Через Росію ці діти не мали права ходити в школу аж дотепер: історія з чернігівського прикордоння

Увесь 2022 рік ліцей №2 в невеликому містечку Городня на Чернігівщині існував без дітей.

Від Городні до російського кордону навпростець немає і 30 кілометрів, ще ближче – кордон білоруський.

Російські війська увійшли до Городні й околиць вранці 24 лютого, коли місцеві діти мали прокидатися і збиратися до школи. Городня перебувала в окупації 37 днів.

Декілька десятків кілометрів – невелика відстань для російський артилерійських систем. Тому діти не повернулися до школи після деокупації.

Росіяни продовжують щодня обстрілювати прикордоння. У сорокакілометровій зоні навчання заборонили. Йдеться про 13 500 дітей, які пішли на дистанційне навчання в усій області.

Лише два місяці тому місцева влада зменшила зону до 20 кілометрів. Школи, які мали укриття, зокрема городнянський ліцей № 2, змогли частково повернути дітей до навчання в стінах класів. Ще сім шкіл на Городнянщині не можуть вийти до школи через обстріли.

Але в Городні знайшли частковий вихід – місцева влада і благодійний фонд savED облаштували велике укриття під ліцеєм, а окрему кімнату перетворили в освітній центр, куди можуть приходити всі міські учні та студенти, аби відпочити, поспілкуватися, позайматися і погратися до самого вечора.

Яна. Що зі мною буде

Школярка Яна

За два тижні до початку повномасштабного вторгнення Яна з однокласницею вийшли зі школи, щоби випити кави. Містечко ще жило в лютневій сирій мряці, вологе і прохолодне.

На вулиці час від часу сновигали іноземні журналісти, які зліталися до прикордоння.

На таких того вечора натрапила Яна. Вони підійшли, кутаючись у куртки від холоду, й англійською попросили відповісти на двійко запитань. Головне було: що відчуває Яна?

– Ми хвилюємося, що може щось статися. Але все буде нормально, – відповіла дівчина й усміхнулася.

Тоді якась гризота поселилася в думках. Напередодні вчителька історії під кінець уроку сказала, що статися може все. Варто готуватися і фізично, і морально.

Через два тижні Яна раптово розплющила очі. У великій кімнаті чулися кроки батьків – стрімкі й тривожні. У Яни розривався телефон. Глянула на годину – четверта. Вкотре телефонувала однокласниця.

– Стріляють. Підіймайся. Бери речі.

– Хто стріляє?

– Бігом збирай речі.

Яна вийшла до великої кімнати й прищурилася від раптового світла. Батьки вже збиралися. Яна повернулася до свого рюкзака – що складати? Светри, джинси, взуття... Поклала навіть парфуми й сережки. Узяла три книги Стівена Кінга.

Увесь наступний місяць роман "Під куполом" про невелике містечко, яке опиняється відрізаним від світу невидимим бар’єром, став для Яни також захисним куполом від того, що коїться зовні. У її реальному містечку.

За вікнами котилася російська техніка. Безпечним місцем родина Яни обрала свій приватний будинок на маленькій вулиці обабіч центральних доріг. Тут жили ще батьки її батьків. Тут усі знали всіх.

На якийсь час Яна захопилася тим, як люди почали організовуватися, ділитися їжею, новинами, таким рятівним зарядом у телефоні чи впійманою мережею.

– Було, можна сказати, круто. Ніколи так не було. Цей дух, розмови: люди діляться борошном, хтось комусь щось везе. Ми їли закрутки й грали в ігри. Мама несла додому найсмачнішу буханку хліба, за якою стояли весь день у черзі.

Втім, страх доймав Яну в нічній темряві. Особливо, коли зник зв’язок і не можна було поговорити з друзями, дізнатися як однокласники, подруги в Харкові й у Чернігові.

– Останнє, що чуєш від подруги – нас обстрілюють. Далі телефон стихає. І я розчинялася в собі. Почала накручувати себе. А що як це все? Їх вбили? Як мій одинадцятий клас? А випускний? Куди я тепер вступлю? Що зі мною буде?

Аліна. Заплющує очі

Дев’ятикласниця Аліна Дударенко

Найбільший страх дев’ятикласниця Аліна Дударенко відчула, коли перша машина з колони російських військових навела на неї дуло.

Вони з мамою їхали на скутері вулицею містечка від бабусі. Дівчинка притислася до мами міцніше й заплющила очі.

П’ятеро військових наказали спинитися. Вони хотіли, аби їм пояснили, де пролягають окремі вулиці.

– Вони знали лише старі назви. Ми сказали, що не знаємо їх, бо вулиці давно перейменували. Військовий розізлився, він кричав, що такого бути не може, аби жити тут і не знати. Я зі сльозами сказала, що це правда. Після цього він махнув і сказав, що якщо ще раз нас тут побачить – пристрелять.

Згадуючи це тепер, дівчина постійно мне руки, говорить швидко і рвучко, але усміхається.

– Я подумала, що це кінець. Вони готові були стріляти.

Мама Аліни працювала в міській лікарні. Весь березень вона щодня вирушала на роботу. Рідні лише чекали, не знаючи, коли росіяни можуть увірватися до лікарні. На щастя, вони цього так і не зробили, тероризуючи міську раду та волонтерів, активістів й колишніх військових.

Школа. Чергування в окупації

Виконувачка обов'язків директорки Світлана Серегова

Директорка школи Світлана Серегова разом з вчителями вирішили організували в школі чергування. Два вчителі на день.

Світлана вирвала зі шкільного зошита листочок у клітинку, щоби записувати чергових. Вона не думала списати більш як половину. Згодом директорка почала доклеювати все нові.

На вахті поставили чайник і приймач. Більшість часу приймач шипів і лише інколи вловлював українські новини.

Тут вчителі ділилися новинами й домашнім печивом, яке приносила вчителька, що напекла його із чого було. На вахті лишали одне одному записки, бо зв’язку також не стало.

Тим часом у підвал школи почали сходитися люди. Підвал великий і майже дублює приміщення школи. Але був захаращений старими вікнами, дверми, партами, спортивним приладдям. Вчителі знесли вниз усі можливі стільці, багато людей із дітьми тут і оселилися.

Російські військові тиснули на міську раду, схиляючи до співпраці, втім, Городня пережила окупацію спокійніше за інші села та містечка. У день народження Шевченка 9 березня містяни вийшли ходою з великими прапорами до пам’ятника.

Заступниця директорки Тетяна пам’ятає, як раптово росіяни почали тікати. Люди виходили на перехрестя і кричали їм вслід прокльони.

У перші дні квітня в Городні вже було українське військо. Поволі поверталося світло, вода, зв’язок, але не поверталися до школи діти – загроза нікуди не зникла.

Уже за кілька тижнів росіяни поцілили в місто. З боку Сеньківки до сьогодні тривають обстріли.

Загалом, під час активних бойових дій в Чернігівській області постраждав 41% шкіл – сімдесят пошкоджених і три зруйновані, йдеться у звіті благодійного фонду savED.

Школа. Повернення

В останній день травня в городнянському ліцеї гамірно. У порожніх класах, коридорах і великому холі протяги носять білі й сині кульки.

Старшокласники прийшли прикрашати школу до останнього дзвоника. Класи великі, просторі, світлі й порожні. Десь парти зсунуті й стоять так давно. У класах початкової школи високі стіни, які лишилися в дарунок від давньої жіночої гімназії, багато світла. На партах – залишки пластиліну, розгорнуті зошити, тканині торби. Але дітей нема.

– Вони були тут учора. Рік школа була порожня, а от два місяці як ми повернулися до змішаного навчання.

Учора тут вирувало життя. І вируватиме післязавтра. Між тим – тиша стін.

У кожному класі ростуть велетенські хащі з тропічних рослин – двометрові Бегонії, півтора метрові Монстери, за розмахом такі, які побачиш хіба на фото з ботанічних садів.

– О так, рослинам точно добре без дітей. Вони їх не скубуть, – сміється Світлана. – А от вчителям не дуже. Усі скучають.

У першому класі триває урок. Я не одразу це розумію. Ходимо класом, фотографую самотню вчительку, яка сидить над столом. Аж коли вона втішено вигукує:

– Молодці, продовжуйте писати!

Але в класі нікого нема. Парти порожні. Не одразу помічаю великий екран над дошкою, де в маленьких віконечках першокласники виписують літери аж налігши на зошити.

Урок у першому класі

Половина цих дітей, які нині роблять вправу зі списування, сидять за домашніми столами за кордоном. Вчителька цілий рік вчила їх писати, не торкаючись своєю рукою їхньої, і навчила.

– Ось у мене лампа, – показує. – Я під нею кладу листок і діти бачать, як пишу на ньому. І так ми навчилися. Подивіться, які чудові почерки, – вчителька дістає листочки, їх приносять у школу батьки учнів.

Тоді вже в інших порожніх класах я помічаю, що заняття тривають на великих екранах.

– Під кінець року ми змогли частково повернути дітей до школи. Облаштували підвал – тож тепер тут безпечніше. З наступного навчального року, сподіваюся, максимально налагодимо змішане навчання, – говорить Світлана, зачиняючи двері класів.

Безпечний простір для дітей

Після окупаціі в Городні дітям забороняли виходити на навчання офлайн з міркувань безпеки. Тільки дистанційка.

Але в школі одразу взялися за укриття.

– Найперше це зробили самі вчителі з батьками. Розчистили все, викинули мотлох, звільнили простір. Потім почали ремонт будівельники, – говорить директорка.

Разом із ремонтом укриття з’явилася ідея безпечного простору для дітей.

– Це була давніша мрія – створити такий куточок у школі, де діти могли би збиратися, спілкуватися, розважатися в межах школи. Й такий освітній центр облаштовують в укритті, – говорить Світлана.

За організацію взявся благодійний фонд savED, отримавши фінансову підтримку німецької організації AWO International.

Освіта під школою

Освітній центр повноцінно запрацював наприкінці навчального року. Це велика кімната в укритті, де колись проходили труби комунікацій.

Нині це білі стіни, інтерактивні дошки, гаджети, шафи заставлені книгами, настільними іграми, всілякими приладами для майстрування і подібне. Тут є стільці й м’які пуфи, пледи, олівці, проєктор.

Приміщення невелике. Якщо в ньому просто перечікувати – можна вмістити й пів сотні людей, але для розваг і навчання – більш як одному класу буде тісно.

Ідею з подібними просторами фонд втілив у декількох школах Чернігова, а також у школах області, зокрема й двох прикордонних селах, які у березні опинилися на лінії фронту, Количівці та Анисові. В Городні вдалося не просто створити подібну зону в школі, але й зробити її максимально безпечною. Тому що простір обладнали одразу в укритті.

Через близькість до кордону діти в Городні не могли приходити на офлайн-уроки, тож цей центр став можливістю збиратися й бачитися.

Діти в освітньому центрі

Леся й Анастасія

Тривоги немає, але в центрі зо п’ятнадцять дітей. Спершу забігає шостий клас, вони після кількох уроків захотіли подивитися фільм про червоного лабрадора.

Хтось тим часом вчить уроки, хтось грає в шахи. Після них прибігають старші дівчата, вони малюють. У них сьогодні немає уроків, але дівчата хотіли побачитися.

Щоби батьки не переживали, вони тут – під наглядом школи й двох тьюторок – Лесі й Анастасії.

Наставниця центру Леся Петрівна

Лесі – 47 років, двадцять років вона працювала у відділі профорієнтації в центрі зайнятості, Насті – 24 роки, нещодавно вона скінчила магістратуру. Жінок обрали за конкурсом.

Вони не працюють у системі ліцею, а є ніби наставниками тут. Коли жінки прийшли в центр працювати, приміщення ще доробляли.

Щоби не витрачати час, наставниці пішли знайомитися в класи, проводили майстерні, перегляди кіно. Тож усі діти в школі знають їх тепер як вчительок з укриття.

Наставниця центру Анастасія

Настя працює тут і у в останній день травня взяла на роботу дитину. Її Полі – чотири роки. Їхній тато – прикордонник. Вранці 24 лютого він вирушив на кордон і повернутися до сім’ї зміг буквально манівцями.

Ми говоримо з Настею в укритті в сусідньому приміщенні центру. Підвал усе ще нагадує радянську школу, тут старі парти, стільці.

Жартую, що десь так могла виглядати КДБ і в нас зараз буде допит. Настя сміється, що їй не звикати.

Росіяни приходили в її дім. Проводили обшуки, шукали чоловіка, вимагали від неї розповісти про активістів.

Леся чекає сина з фронту. Декілька дітей мимохідь згадують, що їхні батьки на службі. Під товстою бетонною стіною ховаються люди й багато болю.

Попереду літо й центр так само працюватиме зранку й до вечора, можливо, і пізнього.

Настя з Лесею готують план на сезон – що робитимуть. Вони чекають нових дітей – і з іншої школи, і тих, хто приїде на літо до рідних. У тривогу й без неї.

Аліна і її випускний

Аліна скучала за школою несамовито. Їй хотілося знову опинитися серед гамору, шуму, розмов, насмішок, важких контрольних, сварок і святкових вечорів школи. Але повернутися не можна було.

– Я хочу сюди ходити. Знову і знову. Адже вже випускні класи, хочеться відчувати це! – сміється Аліна й показує на двері, з яких долинають безперестану крики дітей і сміх. – Оцей рух, дружба, розмови. Дистанційне навчання не погане, але не те. Інколи так хочеться просто штовхнути когось у плече. Коли сказали, що ми не виходимо повністю, я засмутилася, але тепер рада приходити хоч інколи. І надіюся, що наступний одинадцятий клас проведу в школі. І в мене буде випускний.

Аліна вже його бачить. Вона буде у світлій, не дуже довгій сукні. Вона всю ніч танцюватиме з однокласними, а ранок, як це робили тут до війни, замучені й сонні – усі вийдуть за місто на стелу "Городня" і сфотографуються. Усі-усі.

Віра Курико, спеціально для УП. Життя

Усі фото: Олександр Гуліч