Житло, робота та адаптація: історії переселенок, які опинилися на Закарпатті

З початку повномасштабного вторгнення Закарпаття, яке вважають одним із найбезпечніших регіонів України, прийняло велику кількість вимушених переселенців.

У перші місяці війни маленькі тихі закарпатські міста гуділи немов вулики – тут можна було зустріти людей з різних куточків країни.

На другий рік війни кількість ВПО зменшилася: хтось повернувся додому, а хтось поїхав за кордон. Однак більшість з тих, які залишилися, є вихідцями з тимчасово окупованих регіонів, або з тих, де тривають бойові дії. Повертатися таким людям нікуди. Саме вони адаптуються до місцевих реалій і будують своє життя заново.

"УП. Життя" поспілкувалася з жінками, які покинули свої домівки ще у 2014-му році і знайшли прихисток на Закарпатті. Вони розповіли про адаптацію та плани на майбутнє.

Окрім того, ми поспілкувалися з представницями громадського сектору та місцевої влади, які поділилися своїм баченням проблем вимушено переміщених осіб.

Ганна Щєблєтова заснувала в Ужгороді волонтерський центр "Сєвєродонецькі павучки"

Освітянка Ганна Щєблєтова у 2014 році виїхала з Донеччини у місто Сєверодонецьк Луганської області. Прожила у місті 8 років, а 24 лютого 2022 року у день початку повномасштабного вторгнення знову поїхала у невідомість.

У Ганни – двоє доньок, одній 22, а другій 5 років. Чоловік Галини – військовий. Бойові дії на сході країни активізувалися ще до 22 лютого. Місто вже обстрілювалося, були прильоти недалеко від будинку, але жінка сподівалася пересидіти обстріли.

Ганна Щєблєтова

"Потім відкрила соцмережі і побачила, що оголошена евакуація. Тому хвалила дуже важке рішення скористатися евакуаційним потягом. Додому ми навіть не заходили, як були з двома сумками та наплічниками, так і поїхали. Чоловік лишився у місті, у нього був наказ чекати подальших розпоряджень", – згадує Ганна.

Жінка з доньками не знала, куди їде конкретно, потяг прямував до Хмельницького, однак там у неї нікого не було. З родичів був лише дядько, який жив у Волинській області біля кордону з Білоруссю, але Ганна не ризикнула туди їхати. На допомогу прийшла подруга жінки, яка мешкала в Ужгороді. Вона запросила Ганну з доньками до себе та виділила їм кімнату.

В Ужгороді родина прожила до 12 березня 2022 року. Ганна каже, що з жахом згадує ті дні, як їй було морально тяжко. Вона згадувала, що у 2014-му виїхала з Донеччини після авіаудару, а тепер доводиться проходити цей шлях у друге.

"Коли в Ужгороді пролунали дві перші сирени, у моєї старшої доньки сталася панічна атака. Тоді ми просто вирішили перейти словацький кордон", – говорить Ганна.

У Словаччині жінка продовжувала викладати онлайн у сєвєродонецькій школі, а також працювала у місцевій піцерії. Однак за кордоном родина прожила усього два місяці.

"Ми були у розпачі. Дуже сумували за Україною і вирішили повернутися назад в Ужгород. Коли приїхали, то така радість була, нібито додому повернулися. Все ж таки в іншій країні, інший менталітет. І звісно, якби поряд був чоловік, було б легше, однак він був на фронті, під Попасною, виходив з оточення", – говорить Ганна.

Після повернення в Ужгород жінка орендувала житло. Улітку 2022-го їй вдалося організувати волонтерський рух. У Сєвєродонецьку жінка 8 років плела сітки для потреб фронту, тож вирішила застосувати свій досвід на Закарпатті.

Знайти приміщення для волонтерського центру було непросто, адже скірізь розміщали вимушених переселенців. Довелося звертатися за допомогою до тодішнього губернатора Луганщини, який зв’язався з місцевою владою. Приміщення знайти вдалося, і це був єдиний випадок, коли Ганні довелося просити про застосування адмінресурсу.

Волонтерський центр запрацював укінці серпня 2022-го, він отримав назву "Сєверодонецькі павучки". Волонтери виготовили понад 10 тис. квадратних метрів маскувальних сіток, які відправляли на різні напрямки фронту.

Центр продовжує роботу і тепер, а Ганна була вимушена переселитися з Ужгорода до Івано-Франківська. Причиною стали ціни на житло. На Прикарпатті родина орендує таку ж саму за житловою площею квартиру, однак в половину дешевше.

"На Закарпатті дуже високі ціни на житло. Рієлторка казала мені, що ви можете платити, адже ваш чоловік-військовий отримує великі гроші. Однак доплати з чоловіка зняли, і житло оплачувати стало важко.

В Ужгороді я зустріла багато різних людей: суперових, які стали моїми друзями, і на жаль, тих, які казали, що ми, мешканці сходу, самі винні, що у нас війна. Я казала, що мій чоловік – військовий, однак мені відповідали, що інші мої земляки замість того, щоб Батьківщину захищати, сидять тут і пиво п’ють", – розповідає Ганна.

На Прикарпатті жінці також подобається, вона продовжує волонтерську діяльність, збирає кошти для потреб військових, які служать на Донеччині.

Ганна каже, що їй дуже подобаються Карпати, місцевий клімат та природа.

"Всюди добре, але вдома все ж таки краще", – говорить Ганна.

Анжела Бабкіна відстоює права ВПО з 2014 року

Соціальна працівниця Анжела Бабкіна народилася в Іловайську, жила у Шахтарську, а працювала у Шахтарському районі Донеччини, який межує з Російською Федерацією. Виїхала у 2014-му, коли в її місто прийшла війна.

"У 2014 році була "маленька репетиція" для країни тих подій, які сталися 24-го лютого 2022", – каже Анжела.

У 2014-му жінка працювала у соціальних службах, займалася евакуацією місцевих мешканців, збирала допомогу для українських прикордонників.

Однак війна підходила все ближче. У місті зникло світло, газ і вода.

Анжела Бабкіна

"До мене прийшов сусід і сказав, що треба їхати звідси. Я спочатку не хотіла їхати, але потім погодилася. Запхала у сумку кішку та сіла у машину", – згадує Анжела.

Анжела та її сусід виїхали на трасу, по якій їхала ціла колона російських танків. Машину зупинили люди з прапорами проросійської організації "Оплот".

"Люди були з автоматами. Я намагалася не підіймати очі, щоб не було видно, що, я думаю. Один з них відкрив мою сумку і побачив мою засмучену тваринку, яка була ледве жива. Може це на них подіяло, але ми вижили", – каже Анжела.

Один з озброєних взяв ключі від машини, на якій їхали Анжела та її сусід, і викинув у чагарник. Він сказав: "Захочете жити – знайдете і поїдете". Анжела ключі знайшла, і біженцям вдалося добратися до підконтрольної Україні території, проїхавши з десяток сепаратистських блокпостів.

"Коли ми під’їхали до українського блокпоста, побачили наш прапор, то ревіли обидва", – згадує жінка.

Далі шляхи сусіда і Анжели розійшлися. Анжела поїхала до своєї подруги у Новоазовськ. Вона думала, що зможе повернутися додому через пару тижнів.

"Дуже багато людей з Донецька виїхали таким же чином, як і я. Хотіли пересидіти трошки, почекати. Всі пляжі Азовського моря були забиті людьми. Всі були такі перелякані", – каже Анжела.

Однак після трагедії в Іловайську жінка зрозуміла, що додому найближчим часом вона не повернеться. У місті почастішали обстріли, і Анжела ухвалила рішення їхати подалі від війни.

"Мене кликали до себе багато друзів. Спочатку я хотіла поїхати у Херсон. Однак я була у дуже пригніченому стані. Думала, ось приїхала у Новоазовськ, і тут почалося. Приїду у нове місце, і там почнеться. Тому вирішила їхати якомога далі, аж в Ужгород", – говорить жінка.

З Новоазовська жінка виїхала до Маріуполя на останній маршрутці, після цього виїзд з міста закрили, бо туди зайшли росіяни. У Маріуполі жінка взяла квитки на потяг до Львова, а звідти на електричці добралася до Ужгорода.

На Закарпатті був мир та тиша, однак Анжела досі пам’ятає, як під час грози сховалася у ванні і закрила голову руками.

Невдовзі жінка зрозуміла, що найближчим часом вона додому не повернеться, тож вирішила шукати роботу.

Трудової книжки з собою Анжела не мала, однак у неї були сертифікати про стажування у США. До війни Анжела часто їздила за кордон, багато навчалася, проводила семінари та тренінги.

Жінка вирішила влаштуватися на державну службу і пішла на співбесіду у Закарпатську обласну адміністрацію.

"Я вразила, так би мовити, керівництво своїми сертифікатами і знаннями, однак на роботу мене не взяли через відсутність трудової книжки", – згадує вона.

Анжела не здавалася, та подалася на конкурс на посаду соціального педагога у міській раді. Невдовзі їй надіслали трудову книжку і вона виграла конкурс на посаду, де працювала два роки.

Жінка каже, що ця робота їй дуже допомогла не тільки відволіктися від пов’язаних з війною спогадів, а й пізнати місто, в якому вона живе, адже їй доводилося багато ходити по Ужгороду.

У 2016-му році Анжела почала допомагати іншим переселенцям освоїтися на Закарпатті.

"Коли оголосили конкурс на посаду в громадську організацію, яка мала регіональні представництва в кожній області і працювала з переселенцями, я подалася. І ніколи не пожаліла про це, бо мені хотілося допомагати таким людям, як я", – каже Анжела.

Також жінка почала активно відстоювати виборчі права вимушених переселенців. Вона разом з однодумцями вимагала змінити законодавство, щоб ВПО мали змогу голосувати за депутатів-мажоритарників та брати участь у виборах у місцеві ради.

24 лютого 2022 року – у день повномасштабного вторгнення – в Анжели, як і у всіх українців, звісно, був шок. Однак жінка каже, що швидше оговталася від нього, бо вже мала досвід.

"На другий день я вирішила, що треба щось робити. Почала телефонувати своїм знайомим і друзям, які знаходилися в епіцентрі бойових дій. Хтось їхав на Закарпаття, когось допомагала відправити за кордон, відправляли гуманітарку у Краматорськ і Харків. То були шалені дні. Але тепер я розумію, що ми тепер всі можемо робити такі речі, про які раніше не думали.

Тому після 24 лютого світ змінився. Думаю, випробування допоможуть нам і надалі гартуватися, бо тепер біда прийшла не тільки для луганських, донецьких і кримських, а для всіх українців", – каже Анжела.

Жінка каже, що попри те, що починати життя з початку на новому місці непросто, її інтеграція у місцеву громаду пройшла успішно і вона навряд чи повернеться жити на Донеччину після перемоги.

"Я вже бачу себе тут, в Ужгороді, бачу ті зміни, до яких була дотична", – говорить Анжела.

Однак на Закарпатті Анжела досі не має власного житла, за 9 років вона змінила 4 орендовані квартири. Щомісяця жінка з тривогою і досі чекає так званого "дня розплати", коли треба платити господарю за квартиру. Одного разу Анжела підрахувала, скільки грошей сплатила за 9 років за житло. Говорить, що після цього плакала увесь вечір.

Переселенка вважає, що було б набагато краще, якби вона сплачувала ці гроші державі за своє власне житло.

"За що можна купити житло, не маючи доходів? Але мені б хотілося мати свій якийсь "клаптик". І в цьому сенсі я вважаю дуже недолугою державну політику, починаючи з 2014 року. Влада ніколи не знала, куди нас діти, і що з нами робити", – говорить жінка.

Світлана Агаджанян змінила життя донецької Дружківки, а тепер допомагає переселенцям в Ужгороді

Світлана Агаджанян до 2014 року у Донецьку займалася журналісткою, комунікаціями та громадською діяльністю. Після того, як владу у місті захопили проросійські сепаратисти, залишатися там Світлана не могла.

Якийсь час вона з родиною була у Києві, а потім поїхала у Дружківку – маленьке місто на Донеччині, у якому народилася. Дружківка якраз була звільнена ЗСУ.

Світлана Агаджанян

"Чому саме туди поїхали? По-перше, не хотілося їхати дуже далеко, ми все ж таки сподівалися, що все закінчиться швидко. По-друге, дуже надихало звільнення нашими Слов’янська та Краматорська. Ми сподівалися, що почалася нова віха, і дуже хотілося щось зробити для рідного краю", – каже Світлана.

Місцева школа, де колись навчалася Світлана, була дуже занедбана, і жінка вирішила їй допомогти. Вона написала грант, і її проєкт отримав фінансування від донорських організацій. За ці кошти вдалося купити будівельні матеріали. До відбудови школи доєдналися небайдужі люди, а незабаром і місцева влада.

"Так воно закрутилося. Ми протягом цього часу з колегами багато реалізували ініціатив. Ми втілили два проєкти, якими я пишаюся. Перший – це оснащення Дружківки системами відеоспостереження, а другий стосувався створення безпечних і комфортних умов для жінок у центральній міській лікарні", – згадує Світлана.

Усе змінилося 24 лютого. У перший день повномасштабного вторгнення Світлана з дитиною та чоловіком виїхали з Дружківки. Куди їхали, не знають. Говорить, просто подалі від війни. Через 5 днів тяжкої подорожі опинилися у закарпатському селі Поляна. Тут родина прожила кілька днів і знову у дорогу – у місто Перечин. Власниця будинку, яка перебувала за кордоном, дозволила біженцям жити безкоштовно і сплачувати лише за комунальні.

"Перші спогади про перебування на Закарпатті у мене були пов’язані з волонтерством, з облаштуванням шелтерів для переселенців. Рятувалися громадською активністю", – каже жінка.

Чоловіка Світлани мобілізували в армію, а вона переїхала в Ужгород, де працює у благодійному фонді "Восток SOS". Окрім реалізації гуманітарних проєктів для переселенців, Світлана працює і комунікаційницею.

Жінка говорить, що не зверталася за допомогою як переселенка. Каже, що є люди, які більше потребують допомоги, а вона – самодостатня, може сплати за оренду квартири в обласному центрі.

"Найголовніша проблема переселенців – це відсутність свого житла. Дуже сподіваюся, що у перспективі будуть цільові програми, які допоможуть придбати житло. Але все ж таки зараз найважливіша мета – це Перемога", – говорить жінка.

Утім, подальших планів на життя Світлана не будує. Каже, що 9 років тому вже ухвалила рішення жити у Дружківці, за 80 кілометрів від Донецька. Однак війна зруйнувала всі плани. Жінка обрала безпеку для своєї родини і не шкодує про це. Вона вважає, що жити у зоні бойових дій з дитиною – ризиковано і негативно впливає на нервову систему та психічне здоров’я.

Наразі жінка продовжує знайомитися з традиціями та звичаями закарпатців, вивчає місцеву говірку, кухню, їздить на екскурсії мальовничими Карпати та відвідує різні майстер-класи.

"Я більше фокусуюся на позитиві, і його набагато більше. Зараз на Закарпатті мені цікаво та комфортно. Однак я не знаю, чи залишусь тут. Треба спершу дочекатися закінчення війни. Як казала моя бабуся: курчат восени рахують", – говорить Світлана.

Житло і робота – головні проблеми ВПО Закарпаття

Катерина Скрипова, голова правління благодійного фонду "Восток SOS", каже, що головними проблемами переселенців на Закарпатті є житло та робота.

"Деякі люди проживають у гуртожитках, в шелтерах. І зараз існує тенденція, що люди намагаються повернутися навіть на окуповані території, додому. Тому що жити вдома краще, ніж десь у шелтері", – говорить Катерина.

Окрім того, волонтери зазначають, що у середовищі переселенців є попит на юридичні, соціальні та психологічні послуги.

Катерина Скрипова

"У нас є дві мобільні бригади, у які входять юристи, психологи та соціальні працівники. Вони їздять по регіону, зустрічаються з переселенцями і надають консультації, а також допомогу з оформленням документів та виплат", – каже Катерина Скрипова.

"Восток SOS" також заснував у місті Хуст безпечний простір для дітей і жінок, де не тільки проводяться тренінги та заходи, а й працюють курси профорієнтації, на яких жінки можуть освоїти нову спеціальність.

За словами Катерини Скрипової, адаптація переселенців у територіальних громадах великою мірою залежить від місцевої влади. Якісь громади активно допомагають ВПО вписатися у нове життя, а деякі більш закриті до співпраці.

"Минуло вже чимало часу з початку війни. Люди адаптуються, хоча й не так швидко", – говорить Катерина.

Вона згадує випадки, як у 2022 році власники житла підвищували орендну плату через великий попит. Однак разом з тим були і ті, які безкоштовно пускали переселенців тимчасово пожити у свої будинки.

Як відбувається інтеграція ВПО до Мукачівської громади

З початку повномасштабного вторгнення Мукачево прийняло у своїй громаді понад 25 тис. вимушених переселенців, розповідає заступниця міського голови закарпатського Мукачева Юлія Тайпс.

"Ми розуміли, що наша громада не зможе забезпечити таку кількість людей ані житлом, ані роботою. Тому ми почали відразу організовувати евакуаційні автобуси до кордону з сусідніми країнами. Там людей зустрічали наші партнери і розселяли їх", – говорить Юлія Тайпс.

Юлія Тайпс

Наразі кількість ВПО значно зменшилася. Дуже багато людей повернулося у свої домівки або виїхали за кордон.

"У місті залишилися ті, кому повертатися нема куди. Більшість тих, хто жили у Харкові чи у Києві, повернулися назад. У нас залишилися люди з Бахмута, Сєвєродонецька, Краматорська. І вони шукають себе тут, у нашій громаді", – говорить Юлія Тайпс.

За словами заступниці мера, у Мукачеві створили координаційну раду з питань ВПО при міській раді, куди залучили різних розпорядників коштів, зокрема, управління освіти, соціального захисту, ЦНАП, різні благодійні фонди та громадські організації.

"На цей час ми розуміємо, що закінчився період грошової допомоги і безкоштовного житла для переселенців. Тепер головне допомогти людям заробити кошти, на які вони зможуть прожити, а не лише використовувати соціальні блага", – каже чиновниця.

У місті відкрили інтеграційний хаб, де переселенці можуть отримувати консультації, як відкрити власний бізнес, подати заявку на грант, а також психологічну допомогу.

Цей матеріал став можливим завдяки ГО "Жінки в медіа" за підтримки Уряду Канади в рамках проєкту "Голос жінок і лідерство – Україна", що впроваджується Українським Жіночим Фондом". Інформація, що представлена, не завжди відображає погляди вказаних організацій.

Яна Осадча, "УП. Життя"

Читайте також: Як українці ставляться до переселенців та громадян в окупації? Опитування