"У свої три, сім та дев'ять діти знали, як це – коли хочеться їсти, а до хати не пускають". Історія однієї патронатної сім'ї

У свої три, сім та дев'ять діти знали, як це – коли хочеться їсти, а до хати не пускають. Історія однієї патронатної сім'ї

У Наталії Сокуренко двоє дорослих дітей, онучка та троє правнуків. Але доглядає вона переважно не кровних дітей.

У минулому журналістка, Наталя присвячує себе роботі патронатною вихователькою. Разом з чоловіком вона приймає дітей, які з різних причин опинилися у складних життєвих обставинах.

За п'ять років у їхньому домі на Київщині перебувало 13 дітей віком від одного до 14 років. Зазвичай їх називають "асоціальними", бо у житті батьків присутні алкоголь та наркотики. У ньому немає місця для щасливого дитинства, тому Служба у справах дітей змушена вдаватись до крайніх заходів – вилучення з сім'ї.

Патронат – це послуга, яка оплачується з державного бюджету. Вона дає не тільки батькам, але і дітям шанс на нове життя. Саме завдяки патронату, діти оминають інтернатні заклади та мають можливість згодом потрапити у сімейні форми виховання.

Вилучення дитини з родини майже завжди пов'язане з позбавленням її батьків батьківських прав, а це дуже складна і бюрократична процедура. Не уникнути й розгляду справи в суді, а він іноді триває роками, тож весь цей час діти мусять чекати у патронатній сім’ї. Тому дотримуватися визначених законом термінів у патронаті важко.

ВІДЕО ДНЯ

І хоча після навчання кожен дорослий може стати патронатним вихователем, охочих небагато. В Україні наразі лише 300 патронатних сімей, а потреба у рази більша. Про виклики та радощі цієї роботи, переваги та недоліки далі розповідає Наталія Сокуренко.

Наталія Сокуренко

Шлях до патронату

Колись я працювала журналісткою на парламентському телеканалі "Рада". У мене навіть була авторська програма "Замкнене коло", де розповідала про безпритульних дітей. Загалом я часто в інших проєктах працювала з "дитячою темою".

У 2016 році захворіла на "свинячий" грип і 27 днів провела у реанімації. Врятували мої друзі журналісти, які зібрали кошти на лікування. Після хвороби в мене відмовили ноги, і мені дали другу групу інвалідності, та я вже не могла продовжити працювати.

У 57 років треба було починати життя з чистого аркуша. Крок за кроком я вчилася ходити наново. На це пішов рік. Але життя продовжувалось, потрібно було шукати роботу. Я стала на облік у центрі зайнятості.

Мені несподівано запропонували спробувати себе у патронаті. Цю послугу тільки запроваджували, людей було мало. А вимоги були більш жорсткі, ніж зараз: обов'язково вища освіта (зараз – ні), щоб були дорослі діти й головне – треба пройти навчання разом із чоловіком, який мав бути моїм "добровільним помічником". Він у мене колишній військовий, льотчик. Я приїхала додому, розповіла йому про пропозицію. Ідея сподобалась, сказав мені: "Спробуймо".

І от ми разом подали заявку з необхідними документами до місцевої Служби у справах дітей. У нас просили довідки про відсутність судимості, висновок лікарів після медичного обстеження (там вказують, що ми можемо виконувати свої обов’язки). Потім дивились умови у нашому будинку: чи є окрема кімната для дітей, санвузол, вода... Разів десять усе перевірили, й коли зібралась необхідна кількість охочих – запросили на навчання.

Курси розпочалися у січні 2018 року, тривали три дні на тиждень. Спочатку у Петрівцях, потім у центрі Києва. З нашого села Бабинці Бородянського району їхати було дуже важко. Зима, на вулиці 15 чи 20 градусів морозу, сніг по коліно, а ми вдвох їдемо вчитися – виходили по темному і приїжджали вночі.

Заняття починалось о 8 ранку й закінчувалось о сьомій вечора. У нашому віці не легко усе це пройти. Та ми такі були не одні: у групі патронатних вихователів майже всі були люди старшого віку.

Проте мало було просто приїхати й посидіти послухати лекцію. Тільки тобі розповіли про психологію дитини, юридичні нюанси роботи чи як працювати у команді фахівців – ти одразу маєш це повторити, написати чи висловити свою думку. І не піддивлятись у методичку чи на дошку. Ми постійно крутились, бігали, на підлозі розкладали щось, відпрацьовували різні ситуації, як артисти на сцені.

Приміром, одних призначають "батьками", а ми з чоловіком були "дітьми людей, які залежать від наркотичних речовин". Ми бешкетуємо, а "дорослі" повинні показати, як вони будуть з нами спілкуватися, що вони будуть нам говорити. Тоді з гумором до цих сценок ставились.

Хіба ж я знала, що мої перші вихованці й будуть дітьми людей, які залежать від наркотичних речовин? Виявилось, що ті сценки, які ми відпрацьовували на навчанні – квіточки у порівнянні з реальністю.

Наталя присвячує себе роботі патронатною вихователькою

Перші діти

27 травня 2018 року спеціалісти Служби у справах дітей привезли перших трьох дітей. Мене попереджали, що у патронат можуть потрапити різні діти. Але тоді я ще не до кінця усвідомлювала, про що мова. Думала, що можливо діти з інвалідністю чи з особливими освітніми потребами. Усе виявилось інакше.

Усі троє дітей були змученими та недоглянутими, їх тільки-но виписали з лікарні. У середнього, 7-річного хлопчика Діми, була проломлена голова та вибиті зуби. Його та інших дітей дуже сильно побив п’яний батько за те, що вони вночі хотіли спекти картоплини у мікрохвильовці. Картопля вибухнула та загорілася мікрохвильова піч...

А поки тривала судова тяганина з позбавлення батьківських прав, діти жили у мене десь рік. Хоча за законом мали б до трьох місяців. Але без рішення суду Служба у справах дітей (ССД) не може оформити їм статус (статус дітей, позбавлених батьківського піклування, – прим.ред) і знайти нову родину. Часом такі справи можуть розглядатись роками.

Від розповідей моїх перших патронатних дітей у мене ставало дибки волосся. У свої три, сім та дев’ять вони знали, що таке наркотики, що відчуваєш, коли тебе б’ють головою об стінку, змушують красти у сусідів городину та обмінювати її на самогон, коли хочеться їсти, а до хати не пускають. Деякі речі я занотовувала собі у щоденник і може колись опублікую його.

Діму ми дуже довго лікували у психоневрологічному диспансері. Та куди ми його тільки не возили на консультації, бо в нього почалися психічні приступи, боліла голова. Тепер я знаю, що не мала права цього робити самостійно. Бо я з чоловіком не є законними представниками дітей. У ті роки на це дивилися крізь пальці, а зараз патронатні вихователі чітко знають свої обов’язки.

Навіть зуби лікувати можна тільки з представником соцслужби, а питання лікування та шпиталізації до психоневрологічного диспансеру має вирішувати МДК – міждисциплінарна комісія. До неї мають входити освітяни, медики, фахівці соціальної роботи, юристи, психологи – усі дотичні до патронату. Вони мають, по-перше, пройти триденне навчання разом із патронатним вихователем і його помічником. По-друге, 24/7 бути як "додаток" на зв'язку.

Добре, якби усе працювало за законом. Проте спеціалісти з роками змінюються, ті що залишаються, мають велике навантаження. Тому більшість питань та проблем патронатних вихованців доводиться розв'язувати самотужки.

Перші діти, які потрапили у сім'ю Ссокуренків

Недитячі ігри, добрі серця

Поруч з нами є молитовний дім. Я своїх перших повела туди дивитися ляльковий театр. А після вистави вони раптом вибігли усі разом. Кричать: "Наташо, тікаємо! Ми вкрали всі іграшки! Тікаємо! Будемо вдома театр показувати".

Зупинила їх, пояснила, що так не можна робити, і ми пішли повертати іграшки. А лялькар подивився на те, що дітям дуже цікаво – і дав нам додому пограти. І була в нас вистава.

Але ігри в них були не дитячі: "Ми веземо наркоту, вибухівку, зброю. Один пакет наркоти – 200 гривень, вибухівка – 700, гвинтівка – 3000. Капець, знову нас переслідують мусора. Наші бандити, я і мій дядько стріляємо у них. Бах, бах. Все, забираємо їх шоломи і броніки…".

Проте усі діти дуже хороші, завжди допомагали. Якось побачили в селі самотню бабцю, якій за 80 років. Мовчки побрали сапки, віники та пішли їй двір прибирати.

Діти, які в мене були під патронатом – не крали грошей. Бувало, випадуть в мене з кишені, а вони піднімуть та віддадуть.

А якось хлопчик з перших знайшов дуже круту мобілку біля сільської ради. І каже мені: "Наташо, фотографуй її, бо можливо якась дитина плаче, її батько поб’є за ту мобілку". Виявилось, що то був телефон голови селищної ради. Він забрав його та привіз дітям смаколики.

Іноді на тих діток мені важко дивитися, стільки горя вони пережили. Якось хлопчик Денис казав мені: "Не переживайте, я вмію готувати кашу манну, зможу вас нагодувати! Якщо будете хворіти, за вами винесу помийні відра". Він цілий місяць доглядав хвору, прикуту до ліжка, маму. Прибирав під нею, топив піч, варив на воді манну кашу. Це 8 років, другий клас.

Інший хлопчик пережив окупацію в Бучі. Коли він вперше до нас приїхав, то попросив зварити на свічці суп. Я спитала: "Як це?".

Він розповів: "Ти воду закип'ятиш на ній, потім "Мівіну" кинеш, звариш суп. Можна навіть чай зготувати. Мені батько чай робив на свічці, ми за диваном всі лежали, поли холодні були, під вікном танк стояв. Ми боялися. На свічці й руки можна погріти".

Цих дітей можна вилікувати лише великою любов'ю. Тобі привозять їх занедбаними, ти їх чистенькими зробила, реабілітувала, вилікувала, трохи поставила на ноги.

У прийомну сім'ю чи до усиновителя віддаєш вже соціалізованих, з великим приданим. Бо у них назбираються цілі торби одежі. Велосипед, самокат, залізничну дорогу, смартгодинник – віддаю усе, що дитині купували. Якщо малюки – то і ліжко з візочком. У мене таке правило: будуть діти, будуть і речі. А якщо щось і лишають, то я передаю родинам багатодітним. У мене нічого не стоїть і зайвого не лежить.

Чоловік Наталії з дітьми

Математика доходів та витрат

Коли на вулиці зима і погоди немає, а у мене в будинку активні малі хлопці – це дуже весело. У них стільки енергії, що ладні грати в м’яча у хаті, стрибати на диванах. Я придумала "музичну паузу": вмикаю голосно пісні й діти починають танцювати хвилин 45. Потім лежать, язики повивалювали та вже нічого не хочуть.

Але цю вправу придумала не одразу. Мої перші діти один диван повністю у щіпки зламали, два столи та стільці, посуду гору перебили. Хлопці у футбол грали. Навіть батареї місцями пооббивалися. І усе це довелось замінити власним коштом, щоб підготувати дім до інших дітей. У мене є мінімум три дні, поки можуть привести інших дітей.

Щоб облаштувати дім, передбачені також і поворотні кошти. Приблизно 10-12 тисяч гривень. Ці гроші мають виділяти з бюджету громади, але така сума для них завжди непосильна. І коли ти йдеш з патронату, то потрібно повернути ці гроші. Я ж не люблю бути зобов'язаною комусь, тому справляємось своїми силами.

Патронат – це нелегка робота, та держава оцінює її достойно. На місяць маю отримувати п’ять прожиткових мінімумів, а з січня 2024 року його підвищили. Коли ми починали працювати, заробітна плата у нас була 7 тисяч. Зараз – 13 тисяч патронатному вихователю і виплати дитині.

Залежно від віку дитини сума вартує від 2,5 прожиткового мінімуму на місяць, це приблизно від 5 до 7 тисяч гривень. Раніше з виплатами коштів були постійні проблеми. Нині ситуація значно краща.

Загалом у дітей є все, що потрібно, але випадки бувають різні. Іноді діти дуже хворіють або потребують багато речей. Доводиться докладати й зі своєї заробітної плати. Щоб дитина була не гірше за інших – купувати і гаджети, і велосипеди. Іноді не завжди вкладаєшся у сімейний бюджет. Бувало, мені дитячих коштів ледь вистачило на ліки, піжаму, капці, речі до школи та білизну. На зиму ще й взуття та теплий одяг треба.

Ми з дітьми живемо за затвердженим режимом: є сніданок, обід, полуденок, вечеря. Обов'язково м’ясо у стравах, щодня салат зі свіжих овочів. Ще купую йогурти, кефір, сирочки. На усе це треба мінімум 150 гривень на день і то завдяки тому, що в нас свої яблука та овочі.

Я від дітей нічого не приховую. Коли ми скупляємось, вони теж присутні. Кажу: "Допоможіть мені, може порадите, що купити". А вони пропонують хот-дог чи іншу швидку їжу. Улюблена страва всіх дітей – манна каша та хліб в ній. На свято вони не їдять солодке, на цукерки їм байдуже. сосиска в тісті та піца – це у їх розумінні їжа.

Добре, що нас зараз підтримують благодійники. Та й працівники Служби у справах дітей завжди намагаються допомогти то одягом, то сертифікатами мережі супермаркетів. Вони ж і контролюють роботу патронату.

За лаштунками

Щодня я обов'язково заповнюю "Журнал спостережень". Описую усі важливі моменти життя дитини: з ким зустрілась, які відчуття в тебе, в неї, як іде підготовка до усиновлення, чи передачі в інші форми сімейного виховання. Все маєш описувати детально і щомісяця відправляти Службі у справах дітей. Коли одна дитина – ти звіт без проблем напишеш. А коли троє чи п’ятеро? Вже важко, бо на кожного окремий щоденник треба вести. І часу на те немає, зазвичай пізно вночі починаєш заповнювати.

Кожен рік ми проходимо медичне обстеження та перекваліфікацію. З нами займаються тренери. Ми озвучуємо свої проблеми, обмінюємось новинами у законодавстві. Головний документ у нашій роботі – Постанова Кабміну №893. Але до неї можуть вносити зміни. Наприклад, на час дії воєнного стану не потрібно кожних три місяці продовжувати термін перебування дитини. Це має відбуватись автоматично, поки не закінчиться війна й ще місяць після того.

Загалом мені, як патронатній виховательці, потрібно бути трохи юристкою, психологинею, вчителькою, медсестрою. Ми не маємо чекати, що нам хтось на тарілці принесе гуманітарну допомогу чи допоможе влаштувати дитину в садок. Ми маємо самі знайти сили та ресурси подолати виклики. І мені це вдається. Та щоб журналістка не знайшла ресурсів?

Можливо, моя історія когось надихне стати патронатним вихователем. Ми – це останній шанс батьків побороти залежності та зробити крок назустріч власним дітям. Фахівці соцслужби завжди дають шанс мамі чи татові. І я тримаю контакт з батьками дитини.

Проте за п’ять років роботи з 13 моїх дітей тільки одна дівчинка повернулась в біологічну родину. Усіх інших влаштували у різні сімейні форми виховання (усиновлюють чи беруть під опіку, влаштовують у прийомну сім’ю чи дитячий будинок сімейного типу, – прим.ред). Я б і сама створила дитбудинок сімейного типу. Якби була на десяток років молодшою.

Анна Дерев’янко, спеціально для УП. Життя

Матеріал підготовлений ГС "Українська мережа за права дитини" за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження". Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Міжнародного фонду "Відродження".

Реклама:

Головне сьогодні