“Українська – мова вільних людей”.
Як живуть і волонтерять політичні біженці, що рятуються в Україні від переслідувань
Війна змусила майже 5 мільйонів українців опинитися в статусі переселенців – багато людей втратили домівки, роботу і звичне життя.
Водночас Україна стала другим домом для дисидентів та активістів, які через переслідування мусили покинути рідні країни – Білорусь, Іран, Афганістан, Киргизстан, Сирію.
Біженці, яких переслідують та репресують у рідному домі через політичні переконання чи віросповідання, знайшли прихисток у багатьох містах України попри бомбардування та війну.
"УП. Життя" розповідає історії тих, хто почав життя заново, за підтримки благодійного фонду "Рокада".
Ірині Лукашенко – 26 років. Вона народилась у Вітебській області, переїхала до Мінська, працювала менеджеркою проєктів у ІТ-сфері.
"Сімʼя, дім, робота", – так Ірина описує своє життя до 2020 року. Однак після нелегітимних виборів усе змінилося – через політичну ситуацію в країні дівчина мусила виїхати з рідних місць
"З 9 серпня 2020 року я брала участь у протестах та волонтерила. Восени мене затримали за адміністративним провадженням.
Мені дали максимальний штраф на суді. Суд я відтягувала як могла, сперечалася з ними. Зрозуміло, що там зараз не працюють ніякі закони", – розповідає Ірина.
За її словами, жити у Білорусі було вже небезпечно і морально тяжко.
"Виходячи з дому, ти не знаєш, чи повернешся додому. Ти ходиш зі шкарпетками і зубною щіткою у сумці про всяк випадок. Я була готова, що мене можуть забрати в будь-який момент. І зараз люди так живуть", – розповідає дівчина.
Порівняно з іншими активістами, їй відносно пощастило. Силовики не знущалися над нею, не застосовували тортур. Але інших затриманих активістів били, катували струмом, виводили взимку на мороз. Ставлення було нелюдським, пригадує дівчина.
"Зі мною поводилися ще адекватно. Коли мене затримав ОМОН, я намагалася вивести їх на діалог, зрозуміти їхню мотивацію, чому вони продовжують затримувати людей. Але з багатьма моїми друзями, які сиділи у в’язниці, поводилися дуже жорстоко".
Ірина не хотіла виїжджати, але розуміла, що рано чи пізно до неї "прийдуть". Зрештою, друзі запропонували їй зробити гуманітарну візу до Польщі. У 2021 році виїхати з Білорусі було важко через ковідні обмеження. За день до відʼїзду Ірина розлучилася з чоловіком і придумала легенду, що їде "відновлюватись після розлучення".
"Я зібрала одну сумку, сіла на автобус і поїхала сама. У мене були квитки на літак, заброньований санаторій. Не все з легенди знадобилося, але я все розповіла прикордонникам.
Я нікому не сказала, тому що не знала, чи проїду кордон. Навіть подзвонила на роботу і батькам тільки тоді, коли проїхала.
Раніше я була у Києві тільки на екскурсії, і думала, що ще повернуся у Білорусь. Я зняла найдешевший хостел, пішла гуляти на Майдані і подумала "Мені класно. Моє життя має бути тут", – пригадує дівчина.
У Польщу Ірина так і не полетіла – закохалася у місто та людей, які доброзичливо до неї ставились. Влітку 2021 року дівчина звернулася до благодійних фондів "Право на захист" і "Рокада", які є партнерами Агентства ООН з питань біженців (УВКБ ООН), та допомагають тим, хто шукає захисту в Україні. Білоруська активістка намагалася будувати ком’юніті зі співвітчизниками, які борються проти диктаторського режиму, брала участь в акціях.З працевлаштуванням проблем не було, адже дівчина і раніше працювала онлайн.
Однак від початку повномаштабної війни Ірина звільнилася з білоруської роботи і присвятила більшість часу волонтерству.
"Я почала більше допомагати тут на війні, ніж білорусам. Моє життя зараз – це допомога Україні. Я намагаюся вписатися всюди, де можна", – каже Ірина.
Ще до повномасштабної війни дівчина брала участь в OZON – ініціативі Центру громадянських свобод, який отримав Нобелівську премію миру.
Активісти OZON займалися наглядом за мирними мітингами та судами, а з листопада минулого року запустили кампанію з моніторингу бомбосховищ.
"Ми розробили таку схему, за якою перевіряли бомбосховища і передавали дані у департаменти місцевої адміністрації. Я працювала лише по Києву, але загалом це було у 13 містах. Ми склали форму з описом того, що має бути у бомбосховищі, щоб там кілька днів могли бути люди.
Ми бачили бомбосховища, де нічого немає, або просто затоплений підвал. Багато бомбосховищ зачинені – про цю проблему всі знають після того, як людина загинула. Також деякі укриття позначені на карті, але їх не існує насправді. Зараз ми активно намагаємося покращити цю ситуацію", – каже активістка.
У березні минулого року Ірина допомагала відкривати шелтери у Львові, облаштовувати офіси та квартири, які люди надавали переселенцям – возила матраци й ковдри, купувала продукти та засоби гігієни. Потім повернулась до Києва.
"Влітку учасники ініціативи "Марш жінок" відкрили хаб у Києві, і я збирала гуманітарну допомогу жінкам з дітьми. Тоді не вистачало коробок для гуманітарки, тому в мене була ще одна задача – домовлятися з київськими ресторанами і збирати коробки, у яких їм привозять продукти.
Потім ми з подругою їздили з гуманітарною допомогою у Херсон та Херсонську область після деокупації. Там волонтерили дуже багато місцевих, які займалися евакуацією, і ми до них долучалися", – каже Ірина.
Зараз дівчина продовжує допомагати і військовим, і цивільним українцям. Але також не забуває про співвітчизників.
"Звісно, не всі нас розуміють і підтримують білорусів, які чинять спротив режиму. Це дуже болісна тема і люди, які не в контексті репресій в Білорусі, не хочуть нічого чути. Я щодня комусь розповідаю, що насправді відбувається у Білорусі.
Потрібно, щоб білоруси розмовляли білоруською мовою, цінували свою культуру. Дуже важливо бути видимими і показувати, що ми на боці українців", – додає Ірина.
Після 24 лютого Ірина повністю відмовилась від російської музики та озвучки фільмів, активно почала вчити українську мову.
"Я не так давно перейшла на білоруську – у серпні 2022 року. Пішла у Карпати з українськими активістами і волонтерами, і вони розмовляли тільки українською, а я російською. Мені було так незручно. Я ще не можу вільно говорити українською, тому почала говорити білоруською.
Звісно, у магазинах, громадських місцях, коли виступаю на судах – намагаюся говорити українською. А з серпня цього року я поставила новий челендж – повністю перейти на українську мову", – каже дівчина.
Після перемоги Ірина хоче будувати громадянське суспільство у Білорусі.
"Мені подобається, як в Україні вирішуються проблеми. І держава рухається у бік кращого, і люди активні. Вони не просто сидять, а будуть долучатися, щось пропонувати. І я так само хочу.
Київ – це місто моєї душі. Але я дуже хочу включитися у роботу над демократичними змінами у Білорусі. Напевно, буду жити на дві країни", – додає Ірина.
Нурлан Каримшаков – 52-річний перекладач та громадський діяч з Киргизстану, який виїхав до України через переслідування з боку проросійської влади.
"Я дуже пишаюся тим, що перебуваю в Україні. Я дуже поважаю громадян України, які завжди боролися і зараз борються з ворогом, за перемогу", – каже Нурлан з перших хвилин розмови.
У Киргизстані чоловік багато років був перекладачем з боку киргизької будівельної компанії на американській базі НАТО, і 6 років відпрацював у Міністерстві охорони здоров’я Киргизстану на посаді перекладача у відділі закупок та міжнародних відносин. Разом з побратимами він почав боротися за незалежність Киргизстану ще з 2012-2013 року, коли влада стала на шлях входження до Євразійського митного союзу.
"Ми з самого початку були проти. Розуміли, що це гібридна стратегія Росії для позбавлення Киргизстану незалежності. Потім з початку агресії Росії проти України та захоплення Криму у 2014 році, ми з активістами провели кілька громадських акцій з метою попередити наше населення, що незабаром буде повне домінування Росії у Киргизстані. Він стане колонією у васальній залежності", – каже Нурлан.
Така політична позиція у країні, що ставала на шлях залежності від Кремля, була небезпечною. Проти киргизьких активістів відкривали кримінальні провадження, розпочалися політичні переслідування. Військова база НАТО припинила роботу у 2013 році після політичного тиску Путіна, внаслідок чого багато людей втратили роботу. У 2015 році запрацював Митний Союз. За словами Нурлана, зараз Киргизстан не має політичної незалежності і нагадує губернію Російської Федерації.
"Під час приєднання Киргизстану до Митного союзу наших активістів затримували. У День незалежності Киргизстану наші активісти намагалися розповсюджувати стрічки зі знаками незалежності.
Намір нашої влади був нам зрозумілий. Киргизстан буде у повній залежності від агресивної політики РФ. На жаль, зараз так і є. Вони припинили діяльність незалежних ЗМІ. Їхня мета позбавити нас державності. Їм потрібні лише кріпаки, раби та "мʼясо", яке вони відправляють на війну”, – відзначає активіст.
У 2014-2015 роках Нурлан брав участь у численних акціях протесту. Коли у Москві застрелили опозиціонера Бориса Нємцова – спільно з громадськими активістами організував пікет-реквієм.
"Кульмінація була 27 березня 2019 року, перед приїздом Путіна. Ми з дружиною вийшли на акцію протесту проти розширення військових баз та військової кооперації з РФ. Мене затримали, відкрили кримінальне провадження. Був обшук, медійне очорнення, дискредитація мене та моєї дружини, переслідування з боку працівників посольства РФ та прихильників "русского міра".
Нас визнали причетними до "українських націоналістичних організацій". Після цього я вирішив виїхати в Україну", – розповідає чоловік.
17 листопада 2019 року Нурлан прибув до України. Спочатку дружина була з ним, але потім повернулася додому. Чоловіку довелось починати життя з нуля, тяжко працювати на будівництві. "Рокада" і "Право на захист" надали Нурлану безкоштовну юридичну допомогу, допомогли вивчити мову, тож з 2020 року він повернувся до перекладів.
"Декілька бюро перекладів запропонували мені роботу. Я почав працювати з державними органами, з Національною поліцією, Державною міграційною службою, Києво-Святошинським судом. Також я декілька разів був у Макарові та Фастові. Це було надзвичайно важливо, я отримав активний словниковий запас. Найчастіше я працюю перекладачем для людей із Центральної Азії, які порушили міграційне законодавство", – розповідає Нурлан.
Зараз чоловік перекладає з української на англійську, узбецьку, казахську та киргизьку. Має 4 сертифікати – про володіння узбецькою, туркменською, англійською та киргизькою мовами; вільно володіє казахською мовою, оскільки закінчив університет у Казахстані у 1993 році. У Нурлана чудова українська, але він досі дізнається щось нове.
"Вивчати українську мову було дуже приємно. Українська мова – це мова вільних та щирих людей, вільної країни. І я впевнений, що у майбутньому Україна стане економічно та політично найпотужнішою країною в Європі. Це буде країна вільних людей, які зараз платять дорогу ціну, щоб перемогти ворога", – вважає активіст.
Нурлан живе у Києві, але часто їздить в Ірпінь, де є ресторан центральноазійської кухні "Мазза". Заклад відкрив політичний біженець з Таджикистану Машрабчон Хайдаров, і Нурлан планує там працювати.Коли повномасштабне вторгнення застало його у столиці, він хотів долучитися до війська.
"Ми давно розуміли, що повномасштабна війна рано чи пізно буде. Ми на власні очі бачили, як росіяни готуються до повномасштабної агресії. Вони проводили навчання в Киргизстані, до яких залучали навіть дітей і підлітків 14-15 років з різних країн колишнього СРСР.
25 лютого я пішов до територіальної оборони з наміром приєднатися до ЗСУ, але мені сказали, що мене не візьмуть, бо в мене немає військового квитка і спеціальності. Тоді почав збирати кошти для армії", – пригадує Нурлан.
Активіст завжди був на звʼязку з іншими громадськими діячами і намагався робити свій внесок у перемогу. У своєму гуртожитку допомагав переселенцям з Лисичанська, Сєвєродонецька та інших міст, які були зруйновані. Хоч офіційний Киргизстан підтримує російських окупантів, активісти та підпілля продовжують боротися, наголошує Нурлан.
"Киргизькі активісти збирають гроші, намагаються максимально допомогти, хоч це і небезпечно. Служба безпеки Киргизстану та МВС перебувають під пильним контролем РФ. Під час війни було відкрито кілька кримінальних проваджень", – додає він.
Україна стала для Нурлана другим домом, але він все одно хотів би розбудовувати свою державу після перемоги. Чоловік планує повернутися в Киргизстан, щоб позбутися російських військових баз та прихильників "русского міра", яких, на його думку, у країні 80%.
"Найголовніше – позбутися колоніального менталітету і наслідків "русского міра". На жаль, зараз у Киргизстані це домінуюча ідеологія.
В Україні я отримав досвід формування вільної держави. І вирішив, що коли буде перемога, я на кілька років повернуся в Киргизстан, щоб почати деколонізацію, десовєтизацію та "дечекізацію" Киргизстану", – розповідає Нурлан.
Зрештою, крім свободи та досвіду, в Україні Нурлан знайшов свою любов.
"Я закохався. Це було випадково, вона знайшла мене у соцмережах. Їй 46 років, а мені – 52.
У глибині душі я почуваюся дуже молодим, але це зрілий вік. І зараз дивлячись на свою діяльність я розумію, що робив усе правильно", – ділиться Нурлан.
Мухамед народився в Ірані, та останні 26 років провів в Україні. Коли він був маленьким, відбулась Ісламська революція.
Його вітчима засудили за політичними мотивами, все майно відібрали, а сімʼю відправили у заслання.
Герой приховав своє обличчя з застрежень безпеки
"Мій вітчим працював у Посольстві королівства Бельгія. Він повернувся додому, а за кілька місяців приїхав Ісламський корпус і конфіксував усе наше майно. Був великий "революційний" суд, там не було ніякого захисту, адвоката.
З вітчимом довго судилися, ніби він має звʼязок з Королівством, хоча він був звичайним працівником. Потім справа дійшла до розстрілу", – пригадує Мухамед.
Друзі його сімʼї мали звʼязки, дуже довго домовлялись з владою, і зрештою розстріл скасували. Всю сімʼю відправили з Тегерана до села закритого типу на 5 років, без дозволу виїзду.
"Мама працювала у бібліотеці університету Тегерана. За той рік у неї була зруйнована психіка, вона перестала говорити і мовчала роки півтора. Звернутися до лікаря було важко", – пригадує чоловік.
Мухамеду було дуже важко вчитися у школі. До нього погано ставились через те, що батьки були у вигнанні.
"Потім почалась війна з Іраком. Тоді у нас дуже рекламували "ісламську мрію", закликали захищати і поширювати іслам. Був великий вплив на дітей, особливо у школі.
Як підліток, я вчився бути хорошим і покірним мусульманином до фанатизму", – розповідає Мухамед.
В Ірані було дуже багато заборон – на книги та музику зокрема. Але у 17-18 років хлопець почав сумніватись у тому, що йому навʼязували.
"Я був готовий підірвати себе заради духовного лідера, померти заради ісламу. Але коли я зрозумів, що це жорстоко і не можна насильством це насаджувати, почалась загроза моєму життю та моїй сім’ї.
У старших класах я був головою ісламського руху серед молоді, і коли зʼявився сумнів, ми розділилися. Знову виникли питання про мого батька, про минуле, про вигнання. Тоді був дуже сильний тиск, мені почали погрожувати", – каже чоловік.
Щоб вберегти сімʼю, Мухамед почав працювати і самостійно себе забезпечувати. Намагався менше приходити додому та частіше жити де-інде.
"Якось мені сказали, що краще пожити не в Ірані, а потім коли все стихне, повернутися додому. Мені допомогли отримати візу. Якось вночі друзі раптово подзвонили і сказали, що сьогодні треба їхати і двері не замикати. Тоді я вперше приїхав в Україну, нічого про неї не знаючи".
У кінці 1996 року Мухамед приїхав в Україну у піджаку і сорочці. З собою у хлопця була маленька сумка, рушник, зубна паста, книги, дві касети і 12 доларів. Мухамед не знав, куди йти. У столиці знайшов один іранський магазин і почав спілкуватися з працівниками, але весь час боявся бовкнути зайвого.
"Я не хотів бути біженцем. Я хотів вижити і повернутися додому. Мені ніколи не хотілося знайти новий економічний рівень життя чи комфорт, я просто хотів жити.
Було дуже боляче, бо я не міг повернутися додому, треба було почекати. Я щотижня дзвонив і питав, чи вже можна повернутись, мені казали "ні, ще почекай". У мене були хороші друзі у Корпусі вартових ісламу, які просто допомагали мені вижити. Вони вірили, що я не зла людина, просто маю інше мислення", – пригадує Мухамед.
Коли хлопець попрощався з мамою, сказав, що їде у відрядження на 2 тижні. Але виявилося, що назавжди. В Україні Мухамед вперше у житті прочитав Біблію перською мовою – цю подію він пригадує, як одну з найважливіших у житті.
"На мене дуже вплинуло християнство. Не якась секта, а сама Біблія, де йшлося про свободу, віру, любов. Коли я вперше читав Біблію в Україні, я був здивований. Ви не уявляєте, наскільки я був щасливий. Я думав, що її не існує перською мовою.
Коли я вчився, нам казали, що там написано, як треба ґвалтувати, грішити. У мене було мислення, що християни це зло. Нас вчили бути готовими вбивати християн. Це жахливо, мені було дуже боляче, дуже соромно за це.
Слава Богу, я не пішов цим шляхом завдяки інформації, книгам. Я прийняв християнство, офіційно відмовився від ісламу і вирішив, що буду поширювати християнство серед мусульман", – каже Мухамед.
Разом із товаришем він сформував спільноту вірян, які хотіли прийняти християнство і служити перською. Офіційної церкви тоді не було, але між собою вони називалися "іранською церквою". Іранці написали дуже багато листів до українських церков, які відгукнулись на прохання про допомогу, купували Біблії з Європи. Утім, життя біженця протікало під пильним наглядом. У ті часи серед іноземців було багато інформаторів, тож про нову віру Мухамеда швидко дізнались у Посольстві Ірану.
"Мене запросили і сказали "перестань цим займатися, ти не маєш права, це теж наша земля". Коли мені знадобились документи і я звернувся в посольство, мені відмовили.
Вони вимагали "запиши звернення до Лідера з вибаченнями, дай інтерв’ю, що християни тебе обманули, пропонували гроші". Вони казали "нам дозволено різати голову таким, як ти. Ти можеш змінити віру, але маєш мовчати". Я був у мечеті, у мене трусилися руки", – з жахом пригадує чоловік.
Після погроз Мухамед менше говорив про християнство публічно. Але інформація про "іранську церкву" поширювалася серед його співвітчизників.
Тоді він вирішив просто жити, незважаючи на страх.
"Життя триває. Я не хотів ставити його на паузу і чекати, коли я зможу повернутися додому. Це просто був такий період мого життя. Я був сімейною людиною, яка любить життя. "Біженець" – це не мій характер, не мій опис, тому я просто вирішив жити", – ділиться Мухамед.
Чоловік звернувся до "Рокади" по допомогу. Процес із отримання біженства в Україні був тривалим. Мухамед довго не міг офіційно працевлаштуватись, брався за будь-яку роботу.
"Це дуже важко, тому що я мав працювати "в чорну", отримувати менше грошей і якщо роботодавець відмовлявся давати гроші, я не міг звернутися в поліцію. У багатьох місцях мені не давали гроші, я повертався з пустими руками.
Я працював і сантехніком, і будівельником, а потім думав працювати в таксі. УВКБ надавало гранти для заснування та підтримки бізнесу. "Рокада" допомогла мені оформити та подати заявку на такий грант. Тоді з допомогою друзів та фонду я купив першу машину, яка досі в мене є", – каже чоловік.
Мухамед почав вивчати російську мову, яка тоді була дуже поширена, а пізніше – українську. Познайомився та одружився з українкою, став батьком. Зараз у подружжя четверо дітей.
"Ми вдочерили найстаршу, коли їй було 7 років. Дуже довго судились, щоб зробити документи. Коли люди чули "іранець", вони думали, що я хочу вкрасти дитину. Це було важко, але нам вдалося. Вона найстарша, і вже вийшла заміж", – розповідає Мухамед.
Згодом Мухамед вирішив втілити одну зі своїх мрій – вступити до богословській академії у Святошинському районі. За 5 років закінчив, отримав диплом. Протягом років, коли чоловік жив у статусі біженця, бували скрутні часи. Іноді Мухамед цілий день ходив по вулиці у пошуках роботи, а повертався ні з чим. При цьому чоловік намагався допомагати співвітчизникам: деякі іранці звертатись до його церкви, бо їм потрібний був перекладач для лікарні, міграційної служби.
У 2010-2011 роках його кілька разів просили перекладати в офісі ООН – це допомагало Мухамеду краще опанувати українську мову. А у 2012 році чоловіка запросили працювати у фонд "Рокада".
"Це було більше, ніж просто робота. Мені сказали приходити, бо їм був потрібний помічник, який знає іранську. Я вперше офіційно працював і відчував себе гідною людиною.
Люди ставилися до мене з повагою. Коли ти іноземець, люди зазвичай одразу думають, що ти злий, і ти маєш довести, що в тебе немає поганих намірів. А тут мене одразу приймали як рідного", – пригадує чоловік.
Мухамед часто був присутній як перекладач під час психологічних консультації. Цей досвід був терапевтичним і для нього самого.
"Я багато чого про себе зрозумів. Кожна історія була про моє життя, кожні сльози – це були сльози моєї душі за довгі роки. І я був готовий бути поруч з кожним шукачем захисту.
Відразу казав, що вам треба йти вчити українську мову, бути частиною українського суспільства, а не просто ходити десь…Це були найщасливіші часи мого життя, коли я міг допомогти жінкам і дітям з Афганістану, з інших країн", – розповідає Мухамед.
Потім на чоловіка чекала ще одна подія – довгоочікуване громадянство.
"У 2016 році я отримав громадянство України. Офіс президента надіслав мені лист на кшталт "вітаємо вас, приймаємо вас у громадяни". Це було найбільше щастя, наче перший день народження. Так я став громадянином України", – каже Мухамед.
Коли проєкт у “Рокаді” завершися, чоловік пішов працювати на більш прибуткових роботах. Невдовзі перед початком великої війни його запросили в Арабські Емірати. Пропонували переїхати в Дубай, оформити посвідку на проживання, а потім вираховувати з зарплати гроші, які витратили на переліт і документи.
"Я поїхав, склав їхній іспит з водіння, почав вчити мову. У лютому 2022 року у мене був останній іспит, щоб отримати водійські права. Я отримав права з унікальною датою 24.02. А о 7 ранку мені зателефонувала одна із доньок зі словами "Тату, тут бомблять, тут війна почалась, ми боїмося", – пригадує Мухамед.
Чоловік намагався якомога швидше повернутися додому, але квитків на літак не було. Мухамед був на звʼязку з друзями і просив допомогти його донькам, які опинились у бомбосховищі в школі.
"Донька дуже боялася, не могла спати вночі, їй стало дуже погано, а я не знав, як допомогти. Я знайшов один квиток до Польщі. На роботі сказав, що треба їхати до сімʼї.
Мені сказали "Не можна так, ми витратили гроші", але я сказав "Я все поверну, але мені треба рятувати сімʼю і бути там", – пригадує чоловік.
Мухамед вивіз дітей з Києва до Львова, а потім – відправив до Польщі.
"Усім було погано. Я не знав, яку з доньок обійняти, заспокоїти, щоб вони відчули себе у безпеці. У дітей була кішка і собака, і вони народили у той час чотирьох кошенят і п’ятьох цуценят. Люди у поїзді були незадоволені, але ж ми не могли залишити тварин", – каже Мухамед.
По поверненню до Києва на початку березня, чоловік почав вивозити інших людей, які потребували допомоги. Наприклад, дізнавався від різних церков, сусідів та друзів, кому потрібна евакуація. Здебільшого це були літні люди та люди з інвалідністю, які не могли евакуюватися самі. Чоловік почав вивозити їх на своїй машині, підвозити до вокзалу, відправляти у безпечніші місця. Також він передавав стареньким людям ліки, продукти, хліб, які жертвувала церква.
"Я подзвонив у "Рокаду" і сказав, що я тут, не збираюся нікуди їхати, обираю свою країну. Я у боргу перед Україною, і хочу допомагати рідному мені народу.
Може мене і вважають іноземцем, але я вважаю, що наші життя в Україні повʼязані між собою. Коли зʼявляється шанс щось робити, треба допомагати", – вважає Мухамед.
Після деокупації Бучі та Ірпеня Мухамед також привозив жителям Київщини ліки, одяг, їжу.Зараз Мухамед працює як соціальний працівник та кейс-менеджер з ВПО. Його робота – прокласти місток між переселенцем та державою.
"Переселенці відрізняються від біженців. Вони знають мову, традиції, закон, але також потребують інформації та психологічної підтримки.
У них уже нема минулого, а майбутнє невідоме. Ми намагаємося дати зрозуміти, що життя триває, є доброта, люди, держава та організації, які стараються створити платформу, щоб знову рости. Допомагаємо знайти житло, оформити пенсію, переробити документи, отримати документи про інвалідність. Дуже багато людей отримали інсульт або інфаркт від початку війни і їм потрібний постійний догляд", – пояснює Мухамед.
Сімʼя Мухамеда зараз перебуває у Польщі. Молодша донька закінчила школу та отримала диплом. Мухамед сумує за ними, але чекає, коли повернути дітей додому буде безпечніше. Звісно, ми спитали Мухамеда, що він найбільше любить в Україні. І його відповідь – людей.
"Я люблю людей в першу чергу. Вони дуже прості, дуже добрі. По-друге, це найпрекрасніша природа у світі. Коли я у березні 2022 року приїхав з Польщі в Україну, це було просто інше відчуття, я поцілував землю на кордоні, хоч на мене дивились як на божевільного.
В Україні пахне самим життям. Звісно, всюди є життя, але тут є традиція. Це дуже традиційні та сімейні люди, які люблять свою родину, культуру, їжу", – каже чоловік.
Зрештою, в Україні Мухамед зміг втілити давню мрію.
"Мені 54 роки. У моєму житті дуже довго була мрія розуміти музику. Тому що ми не вчили музику і в той час, коли я вчився, вона була гріхом.
Мені було страшно втілити свою мрію. Але рік тому я взяв гітару і почав вчитися самостійно. Тепер я всім кажу – живіть, поки є час!" – закликає Мухамед.
З 2003 року
"Рокада" надавала матеріальну, юридичну, психологічну допомогу біженцям та шукачам захисту, а з початком повномасштабного вторгнення – зосередилась на ВПО, каже голова правління фонду Наталія Гуржій.
"Біженці – це не ті, хто хоче змінити життя на краще. Ті, кому не вистачало грошей і хотілося змінити життя – це економічні мігранти.
Ми опікуємося людьми, які не можуть повернутися у свою країну через політичні, релігійні або національні переслідування (коли один клан проти іншого), коли є загроза життю.
Найяскравіший приклад релігійних переслідувань стосується біженців з Ірану, там стало неможливо сповідувати християнство. Так само політичні біженці – з Росії, Узбекистану, Афганістану, Таджикистану. Освічені люди, які стали ворогами режиму – це і є політичні біженці", – пояснює Наталія.
Більшість із них реалізувались у різноманітних сферах, отримали статус або громадянство. Дехто – став на захист України.Найчастіше іноземці працюють у медичній сфері. Із тих, хто відкрив власний бізнес, є власники ресторанів, кондитерських, кавʼярень, є перукарі, власники барбер-шопів, автосервісів, автомийок, швейних майстерень.
"Це офіційний бізнес, який дозволяє платити податки і створювати робочі місця, де найчастіше працюють українці, а не іноземці", – зауважує голова правління.
За 20 років роботи благодійний фонд "Рокада" допоміг близько 10 тисячам біженців, а також понад 250 тисячам ВПО та людей, які постраждали через війну.
"Усі наші працівники були налаштовані на допомогу тим, хто виїжджав. Почали зустрічати евакуаційні потяги, волонтерити. У Київській та Чернігівській областях ми відбудовуємо будинки, там де вони ще підлягають відновленню.
Але ми не забули про біженців. Багато з них опинилися у передмістях Києва, де була окупація, знімали житло у Ворзелі, Бучі, Ірпені, Бородянці. Ми шукали волонтерів і транспорт, щоб вивозити людей. На щастя, нам це вдалося і серед них не було жертв російської агресії. Я вважаю це величезним успіхом", – додає Наталя.