Чи потрібні Україні інтернати? Історія Ворзельського будинку дитини

Чи потрібні Україні інтернати? Історія Ворзельського будинку дитини

"Чому Київський міський будинок дитини імені М.М. Городецького, який є спеціалізованим закладом медико-соціальної реабілітації для надання допомоги дітям-сиротам, які залишились без піклування батьків, з органічними ураженнями центральної нервової системи та порушеннями психіки, який функціонує з 1933 року, заклад з 90-річною історією, що розташований у м. Ворзель, потрібно спочатку намагатися трансформувати, а потім – взагалі знищити, ліквідувати?"

Допис з численними запитаннями "чому?", витримки з якого ми навели вище, з’явився на Facebook-сторінці Київського міського будинку дитини імені М.М. Городецького, більш відомого як Ворзельський будинок дитини. А потім – зник (в редакції залишилися скріншоти).

Як пояснила нам Любов Лісуха, донедавна виконувачка обов’язків головного лікаря дитбудинку, а нині – голова комісії з реорганізації закладу, "тому що він був написаний на емоціях і без урахувань деякої інформації, яку знаємо вже зараз – про зміни в "дитячій" сфері, що очікуються в країні взагалі".

Закриття дитбудинків сьогодні планується не тільки в Києві, а й в інших регіонах країни. І цю ситуацію ми розглянули на прикладі Ворзельського дитбудинку:

  • Чи справді спеціалізовані заклади медико-соціальної реабілітації відповідають своєму призначенню – надавати відповідну медичну допомогу дітям, що залишилися без батьківського піклування?
  • Чи справді таким чином ми втрачаємо високопрофесійний персонал закладів?
  • Що має прийти на заміну закритим інтернатним закладам і за яких умов це буде більш підходящим для громади?
Ворзельський будинок дитини

Що сталося у Ворзельському будинку дитини?

На початку повномасштабного вторгнення будинок дитини імені Городецького потрапив в окупацію, пізніше його вихованців було евакуйовано до Чернівців. Утім, наразі там набагато менше дітей, ніж виїздило з Ворзеля.

ВІДЕО ДНЯ

"З 52 евакуйованих двох дітей всиновили громадяни України, чотирьох повернули біологічним батькам, ще 17 вихованців закладу за цей час взяли під опіку", – розповідає Лісуха.

За словами Любові Лісухи, у закладі перебували й діти "тимчасово влаштовані". Тобто дитину вилучили через неблагонадійну поведінку батьків, а потім вони виконали приписи служби у справах дітей і змогли забрати дитину назад. Коли будинок дитини евакуювали, то спочатку привезли дітей до київської лікарні, куди вже приїхали батьки.

"Там ми склали акти прийому-передачі. Була й одна паліативна дитина, яку мама забрала. Але від початку жінка від неї і не відмовлялася, постійно навідувалася. Просто її дитина важка і потребувала спеціального догляду, тому була у нас. Коли ми евакуювали дітей, то Київ обстрілювався, і за згодою мами цю дитину теж вивезли до Чернівців. А потім, коли стало спокійніше, повернули у Київ до мами", – розповідає Любов Лісуха.

Переважно розібрали не паліативних дітей, чиїх батьків позбавили батьківських прав.

"Якщо у цих дітей і були якісь діагнози, то не важкі. Ми ж займалися і обстеженням, і лікуванням вихованців", – додає Любов Лісуха.

Читайта також: Врятувати дитину від інтернату: три успішні історії, які варто масштабувати в Україні

"Коли ми їх забрали, це були вже зовсім інші діти"

Натомість історія, яку розповіла мешканка Київської області, що кілька років тому взяла під опіку групу дітей саме з Ворзельського інтернату, змушує замислитися: чи так вже добре обстежували та лікували дітей в цьому закладі? З міркувань безпеки родини ми змінили не тільки ім’я героїні, а й деякі деталі історії.

Лариса з чоловіком думали взяти в сім’ю одну дитину. Але у 6-річного Тарасика, який їм сподобався, в цьому ж дитбудинку знайшлися ще троє сестричок: п’яти, чотирьох та двох років. Родина ухвалила рішення прийняти усіх, бо й не здогадувалася, які принципово важливі речі від них приховав персонал.

"Поки діти були в дитбудинку, вони були досить спокійні, врівноважені, розважливі, – розповідає Лариса. – І виглядали дуже доглянутими зовнішньо: нагодовані, чистенькі. Я ще дивувалася, коли мені говорили: "От подивіться: і там чисто, і там чисто". А вже коли в нас почалися проблеми, я зрозуміла, чому нам робили акценти саме на певні місця на тілах дітей. Коли ми їх забрали, це були вже зовсім інші діти. Вони крушили все. Ми не могли їх вкласти спати".

Спочатку прийомні батьки все списували на адаптацію й шукати відповіді: зверталися до служби у справах дітей, до психологів. Вони не могли зрозуміти, як може бути така разюча різниця між тим, якими діти були в дитбудинку, і якими вони стали вдома.

"У висновку було написано, що діти здорові, тільки мають незначну ЗПР (затримку психічного розвитку), – продовжує Лариса. – Але я маю педагогічну, психологічну освіту. Крім того, ми проходили курси, спілкувалися з прийомними батьками – всі говорили, що можна на це вплинути, якщо забезпечити дітям нормальну реабілітацію".

Аби дізнатися про справжній стан здоров’я дітей, прийомна мама звернулася до психотерапевта.

"Лікар протестував дітей і сказав: "Негайно до гінеколога і до психіатра". Оце "до гінеколога" було для мене стресом. Такі маленькі діти і – гінеколог. Як?! Зрештою обстеження показало в усіх трьох гінекологічні діагнози – досить серйозні і дуже нетипові для дітей", – пригадує жінка.

На запитання "звідки такі діагнози?" і в службі у справах дітей, і в дитбудинку батькам відповіли, що вони не мають робити дітям дослідження на виявлення таких недуг, тим паче – лікувати їх.

"Причин таких захворювань може бути багато: як недогляд, інфекція, так і раннє статеве життя, – каже Лариса. – Але, на жаль, мені поки не вдалося дізнатися, що саме послужило тому, що діти це все отримали".

Втім, за словами мами, найважче те, що троє з чотирьох прийомних дітей мають психіатричні діагнози.

"Коли ми вкладали дітей спати, вони просили "вітамінку". Підтвердити це я не можу – в жодних документах не було записано, що діти приймали якісь заспокійливі препарати. Й лише коли дітям зробили припис спеціалісти, до яких ми зверталися, одна дитина впізнала саме той препарат: "Ось таку вітамінку нам давали в закладі". Це заспокійливе", – переповідає жінка.

Прийомна мама переконана, що всі психіатричні недуги діти отримали завдяки своїм біологічним батькам.

"Діти багато чого навчилися, багато чого і нас навчили. Але це дуже важко, – зізнається Лариса. – Якщо чесно, то я не була готова до такої кількості дітей з психіатричними діагнозами. Я вважаю, батьки повинні знати не тільки історію вилучення у батьків, а й про стан здоров'я дитини. І якби, коли ми їх приймали, нам сказали, що треба дати якесь заспокійливе, то дітям було б набагато легше. І нам самим".

Будь-які намагання наблизитися до цієї теми нещодавня керівниця будинку дитини імені Городецького Любов Лісуха відсікла одразу:

"Все, що стосується дитячих діагнозів – це інформація, яка є лікарською таємницею, я не можу і не буду це коментувати".

[BANNER1]

"Зазвичай це – не медична реабілітація, а медичний нагляд"

Прокоментувати ситуацію погодилися керівниці неурядових організацій, які є членкинями правління "Української мережі за права дитини" і мали безпосередній стосунок до цих подій.

Галина Постолюк, директорка благодійної організації "Надія і житло для дітей", наводить результати дослідження 2020 року "Під маскою турботи", проведене в п’яти будинках дитини України:

"Наші дослідження показали, що є два явища. Перше – "міфічні діагнози", які зупиняють потенційних батьків-усиновителів брати дітей в сім’ю. Їх "ставлять", аби тримати дитину в закладі й виправдовувати його функціонування. Але багато таких діагнозів з’являється через некомпетентність фахівців, недостатність аналізів, діагностики. Зокрема висувається як діагноз те, що не є недугою, а є фізіологічними особливостями розвитку".

Якщо припустити, що персонал Ворзельського будинку дитини знав, що у дітей є такі проблеми, то, на думку Галини Постолюк, це недбальство: можна було б залучити психологів для роботи з дітьми. У штаті деяких закладів є дитячий психіатр, деякі заклади залучають фахівців ззовні. Тим більше якщо дітям, за словами мами, давали заспокійливі. Але в цьому випадку важливо, чи це ініціатива персоналу закладу, чи лікарський припис.

"Що стосується питання якості послуг, які діти отримують в будинках дитини, зокрема, в плані охорони здоров’я, ми зазвичай бачили, що це не медична реабілітація для дітей з певними проблемами, а фактично – медичний нагляд. Тобто глибокої професійної роботи немає", – вважає пані Галина.

Про гінекологічні діагнози, вважають експерти, треба запитувати у лікаря: чому ці діагнози буитли у дітей і чому з ними нічого не робили? А далі потрібне розслідування.

Василина Дибайло очолює міжнародну благодійну організацію "Партнерство "Кожній дитині, співробітники якої допомагали родині Лариси на початку війни евакуюватися з окупації за кордон:

"Якщо це медичний заклад, а будинок дитини був таким, бо підпорядковувався МОЗ, то повний діагноз мав бути встановлений медичним закладом. Це відповідальність будинку дитини. Але я розумію, чому цього не було зроблено. Якби всі ці діагнози були записані, то шансу для дитини знайти прийомну родину немає".

Коли дитину беруть із закладу в сім'ю, один із варіантів розв'язання проблеми на майбутнє – виділення додаткових коштів на дообстеження дитини.

"Пул ресурсів має йти на діагностику чи швидке, одноразове лікування, щоб покращити стан дитини. Скажімо, придбання слухового імпланта, який за пів року дитині буде вже пізно встановлювати. Думаю, це мають бути кошти, які видаються вже батькам, приміром, службою у справах дітей за спеціальною державною програмою", – підсумовує пані Василина.

Територія Ворзельського будинку дитини

Проблема персоналу

З початком реформи інтернатних закладів у 2017 році проблема персоналу набула величезного спротиву. Згідно з дослідженнями громадських організацій, насамперед – від працівників самих закладів, які стали годівницями для доволі роздутих штатів. Власне, доглядом за дітьми там часто займалася не більш як третина працівників, а решта припадала на адміністрацію.

У лютому цього року перша леді Олена Зеленська заявила про активізацію реформування інтернатних закладів.

Скільки людей на початок війни працювало у Ворзельському будинку дитини, розповідає його керівниця Любов Лісуха:

"Я вам точно тепер не скажу... Вже потім, на момент евакуації, у нас залишалося 28 людей – враховуючи і сторожа, і котельника. І ми всі працювали з дітьми, бо не вистачало рук. Я не могла сидіти і писати папірці, а так само допомагала і доглядати за дітьми, і вкладати їх спати… Тому що ми всі валилися з ніг. У нас тільки 16 грудничків тоді було. Уявіть, як нагодувати їх! Ми всі підтримували одне одного. Бо ж багато хто з персоналу не зміг в останні дні дістатися роботи, коли вже й тероборона не могла проїхати".

Доглядати за дітьми до Черновицької області поїхало дев’ять працівників. Пізніше хтось повернувся додому. Сама пані Любов теж передала справи, і їй сказали повертатися. Інші працівники залишалися доглядати за дітьми в евакуації до травня-червня. А потім і в їхніх послугах потреба відпала, і вони повернулися.

Упродовж часу, коли діти вже були евакуйовані, працівникам Ворзельського будинку дитини нараховувалася зарплатня.

"Київська міська рада ухвалила рішення про наше закриття наприкінці грудня минулого року, аби не фінансувати заклад у 2023 році. Але нам заплатили все, що належало, бо бюджет виділявся на початку 2022-го. Офіційно наш дитбудинок не закритий, він, так би мовити, тимчасово законсервований. Питання, що і як саме з ним робити, зараз на розгляді, і для нас все це дуже гостро і боляче", розповідає Любов Лісуха.

Василина Дибайло наголошує, що війна внесла дуже суттєві корективи в інтернатну систему догляду за дітьми:

"У будинках дитини, які залишилися в Україні, зараз 1700 дітей (деталі можна отримати у звіті проєкту ЮНІСЕФ). Дуже невелика частина дітей із цих закладів була повернута саме батькам".

Пані Василина зазначає, що в умовах війни якість догляду за дітьми в будинках дитини катастрофічно низька, навіть у тих, які залишились за місцем свого перебування.

"У більшості з них немає кваліфікованої медичної допомоги, по суті, це медсестри, нянечки. В тих закладах, що виїхали, ситуація ще гірша: педагогічного персоналу не вистачає, в основному з дітьми перемістився доглядовий персонал.

Попри загальну думку, мовляв, діти страждають і їх потрібно десь розміщувати, правильне рішення уряду – максимально зробити так, щоб діти жили в родинах. Просто для цього потрібні ресурси. Навіть, якщо це паліативна дитина, краще дати родині додаткові кошти, щоб вона могла цей паліатив забезпечити, ніж тримати гвардію персоналу".

А справжні професіонали у будь-якому разі затребувані суспільством – їх можна залучати до нових форм виховання дітей, вважає Галина Постолюк:

"Сьогодні велика потреба у послугах медичної реабілітації, паліативної допомоги, які в нас не розвинуті. І після навчання, перекваліфікації персонал колишніх дитбудинків зможе надавати послуги нової якості. Це, зокрема, пропонують неурядові громадські організації".

Фото: monkeybusiness/Depositphotos

Чи не зміниться шило на мило?

Дитбудинок у Ворзелі планують приєднати до Центру соціальної підтримки дітей та сімей шляхом реорганізації.

Проєкт такого рішення з’явився в Київській міській раді у лютому цього року, скасувавши попереднє рішення – реорганізацію двох будинків дитини, імені Городецького та "Берізки", і створення на їх майновій базі Центру медичної реабілітації та паліативної допомоги дітям. Але після останнього візиту до України президентки Європейської комісії Урсули фон дер Ляєн, яка пообіцяла Україні фінансову підтримку, Перша леді України й оголосила про старт реформи, зазначивши, що "виховання дітей у родинах, а не в сиротинцях є однією з вимог для вступу України до ЄС".

Після цього рішення про долю Ворзельського будинку дитини стало на паузу, і якими в результаті будуть статут Центру соціальної підтримки дітей та сімей і комплекс послуг в ньому, поки невідомо.

"Так, ми були на засіданні виконкому, але рішень ніяких так і не винесли, все на розгляді, – ділиться міркуваннями Любов Лісуха. – Можливо, тоді думали одним чином, а тепер Зеленська анонсувала будівництво містечок для дитячих будинків сімейного типу. На зміну таким закладам, як наш, мають прийти родини, де може перебувати водночас до 10-15 дітей. Будуть зводитися будиночки для їх комфортного проживання, з енергозберігаючими системами і одразу з укриттями на випадок обстрілів. Тому, можливо, модель Центру буде переформуватися і рішення щодо нас – також".

Фахівці з громадського сектору однозначно підтримують створення умов для розвитку прийомних, патронатних сімей та дитячих будинків сімейного типу. І наголошують, що в умовах війни робити ухил саме на сімейні форми виховання ще більш правильно, ніж до війни.

"Приміром, є будинки дитини, які залишилися, – говорить Василина Дибайло. – Вони мають своє укриття. Але при вимкненні світла, води легше забезпечити всім необхідним 1-2 малюків, які є в родині, ніж коли в тебе на руках 30 маленьких дітей, навіть якщо достатньо персоналу. Друге – це небезпека скупчення. В Броварах влучило в дитсадок – скільки постраждало малих дітей! Тобто діти в будинках дитини можуть одразу всі загинути. Якщо вони роздані по десяти сім'ях, ризик значно зменшується".

Що ж до дітей з інвалідністю та дітей з особливими освітніми потребами, то Київ має плани створення центрів реабілітації для дітей з інвалідністю у кожному районі міста. Про це говорила заступниця голови КМДА Марина Хонда, яка опікується соціальною політикою міста, анонсуючи відкриття центру на Троєщині. Ще один має відкритися в Подільському районі столиці.

"Зараз Центр соціальної підтримки дітей та сімей підпорядковується службі у справах дітей та сім’ї Київської міської Ради, – говорить Галина Постолюк. – Було б добре, якби служба насамперед робила запас, резерв патронатних, прийомних родин, готувала дітей до усиновлення і мала кандидатів в усиновителі. Аби ці маленькі діти, як тільки відмовляються від них батьки, з лікарні чи біологічної сім’ї – повз центр соціальної підтримки – потрапляли одразу в нову родину".

На переконання пані Галини, важливо дбати про те, щоб діти якнайшвидше або поверталися в рідну сім’ю, або знаходили нову. Якщо ж частину Центру, яка стане притулком, "роздують" до 30-40 дітей, то ми отримаємо ту ж саму інтернатну форму. Тож без ведення індивідуальних кейсів дитини, роботи з їхніми сім’ями (і біологічними, і потенційними різних форм виховання), мало що зміниться в житті дітей.

"Потрібно працювати з сім’ями, щоб діти з них не вилучали. Має бути послуга соціального асистента, послуга постійного медичного нагляду, паліативної допомоги силами мобільних бригад, зокрема для дітей зі складними порушеннями та захворюваннями", – підсумовує Галина Постолюк.

Альона Медведєва, спеціально для "УП.Життя"

Реклама:

Головне сьогодні