Юрко Іздрик не любить солодке та пригадує, як "вср…ся"

210
22 жовтня 2008

З цим тортиком він і прийшов на інтерв'ю.

- Любите солодке?

- Боже збав, ви шо, зовсім не люблю. Носять, бо хочуть зробити приємне!

- А від чого буває приємно?

- Насправді, від купи речей, але зараз особливо від того, що треба їздити на репетиції до "Перкалаби". Відчуваю себе, як учень перед академконцертом - всю ніч перед концертом прокручуєш в голові мелодію, яку будеш грати. Приємне робить хороша книжка, хороше кіно, а перед усім - люди.

- Від якої з останніх книжок було приємно?

- Це не снобізм і не поза, але я страшенно змучився від української літератури, від необхідності читати рукописи, короче кажучи, українська література мені уже ось тут сидить. Але біда в тому, що я взагалі втратив здатність читати так інтенсивно, як раніше.

Якщо казати про останню прочитану книгу, то це Адольфич "Огнєнноє погрєбєніє" - офігєнна стилістика і взагалі супер. А так я перечитую Пєлєвіна і Набокова, по п'ятдесят, по сімдесят разів, і щоразу відкриваю для себе щось нове.

Цього читання мені вистачає по декілька сторінок денно, і потреба в літературі цим вичерпується. Все решта - це радше книги, які мені радять почитати друзі.

- А що думаєте про Сорокіна?

- Сорокін мені страшенно імпонує як постать, як особа. Він надзвичайний стиліст, майстерний. Ну, людина, яка змогла імітувати стиль Андрія Платонова, звичайно, має безбережний літературний талант! Але Сорокін це не моя література.

От Пєлєвін - я зараз будь-яку його книгу відкриваю, і це для мене, як листування з братом. Коли я тільки з ним познайомився, то чітко поділяв - от в нього є кращі речі, є гірші. Зараз мені байдуже.

- В житті з Пєлєвіним зустрічалися?

- Ні, з Пєлєвіним я не знайомий особисто. Познайомитися з Пєлєвіним - я достатньо доросла людина, щоб розуміти: такі речі зазвичай закінчується розчаруванням. Того образу Пєлєвіна, який я собі вигадав, мені цілком достатньо, мені з ним комфортно.

[B]Автор, який вгадується за творами, дуже рідко відповідає реальності. Я навіть маю для себе такий критерій: якщо людина цікавіша, ніж її твори, це ознака, що він не дуже добрий письменник, або ще не до кінця розкрився.

Якщо він вміє ще ходити по канаті або стрибати через вогнище, то значить він щось не дописав! Письменник має реалізовуватися через свої твори.

- Українські письменники, які пишуть російською, - на вашу думку, і яка їх доля?

- Ще кілька років тому я думав про те, що українські автори, які пишуть російською, не мають шансу, бо вони не можуть витримати конкуренції з російською літературою. На щастя, виявилося, що це не так.

Інша справа, що той же Адольфич уже пише безпосередньо для російських видавництв, безпосередньо на замовлення телеканалу - романи у вигляді кіносценарію. Міхаіл Єлізаров, який з України виїхав і зробив кар'єру в Москві, його теж я вважаю українським письменником. Ми ж вважаємо Гоголя українським письменником.

Юрко Іздрик під час Книжкового форуму у Києві. Фото Ірини Славінської
- Ви зараз підняли проблему відтоку українських літераторів до Росії...

- Російська література - це є цілісна література, там майже всі ніші заповнені. Пхатися, знайти свою нішу, набагато складніше, ніж в Україні, де набагато легше знайти собі місце. От покійний Василь Кожелянко творив українську антиутопію - це був жанр, незаповнений ніким.

З іншого боку, в Україні важче, бо в нас нема традицій. По суті, модерна література вся була погублена - розстріляне Відродження, все таке, але зараз Житомирська школа, я маю на увазі Уляненко, Пашковського, Медведя - вони заповнюють нішу модернізму, вони пишуть таку джойсівську літературу. Неважливо, на топі вона зараз чи ні.

- Схід і захід більше різні, ніж разом?

- З українізацією кінематографу, з мовним поділом, на якому здебільшого акцентуються політики - з цим всім я не бачу мовної проблеми. Якось там іде ця українізація через задницю, але вона йде. Єдине, що всім треба навчитися - і російськомовним українцям, і україномовним, жити зі своєю родинною пам'яттю, бо в кожного вона є.

Я, наприклад, нащадок греко-католицького священика, який відсидів дванадцять років на Воркуті, бла-бла-бла родини були репресовані. Але ми зараз всі живі, і якщо в мене колега, дід якого був чекістом, нам тільки з ним треба навчитися жити разом.

- Від побутових жартів "москалі"-"хохли" ми далеко не пішли.

- Є таке поняття "національна еліта". На жаль, в нас немає самої національної еліти, але є поняття. Але блін! Це ж така країна офігенна, що йоханийбабай! Треба ж це якось розуміти. І той же Сорокін, якого на Львівському форумі посадили говорити про Росію, не має відповідати за Путіна і Мєдвєдєва. Його й так переслідували за порнографію, щось там ще.

В жодний спосіб не можна іронізувати над віросповіданням людини, над мовою та національністю. Тому що це складові самоідентифікації. Ти ж не можеш копати самоідентифікацію людини, вона не піде на діалог.

- Ви читаєте російською і перекладали твори російських письменників. Звідки взагалі її знаєте?

- Я погано вже знаю російську. Коли працював інженером та їздив по відрядженнях, тоді ситуація була інакша. Мені важко говорити російською. В мене був такий дуже показовий прокол. Подзвонили мені з Москви, з журналу "Дружба народів", хотіли опублікувати якусь там мою повістину, і спитали, чи не маю на оці якогось перекладача.

Я так з дуру, з якоїсь дитячості, сказав - та шо ж я, сам не перекладу! Ну і шо називається - "всрався"! Я думав, що я зам зумію перекласти, але - нейтів-спікер має бути перекладачем.

- Складається враження, що література на заході України найбільш інтенсивна.

- Я не дуже орієнтуюся в цій ситуації, але єдине, що для мене очевидно - література в Україні залишається такою модною штукою, що я просто в шоці!

"От Пєлєвін - я зараз будь-яку його книгу відкриваю, і це для мене, як листування з братом", каже Іздрик. Фото lamp.in.ua 
Мені це все дуже подобається. Виникнення блогосфери теж зіграло на позитив для починаючих письменників. Дас іст фантастіш. Багато людей туди йдуть, щоб бути обсірачами і реакція на написане набагато агресивніша, ніж на друковане. Але це все хвороба росту.

І це теж іде на користь, бо залишаються тільки ті, хто має необхідність писати, хто б там що не казав. Ті, хто мають таку потребу, вони рано чи пізно вигребуть.

- Як вам живеться зі статусом сучасного "гуру"?

- Та то умовно! Коли я перебрався нарешті з Калуша до Львова, працював у Мистецькому об'єднанні "Дзига", "Четвер", який видався в "Кальваріїї", був єдиним місцем для всіх молодих письменників. Ну, я їх і друкував. Це був такий період. Але то невдячне заняття.

Щоб знайти одного Дереша, треба прочитати дев'яносто дев'ять такої фігні... Потім настав такий період застою. Думаєш, що уже молоді все це діло похєріли, пішли в бізнес. А от і ні - проходить п'ять років, і така активність.

Все це пов'язане з п'ятирічними академічними циклами. Зараз я почуваю в собі потенцію писати зовсім по-іншому. Автопсихотерапія - це я вже покінчив, все виписав. Тепер можу писати, а можу й не писати. Я якось перестав слідкувати за рейтингом і кількістю публікацій, як нормальний письменник.

Можна робити "Четвер", а можна віддати комусь, і хтось зробить це кльово. Бо якби то не було, але 17 років одна людина робить журнал, це ж все засновано на індивідуальних суб'єктивних смаках.

- Ви весною на презентації журналів пороздавали журналістам сосиски, згодом, акомпануючи на літературних читання, просто опускали долоні на клавіші. Редакторка часопису "Чума" Віка Кириченко сказала мені: Ну, хто в нас, крім Іздрика, може таке собі дозволити?!

- Та я б і там, на презентації, зіграв, але мені не дозволили сідати за інструмент, сказали, що то музейний експонат. А що було робити? Володимир Єшкілєв попривозив якихось дєвочєк, а я був там причепи-кобилі-хвіст!

Довелося хоч сардельки журналістам пороздавати - якось рятувати ситуацію. А Віка молодець, що намагається робити журнал, дай їй, Боже, для цього достатньо сил та розуму. Всі, хто щось робить, вже заслуговують вдячності і похвали.

Як я або хтось може судити? Це ж все суб'єктивно. Чим більше людей буде щось намагатися робити, тим цікавіше нам буде жити. Я так думаю.

- Ви абсолютно не цікавитесь політикою?

- Так - "о". Абсолютно. Поет з Івано-Франківська Ярослав Довган колись написав такий віршик, який повністю відображає моє ставлення до політики:

"Не від того, я помру, що на світі буде война,

А від того, що вона мого вірша не достойна!"

powered by lun.ua