"Відчуваю гордість не за світлини, а за побратимів". Історія мандрівника-фотографа, який став військкором Міноборони

40-річний Антон Шевельов більшу частину свідомого життя провів у подорожах з фотоапаратом в руках. Мандрував для себе, потім як гід, а згодом – як власник туристичної компанії та фотокореспондент міжнародних редакцій.

Про початок вторгнення він дізнався під час 13-го сходження на Кіліманджаро. Антон припинив мандрівку на півдорозі та повернувся в Україну якнайшвидше. За кілька місяців від початку повномасштабної війни їздив на фронт як фотокор. За рік він добровільно мобілізувався та став військкором при Міноборони.

"УП.Життя" поспілкувалась з Антоном Шевельовим про подорожі та фотографію, адреналін; про його будні, завдання та навички гірського гіда, які він застосовує на фронті.

Туризм наче спогад з іншого життя

Антон відкрив туристичну фірму у 2013 році. Він створював цікаві не попсові маршрути найвіддаленішими та найбільш закритими країнами.

"Ми були одні із перших у світі, хто почав робити тури на острів Сакотру. Це насправді неймовірне місце, до якого понад 10 років не могли доступитись туристи", – каже мандрівник.

Антон був у понад 80 країнах світу, але візити до більшості з них були робочими.

Антон під час гірської мандрівки. Фото з архіву

"Є чимало країн, де я часто-густо бував. Наприклад, у Непалі я був 30 разів. Мене знають усі бомжі в Катманду.

А ще я 4 рази був у Намібії лише за 2021-ий. Це надзвичайна країна, і кожна подорож туди запам'ятовується наче вперше", – згадує він з теплом у голосі.

Крім туристичного бізнесу, Антон також працював фотографом та знімав для різних видань, зокрема й про надзвичайну природу та подорожі для National Geographic.

Світлини Антона Шевельова

За кілька років він відвідав Королівство Бутан, Аляску, Нову Зеландію, Бутан, Латинську Америку, Болівію, Амазонію, Уганду, Танзанію. Перелічує назви майже не переводячи подих.

"Мені і самому цікаво пригадати, скільки всього було! Бо за ці півтора року (від початку вторгнення – ред.) стільки інакшого сталось… Ці спогади ніби в іншому житті були.

Мене війна як раз застала в Танзанії під час сходження на Кіліманджаро – на найвищу вершину Африки. Це було моє 13-те сходження на неї, але я його не завершив. Друзі подзвонили мені о 5 ранку і сказали: "Антон, війна!", – каже туристичний гід.

Антон розповідає, що зібрав речі за годину, групу поставив перед фактом: він повертається в Україну.

"Я пояснив, що через форс-мажор закінчую експедицію достроково. Але туристи продовжили сходження, адже все було оплачено, їх супроводила місцева команда гідів. А я з двома хлопцями вирішив їхати додому", – згадує він.

Читайте також: Дорога на війну і назад. Як українці відновлюють звільнену Харківщину

Перші місяці повномасштабного вторгнення

Повернення до України з Танзанії зайняло 4 доби, бо прямих квитків не було. Антону та ще двом хлопцям довелося летіти в Кенію, звідти – в Ефіопію, тоді – в Нідерланди, і фінально – в Польщу. Але пригоди не завершились: з Польщі вони вибирались на авто з пересадками, а потім пішки переходили кордон, і аж тоді опинились у Львові.

"Я одразу вирішив, що буду йти у ТрО Дніпровське, але поки я добирався, друзі сказали, що автомати всі закінчились та вже немає місць. Те саме чули й мої знайомі, які на ентузіазмі йшли до військкоматів: їх записували і відправляли додому.

Мій кум з першого дня вторгнення орендував склад у Львові, який став великим гуманітарним штабом Центру волонтерського захисту. Мені запропонували там посаду, і я лишився", – розповідає мандрівник.

Робота у фонді

Антону доручили обов'язки комунікаційника та піарника – він висвітлював роботу фонду в медіа, сам робив світлини та звіти. Крім корисної волонтерської роботи, чоловік ще й свідомо перейшов на українську.

"У Дніпрі українську мову я чув дуже рідко. Пам'ятаю, вперше коли приїхав до Львова – мав культурний шок від того, як тут багато нею говорять. Хоча після початку вторгнення у 2014-му став вже більш свідомо ставився до мови, бо вона важлива",– зазначає він.

Але життя в російськомовному місті не спонукало до швидкого переходу – оточення продовжувало говорити, як зручно. Антон каже, що мав маленький словниковий запас українською та дуже повільно перекладав думки.

"Переломним моментом для переходу стала робота у фонді. Ніхто мені не казав ані слова, але всі навколо спілкувались українською. У перший же місяць я зрозумів, що мені не комфортно лишатись російськомовним. Я врешті-решт доріс до цього", – ділиться фотограф.

Від фотографа-фрілансера до військкора Міноборони

За кілька місяців від початку до фотографа та мандрівника почали звертатись медіа, з якими Антон раніше співпрацював. Вони пропонували поїхати на фронт і зробити фоторепортаж.

"У мене дуже багато знайомих військових з 2014-2015-го років. Я почав помалу їздити як військкор на фронт, окремо від фонду. На початку війни в нас був один тип акредитації. Дуже просто було працювати. Наприклад, дзвонять військові і кажуть: "хочемо, щоб ти приїхав та познімав". А вже на позиції комбат каже: "стрибай до мінометників, вони на бойові їдуть, давай з ними", – розповідає Антон.

Антон став фотокором

Він пояснює, що з часом у Міноборони стало все складніше отримати дозвіл. На очікування відповідних документів йшли вже не години, і навіть не дні. Наприклад, у Дружківці Антон просидів понад тиждень в очікуванні дозволу поїхати на Бахмутський напрямок, але так і не отримав його. Фотокору довелось змінювати плани і їхати на інший напрямок.

Навесні 2023 року Міноборони запросило Антона Шевельова на співбесіду. Йому запропонували посаду фотокора з єдиною умовою: він мав вступити до лав ЗСУ.

"Це був той самий момент, коли треба було приймати рішення. І я зробив це не вагаючись", – каже він.

Антон додає, що по здоров'ю не підлягав мобілізації, адже має поганий зір, а у 2018-ому отримав травму стегна, що призвела до інвалідності, та був знятий з обліку.

Антон з командою

Наразі його служба теж має бойові виїзди, але у нього в руках замість зброї – фотоапарат.

"Мене досі заворожують військові дії. Це логічний ланцюжок звуків вибухів, спалахів тощо. Але мені досі моторошно у містах, що через війну стали примарами. Коли у будинках висять календарі, на яких все ще 23 або 24 лютого, дошки у шкільних класах, де зупинився час.

Коли я вперше був у Чорнобилі, то все місто виглядало як історичний музей просто неба. А от, наприклад, Авдіївка, де теж зупинився час, викликає інші емоції, бо я розумію, що лише кілька тижнів тому тут точилися бої", – пояснює Антон Шевельов.

Читайте також: "Троє найближчих чоловіків опинились на війні": засновниця Українського жіночого батальйону про сім'ю, боротьбу та допомогу

Фотографія на війні

Військкор зазначає, що у подорожах його завданням було передати свої емоції та бачення через фото. А на війні – навпаки, треба показати реальність.

"Я виконую завдання фотодокументаліста. Тож мені треба максимально дистанціюватися від емоцій і показувати усе довкола так, як воно є. Хоча й розумію, що моє бачення все одно впливає на мої світлини.

Коли перебуваєш десь на нулі та виконуєш бойове завдання, то емоції заважають – їх відкидаєш і робиш роботу. Але вони доганяють, коли повертаєшся в безпечне місце", – каже Антон.

Він додає, що ніколи не ставився до фотографії як до роботи: це донині є улюбленою справою.

"Раніше, знімкуючи якусь країну, я відчував гордість за світлини пейзажів чи портретів тварин дикої природи. А зараз для мене гордість – це мої побратими, яких я маю фільмувати.

Я вже не ставлюсь до фотографії як до результату своєї роботи. Це про роботу інших людей, які захищають свою країну, а в мене є можливість бути поруч і знімкувати історичні події своєї Батьківщини", – пояснює фотограф.

Антон розповів, що у Міноборони йому запропонували зробити фотопроєкт про боротьбу зі страхами. Спершу ідея була така: фотографувати відомих військових. Але військкор довів керівництву, що кожен боєць незалежно від звання робить внесок у спільну справу – наближає перемогу.

"Як говорив Чорновіл: незалежність, яка дається у подарунок – вона не цінується. Незалежність, не окроплену кров’ю, зневажають, бо вона є чимось ефемерним, чимось поза розумінням. А на моїх очах нині загартовується країна, формується суспільство, яке знає ціну незалежності. І це тільки початок", – додає він.

Адреналін та військова служба

Адреналін є і в подорожах, і на службі, каже Антон. Але – суттєво відрізняється у враженнях.

"На війні я виконую свої обов'язки, і адреналін є їхньою частиною. Але він геть не той, який би мені хотілося отримувати. Під час сходжень та подорожей я міг контролювати рівень адреналіну та вирішувати, чи хочу я лізти на крутішу гірку чи швидше їхати. А на війні, на жаль, так не працює.

Адреналін постійно перемішується зі страхом. Він такий липкий, неприємний, бо коли свистить у твою сторону, а тоді щось розривається – це точно не найкращі миті", – розповідає фотограф.

Він жартома порівнює перший секс із першим обстрілом. Каже, такі моменти ніколи не забуваються.

"Про обстріли можна дивитись мільйони кіно, відео, розповіді, всього іншого, але це не порівняти із тим станом, коли ти опиняєшся під ним. Я не знаю жодної людини, яка б сказала: "О, клас, мені подобається, коли 80-ті міни чи 120-ка в 50 метрів від мене розривається", – додає Антон.

Водночас є й чимало історій про людяність, зазначає герой. Він згадує, як під час одного з бойових виїздів на Бахмутському напрямку командир артилерійського розрахунку просто на вулиці прифронтового містечка зустрів просто на вулиці свого друга, з яким вони разом служили в Афганістані.

"Була і в мене цікава зустріч. Сиділи у підвалі в Часовому Ярі, бо йшов щільний обстріл. Двері відчиняються, в приміщення завалюється група наших бійців. До мене підходить один з мужиків – брудний, бородатий – і каже: "Здарова". Я вітаюсь у відповідь. Він продовжує: "Ти ж пам'ятаєш: 2017-тий, Аргентина, ми разом з тобою на гору підіймались?!".

Війна взагалі дуже якісно відсікає усе цивільне лушпиння: майже одразу розумієш, хто перед тобою, наскільки цікава ця людина. У мене з'явилось багато нових друзів саме на війні. Але разом із тим, багато людей, яких я знав, розкрились із знаком "мінус". Війна стала лакмусовим папірцем у стосунках", – розповідає військкор.

Туристичні навички на фронті

Антон Шевельов багато років працював гірським гідом. Його навички та спорядження стали у пригоді під час бойових завдань. Перш за все – це адаптація до польових умов.

"Мені комфортно завжди і всюди. Дощ, холодно, жарко. Хоча ні – до спеки я ніяк не звикну. Але якщо холодно, то завжди можна вдягнутися.

У мене класний каримат, спальник, подушка надувна, і є навичка лягати спати, коли є можливість, а не коли ти цього хочеш. Наразі мені це дуже допомагає. Бо чимало хлопців скаржаться, що в окопі холодно чи незручно, або – болить спина. А я так більшу частину життя прожив, і мені ок", – каже він.

Мандрівник додає, що коли отримував речове забезпечення, то відмовився майже від усього, бо мав своє спорядження – легке, функціональне та компактне.

Подорожі теж змінились для Антона

Під час подорожей Антон був на відстані із сім'єю, тому навичка спілкуватися по відео та підтримувати один одного дистанційно теж стала у пригоді від початку вторгнення.

"Я міг поїхати у подорож на 4-5 місяців, тож моя сім'я звикла, що мене може довго не бути вдома. Але це також було доброю підготовкою для нинішнього періоду, бо для них нічого майже не змінилось.

Ми так само спілкуємось через WhatsApp: є зідзвон з дітьми, з дружиною. Вони для мене – теплий якір. Я знаю, що в мене є сім'я, що в них все добре, а я намагаюсь робити так, щоб їм було комфортно жити. Коли не має часу і можливості додзвонитися або ж коли поганий зв'язок, то пишемо один одному, підтримуємо і це дає мені внутрішній спокій", – розповідає фотограф.

Антон робить портрети військових

І ще одна гірська навичка – брати із собою на завдання енергетичну їжу.

"Я люблю і вмію готувати, але я вмію ще й їсти все. Вже знаю, що можна вийти на 4 години на завдання, а насправді воно триватиме усі 12. Тож у мене завжди є протеїновий батончик, шоколадочка в броніку, у якійсь кишеньці – цукерочка. Тому я підкріплююсь, а не фокусуюсь на очікуванні їжі", – зауважує Антон.

Він додає, що багато планів, які раніше були довгостроковими, нині просто на паузі. Прийманні до Перемоги.

"Я знаю, що все буде добре. Війна обов’язково закінчиться, просто ніхто не знає, коли. Я повернусь до подорожей, але поки не знаю, як швидко зможу це робити. Не впевнений, що буду готовий зразу комунікувати з людьми, везти, брати за них відповідальність. Зараз на мені дуже багато відповідальності, тож після перемоги захочеться трохи перепочити, провести час з сім'єю, поїхати разом з ними", – каже Антон.

Побут військових

А потім жартома зазначає, що після Перемоги першим ділом ляже спати.

"Хочеться спокійно засинати, знаючи, що вночі нічого не прилетить. Що можна буде висипатись, не ставити будильник та не писати відповідь командиру. Можна буде звільнитися з армії та проживати своє цивільне життя, яке поки поставили на паузу", – завершує він широкою посмішкою.

Вікторія Андрєєва, УП.Життя

Читайте також: Битва за Україну крізь покоління: історія сім'ї Мармусів, які майже століття борються за Незалежність