"Українці – дивовижні люди. Ніде не зустрічав подібного". Історії волонтерів-іноземців, які допомагають відбудовувати Україну

Коли навесні 2022 року, одразу після деокупації Київщини, українські громадські діячі Віктор Андрусів та Ростислав Смірнов кинули клич у соцмережах зібратися й почати відбудову зруйнованих передмість Києва, вони й гадки не мали, яку потужну хвилю здіймають.

Буквально за першу добу надійшло 10 тисяч заявок від людей, готових безоплатно допомагати землякам у відновленні їхнього житла та інфраструктури населених пунктів. Згодом цей рух дістав назву добровольчий будівельний батальйон "Добробат", який вже працює в семи областях України й налічує понад 50 тисяч волонтерів.

І сотні з них – це жителі інших країн, люди які у перші, найстрашніші дні російської навали відчули нездоланний потяг прийти на допомогу знекровленій та знедоленій Україні. Різні люди, різні долі, різні історії. Ось кілька з них.

Історія перша. Американська українка

Коли востаннє перед російським вторгненням жителька Нью-Йорка Катерина Павлевич приїжджала до України, у повітрі вже вирувало відчуття чогось фатального й неминучого, ніби й справді насувається велика війна.

Її чоловік навіть наполягав взяти із собою про всяк випадок якомога більше готівки, аби було чим розплачуватися, якщо почнуться бойові дії. Вона тоді лише посміялася, та після повернення до США почала ще більш ретельно стежити за подіями довкола України, до останнього не вірячи у можливість повномасштабного вторгнення. Це було у січні 2022 року, а вже у лютому на Україну посипалися ворожі бомби та снаряди.

Волонтерка Катерина Павлевич

"24 лютого 2022 року мій чоловік, Адам, почув промову Путіна, якого я через відразу сама ніколи не слухала і не слухаю, і повідомив мені, що росія пішла війною на Україну. На той час в моєму розумінні російською військовою операцією мало стати відновлення боїв на Донбасі, тому я навіть трохи накричала на чоловіка, аби він не здіймав паніку", – згадує Катерина.

Однак масштаби російської навали стали зрозумілі вже в перші години. Катерина почала дзвонити друзям та родичам в Україну. Деякі з них тільки від неї дізналися про російську атаку, але більшість підтвердила моторошний факт: Росія пішла війною на Україну. Вже за лічені хвилини про це вже знав весь світ.

"Одна моя знайома з Нью-Йорка в цей час їхала в аеропорт Кеннеді, щоб сідати на літак в Україну, я їй написала одразу про російське вторгнення і вона теж мені одразу не повірила. Однак вже в аеропорту їй розповіли, що усі рейси в Україну скасовані через війну. Тоді вона приїхала до мене й так і залишилася жити на кілька місяців, бо їй просто ніде було знайти притулок", – пригадує жінка.

Сама Катерина родом з Хмельниччини, з мальовничого Кам’янця-Подільського. Навчалася у Києві, в Інституті міжнародних відносин за спеціальністю "Міжнародні комунікації", тоді ж і познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком, американцем Адамом.

У США продовжувала співпрацювати з українськими IT-компаніями та стартапами у сфері піару та міжнародних комунікацій. Перед війною восени 2021 року їй запропонували вести національний проєкт: це був український павільйон на Венеційському бієнале – найбільшій у світі виставці сучасного мистецтва, яку ще називають Олімпійськими іграми у модерн-арту. Саме для його презентації вона і приїздила в Україну незадовго до вторгнення. Та раптово її плани кардинально змінилися.

Наступного дня після вторгнення у Нью-Йорку була організована величезна хода, і згодом ще серія протестних акцій, до яких долучалася Катерина. Зрештою вона приєдналася до волонтерської організації "PR-армія", де фахівці-комунікаційникинамагалися допомогти іноземним ЗМІ розповісти правду про цю війну. Але треба було займатися і великим національним проєктом.

"У квітні я полетіла у Венецію, де ми мали відкрити павільйон України. Це був один з найдепресивніших періодів. Бути в центрі розкоші й постійного свята в час, коли атакують Азовсталь, було емоційно дуже важко. Мені кожного дня хотілося в Україну. Ми не дуже розуміли, чим можемо допомогти, але хотілося мати хоча б ілюзію контролю, оскільки коли ти за кордоном, тобі здається все ще гірше, ніж коли ти безпосередньо на місці подій", – розповідає жінка.

Тож Катерина з чоловіком вирішили поїхати в Україну. Вже тоді було зрозуміло, як страшно виглядає окупація, тому вона дуже переймалася за своїх батьків: що з ними станеться у разі, якщо путінські війська просунуться у західні регіони України. І жінка вирішила розібратися на місці, чим вона може бути корисна, долучитися до волонтерського руху. Їй було замало виключно "інтелектуального" волонтерства, хотілося допомагати фізично, і вона шукала можливості напряму взяти участь у процесі відновлення.

"Про Добробат я дізналася випадково. Здається, просто "гуглила" щодо волонтерської відбудови, і Добробат з’явився у результатах пошуку як одна з організацій, що цим займається. Можна було приєднатися без якихось особливих навичок. Я зі своїм зростом 1.65 і вагою ледь за 50 – не лякалася будь-якої праці, навпаки мені хотілося бути причетною до спільноти, до відбудови, а не зациклюватися на читанні новин, які тоді були здебільшого невтішні", – каже жінка.

Сама Катерина родом з Хмельниччини, з мальовничого Кам’янця-Подільського

Потрапити до Добробату Катерині вдалося досить просто: жінка підписалася на чат-бот батальйону у двох регіонах – Київщині та Чернігівщині. Так вона і дізналася, що в селі Ягідному Чернігівської області шукають волонтерів для розбирання завалів та ремонту покрівлі на тривалі терміни. І невдовзі Катерина вирушила туди, аби долучитися до батальйону.

"Дорога до Ягідного справила тяжке враження: адже саме по ній російські окупанти намагалися зайти у Київ, нищачи усе на своєму шляху, це сприймалося навіть більш важко, ніж розстріляна Житомирська траса", – згадує волонтерка.

Новоприбульцям одразу дали роботу: прибирати сміття та завали. Спочатку такого штибу роботи було не так багато, і це не забирало багато часу. Але Катерина бачила, що чоловіки виконують й іншу роботу, і наполягла, що теж може взяти в ній участь.

"І я почала "довбати" нашого виконроба, мовляв, дайте і мені щось робити! Але той спочатку не приставав на мої прохання, мовляв, це буде дуже важко. Тоді я взяла дошку і понесла її сама – і ніхто мені не заборонив це робити. Напевно, на оточення це справило якесь враження. І невдовзі мене таки пустили на дах знімати шифер", – каже Катерина.

Волонтерка навчилася працювати ломиком, видирати старі цвяхи, знімати покрівлю. На даху спочатку було трохи лячно. Катерина намагалася занадто не ризикувати, зокрема не підходила до країв даху, розуміючи, що якщо вона отримає травму, то стане тягарем для колег.

"Тиждень у Добробаті був найкращим часом, поки я була в Україні. Коли працюєш фізично, то фокусуєшся, що можеш зробити, перебуваєш серед інших людей. Усі вмотивовані й дуже різні. Були, наприклад, хлопці, які хотіли піти на фронт, але їх не взяли. Були чоловіки віку мого батька і навіть старші, були мої однолітки. Це люди багатьох професій: кухарі, дизайнери, архітектори, IT-вці, в основному чоловіки. Ми здружилися, і багатьох дивувало, що я приїхала з Америки. Але для мене це не було особливим вибором, адже хоч і живу у США, я – українка", – розповідає волонтерка.

Катерині вдалося познайомитися з місцевими жителями, зокрема з хлопчиком-підлітком, якого було поранено під час окупації. Його відправили гелікоптером у Білорусь на лікування і не дозволили нікому з рідних супроводжувати дитину. Згодом тривалі пошуки не дали результату, але хлопчикові пощастило: його вдалося повернути.

"Тоді я не розуміла, що кейс хлопчика – це частина систематичного злочину депортацій і викрадень дітей. Але пізніше, коли я почала займатися вивченням депортації українців, зокрема дітей, я збагнула, що доля цього хлопчика могла скластися зовсім інакше, і що його історія – не виняток, а частинка величезної злочинної російської системи, зумисно спрямованої на викрадення українських дітей", – каже волонтерка.

Нині вона опікується проєктом, що покликаний висвітлити підступну тактику Росії щодо насильницької депортації українців, працює над тим, щоб про випадки викрадення дітей, які сталися зокрема й в Ягідному, дізналися усі: від американських конгресменів та міжнародних організацій до пересічних людей у США.

"Обов’язково треба, щоб такі справи потрапили до Гааги, а проти винних у подібних злочинах були запроваджені санкції. Я готова і сама, якщо це треба, ходити й свідчити і бути в будь-якому разі корисною", – мовить Катерина.

Історія друга. Український гвінеєць

Ісса Садіо Діалло жартує, що і сам вже не знає, де його справжня батьківщина. В Україні він ще з радянських часів, коли приїхав з Республіки Гвінея здобувати освіту в Інституті інженерів цивільної авіації за спеціальністю інженер-механік літаків та двигунів. Тепер йому вже 60, він має жінку-українку і двох дорослих доньок, які встигли закінчити університет.

Волонтер Ісса Садіо Діалло

Упродовж 15 років Ісса працював консулом Гвінеї в Україні. Тепер він приватний підприємець, киянин. Ось як він згадує перший день повномасштабної війни:

"Усі ми відчули шок, оскільки не дуже вірили чуткам, що Росія може напасти на Україну, допоки самі не прокинулися від вибухів 24 лютого 2022 року. Я приїхав сюди ще за СРСР, тому пам’ятав ще часи, коли війна між сусідніми країнами видавалася абсолютно неможливою, настільки вони здавалися близькими в культурному, економічному і навіть родинному сенсі. На жаль, я помилявся і тепер так не вважаю. Я переконаний: те, що зараз відбувається, є великою помилкою".

Ісса Садіо ще до війни брав активну участь у громадській діяльності, зокрема займався налагодженням культурного діалогу задля ознайомлення українців з африканською культурою і навпаки – пропагуванням української культури в Африці.

Серед партнерів була Асоціація ветеранів-миротворців, багато з яких свого часу працювали в Африці в ході миротворчих місій під егідою ООН. Саме від них після поновлення активної фази війни чоловік і дізнався про існування об’єднання Добробат, яке займається відновленням зруйнованих об’єктів.

"На той момент я вже давно шукав подібну організацію, адже прагнув активно взяти участь у волонтерській діяльності в Україні. І ось вже понад рік, коли в мене є можливість, я долучаюся до виїздів на різні об’єкти та залучаю до цього своїх друзів та знайомих. Намагаюся брати участь в роботах кожні вихідні, реально вдається 2-3 рази на місяць. В основному робота полягає в розбиранні завалів та ремонті пошкоджених дахів та вікон", – каже Ісса.

Разом з Добробатом волонтер побував у багатьох містах та селищах Київської області, що постраждали від російських атак навесні 2022 року. Їх було так багато, що чоловік навіть не пригадує назв усіх.

"Якщо тут щось відбувається, я не можу відсторонено за цим спостерігати й мушу допомогти, чим можу, якщо країна опинилася в біді. Я вважаю це своїм обов’язком. Чи важко це? Знаєте, мене не лякають труднощі. Так, в перший час були й мозолі, і спина дуже боліла. Однак ти усвідомлюєш: якщо цього не зробиш, то й ніхто не зробить, якщо ти вже став волонтером, то відступати не можна. І це дуже надихало на подальшу роботу", – розповідає волонтер.

Додаткову мотивацію давала робота в чудовій команді людей, які б, здавалося, зустрілися уперше, але кожен був налаштований допомогти.

"Тут люди не діляться на чорних та білих або заможних та бідних. Тут усі об’єднані однією метою: робити щось корисне. Тому атмосфера у Добробаті завжди дружня. Для мене найбільше задоволення – це коли ми закінчуємо якийсь об’єкт і я бачу щиру реакцію жителів. Для мене це справжнє щастя! Тому і хочеться робити свою справу швидко та якісно", – зауважує волонтер.

Разом з Добробатом волонтер побував у багатьох містах та селищах Київської області, що постраждали від російських атак навесні 2022 року

Ісса Садіо переконаний, що є ще чимало людей, які хотіли б долучитися до волонтерських рухів, таких як Добробат. Але іноді не вистачає ресурсів, іноді якогось порозуміння з місцевими громадами. До того ж, на його думку, у волонтерський рух слід залучати якомога більше бізнес-структур, які можуть швидко відреагувати на різні потреби, наприклад, забезпечити транспортом, устаткуванням або матеріалами для ремонту. А от з добровольцями, каже, проблем не виникне.

"Волонтерів, я впевнений, вистачить, принаймні так я можу сказати з мого досвіду на Київщині. Навіть зараз багато хто не встигає записатися на виїзд на той чи інший об’єкт, бо кількість місць обмежена", – додає Ісса.

Чоловік бачить на власні очі, що до Добробату долучається дедалі більше іноземців. Вони тут почуваються досить комфортно, адже більшість українських волонтерів хоча б на мінімальному рівні володіють англійською або іншою іноземною, тож практично не виникає жодних проблем під час спілкування. В усякому разі, завжди можна порозумітися завдяки мові жестів – такі випадки теж непоодинокі.

"Що вирізняє добробатівців – це відкритість, їхня налаштованість комунікувати та допомогти. Новоприбульців з усього світу приймають як гостей, допомагають з розміщенням, і це значно полегшує процес адаптації волонтерів з інших країн", – підкреслює волонтер.

Історія третя. Австралійський німець

Манфред Хін приїхав до Австралії з Німеччини ще в 1983 році, коли йому було лише 26. На далекому континенті він відкрив власний бізнес – будівельну компанію, якою володіє і понині. Але головне його покликання тепер інше.

Він прагне допомагати людям, адже за своє життя встиг побувати у багатьох зонах стихійного лиха по всьому світу, був координатором з ліквідації наслідків катастроф в Австралії на урядовому рівні. І просто не може залишатися байдужим спостерігачем.

Манфред Хін приїхав до Австралії з Німеччини ще в 1983 році, коли йому було лише 26

"Причина, чому я приїхав до України, дуже проста: я не міг залишатися осторонь, коли навіть далеко від мене, на іншому континенті йде страшна війна, де гинуть люди та знищуються житлові будинки. Вже невдовзі після початку війни я вирішив їхати до України", – розповідає Манфред Хін.

Манфред співпрацює з Добробатом ще з 2022 року. Спочатку це були гуманітарні проєкти, які реалізовувалися дистанційно, але як фаховий архітектор та інженер він відчував потребу долучитися до відбудови особисто, тому навесні 2023 року приїхав в Україну з повним набором інструментів, які спеціально придбав у Німеччині.

Він почав працювати з Добробатом та іншими організаціями, наприклад, Phoenix або Brave to Rebuilt – всім їм потрібен був досвідчений будівельник для відновлення будинків. В основному це були Гостомель, Буча та Мощун на Київщині. Також проводили роботи на Чернігівщині, Херсонщині та Миколаївщині.

"Мені 66 років, але я цілком здатний впоратися з усіма цими викликами. Моя робота дозволяє підтримувати хорошу фізичну форму. Здебільшого молодим людям важче встигати за мною. Знаєте, коли я працюю, я просто… працюю. За пів року наша маленька команда – а ми переважно працювали удвох з колегою – взяли участь у відновленні понад 50 будинків. Це не так багато, але для двох людей, які працювали в режимі нонстоп по 6-7 днів на тиждень, не так і мало", – каже волонтер.

Ось що було дійсно важко, але не фізично, а морально – це відчувати біль людей, які потерпіли від війни. У кожного з мешканців тих пів сотні будинків, які відновлював Манфред, – своя історія, своя особиста трагедія. Але що здивувало досвідченого будівельника – це неймовірна стійкість українців. Він каже, що ще ніколи не потрапляв у кризовий регіон, де б люди не скаржилися на свою ситуацію. А в Україні усе інакше.

"Я не побачив нікого, хто б нарікав на щось або бідкався. Тут, в Україні, я не зустрів жодної такої людини. Наприклад, одна жінка, яка втратила свого чоловіка на передовій у вівторок, в суботу вже допомагала місцевим жителям, розбирала завали та допомагала іншим людям. Українці – дивовижні люди. Я ніде не зустрічав нічого подібного. І це справді надихає мене", – додає чоловік.

Манфред співпрацює з Добробатом ще з 2022 року

Манфред Хін готовий поділитися передовим будівельним досвідом, але поки що не може реалізувати свої плани. Він давно вже хоче доправити до України розроблене в Австралії обладнання для виробництва цеглин з будівельних відходів.

Мінізавод, який вміщується у два стандартних контейнери, може переробляти до 80% будівельного сміття, яке зараз просто йде на смітник – це бита цегла, цемент і скло зі зруйнованих будинків. Але із такого, здавалося б, непотребу, можна прямо на місці руйнувань виробляти 8000 цеглин на день, і для цього потрібно лише чотири-шість осіб для обслуговування.

"Ми перевірили багато разів це обладнання – все працює чудово. Проте шукаємо партнера в Україні, хто б побачив потенціал у технології та допоміг нам доправити розробку в Україну. Інакше нам доведеться сплачувати великі мита як імпортерам. Важливо, щоб ця ініціатива була некомерційною, адже ми не хочемо, щоб хтось використовував такі технології для збільшення прибутків. Це повинно бути гуманітарною справою", – каже волонтер.

Манфред має свій погляд на те, як допомогти відновленню України. На його думку, важливо знайти способи привернути увагу до питання відбудови та залучити додаткове фінансування проєктів відновлення.

Саме гроші, на його переконання, допоможуть робити більше. Нині Добробат переважно орієнтується на відновлення приватних будинків, що може бути не надто витратним, хоча й реконструкція одного-єдиного будинку потребує не менше 3-5 тисяч доларів. Але для відновлення більших споруд, комунальної інфраструктури, каналізації, електромережі тощо потрібні великі кошти та якісна проєктна документація. Та Манфред готовий допомагати й з цим питанням:

"Влітку я взяв участь в форумі "ReUkraine", організованому Добробатом, і прагну в листопаді поїхати до Варшави для участі у наступному форумі. Я сподіваюся знайти контакти та фінансування від німецького уряду, який розпочав програму відновлення цього року".

Цьогорічний сезон майже закінчився, але Манфред планує повернутися наступного року та сподівається реалізувати ще кілька проєктів. Він мало не поїхав додому передчасно, ще у серпні, коли в нього виникли певні проблеми з продовженням терміну візи. І навіть сповістив свою дружину, що, можливо, повертається в Австралію. Та де там:

"Дружина відповіла дуже спокійно: "Любий, Манфреде, ти досяг того, що хотів? Ти щасливий від результатів? Якщо так, будь ласка, повертайся. Але якщо ні, залишся і борися." Отже, в мене не було іншого вибору. Моя дружина – опора всього мого життя. Тому я залишився в Україні. Вона тоді сказала: "Повертайся згодом на кілька місяців додому і відновлюй сили". Я так і зроблю. Але у березні я приїду до України знову, і моя дружина поїде зі мною".

Юрій Торопчинов, спеціально для УП. Життя