"Напевно, вони сказали щось таке, чого він не зміг пережити". Історія батька 10 дітей, якого знайшли повішеним після допиту окупантів

– Добрый день, а где ваш муж?

– В іншій кімнаті.

– Можно его с паспортом, с документами? Мы на улице ждем. Детей не выпускайте.

Людмила Колтунова переказує розмову з російськими окупантами у селі Василівка, що на Кінбурнському півострові Миколаївської області. Це було 22 липня 2022 року. Дітей вона таки вивела: "Ми їх не слухали, взяли паспорт Олександра і вийшли усі разом".

Після допиту окупантів її чоловік став мовчазним. А через два дні на світанку знайшли його тіло – Олександр повісився.

Історію сім’ї з Миколаївщини, де ростили 10 дітей, і втратили батька – читайте далі.

"Скільки б у нас дітей не було, я їм все буду віддавати"

Олександр народився у селі Василівка на Кінбурнському півострові. Його дитинство було непростим, розповідає дружина Людмила, яка знала Сашка з дитинства.

Батьки зловживали спиртним, а він уже від 10 років брав на себе відповідальність за молодших брата і сестру. У 2003 році батько Олександра вбив його матір, а потім і себе. Чоловік дуже важко переживав ті події.

Олександр Колтунов у 40-річному віці. Джерело: архів родини

Людмила і Олександр були сусідами. Усе дитинство разом грались. У юнацькому віці Сашко почав залицятися.

"Пам’ятаю, як він приносив мені тюльпани – великі оберемки. Залишав на порозі будинку. У нас із дитинства була тяга одне до одного. Ми ніби одне ціле були. Коли Саша служив в армії, писав мені листи. А як повернувся, ми одружилися. Мені було 17, а йому 20 років", – розповідає Людмила.

Після одруження молода сім’я завела власне господарство.

"Мама подарувала нам телицю. Почали й самі купувати корів, свиней, курей, качок. Я вдома була біля господарства, а він – рибалив, цим і заробляв", – каже жінка.

Олександр був віруючою людиною, хотів багато дітей.

"Він казав: "У мене дитинства не було, але скільки б у нас дітей не було, я їм все буду віддавати", – пригадує Людмила.

Родина Колтунових жила небагато, але дружньо. Свята зустрічали разом. Олександр любив робити подарунки рідним. На День святого Миколая, поки дружина і діти спали, під подушку кожному ховав якийсь сюрприз.

"Ми завжди дні народження святкували. Хрестини робили, багато людей запрошували, музику живу замовляли. Новий рік, Великдень, Різдво – завжди разом", – говорить Людмила.

Колтунові любили проводити час на природі, влітку – смажили шашлик, плавали на глісері, відпочивали біля моря у наметах. А взимку влаштовували квести.

"Ми купували цукерки. Саша по лісу бігав, розкладав цукерки, а потім ми брали дітей, ішли, й наче то зайчик їм поклав", – пригадує Людмила.

"Саша все життя присвятив дітям", – додає її брат Олексій. Каже, що Олександра пам’ятає дуже працьовитим.

"Тато був хорошим"

Людмила з дітьми на подвір’ї школи у 2023 році. Джерело: архів родини

Найстарший син Олександра й Людмили – військовий. Він потрапив у полон під час повномасштабної війни. Хлопець любив автотехніку й допомагав матері на кухні. Як і тато, цікавився риболовлею. В армію за контрактом пішов, щоби заробляти власні кошти, каже Людмила. Мав три роки бойового досвіду в АТО.

"Я його просила: "Не їдь, будь ласка, будь біля нас, тягнутися будемо, якось буде". Він дорослим себе відчув і поїхав служити в Очакові за контрактом. Коли почалася повномасштабна війна, опинився в оточенні", – розповідає Людмила.

Хлопець намагався хоч кілька разів на тиждень підтримувати зв’язок із рідними. Якось, пригадує мама, надіслав їй дві фотографії і написав: "Мамо, це на пам’ять".

"Кажу: "Яка пам’ять, сину? Твої фотографії мені приємно бачити". Дитина відчувала наче. 16 березня 2022 року в нас обірвався зв’язок. А через рік, 16 березня 2023 року, виставили відео, де він звертався до нас…" – розповідає жінка.

18-річний син Людмили і Олександра, Сергій, має інвалідність, нині із бабусею в окупованій Василівці. Виїхати через проблеми з ментальним здоров’ям не зміг… За Сергієм доглядає матір Людмили.

"Коли після загибелі Сашка ми з дітьми виїздили, я була у поганому стані… Мама Сергія біля себе залишила. Він має проблеми з розумовим розвитком. Він усе робить, допомагає, але ще любить гратись іграшками, як мала дитина", – розповідає Людмила.

Сину Юрію – 17 років. Він цікавиться технікою, мріє купити мотоцикл і навчитися на ньому їздити.

Діти Людмили та Олександра біля школи, осінь 2023 року. Джерело: архів родини

14-річна дочка Мар’яна любить пекти печиво і тортики. Ходить до школи, захоплюється орігамі, створенням картин із бісеру.

"Коли народилася Мар’яна, Саша працював у лісовому господарстві. Він тоді звільнився заради дитини – щоби бути вдома, допомагати мені з малечею. Ми все вдвох робили… Діти старші попідростали й теж допомагали. Все гуртом, усе встигали. У нас хата маленька була, не хороми, але все, що треба, – мали", – розповідає Людмила.

Сину Віталію зараз 12 років, він дуже любить навчатися. Цікавиться риболовлею, як і тато. Каже, що пам’ятає батька доброю людиною: "Тато був хорошим. Ми з ним ходили на риболовлю. Найкращий мій спогад із ним – це відпочинок на морі".

Десятирічна Анна любить складати пазли, мріє стати косметологинею.

Аліні – вісім років, вона любить вчити вірші та співати.

"Всі кажуть, що вона має бути актрисою, коли виросте", – говорить Людмила.

Шестирічна Сніжана дуже сором’язлива, пішла у перший клас в школі під Очаковом. Допомагає мамі вдома.

"Любить пилюку витирати, підлогу мити, любить прибирати", – розповідає Людмила.

"Мамо, я тебе так люблю", – постійно повторює чотирирічний син Богдан. Людмила каже, що малюк росте дуже активним, любить гратися з іншими.

Богдан Колтунов, Джерело: архів родини

Найменша донечка Сашка та Людмили, Вікторія, народилася 27 лютого 2022 року, на початку повномасштабної війни.

Найменша дочка Вікторія у 2023 році. Джерело: архів родини

"Вона зараз починає казати цікаві нові слова. Їй було лише п’ять місяців, як Саша пішов з життя. Я переконана, що він не міг нас залишити просто так – мене й десять дітей, яких він дуже любив", – ділиться Людмила.

"Він дуже був злий на росіян"

23 лютого 2022 року Людмила та Олександр не думали про війну. Вони не вірили у можливість повномасштабного вторгнення.

Вранці 24 лютого Олександр збирався на роботу на рибне підприємство – мав витягувати сітки, які розставив. Було чутно постріли. Він розбудив Людмилу.

"Я встала. З усіх сторін стріляє. Так і зрозуміла, що розпочалася війна. Кричу, плачу. Руки опустилися. Зателефонували матері, батько мене заспокоює, що це не війна, а навчання. Я кажу: "Ну, що ви мені розповідаєте, яке навчання, це війна почалася". Вони всі хвилювалися, щоб я не народила передчасно", – пригадує Людмила.

Вибухи лунали за межами Василівки. Родина Колтунових думала про евакуацію, втім Олександр все ж вирішив залишатися в селі до останнього.

"Він казав: "Тут я народився, тут мій пуп закопаний, тут я і помру". Думали залишимося, поки безпечно, а далі побачимо", – говорить Людмила.

27 лютого в неї почалися пологи. З Голої Пристані виїхала "швидка".

"Росіяни наступали на Херсонщину. Олександр вирішив везти мене машиною на зустріч медикам. Приїхали, "швидка" пробила колеса, викликали іншу. Повезли. Звісно, страшно, тому що літаки літали, бахкає з усіх сторін. У мене через усі ці нерви дуже важкі пологи були. Втратила багато крові. Але, слава Богу, все добре минуло", – пригадує Людмила.

У Василівку окупанти почали заїжджати від 28-го лютого, розповідає Людмила. Місцевим мешканцям не можна було виходити на вулицю.

Людмила пригадує, як окупанти побачили, що на вежі у лісовому господарстві висить відеокамера – вона раніше була призначена для спостережень за пожежами, утім останні роки не працювала. Росіяни, думаючи, що місцеві спостерігають за ними, почали її обстрілювати.

"Інтернет-вишки теж розстрілювали. На машинах колеса прострілювали, щоб ніхто не виїжджав. Коли після смерті Саші ми виїжджали, я бачила їх у лісі. Слава Богу, що нас спас, що росіяни нас не зупинили, не вбили", – каже Людмила.

Іноді окупанти приходили до домівок місцевих і забирали чоловіків на розмови. Про що спілкувалися – Людмила не знає.

Вона навмисне вивішувала на подвір’ї багато дитячих речей, аби окупанти розуміли – тут живуть діти.

22 липня 2022 року російські військові прийшли до оселі Колтунових.

"Вони не кричали, були озброєні, але зброєю нам не погрожували", – розказує жінка і переповідає діалог з окупантами.

– Заходьте, але у мене діти. Повна хата дітей.

– Добрый день, а где ваш муж?

– В іншій кімнаті.

– Можно его с паспортом, с документами? Мы на улице его ждем. Детей не выпускайте.

"Ми їх не слухали, взяли паспорт Олександра і вийшли усі, з дітьми", – пригадує Людмила.

– Заведите детей в дом.

– Я не буду заводити дітей. Відпустіть мого чоловіка. Що він зробив, що ви прийшли до нього?

– Мы знаем, что его брат воюет, и сын ваш пропал без вести. Вынесите футболку.

"Я нічого не можу зрозуміти: яку футболку? Навіщо? Він одягнений. Зав’язували йому очі – це вже чоловік потім розказував. Завели машину, вивезли, в яму кинули, а потім з ями дістали та розпитали. Олександр нічого нам не розповідав, про що вони говорили. Він сказав, що все добре", – пригадує дружина і додає, що дуже хвилювалася, аби чоловік не накинувся на окупантів: "Він був проти росіян, злий був на них. Я так боялася, щоб, коли вони зайшли, він гірше не зробив".

Олександр Колтунов у довоєнний період. Джерело: архів родини

Олександра забрали вранці, а ввечері відпустили.

"Батько мій забирав його на трасі у Херсонській області, він йшов пішки. Я пішов до родини з’ясувати, чи не били його. Він мені нічого не розповів, був трохи переляканий. Вони його возили в село Рибальче, там був такий пункт, куди вони людей звозили", – розповідає брат Людмили Олексій.

Людмила пригадує – коли чоловіка повернули додому, він сказав, що дуже хоче поїсти та прийняти душ. Був того вечора лагідним до дітей, багато бавився з ними.

На другий день настрій Сашка був пригніченим. Він став мовчазним, каже Людмила, постійно про щось думав.

"Перестав з нами розмовляти. Ми його питаємо, він відповість одне слово і все. Я до нього говорю, а він літає десь у думках. Мало тоді нам допомагав, був повністю в своїх думках", – пригадує дружина.

Наступного дня вранці Олександра знайшли мертвим. Він вчинив самогубство у власному дворі.

Родина Колтунових взимку 2022 року. Джерело: архів родини

Людмила губиться у здогадах, що могли окупанти сказати її чоловікові. Вона каже, відколи його брат воював, а син зник безвісти, Сашко дуже хвилювався за рідних людей. Схуд, іноді рвався на фронт.

"Якийсь страх у нього був. Старший син – військовий, він дуже переживав за нього", – розповідає брат Людмили, Олексій.

Він зі своєю родиною також був в окупації на Кінбурнській косі і часто навідувався до Колтунових.

"Напевно, вони йому сказали щось таке, чого не зміг пережити, – говорить Людмила. – Мій тато поїхав тоді під обстрілами, купив труну, ми поховали Сашу в селі. Росіяни не не перешкоджали".

"Я буду щаслива, якщо в дітей усе буде добре"

"Олександр був рибалкою, з яким ми співпрацювали. Багатодітна родина, він батько, який дуже старався. Жили вони не багато, кінці з кінцями зводили. Він був працьовитий. Після його загибелі я пропонував Людмилі виїхати до Чехії, ми багато людей туди вивозили. Але вона не захотіла, бо син у полоні, а рідні в окупації", – розповідає Євген Полтавчук, у рибоприймальному комплексі якого працював Олександр.

Людмила Колтунова, осінь 2022 року. Джерело: Facebook-сторінка Людмили

Із окупації Людмила виїхала в серпні 2022 року. Евакуюватися їй та дітям разом з іншими жителями допомагали українські захисники.

"Зараз зі мною вісім наших із Олександром дітей… Через те, що родичі в окупації, а син у полоні, я боюся зайве слово сказати, щоби не нашкодити", – мовить матір.

Родина Колтунових після переїзду в Очаківський район, вересень 2023, Джерело: архів родини

Від загибелі Олександра минуло більше року. Людмила з дітьми живе у селі неподалік Очакова.

"Зараз у мене сенс життя – діти. У перші місяці, коли не стало Олександра, мене підтримав молодший брат. Середній допомагав із виїздом. Дякую їм, бо у мене від ранку до вечора у Василівці життя минало на кладовищі", – пригадує Людмила.

Людмила каже, що мріє допомогти дітям реалізуватися. Хоче, аби вони мали освіту.

Нині вона будує стосунки з новим чоловіком, береже пам’ять про Олександра, батька своїх 10-ти дітей. Мріє дочекатися старшого сина з полону. Документи на його обмін, розповідає, вже подали.

"На щастя, нам в Очаківському районі дали безплатно пожити у людей. Дають гуманітарну допомогу, держава платить гроші за категорією "малозабезпеченості". На вісім дітей дали три тисячі пенсії і є гроші, як внутрішньо переміщеним особам. Та коштів не вистачає. Важко. Дуже важко. Зараз такий час… Тягнемося, а що робити? Я буду щаслива, якщо в дітей усе буде добре. Скоріше перемоги – оце моє майбутнє: будемо жити десь тут, а додому будемо їздити до бабусі у гості, заберемо сина, будемо всією родиною разом", – говорить Людмила Колтунова.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для. Аби повідомити дані про втрати України – заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Юлія Голокоз, спеціально для УП. Життя