"Ми падали на бетонну підлогу головою і спиною": історія виживання і порятунку 17-річного напівсироти з Маріуполя

Ми падали на бетонну підлогу головою і спиною: історія виживання і порятунку 17-річного напівсироти з Маріуполя

Коли Михайло Шумко 27 липня 2023 року в одній футболці, шортах і кросівках вийшов з потягу на київському вокзалі, всі застигли. За віком дитина – але на вигляд це був дорослий чоловік. Високий, широкоплечий. З важким поглядом людини, яка багато пережила.

Дитина – розгублена, згорьована – лишилася там, в Маріуполі, де він, по суті, 17-річний сирота, виживав як міг. Голодував, шукав їжу, ховався від вибухів, був поранений, відлежувався після тортур у підвалах за те, що "топив" за Україну і побив колаборанта, тікав з дитбудинку у Росії до окупованого Маріуполя, тільки б це була рідна земля.

Зусиллями Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, "Української мережі за права дитини" та волонтерів хлопець нарешті повернувся додому, подолавши шлях через кілька країн. Розповідаємо неймовірну історію Михайла Шумка.

Імена героїв змінені з міркувань безпеки.

Ілюстративне зображення. Фото: NewAfrica/Depositphotos

9-річного Михайлика опікунка повернула у дитбудинок: "Не підійшов"

Мама виховувала хлопчика сама. 2013 року її позбавили батьківських прав, відправивши 7-річного Михайлика до дитбудинку.

ВІДЕО ДНЯ

У кінці тижня діти скидали брудний одяг на купу, його забирали у пралку, а коли повертали назад, ніхто не рахувався – твоє-своє… Що перше ухопиш, те й носитимеш. Навіть у цій, побутовій дрібниці, дітям нагадували: в тебе нема нічого свого, все "загальне". Сирота! Тому, коли бабуся принесла Михайлику в дитбудинок бампи, футбольне взуття без шипів, він засміявся від радощів. Нарешті його перша власна річ!

А коли його вперше взяли під опіку, з собою у нову сім’ю хлопчик узяв бампи. Приніс їх у школу – саме почався новий навчальний рік. Та незчувся, як трійко однокласників, вирішивши поглузувати з новенького, викинули його скарб у смітник.

Кров вдарила Михайлику в обличчя. Його бампи! На які так довго збирала гроші з мізерної пенсії бабуся! Зі сліпою люттю хлопець став захищати і себе, і бабусю, і бампи, і все своє згорьоване дитинство.

– Я пішов, одному втащив, другому втащив, – розповідає Михайло. – Прибігли їхні батьки, збіглися майже всі вчителі, директор… Ну, а що я? Стояв, усіх матюкав, і мене вигнали зі школи на другий же день…

Жінка, що брала Мишка під опіку, швидко розгубила свій запал. Дитбудинківці з картинок, рекламних плакатів і фільмів – причесані, із жалісними очима і сумирними позами зовсім не були схожі на реальних дітей-сиріт чи напівсиріт. З їхнім болем, відчаєм, жорстокістю від безвиході і невмінням себе відстоювати "в гуманний спосіб". Кулаки – було їхнє перше знаряддя поновлення справедливості.

Потрібен був час, щоб Мишко, потрапивши в нову родину, пристосувався, відігрівся, змінився. Та опікунка "тітка Анна" чекати не стала. І повернула 9-річного хлопця в дитбудинок. "Не підійшов".

Відтоді він змінив ще двох опікунів. Жив у них по 2-3 роки. А в 2021 році написав відмову від перебування у чергових батьків-вихователів ДБСТ. І вступив до Маріупольського вищого металургійного училища, де отримав гуртожиток і повне державне забезпечення.

У тому ж гуртожитку Михайло за місяць до свого 16-ліття і зустрів війну. Кілька таких самих дітей, позбавлених батьківського піклування, зібрались гуртом і слухали вибухи. Блукали містом, не вірячи, що це справді війна.

– Щойно почалася війна, нас обіцяли вивезти на захід країни. Але грубо набрехали. Говорили: "Потерпіть ще пару днів, вас вивезуть". І справді вивезли... але в Росію, – розповідає Михайло.

Тож коли стало зовсім гаряче, він, оцінивши ситуацію, сказав друзям: "Пацани, вам тут буде невесело". І – рушив додому.

"Волонтери з "Єдиної росії" на наші питання: "Куди ми їдемо?", не відповідали"

У Маріуполі хлопець був правокористувачем двокімнатної квартири. Там і вирішив перечекати. Про те, що його хтось вивезе з "Маріка", і не мріяв. Мама, яка була позбавлена батьківських прав, на його прохання прийшла раз додому, приготувала синові їсти. Та потім знов кудись щезла. "Бо їй було все фіолетово", – з прикрістю каже Мишко.

Він виживав, як міг. Вибухи, зруйновані будинки, смерті, тіла загиблих на вулицях, пошуки їжі стали для нього повсякденністю.

Одного разу він попав під обстріл і отримав осколкове поранення. Якусь допомогу в місті, де щодня гинули тисячі людей, було й годі шукати. Загоїлось… А наприкінці березня в двері його квартири постукали. "Ти Шумко?" – "Ну, я". Перевірили документи і сказали: "Збирайся, поїхали".

Непрохані гості були в чорному одязі без шевронів. Посадили хлопця в бус, повідомили, що везуть у Росію, та спочатку запроторили до фільтраційного центру в смт Нікольське Донецької області, яке на початку березня 2022 року перейшло під контроль так званої "ДНР".

– Що запитували під час фільтрації? Чи є знайомі серед військових українців, чи були українці в Маріуполі? Позиції, прізвища, точне розташування чогось. Телефон теж перевіряли, але нічого не знайшли – ані фото, ані відео: я приховав, – розповідає хлопець.

Після фільтрації автобус вивіз людей до Казані. За словами Михайла, їх супроводжували волонтери від "Єдиної росії". На питання: "Чого ми їдемо?", "Куди ми їдемо?", не відповідали.

– Зате старшим дітям, що були без батьків, ці волонтери відразу стали мозок промивати, щоб ті оформлювали російські паспорти, – згадує Михайло. – Типу щойно отримаєте російський паспорт, і "вам десятка на рахунок капне". Ну і деякі наші дурні купилися. Тільки приїхали і стали оформлювати. Мені теж говорили: "Давай, роби!". Але я не захотів.

Дітей постійно перекидали з місця на місце. Михайла на початку квітня 2022-го влаштували до дитбудинку, а потім в одну прийомну родину в Казані у червні 2022 року. Та пробув він там всього 11 днів.

– У дитбудинку я був єдиний українець. Їхні діти почали мене підбурювати, типу я х…хол. А у мене був з собою шеврон "Азова". У фільтраційному таборі його не змогли знайти. А діти знайшли, відібрали, і тупо його спалили.

Я одному втащив, потім ще одному. Всі їхні телефони розбив просто об колінку. Прибігли дорослі. Я їм доказав, що вони мене спровокували. І мені за це нічого не було, – додає хлопець.

Михайло також вчився в Казані у коледжі на програміста.

– Але мене звідти вигнали. Відсторонили від навчання, я рахувався фактично, але не ходив. Росіяни з мене стібались. У нас була математика, і мене викликали до дошки. А я відповідав українською. Тобто міг сказати і російською, але навмисно говорив українською. Всі почали очі закочувати, щось там на мене пищати… Викладачка була у шоці.

Після цього мене на математику перестали пускати. А на решту уроків я ходив. На "Історії росії" доводив, що Крим український досі. Безуспішно! З мене сміялися. Не хотіли дружити. Бо я, коли якась несправедливість, зразу бив. І весь часдумав, як повернутись в Україну. І придумав, – каже хлопець.

Михайло дізнався, що його тітка по маминій лінії жила в Тамбові: чи то теж була вивезена до Росії, чи то сама туди поїхала, хлопець напевне не знав. Він їй зателефонував з проханням оформити на нього тимчасову опіку і завезти назад до Маріуполя.

Місто лежало в руїнах, та йому було все одно. Там друзі, знайомі. Рідна земля! Тітка сказала, що своїм коштом нікуди не поїде, і Михайло сплатив їй дорогу зі своєї стипендії і заробітків в інтернеті. Навіть таксі з Таганрога до Маріуполя замовив.

Тітка отримала в Росії тимчасову опіку на хлопця. У липні 2022 року вони пройшли всі блокпости. Та щойно дісталися українського Маріуполя, хлопець пішов в окупаційну службу у справах дітей і… попросив, щоб опіку зняли. Мовляв, його старе училище в Маріуполі, де він учився до 24 лютого 2022 року, розбомбили, і він хоче вступати до нового.

Тітка не хотіла віддавати документи. Та зрештою віддала. У вересні 2022 року опіку припинили. Це була свобода! Відносна. Місто лишалося під окупацією. А в новому училищі, де Михайло почав учитися в листопаді 2022 року, пильнували, щоб ніхто з дітей не пропагував Україну.

"Двох учнів навіть з цієї причини виключили", – каже Михайло.

"Один там, в Росії, навіть пішов на контракт. Таке не прощається"

Нас директриса здавала, – згадує хлопець. – Сама вона з Маріуполя. Їй не подобалося, що ми часто "топили" за Україну, і вона телефонувала майорші одній, теж місцевій. І та приїжджала зі своїми поліцаями і белькотіла, що ми дуже погані в душі. Що треба топити за Росію. Ми пропускали це повз вуха. А одного разу все-таки загриміли у відділок, коли з двома хлопцями побили одного колаборанта, який "ліг" під росіян.

Після допиту кидали на нульовий поверх, де в темряві били палицями, які були обмотані пластиковими пляшками. Могли посадити на стілець, зв’язати руки і вибити задні ніжки стільця. Тоді ми падали на бетонну підлогу, вдаряючись головою та спиною.

Хлопцям не давали ні їсти, ні пити, не дозволяли піти в туалет. Катували свої ж, українці.

– Прізвиськ своїх не називали. Тільки "Эй, слышь!"… І хоч вони були в масках, у військовій формі, ми розуміли, що це були наші, тільки "перевзуті". Дикція, мова, у в Маріуполі є акцент свій. Район один в місті конкретно називали так само, як називають його місцеві.

Нас забирали у буцегарню тричі. Потім випускали. Лякали, що спочатку посадять на "малолєтку", а потім запроторять на 15 років за наші "художества". Стало зрозуміло, що тут жити не можна. Моя квартира постраждала від вибухів. І я жив в гуртожитку від свого нового училища або в когось з друзів. Тож почав шукати вихід.

Михайло зв’язувався з волонтерами. Весь час перебував на зв’язку зі своїм другом 17-річним Андрієм, теж по суті сиротою, який втік із Маріуполя, де навчався, в Донецьк, а звідти росіяни примусово перемістили його до Шахтарська Донецької області. З допомогою волонтерів, державних і громадських організацій Андрій зрештою потрапив на підконтрольну уряду України територію. І став витягати друга.

У червні українська сторона почала підготовку до переправляння Михайла на підконтрольну територію. Як на гріх, виникла загроза зриву спецоперації: в липні в Маріуполі його збив автомобіль. Отримав забиття лівої ноги, на яку наклали гіпс, але ані тріщини, ані переламу не було. Боліло, та вже 21 липня зняв самотужки гіпс і вийшов з гуртожитку. Доїхав до вокзалу, сів на автобус, що їхав в іншу країну. І вирушив у дальню дорогу, яка проходила через кілька країн.

Коли за шість днів він опинився в Україні, насамперед написав своїм друзям в Маріуполь. За словами Михайла, після того, як двох хлопців застрелили в Бердянську, в Маріуполі підлітків стали перевіряти ще більше. Михайло хотів би, щоб його друзі всі переїхали на територію вільної України, та розумів, що це неможливо.

– Їхні бабусі й дідусі-опікуни не дадуть їм дозвіл на виїзд. Вони чи не всі за рашку, їм всім промили мозок. А хлопці дуже хочуть виїхати, та через опікунів не можуть… Але є такі ненормальні діти, яких повивозили до рашки, і вони там повністю за росію. Виставляють у Facebook надпис типу "Мариуполь – Россия". Один там навіть пішов на контракт. Таке не прощається, – каже хлопець.

Зараз Михайло навчається в одному з Київських училищ. Живе в гуртожитку. З ним працює психолог. Хлопцю відновили всі документи.

Супровід триватиме місяці, якщо не більше. Команда проєкту "Шлях додому", яка організувала порятунок Михайла, намагається разом з партнерами зробити все, щоб змінити ставлення юнака до життя, навчити довіряти людям, які йому допомагають. На жаль, 17 років, що в Михайла за плечима, були досвідом розчарувань і жорстоких випробувань, тому процес іде дуже важко.

– На рівному місці, тільки через те, що ми забрали Михайла з Маріуполя, довіра не виникає. Потрібен час, – говорить Наталія Ємець, начальник відділу у справах депортованих департаменту кризового реагування Мінреінтеграції. – Дитині потрібна особлива увага, всебічна психосоціальна підтримка. Настільки глибока травма, завдана їй як війною, так і попереднім життям. І таких дітей повертатиметься дедалі більше. Випадок Михайла потребує залучення і державних структур, і громадських організацій – всіх, хто може допомогти. Адже юнак у новому для нього місті й нікого з рідних поруч. Ми намагаємося зробити для Михайла те, чого він потребує реально, аби відчув: він – ВДОМА".

***

Матеріал підготовлено у межах проєкту "Шлях додому", спрямованого на пошук і повернення дітей, переміщених в РФ або на тимчасово непідконтрольні уряду України території. Проєкт реалізує "Українська мережа за права дитини" в партнерстві з Міжнародною гуманітарною організацією Save the Children in Ukraine.

Також партнерами Мережі у проєкті є Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, Благодійний фонд EDUKIDS, Медійна ініціатива за права людини. Матеріали, розроблені в межах проєкту, не обов'язково відображають офіційну позицію Save the Children.

Костянтин Катишев, спеціально для УП. Життя

Реклама:

Головне сьогодні