема тема. Але відносне забезпечення благополуччя, добробуту родини, працевлаштування – від цього буде багато залежати.

А другий – звісно, це постійна робота, зокрема, і соціальна реклама, і медійна активність, і різного роду навчання – як плекати цю резильєнтність, як опановувати навички самодопомоги, як не забувати дбати про себе. Якщо за останні дев’ять років війни є вже певний прогрес, аби звертатися за психологічною, психотерапевтичною допомогою, то резильєнтності взагалі ніхто ніколи не вчив, як витримувати це все.

– Зараз ми чуємо думки, що усе українське суспільство може мати посттравматичний синдром. Деякі фахівці говорять, що неопрацьований посттравматичний синдром переросте в трансгенераційну травму, для наступних поколінь. Наскільки ви згодні з цією думкою? І як нам працювати з цим викликом, якщо він такий є?

– Я не дуже згодна з такою глобалізацією. Так, чую її постійно, але не дуже згодна. Тому що вже зараз ми бачимо приклади стійкості, і у нас є багато передумов не отримати проблеми такого масштабу. Тому що в українського суспільства є чітка впевненість у своїй правді, у відстоюванні свободи. Це просто як боротьба світла зі злом. Це один аспект.

Другий аспект – попри те, що в суспільстві є багато течій, суспільство об’єднане проти ворога. Багато людей не замикаються у своїх травматичних подіях. Вони можуть включатися в роботу, у волонтерство, в іншого роду допомогу. Тобто вони свою травму не закривають, а трохи перетравлюють.

Часто травматичні події змушують людину бути емоційно і фізично неактивною – немає волі на будь-яку роботу, немає мотивації до руху. А у нас ця мотивація присутня, і багато людей працюють просто з ранку до вечора. Це теж передумова, що для нашого суспільства не буде таких важких наслідків.

Емоційний момент важливий у тому, скільки зараз гумористичного й сатиристичного підходу до подій війни, як українці з цим справляються. Емоційна складова надзвичайно важлива у переживанні травми. Як і те, що ми можемо це обговорювати між собою, а не закриватися.

Часто травматична ситуація дає людині такий симптом, як уникання – людина не хоче говорити про травму. І це ми кажемо в індивідуальних ситуаціях. Наприклад, про учасника бойових дій, про військовослужбовця, якщо ця травма з ним сталася. Якщо ми говоримо про глобальну травму суспільства, то ми не закриваємося, ми про неї говоримо скрізь: між собою, на роботі. Ми це проговорюємо постійно з міжнародною спільнотою.

– Дуже важливо, що ви звернули увагу на дієвість нашого суспільства. Ми бачимо, зокрема, наскільки дієвими є українські жінки: за дослідженням ООН.Жінки, 70% українських жінок залучено до волонтерства, а 85% українських жінок, які виїхали за кордон, готові повертатися назад і залучатися до відбудови України після перемоги.

Тож роздуми про дієвість проклали місток до нашого фінального запитання: якою ви бачите перемогу? І що ви хочете побажати українським жінкам після перемоги України?

– Я часто думала про перемогу, як це відбудеться. Я просто не можу собі це уявити, чесно. Це якесь тотальне щастя, надзвичайна подія взагалі, яку треба в житті відчути. Це як квінтесенція життєвих емоцій. Чи як це можна сказати навіть? Мені здається, це переважить будь-які емоції, навіть від народження дитини або від здобуття якогось унікального досвіду, унікальної події в житті. Думаю, що це за честь – просто бути, жити в цьому часі і відчути цю перемогу.

Жінкам завжди трохи важче. Так мені здається. І саме роль жінок буде величезна у поверненні великої кількості чоловіків в родини. Бути мудрими, бути розуміючими, такими, які можуть навчатися і здобувати нові навички. Це доведеться робити. Бо жінки все одно, як мені здається, дещо витриваліші емоційно. І тут ця витривалість дуже згодиться для того, щоби прийняти всіх, хто повернувся з війни.

Розмовляли Ірина Дробович та Олена Чигрин

Читайте також: Постраждалих буде більше. Як Центр психічного здоров’я та реабілітації ветеранів готується приймати нових пацієнтів

Інтерв’ю підготовлене в рамках інформаційного проєкту "Жіночий рух та війна", що реалізовується громадською організацією Український Жіночий Конгрес за сприяння Національного Демократичного Інституту (НДІ) та завдяки щедрій підтримці Міністерства міжнародних справ Канади.

Думки, висновки чи рекомендації належать авторам/авторкам і не обов’язково відображають погляди НДІ, Міністерства міжнародних справ Канади чи Уряду Канади.

Реклама:

Головне сьогодні