"Напевно, вони сказали щось таке, чого він не зміг пережити". Історія батька 10 дітей, якого знайшли повішеним після допиту окупантів

Напевно, вони сказали щось таке, чого він не зміг пережити. Історія батька 10 дітей, якого знайшли повішеним після допиту окупантів

Добрый день, а где ваш муж?

В іншій кімнаті.

Можно его с паспортом, с документами? Мы на улице ждем. Детей не выпускайте.

Людмила Колтунова переказує розмову з російськими окупантами у селі Василівка, що на Кінбурнському півострові Миколаївської області. Це було 22 липня 2022 року. Дітей вона таки вивела: "Ми їх не слухали, взяли паспорт Олександра і вийшли усі разом".

Після допиту окупантів її чоловік став мовчазним. А через два дні на світанку знайшли його тіло – Олександр повісився.

ВІДЕО ДНЯ

Історію сім’ї з Миколаївщини, де ростили 10 дітей, і втратили батька – читайте далі.

"Скільки б у нас дітей не було, я їм все буду віддавати"

Олександр народився у селі Василівка на Кінбурнському півострові. Його дитинство було непростим, розповідає дружина Людмила, яка знала Сашка з дитинства.

Батьки зловживали спиртним, а він уже від 10 років брав на себе відповідальність за молодших брата і сестру. У 2003 році батько Олександра вбив його матір, а потім і себе. Чоловік дуже важко переживав ті події.

Олександр Колтунов у 40-річному віці. Джерело: архів родини

Людмила і Олександр були сусідами. Усе дитинство разом грались. У юнацькому віці Сашко почав залицятися.

"Пам’ятаю, як він приносив мені тюльпани – великі оберемки. Залишав на порозі будинку. У нас із дитинства була тяга одне до одного. Ми ніби одне ціле були. Коли Саша служив в армії, писав мені листи. А як повернувся, ми одружилися. Мені було 17, а йому 20 років", – розповідає Людмила.

Після одруження молода сім’я завела власне господарство.

"Мама подарувала нам телицю. Почали й самі купувати корів, свиней, курей, качок. Я вдома була біля господарства, а він – рибалив, цим і заробляв", – каже жінка.

Олександр був віруючою людиною, хотів багато дітей.

"Він казав: "У мене дитинства не було, але скільки б у нас дітей не було, я їм все буду віддавати", – пригадує Людмила.

Родина Колтунових жила небагато, але дружньо. Свята зустрічали разом. Олександр любив робити подарунки рідним. На День святого Миколая, поки дружина і діти спали, під подушку кожному ховав якийсь сюрприз.

"Ми завжди дні народження святкували. Хрестини робили, багато людей запрошували, музику живу замовляли. Новий рік, Великдень, Різдво – завжди разом", – говорить Людмила.

Колтунові любили проводити час на природі, влітку – смажили шашлик, плавали на глісері, відпочивали біля моря у наметах. А взимку влаштовували квести.

"Ми купували цукерки. Саша по лісу бігав, розкладав цукерки, а потім ми брали дітей, ішли, й наче то зайчик їм поклав", – пригадує Людмила.

"Саша все життя присвятив дітям", – додає її брат Олексій. Каже, що Олександра пам’ятає дуже працьовитим.

"Тато був хорошим"

Людмила з дітьми на подвір’ї школи у 2023 році. Джерело: архів родини

Найстарший син Олександра й Людмили – військовий. Він потрапив у полон під час повномасштабної війни. Хлопець любив автотехніку й допомагав матері на кухні. Як і тато, цікавився риболовлею. В армію за контрактом пішов, щоби заробляти власні кошти, каже Людмила. Мав три роки бойового досвіду в АТО.

"Я його просила: "Не їдь, будь ласка, будь біля нас, тягнутися будемо, якось буде". Він дорослим себе відчув і поїхав служити в Очакові за контрактом. Коли почалася повномасштабна війна, опинився в оточенні", – розповідає Людмила.

Хлопець намагався хоч кілька разів на тиждень підтримувати зв’язок із рідними. Якось, пригадує мама, надіслав їй дві фотографії і написав: "Мамо, це на пам’ять".

"Кажу: "Яка пам’ять, сину? Твої фотографії мені приємно бачити". Дитина відчувала наче. 16 березня 2022 року в нас обірвався зв’язок. А через рік, 16 березня 2023 року, виставили відео, де він звертався до нас…" – розповідає жінка.

18-річний син Людмили і Олександра, Сергій, має інвалідність, нині із бабусею в окупованій Василівці. Виїхати через проблеми з ментальним здоров’ям не зміг… За Сергієм доглядає матір Людмили.

"Коли після загибелі Сашка ми з дітьми виїздили, я була у поганому стані… Мама Сергія біля себе залишила. Він має проблеми з розумовим розвитком. Він усе робить, допомагає, але ще любить гратись іграшками, як мала дитина", – розповідає Людмила.

Сину Юрію – 17 років. Він цікавиться технікою, мріє купити мотоцикл і навчитися на ньому їздити.

Діти Людмили та Олександра біля школи, осінь 2023 року. Джерело: архів родини

14-річна дочка Мар’яна любить пекти печиво і тортики. Ходить до школи, захоплюється орігамі, створенням картин із бісеру.

"Коли народилася Мар’яна, Саша працював у лісовому господарстві. Він тоді звільнився заради дитини – щоби бути вдома, допомагати мені з малечею. Ми все вдвох робили… Діти старші попідростали й теж допомагали. Все гуртом, усе встигали. У нас хата маленька була, не хороми, але все, що треба, – мали", – розповідає Людмила.

Сину Віталію зараз 12 років, він дуже любить навчатися. Цікавиться риболовлею, як і тато. Каже, що пам’ятає батька доброю людиною: "Тато був хорошим. Ми з ним ходили на риболовлю. Найкращий мій спогад із ним – це відпочинок на морі".

Десятирічна Анна любить складати пазли, мріє стати косметологинею.

Аліні – вісім років, вона любить вчити вірші та співати.

"Всі кажуть, що вона має бути актрисою, коли виросте", – говорить Людмила.

Шестирічна Сніжана дуже сором’язлива, пішла у перший клас в школі під Очаковом. Допомагає мамі вдома.

"Любить пилюку витирати, підлогу мити, любить прибирати", – розповідає Людмила.

"Мамо, я тебе так люблю", – постійно повторює чотирирічний син Богдан. Людмила каже, що малюк росте дуже активним, любить гратися з іншими.

Богдан Колтунов, Джерело: архів родини

Найменша донечка Сашка та Людмили, Вікторія, народилася 27 лютого 2022 року, на початку повномасштабної війни.

Найменша дочка Вікторія у 2023 році. Джерело: архів родини

"Вона зараз починає казати цікаві нові слова. Їй було лише п’ять місяців, як Саша пішов з життя. Я переконана, що він не міг нас залишити просто так – мене й десять дітей, яких він дуже любив", – ділиться Людмила.

"Він дуже був злий на росіян"

23 лютого 2022 року Людмила та Олександр не думали про війну. Вони не вірили у можливість повномасштабного вторгнення.

Вранці 24 лютого Олександр збирався на роботу на рибне підприємство – мав витягувати сітки, які розставив. Було чутно постріли. Він розбудив Людмилу.

"Я встала. З усіх сторін стріляє. Так і зрозуміла, що розпочалася війна. Кричу, плачу. Руки опустилися. Зателефонували матері, батько мене заспокоює, що це не війна, а навчання. Я кажу: "Ну, що ви мені розповідаєте, яке навчання, це війна почалася". Вони всі хвилювалися, щоб я не народила передчасно", – пригадує Людмила.

Вибухи лунали за межами Василівки. Родина Колтунових думала про евакуацію, втім Олександр все ж вирішив залишатися в селі до останнього.

"Він казав: "Тут я народився, тут мій пуп закопаний, тут я і помру". Думали залишимося, поки безпечно, а далі побачимо", – говорить Людмила.

27 лютого в неї почалися пологи. З Голої Пристані виїхала "швидка".

"Росіяни наступали на Херсонщину. Олександр вирішив везти мене машиною на зустріч медикам. Приїхали, "швидка" пробила колеса, викликали іншу. Повезли. Звісно, страшно, тому що літаки літали, бахкає з усіх сторін. У мене через усі ці нерви дуже важкі пологи були. Втратила багато крові. Але, слава Богу, все добре минуло", – пригадує Людмила.

У Василівку окупанти почали заїжджати від 28-го лютого, розповідає Людмила. Місцевим мешканцям не можна було виходити на вулицю.

Людмила пригадує, як окупанти побачили, що на вежі у лісовому господарстві висить відеокамера – вона раніше була призначена для спостережень за пожежами, утім останні роки не працювала. Росіяни, думаючи, що місцеві спостерігають за ними, почали її обстрілювати.

"Інтернет-вишки теж розстрілювали. На машинах колеса прострілювали, щоб ніхто не виїжджав. Коли після смерті Саші ми виїжджали, я бачила їх у лісі. Слава Богу, що нас спас, що росіяни нас не зупинили, не вбили", – каже Людмила.

Іноді окупанти приходили до домівок місцевих і забирали чоловіків на розмови. Про що спілкувалися – Людмила не знає.

Вона навмисне вивішувала на подвір’ї багато дитячих речей, аби окупанти розуміли – тут живуть діти.

22 липня 2022 року російські військові прийшли до оселі Колтунових.

"Вони не кричали, були озброєні, але зброєю нам не погрожували", – розказує жінка і переповідає діалог з окупантами.

Заходьте, але у мене діти. Повна хата дітей.

Добрый день, а где ваш муж?

В іншій кімнаті.

Можно его с паспортом, с документами? Мы на улице его ждем. Детей не выпускайте.

"Ми їх не слухали, взяли паспорт Олександра і вийшли усі, з дітьми", – пригадує Людмила.

Заведите детей в дом.

Я не буду заводити дітей. Відпустіть мого чоловіка. Що він зробив, що ви прийшли до нього?

Мы знаем, что его брат воюет, и сын ваш пропал без вести. Вынесите футболку.

"Я нічого не можу зрозуміти: яку футболку? Навіщо? Він одягнений. Зав’язували йому очі – це вже чоловік потім розказував. Завели машину, вивезли, в яму кинули, а потім з ями дістали та розпитали. Олександр нічого нам не розповідав, про що вони говорили. Він сказав, що все добре", – пригадує дружина і додає, що дуже хвилювалася, аби чоловік не накинувся на окупантів: "Він був проти росіян, злий був на них. Я так боялася, щоб, коли вони зайшли, він гірше не зробив".

Олександр Колтунов у довоєнний період. Джерело: архів родини

Олександра забрали вранці, а ввечері відпустили.

"Батько мій забирав його на трасі у Херсонській області, він йшов пішки. Я пішов до родини з’ясувати, чи не били його. Він мені нічого не розповів, був трохи переляканий. Вони його возили в село Рибальче, там був такий пункт, куди вони людей звозили", – розповідає брат Людмили Олексій.

Людмила пригадує – коли чоловіка повернули додому, він сказав, що дуже хоче поїсти та прийняти душ. Був того вечора лагідним до дітей, багато бавився з ними.

На другий день настрій Сашка був пригніченим. Він став мовчазним, каже Людмила, постійно про щось думав.

"Перестав з нами розмовляти. Ми його питаємо, він відповість одне слово і все. Я до нього говорю, а він літає десь у думках. Мало тоді нам допомагав, був повністю в своїх думках", – пригадує дружина.

Наступного дня вранці Олександра знайшли мертвим. Він вчинив самогубство у власному дворі.

Родина Колтунових взимку 2022 року. Джерело: архів родини

Людмила губиться у здогадах, що могли окупанти сказати її чоловікові. Вона каже, відколи його брат воював, а син зник безвісти, Сашко дуже хвилювався за рідних людей. Схуд, іноді рвався на фронт.

"Якийсь страх у нього був. Старший син – військовий, він дуже переживав за нього", – розповідає брат Людмили, Олексій.

Він зі своєю родиною також був в окупації на Кінбурнській косі і часто навідувався до Колтунових.

"Напевно, вони йому сказали щось таке, чого не зміг пережити, – говорить Людмила. – Мій тато поїхав тоді під обстрілами, купив труну, ми поховали Сашу в селі. Росіяни не не перешкоджали".

"Я буду щаслива, якщо в дітей усе буде добре"

"Олександр був рибалкою, з яким ми співпрацювали. Багатодітна родина, він батько, який дуже старався. Жили вони не багато, кінці з кінцями зводили. Він був працьовитий. Після його загибелі я пропонував Людмилі виїхати до Чехії, ми багато людей туди вивозили. Але вона не захотіла, бо син у полоні, а рідні в окупації", – розповідає Євген Полтавчук, у рибоприймальному комплексі якого працював Олександр.

Людмила Колтунова, осінь 2022 року. Джерело: Facebook-сторінка Людмили

Із окупації Людмила виїхала в серпні 2022 року. Евакуюватися їй та дітям разом з іншими жителями допомагали українські захисники.

"Зараз зі мною вісім наших із Олександром дітей… Через те, що родичі в окупації, а син у полоні, я боюся зайве слово сказати, щоби не нашкодити", – мовить матір.

Родина Колтунових після переїзду в Очаківський район, вересень 2023, Джерело: архів родини

Від загибелі Олександра минуло більше року. Людмила з дітьми живе у селі неподалік Очакова.

"Зараз у мене сенс життя – діти. У перші місяці, коли не стало Олександра, мене підтримав молодший брат. Середній допомагав із виїздом. Дякую їм, бо у мене від ранку до вечора у Василівці життя минало на кладовищі", – пригадує Людмила.

Людмила каже, що мріє допомогти дітям реалізуватися. Хоче, аби вони мали освіту.

Нині вона будує стосунки з новим чоловіком, береже пам’ять про Олександра, батька своїх 10-ти дітей. Мріє дочекатися старшого сина з полону. Документи на його обмін, розповідає, вже подали.

"На щастя, нам в Очаківському районі дали безплатно пожити у людей. Дають гуманітарну допомогу, держава платить гроші за категорією "малозабезпеченості". На вісім дітей дали три тисячі пенсії і є гроші, як внутрішньо переміщеним особам. Та коштів не вистачає. Важко. Дуже важко. Зараз такий час… Тягнемося, а що робити? Я буду щаслива, якщо в дітей усе буде добре. Скоріше перемоги – оце моє майбутнє: будемо жити десь тут, а додому будемо їздити до бабусі у гості, заберемо сина, будемо всією родиною разом", – говорить Людмила Колтунова.

Текст підготований платформою пам'яті Меморіал, яка розповідає історії вбитих Росією цивільних та загиблих українських військових, спеціально для. Аби повідомити дані про втрати України заповнюйте форми: для загиблих військових та цивільних жертв.

Юлія Голокоз, спеціально для УП. Життя

Реклама:

Головне сьогодні