"Троє найближчих чоловіків опинились на війні": засновниця Українського жіночого батальйону про сім'ю, боротьбу та допомогу

Вітчим, чоловік та 19-річний брат Альони Данілової – на війні. Три покоління чоловіків пішли на фронт добровольцями, щоб не дати ворогу захопити рідний дім.

Через місяць після вторгнення жінка почувалась безпорадною, бо, на її думку, не допомагала військовим глобально.

В одну ніч, сповнену відчаю, болю та сліз, народилася ідея створення Українського жіночого батальйону – волонтерської спільноти жінок, які прагнуть стати надійним тилом української боротьби. Вони допомагають військовим амуніцією: закупляють бронежилети, каски, тепловізори, квадрокоптери, рації, тактичні рюкзаки, аптечки тощо.

Про ідею створення спільноти та особисті мотиви засновниця Українського жіночого батальйону Альона Данілова розповіла для "УП.Життя".

Далі – її пряма мова.

Вітчим та брат

Все насправді почалося з Майдану. Я пам'ятаю, як ми з мамою та бабусею сиділи перед телевізором і дивилися новини. У Хмельницькій області, звідки я родом, це здавалось чимось страшним та незрозумілим. Мені було 16 років, і я була не дуже свідома чи патріотична – не було ситуації, де треба було це проявляти.

Вітчим пішов на фронт майже одразу від початку вторгнення, а в лютому 2015-го потрапив у полон. Ми почали його шукати, і на нас почали "полювати" шахраї. Мовляв, продайте дім чи квартиру – ми вам розкажемо, де ваш чоловік. Цікаво, що говорили вони українською.

Батьки вітчима були у відчаї та майже наважились на такий крок, але незабаром росіяни чомусь включили телефон вітчима. Мабуть, хотіли щось в ньому знайти. Так ми дізнались, що він живий, знайшли волонтерів і додали його в списки на обмін.

Однак після звільнення про сам полон з вітчимом ніхто ніколи не розмовляв. Це не була політика замовчування, це скоріше було бажання не тригерити його.

Вітчим на службі

Після його повернення у нас вдома почали з’являтися кіборги, які боронили Донецький аеропорт. Це були побратимами вітчима, вони всі дружили.

Мій брат (йому зараз 19), тоді якраз закінчував 8-й клас, але вчився паршиво. Мама мізкувала, куди б його відправити на навчання далі, бо зі школою в нього точно виходило не дуже.

Через рік брат остаточно визначився та заявив, що буде військовим, як вітчим. Він пішов в Одеський військовий ліцей, а потім вступив в Одеську академію розвідки, де зараз і навчається.

У 2020-му звісно, ніхто не міг навіть уявити, що буде повномасштабне вторгнення. Батьки та родичі думали, що хлопчик завершить навчання і буде спокійненько сидіти в кабінеті, займатися теорією. Але ж ніхто не знав, що теорія стане практикою, і він навіть не довчиться.

У них одразу підписаний контракт. І вже з 3 курсу їх беруть на бойові виїзди. Потім повертаються в академію, "підтягують" теорію і знову – до практики.

Читайте також: "Підтягнув" такмед завдяки Instagram: історія пораненого бійця, якому вдалося врятувати руку під Херсоном

Чоловік

З чоловіком я познайомилась у 2016-му році в Острозькій академії. Я вступила на перший курс, а Женя – навчався заочно на психолога. Він вже тоді служив, але хотів отримати цивільну професію.

Того дня він ходив по гуртожитку і шукав ту, яка попрасує йому сорочку. Моя подруга з легкої руки сказала: "О, Альона може". Вона переконала мене, що це ж не займе багато часу. Чомусь я погодилась.

Через 15 хвилин до нашої кімнати постукали – Женя прийшов з шоколадкою на знак подяки. Ми його пустили, і він почав нам розповідати історії з фронту: що там когось вбило, когось – склало в гармошку.

Альона з чоловіком

Ми потім з подругою сіли та вирішили, що спілкуватись з цим хлопцем не варто – він якісь страшні історії розповідає. Женя підписався на мене в соцмережах, але це не було для мене важливим.

Через 3 роки під час сесії моя подруга згадала про хлопця, якому я прасувала сорочку. Запитала чи я бачила, що він поранений.

Зайшла до нього в Instagram – а там відео, де він лежить в лікарні ледь притомний, тримає в руках свої кишки. В нього поцілили з кулемета: зачепило всі органи, їх клеїли по кусочках. Одну нирку та селезінку довелось видалити, а ще – фрагмент печінки.

Я написала йому слова підтримки, трохи переписувались. Ще через пів року знову побачились в гуртожитку: він приїхав на сесію, проходив реабілітацію. Але це було спілкування на рівні вітань і кількох загальних фраз.

Читайте також: "Військовими" мізками розумієш те, що не зміг би прийняти "цивільними". Історії травматолога з військового госпіталю

Під час навчання я переїхала в Київ, і інший хлопець зробив мені пропозицію. Мій майбутній чоловік не оминає цієї інформації. Він сказав мені: "Ти знаєш, ти мені так понравилась, що я б з тобою одружився". Я знову подумала, що це якийсь жарт. Але Женя по кілька разів на місяць перепитував у мене, чи я не передумала.

А вже під час ковіду я приїхала в Київ, захворіла, і мені треба було до лікаря. Женя зустрів мене біля метро з величезним букетом ромашок, посадив до себе в машину і майже поставив перед фактом, що далі – весілля, сім'я та діти.

Я не думала, що буде щось серйозне, але у Жені насправді були на мене плани. Він сказав, що припустився лише однієї помилки – коли відпустив мене одразу після першої зустрічі.

З моменту, як він мене привів перший до себе у квартиру, і до зараз – в мене завжди є букет свіжих квітів. Він завжди поруч, хоча насправді далеко.

Альона з Женею та котом

Повномасштабне вторгнення: Київ

У січні та лютому 2022 року Женя готувався до війни: чистив зброю, їздив в тир, перебирав рюкзак.

24-го він прокинувся близько 4:30, прочитав перші повідомлення про вибухи у Харкові. Женя розбудив мене зі словами: "Принцеса, почалось повномасштабне вторгнення". Він стояв вже одягнений та зібраний.

Я спершу не повірила, включила новини, а там – кадри, як танки на Київщину та Харківщину заходять. Він попросив мене поїхати до батьків, бо боявся, що мене можуть вбити через мою позицію, наші фото, але я відмовилась. Так ми з котом лишились вдома, а чоловік пішов на війну.

Читайте також: Сум, образа і провина. Як вберегти стосунки на відстані попри суперечки

Близько 6 ранку розбудила маму з лихою звісткою. Вона спершу не повірила. Вітчима теж викликали до міської ради о 4:30, щоб формувати блок-пости. Його спершу не хотіли брати на війну через те, що вже був у полоні. Та й у них з мамою народилась донечка – їй тоді було майже 5 років.

Так троє моїх найближчих чоловіків опинились на війні.

Укриття в Києві

Поки я була у Києві, до мене приїжджав чоловік та його побратими – помитися, поїсти, попрати речі. Для Жені це була колосальна підтримка. Я про це не думала. Мені здавалося, що так і має бути: чоловік на фронті, дружина – допомагає в тилу. Я своїми силами максимально сприяю, щоб ця хрєнь (війна – ред.) якнайшвидше завершилась.

Через бойові дії майже в самому Києві я постійно сиділа в підвалі з котом. Мешканці майже всі роз'їхались: лишились кілька чоловіків передпенсійного віку, які взялись стерегти територію, охоронець будинку та бабуся.

Читайте також: Під час обстрілів я закривав очі та думав: "Все, йду до батьків". Історія осиротілого хлопця з Маріуполя

Наприкінці березня в мій район вперше прилетіло. Я лишилась у квартирі та відчула, як струсило дім та чула, як затряслись вікна.

Тоді вже я замислилась над тим, щоб виїхати з Києва до батьків, але перевізники не хотіли забирати людей з мого району – ані автобуси, ані таксі.

Мама знайшла для мене чоловіка, який возив людей зі столиці в Хмельницький та далі. Але за кілька хвилин до зустрічі повідомив, що йому страшно їхати, тож – не варто чекати.

Мій чоловік від такої звістки дуже розлютився, бо він – людина свого слова. Я переконана, що він незнайомців би навіть під бомбами забирав.

У сховищі з котом

Я лишилась ще на один день: до мене сусідка прийшла і попросила взяти кота, допоки вона поїде на діаліз в центр. Ввечері, коли вже урвався терпець, я їй подзвонила запитати, коли ж вона свого пухнастика забере. А вона, як виявилось, вже була у Львові. Так у мене стало двоє котів, що значно ускладнило б евакуацію.

На щастя, хлопці з підрозділу чоловіка за кілька днів мали їхати у Хмельницьку область у справах і забрали мене.

Український жіночий батальйон

До батьків я приїхала приблизно 25 березня і зрозуміла, що усі мої рідні чоловіки на фронті. Серед ночі я сиділа, ридала і почувалась безпомічною. А потім створила групу у Telegram, куди додала усіх активних жінок, яких я знаю. Було близько 50 учасниць.

Так створився український жіночий батальйон. Дівчата швидко розподілили обов'язки та визначили вектори роботи. Ми розуміли, що військовим перш за все треба амуніція: броніки, плитоноски, каски.

А потім з'ясували, що треба ще й вести облік нашої допомоги. Бо один з військових намагався наш бронік перепродати.

Перші пів року ми просто фігачили без зупинки. Через рік – отримали нагороду.

Одна з нагород Українського жіночого батальйону

Це був шквал емоцій: ми всі плакали, бо не думали, що за нашу допомогу треба якісь нагороди. Йде війна і треба якось вижити. Я вдячна за ті нагороди, але вони неспівмірні з тим, що військові дарують ще один день життя в Україні.

У колективі, до речі, був мовний конфлікт. Було кілька учасниць, які допомагали, але принципово продовжували спілкуватися російською та слухати російську музику. З тими, кого переконати не вийшло – довелося попрощатися.

Зараз у команді 80 людей, є юрист, бухгалтер та кілька різних відділів з реклами, комунікації, закупівель тощо.

Різноманітна волонтерська діяльність

На жаль, збори йдуть важко. Люди мали б продовжувати допомагати не через те, що щось сталося ще більш надзвичайне (як-от підрив Каховської ГЕС), а через те, що йде війна.

Тому у нас є не тільки формат донатів, але й формат самостійної купівлі – наприклад, футболок, ліків чи якихось таких штук.

А ще є проєкт "Голос жінки". Багато українок звертаються не лише за психологічною допомогою. Вони прагнуть розповісти свою історію і поділитися тим, що вони пережили в період повномасштабного вторгнення.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: "Катю, ти мене тільки не хорони". Історії дружин військовополонених морпіхів, які боронили Маріуполь