"Поверніть мені мою нормальну дитину": як підтримати підлітка під час війни

На психологічний стан підлітків впливає не лише війна, а й розгублені та тривожні дорослі. Українські підлітки в цілому добре адаптовані до життя в умовах війни, особливо ті, хто залишився із родинами в Україні. Вони хвилюються через типові вікові виклики – спілкування із друзями, закоханість, особисті межі, напругу у стосунках із батьками.

Однак для спокійного проходження підліткової турбулентності їм критично важливо спертися на впевненого, спокійного і підтримуючого дорослого. Натомість батьки далеко не завжди можуть упоратися з такою роллю на тлі війни – вони хвилюються за дітей (іноді надмірно), краще усвідомлюють ризики, сильно виснажуються від фонового стресу чи складних життєвих обставин і не витримують власних емоцій.

Як при цьому зберегти здоровий глузд і стосунки з дитиною-підлітком? Говоримо зі психологинями фонду "Голоси дітей" Оленою Івановою та Русланою Мороз.

***

Підлітковий вік – це складне випробування для всієї родини, незалежно від обставин у країні.

"Я зазвичай кажу батькам, що цей період треба пережити. Війна може посилити виклики, але з підлітками завжди було складно. І це нормально. Самим дітям у цей період теж дуже-дуже складно", – каже Олена Іванова.

Фото: Wavebreakmedia/Depositphotos

У тілі підлітка відбуваються гормональні зміни, які впливають на настрій та поведінку. Зокрема, на цьому етапі діти:

• мають різкі перепади настрою та нестабільну самооцінку. Вона вже не дитяча, коли "я є центром всесвіту і все крутиться навколо мене", та ще не є стабільною і може коливатися від самозахоплення до самоненависті;
• суперечливі у своїх потребах: прагнуть самостійності і почуваються дорослими, водночас надзвичайно потребують підтримки та прийняття;
• прагнуть відстоювати свої межі. Це проявляється у потребі власного простору в буквальному та переносному сенсах. Часом підлітки войовничі і бунтівні у відстоюванні цих потреб;
• усвідомлюють неідеальність батьків та цілого світу і вчаться із цим жити;
• починають більше орієнтуватися на норми середовища, а не сім’ї.

Усе це може лякати і батьків, і самих підлітків.

"Іноді батьки приходять із запитом: "З моєю дитиною щось сталося, поверніть мені мою нормальну дитину, – розповідає Руслана Мороз. – Однак нічого повертати не треба, це вікова норма".

Дітям підліткового віку важливо, щоб їх просто слухали. Щоб вони мали відчуття, що дорослий впевнений, спокійний, контролює ситуацію і буде поруч попри все. "Я тут, я завжди з тобою, ти тільки скажи, якщо тобі потрібна моя допомога, – я все вислухаю, прийму тебе і не засуджуватиму, не критикуватиму. Я за тебе, що би не трапилось".

Важливо дати підлітку можливість помилятися і вчитися на цих помилках. При цьому слід давати адекватний зворотній зв’язок: що не завжди буде так, як хоче дитина; що у всіх є свої обов’язки; що правил і домовленостей потрібно дотримуватися.

Слід звернути особливу увагу, якщо в підлітка порушуються нормальні фізіологічні функції: якщо дитина не спить ночами, відмовляється їсти або явно переїдає, різко перестає з будь-ким спілкуватися і зовсім не має друзів. Якщо виглядає депресивною або завдає собі фізичної шкоди – селфхарму.

Перша сепарація починається приблизно в три роки, коли дитина каже: "Я сама! Сама буду вдягатися і хочу рожеву суконьку, а не штанці!". Далі це розвивається під час школи – дитина мусить навчитися там самостійності, має певну відповідальність. Зараз, коли школа онлайн, спершу через коронавірус, потім через війну, із цим значно складніше: батьки теж часто працюють вдома, контролюють дітей, допомагають їм, а ті втрачають відчуття відповідальності.

У нормі до 18-21 року людина вже сепарована від батьків – хоче жити окремо, будувати власне життя. Але на тлі війни цей процес ускладнюється і може затягнутися або просто зазнавати змін.

Із чим підлітки та їхні батьки звертаються до психологів

До психологів рідко приходять, коли все гаразд. Тому фахові спостереження не описують дійсність уповні, каже Олена Іванова. А ще люди рідко звертаються до психологів у стані гострого горювання, каже Руслана Мороз. Можливо, саме тому є порівняно мало звернень від підлітків, які переживають утрату близьких через війну.

З досвіду Олени Іванової, є дві категорії запитів родин із підлітками: перші – це ті, хто виїхали з України через війну, а другі залишаються тут.

Українські підлітки можуть складно адаптуватися у новому середовищі за кордоном. На тлі підліткового віку вони часом мають завищені вимоги до себе, тому соромляться говорити іноземною мовою, якщо не володіють нею ідеально. При цьому через стрес їм значно складніше опановувати нове, вчитися. Дехто з них зіштовхнувся з насмішками і замкнувся в собі.

"Неможливість спілкуватися, знайти свою групу дуже сильно впливає на те, що підлітки замикаються, знижується самооцінка, погіршується настрій і вони можуть впадати в затяжний негативний стан, коли все дратує, все погано, а життя не має сенсу", – розповідає Олена Іванова.

Крім того, у дітей за кордоном часто багато питань про порушення особистих кордонів. Навіть не порушення, а в прямому сенсі неможливості їх установити – діти часто мешкають у спільних приміщеннях з родичами і не мають можливості усамітнення і відчуття власної території, хоча сильно її потребують. З досвіду Руслани Мороз, саме підлітки за кордоном часто схильні до самопошкоджень, депресивних станів та суїцидальних думок.

Щоб підтримати підлітка у складний час вікових змін та адаптації за кордоном, варто:

• давати можливість спілкуватися з друзями онлайн. Зазвичай гаджети позиціонують як зло, але краще хоча б таке спілкування, ніж ніякого. Це також важливо для того, щоб зберегти зв’язок між тими, хто виїхав, і тими, хто залишився. Щоб підлітки бачили, що в них є відмінні проблеми, але є і схожі;
• створювати спільні звички та справи: наприклад, разом вчити мову чи розмовляти нею одне з одним – це сигнал "ми впораємося разом";
• звертатися по допомогу. Зараз є багато онлайн-програм підтримки від різних фондів та організацій. Цим не варто нехтувати;
• розмовляти зі своїми дітьми, вчити їх домовлятися, питати: "Що я можу для тебе зробити?";
• намагатися забезпечити хоча б мінімальний особистий простір для дитини – коли всі йдуть з приміщення, а дитина лишається сама хоч на кілька годин, коли вона може повісити плакат над своїм ліжком і так далі.

Підлітки в Україні відносно краще адаптовані до війни: сирен, тривог, вибухів та сумних новин, аніж ті, хто поїхали. Лише невеликий відсоток запитів стосується порушення стану підлітка саме через війну – що боїться спати, тривожиться і так далі.

Переважно підліткам складно звикнути до обмежень, які накладає війна на звичне життя – іноді це неможливість самостійно ходити на вулицю, на гуртки.

"Я працюю в Миколаєві, і тут достатньо ризиків, особливо коли ще не звільнили Херсон. Спілкування підлітків практично зводиться до онлайну: школа онлайн і все інше теж. Зараз в Миколаєві вже відкрилися спортивні секції, і це велике полегшення для дітей", – розповідає Олена Іванова.

Водночас ще більше обмежень і тиску можуть створювати батьки, які тривожаться і вмикають гіперопіку. Батьки бояться більше, ніж діти. Війна далеко не завжди є причиною гіперопіки: вона могла бути і в мирний час, але з війною посилилася.

"Тоді батькам потрібно почати з себе. Звернутися до психолога і пропрацювати власні тривоги, навчитися стабілізувати свій емоційний стан. Для дитини дуже важливо бачити, що батьки опановують свої страхи, мають план дій, знають, що робити. Тоді діти мають опору і теж вчаться давати собі раду", – каже Олена Іванова.

Руслана Мороз радить батькам шукати золоту середину між контролем і тривожністю та між нормальним життям дитини – "інакше це вже турбота суто про себе, а не про дитину".

"Щойно ми трохи адаптувалися – і знову новина, яка дає відкат: черговий обстріл із загиблими, підрив дамби і так далі. Напевно, можна стабілізуватися завдяки думці, що на сьогодні це, на жаль, і є наше життя. І ми не можемо його поставити на паузу. Так, ми маємо дбати про безпеку, але й маємо намагатися жити нормальним життям, шукати для дітей можливості спілкування, розвитку, навчання", – каже Олена Іванова.

Є родини, де підлітки взяли на себе батьківську функцію. Наприклад, якщо мама розгублена під час чи після переїзду до нової країни, дитина може взяти на себе відповідальність, приймати рішення, стати опорою.

З досвіду Руслани Мороз, таке часто буває у сім'ях військових. Якщо батько служить в армії, це може змусити дитину вмить подорослішати і втратити безтурботність. Дитина почувається так, наче мусить бути вдома замість тата, – дорослою та відповідальною. Діти враз відмовляються від улюблених хобі, не дозволяють собі витрачати час на себе. Батькам у такі моменти важливо побачити, що ролі змістилися, і повернути все на свої місця. Якщо цього не стається, дитина може сепаруватися від батьків швидше, прискорено подорослішавши. А може й навпаки – почуватися відповідальною за маму чи тата і довго не могти їх "покинути".

Інша крайність – коли діти на тлі війни регресують у своїй поведінці, починають поводитися, ніби молодші за свій вік. На це треба звернути увагу і поступово допомогти дитині повертати ті навички, які в неї вже були, – знову адаптувати її до походів у магазин, до всіх звичних справ і задач.

Водночас батькам важливо розуміти, що цей регрес тимчасовий і нормальний, що він є способом для психіки упоратися зі стресом і неодмінно мине. І якщо дитина просить лягти з нею в ліжко і почитати казку, – чому б і ні, навіть якщо їй 14 років. Це може бути казка, пісня, іграшка – будь-що, що було в житті підлітка до повномасштабного вторгнення. Це дає відчуття безперервності життя, стабільності та опори. Тимчасовий регрес у поведінці не має вплинути на процес сепарації, якщо реакція дорослого адекватна і підтримуюча.

Зі спостережень Руслани Мороз, підлітки все частіше самостійно звертаються по допомогу до психологів і не мають упереджень, що це не круто. Водночас важливо, щоб вони мали в цьому підтримку від сім’ї і могли дозволити собі не тільки кризові звернення по безкоштовну психологічну допомогу, а й регулярне спілкування із психологом, якщо воно необхідне.

"Єдине, що потрібно підлітку, – це любов, підтримка і повага, – каже Руслана Мороз. – Навіть не так. Спершу повага, а потім вже підтримка і любов".

Людмила Смоляр, спеціально для УП. Життя