Член Шевченківського комітету Тарас Федюк: "Без скандалу у нас нічого не буває"
Чи бувало колись, аби вручення Шевченківської премії пройшло без скандалу? Не пригадую такого. Цей рік не став винятком. Скандалів було два. Перший - включення до списку кандидатів графомана-україножера Григорія Лютого, другий - вовтузіння навколо кандидатури Василя Портяка, який чомусь був особливо не до вподоби кільком поважним членам Шевченківського комітету.
Захисників у Портяка виявилося мало, та й до скандалів вони не охочі. За виключенням одного - гострого на язик керівника Асоціації українських письменників Тараса Федюка.
- Пане Тарасе, розкажіть, будь ласка, про роботу Шевченківського комітету. Мене завжди цікавило - чим там люди займаються? Перечитують, передивляються, переслуховують твори номінованих? І де вони це роблять - у кабінетах чи в себе вдома, спільно чи поодинці?
- Є структури сталінського копилу, які трансформації не піддаються - їх треба або знищувати, або приймати такими, якими вони є - це Спілка письменників, Шевченківський комітет. Тут панує дух підкилимних домовленостей; я в письменстві вже 40 років і чую цей дух за кілометр.
Починаючи з серпня і до 1 листопада різні організації висувають своїх кандидатів. За останні роки їхня кількість мало мінялася - 60-80 претендентів на 10 премій. Далі Комітет, справді, розглядає - тобто читає. У кого совісті більше - читає більше, у кого менше - читає менше.
Звісно, крім читання, треба також скласти враження про балет, оперу, живопис, театр, кіно. Очевидно, що таких фахівців-багатостаночників не існує. Іноді все ж доводиться прислухатися до фахівців з Комітету. Я, скажімо, художників здатен оцінити сам, але в балеті я дослухаюсь до думки Вадима Писарєва і Мирослава Скорика.
- 60 кандидатів - чимала цифра. Як їх відсіюють?
- Після першого туру відсіюють тих, хто не відповідає статуту. Книжка, приміром, має вийти не пізніше, ніж за півроку до висунення; один і той самий твір не може висуватися втретє; не приймається до розгляду самвидав.
- До "фіналу" не пройшли такі автори, як Василь Шкляр, Дмитро Іванов, Олексій Довгий, Петро Засенко. Щодо Довгого я ще розумію - політичні суґестії, а чому зіґнорували Шкляра й Іванова? Статут порушили?
- Шкляр висувався утретє. Те саме трапилось з прекрасним поетом Мойсеєм Фішбейном. Тут або статут міняти треба, або змиритися - всі мають бути рівні. Стосовно Іванова - він просто не пройшов третій тур, не набрав половину плюс один голос.
З іншого боку, після призначення нового складу Комітету, Микола Жулинський зібрав нас і говорив про необхідність підняти престиж премії і критерії відбору. З огляду на це, творчість премійованого Гірника сильніша за творчість Іванова, хоч би як я його не любив.
- А Григорій Лютий? Його ж з Івановим навіть поруч ставити не можна!
- Я уважно прочитав "Маму-Марію" і вважаю цей твір величезною поразкою Лютого. Це текст написаний навіть не фахівцем середньої руки. Тріскуча графоманія. Ми з Лютим давно знайомі, і я своєї думки від нього не приховую. На засіданні Комітету я це аргументував - і все-таки Лютий пройшов.
Знаєте, мене дратують "таємні голосування". Я звик працювати у більш відкритому просторі. Якщо якийсь вірш Герасим'юка мені подобається менше, ніж попередній, я йому про це скажу в серйозній або іронічній формі. У нас немає звертань на кшталт "О, старий! Ти геній!" А за спиною - "Та він же графоман!"
Думаю, стару традицію таємних голосувань треба зламати. Бо от нібито всі хвалили Костя Лавра, а потім взяли і завалили. Звісно, робота Лавра має свою специфіку - він оформлює книжки "А-БА-БИ-ГА-ЛА-МА-ГИ" і мав би бути заведений до окремішньої категорії.
| Тут і далі фото Тараса Федяка з сайту sumno.com |
- Скажу так: безсумнівних лауреатів для мене було четверо. Один з них не отримав. Це актриса, автор прекрасних моновистав Лариса Кадирова, харківський художник Віктор Гонтарів, Павло Гірник і Василь Портяк.
Власне, без скандалу у нас нічого не буває. Цього разу також - неприсудження премії Портякові виглядало досить скандально. Було два абсолютні лідери - Гірник і Портяк. Пояснення, чому отримав Гірник, а не Портяк, я не отримав. Якби у змаганні брав участь Шкляр, тоді було б важче і більш зрозуміло...
Справді, перед нами стояло питання - виходити чи не виходити. Але я раптом подумав: а чому я? Я себе винним не вважаю. Я під килимами ні з ким ні про що не домовлявся, аргументів поза здоровим глуздом не наводив. У мене аргументована позиція, яку підтримують багато людей.
Мені здається, що задеклароване нам усім головою Комітету підняття престижу, на жаль, не відбулося. Портяк усім усе "зіпсував". Аргументи, які наводились проти його кандидатури, здалися мені химерними, навіть дитячими. Проти виступило двоє - і це дивно, адже ні проти кого стільки "проти" не виступало.
- Хто виступав, які арґументи наводились?
- Виступив критик, автор кількох біографічних книжок Михайло Слабошпицький. Перший його "арґумент": Портяк мало написав, треба ще пописати - і тоді висуватися на премію. Справді, Портяк написав усього 22 новели. Але ж не за кількість написаного премію дають! (сміється) Якби ми давали за кількість, то всі графомани ходили б у нас з преміями. Знаєте, часто одна новела важить більше, ніж стоси томів.
Другий "арґумент" Слабошпицького також мене страшенно подивував. Пан Михайло сказав, що може ось зараз-же назвати з двадцятеро прізвищ сучасних українських новелістів не гірших від Портяка. Коли я попросив назвати, він вказав лише одне прізвище - називати я цю людину не буду, аби не травмувати неспівмірністю цього порівняння. Такі-от "арґументи"...
Виступив також мистецтвознавець Олександр Федорук. Його закиди були ще більш "вагомими". Федорук відкрив книжку Портяка, яку мав з собою (до речі, він і Слабошпицький мали з собою тільки по одній книжці - саме Портяка), і каже: "Ну от, подивіться, що це таке - автобус, а у ньому п'яні лісоруби!" Герасим'юк не витримав і каже: "Пане Олександре, Ви коли останній раз у селі були? Село ж українське спивається! Це трагедія села".
А останній "арґумент" Федорука взагалі - шедевр! Він знову ж таки відкрив книжку і почав читати: "Василь Портяк - один з найталановитіших сучасних українських новелістів... Подивіться, як він себе вихваляє!". Це він читав видавничу анотацію. Мені довелось зауважити: "Пане Олександре, знаєте, автор непричетний до видавничої анотації - це не його твір. Це видавництво вихваляє Портяка, щоб краще продати книжку".
- Звідки такі дивні закиди, як Ви думаєте? Хтось не хотів, аби Портяк переміг?
- Не можу нікого напряму звинувачувати, але в мене склалося враження скоординованості дій Комітету. Після першого туру голосуванні з'ясувалося, що Портяк не добирає три голоси.
Завжди голосування Шевченківського комітету проводилось у кілька турів. Спочатку якісь кілька людей набирають велику кількість голосів - до трьох чвертей - і одразу стають лауреатами. А далі розглядають тих, хто найближче. Це не "натягування", а нормальний процес. У попередні роки таким чином премію отримували дуже достойні люди. Минулого року, скажімо, таких турів було вісім.
Було б логічно зробити другий тур - адже пройшло п'ятеро і лишилося п'ять вакансій. І ще два-три достойних кандидата. 13 голосів з 16 потрібних набрав Портяк, 13 набрав Лавро і 14 - балет "Даніела" Михайла Чембержі. Це взагалі несподіваний факт - молодий прем'єрний балет. Було зроблено все для того, щоб другого туру не відбулося.
Загальна мотивація була така: треба було збільшити грошову винагороду. Кабмін виділив мільйон триста тисяч гривень - по 130 тисяч на душу. Мовляв, давайте дамо менше премій, але більше грошей...
- Отож, усе упирається в гроші...
- Аякже! Але ж ці питання треба вирішувати з президентом! Кількасот тисяч гривень - не проблема. Дати більше грошей? Це правильно і благородно. Адже меншої премії в світі, ніж наша національна, в світі немає - он у Росії 200 тисяч доларів. Звісно, Україна не Росія, але ж не вдесятеро менше!
Ми чотири рази переголосовували питання, щоб не голосувати вдруге... У мене справді склалось враження, що в Комітеті були люди, які не хотіли дати Портякові премію. Але ж престиж премії полягає не лише в тому, щоб цю премію не дати недостойному; якщо премію не дають достойному, престиж премії неминуче впаде. Думаю, не так Портякові ця премія була потрібна, як цій премії потрібен був Портяк.
- Найбільше з усіх премій Ліги меценатів мене хвилює премія Бориса Нечерди, оскільки ми з Борисом дружили. Я вважаю його одним з кращих українських поетів. Часом цю премію вручають мені невідомим людям. Звісно, я можу не знати якогось хорошого поета - та щось мені в це не віриться. Іноді читаєш вірші лауреата - а там від Нечерди "двадцять тисяч льє під водою".
Взагалі для мене навала літературних премій, яку ми спостерігаємо зараз, - більше сотні! - є загадкою. На мою думку, всі ці маленькі, мізерні премії по 500-1000 грн. треба поскасовувати, зібрати докупи й заснувати ще одну потужну премію - альтернативну національній. У нас літературну премію можуть отримати політики Олександр Мороз і Олександр Турчинов. У кого пальцем не ткни - всі лауреати!
- Вам не здається, що від грошей у премії взагалі треба відмовитись. От у Франції, скажімо, потужна Ґонкурівська премія має символічний грошовий еквівалент - 11 євро...
- Там зовсім інша система. За тебе одразу хапаються видавництва, знімають про тебе кіно, пишуть статті, інтерв'ю; людина отримує інші можливості заробити. У нас же премія жодних можливостей не дає. За радянських часів ще існував додатковий соціальний пакет до премії: давали кращу, більшу квартиру, престижніше місце роботи, вдвічі більший гонорар.
Якщо рядовий поет отримував 1,5 карбованця за рядок, то лауреат Шевченківської премії - від 3 до 6. Це був такий своєрідний престиж - лауреат завжди в президіумі, морда надута, на грудях медаль, Обком його любить, ЦК теж любить...
Тепер нічого цього немає. Лишились хіба 60 грн до пенсії і безкоштовне місце на Байковому цвинтарі. Коли я отримав премію, мене цікавило одне - чи можу я отримати це місце зараз і продати його, бо коштує воно в кілька разів дорожче, ніж сама премія (сміється). Отож, оскільки соціального пакета немає, треба щоб були або гроші, або потужна медійна підтримка. А краще, коли і те, і те - як у випадку з Нобелівською премією.
- Але ж не секрет, що через грошову винагороду одержати премію хочуть багато людей. У Спілці навіть існує черга за Шевченківською премією - це в приватних розмовах підтверджували багато номінованих і лауреатів. Гроші все ж чималі - ремонт у квартирі зробити можна, дачу побудувати. Може, якщо прибрати гроші, то й черга поменшає?
- Я, наприклад, зробив ремонт у квартирі. (сміється) Ви, Іване, заберіть у Нобелівської премії півтора мільйони доларів - і подивимось, як за неї будуть боротися, яка вона буде резонансна. Скажімо, я ніде не оперую тим, що, мовляв, став лауреатом Шевченківської премії; радість від будь-якої премії йде тоді, коли закінчуються гроші. У мене вони скінчились уже давно.
Черга - це не зовсім точно, насправді. Є така практика, як "перехідний кандидат". Скажімо, в цьому році дали Іванові, Петрові, а Василь уже не вліз. І вони кажуть: Василеві дамо наступного року. Василь уже посувається уперед. А Степанові, кажуть, дамо через п'ять років - він ще молодий, ще встигне. І Степан собі чекає. Буває, звичайно, що до цієї "черги" вривається хтось безпородний і отримує премію. Тоді Комітету треба покачати цього кандидата в "болоті", щоб він був "свій" і не викликав роздратування.
- Нещодавно Комітет оновився, до нього увійшли нові люди. Яке Ваше особисте ставлення до нового складу Комітету?
- Одна поетка, від якої я не чекав такого блискучого жарту, коли подивилася на склад нового Шевченківського комітету, сказала: "Цьому складові Комітету лише баби Параски бракувало". У цьому жарті є доля істини. Багато хто сумнівається в тому, чи потрібен у Комітеті Андрій Курков.
Хочу сказати: Курков знає українську літературу, він - серйозний фахівець. Його позиція стосовно Портяка була близька до моєї. Те саме я можу сказати про Тараса Петриненка, Кирила Стеценка, Георгія Якутовича. Звичайно, не приїхали на засідання Олег Скрипка і Роман Віктюк. Скрипка гастролював з "Вечорницями" у шведів, а Віктюк узагалі скрізь, на всіх каналах російського телебачення. Утім, у фаховості цих людей я не сумніваюся.
- В інтерв'ю наприкінці листопада минулого року Микола Жулинський, якого тоді тільки-но призначили головою Комітету, розповідав мені, що готується нове положення і наступного разу процедура відбуватиметься вже згідно з ним. Вже відомі якісь деталі нового положення щодо Комітету?
- Мені відомі деякі пропозиції, і ставлюсь я до них негативно. Скажімо, Микола Григорович запропонував створити групу номінаторів, яка б пропонувала кандидатури на здобуття премії. Як це робиться в Нобелівському комітеті. Але, знаючи наші українські реалії, запитую: хто входитиме до цієї групи? Хто її формуватиме? Чи не "забудуть" про найдостойніших? Як уникатимуть лобіювання?
Мені здається, що це спосіб менш демократичний. Я запропонував би так: висувають всі, хто хоче, номінатори працюють з усім цим масивом, а потім пропонують обраних ними Комітетові. З іншого боку - чи погодяться серйозні фахівці, не входячи до складу Шевченківського комітету, бути всього лише номінаторами?
Дуже важливо зберегти поміж номінаторів рівне представництво поколінь, бо коли там будуть люди лише старшого або лише молодшого віку, то зрозуміло, що обиратиметься.
- У Вас дуже різка позиція. Не боїтесь, що опинитеся через це на самоті?
- Я вже бачу, що моя позиція викликає персональні образи. У нас будь-який загальний погляд одразу ж переноситься на персональні стосунки. Отож, друзів у мене точно не додалося. (сміється) У інтернеті вже пишуть, мовляв, Федюк з Герасим'юком усе життя при кориті... Що ж, хай міняють нас на інших.
- Якщо Вас не "підуть" з Комітету, яким Ви б хотіли його бачити?
- Є в мене одна амбітна ідея. Хочу, щоб зникли всі "перекоси", інтриґи, щоб не чіпали нас - і Комітет сам собою підніметься. За п'ять років, що головою Комітету був Іван Дзюба, престиж премії дуже піднявся - премії дали Євгенові Пашковському, Ігорю Римаруку, Василю Герасим'юкові...
- Але ж саме Іван Дзюба написав дуже позитивну рецензію на "Маму-Марію" Лютого!
- Я трошки знаю, як це робилося. Є таке поняття, як "непереборне бажання автора". Якщо авторові заманеться, він кого хоч запресує і примусить під загрозою розстрілу! Мене здивувала позиція Івана Михайловича Дзюби і вже покійного Павла Архиповича Загребельного. Прости Господи, назвати Лютого "українським Гомером"!?
Загребельний, земля йому пухом, завжди зневажав поетів і вважав їх людьми другого сорту. І слава Богу - йому, прозаїкові, відніш. Але коли цю базгранину нахвалюють Базилевський і Слабошпицький, які ж знаються на поезії... Подивіться, всі ці панегірики вміщено наприкінці книги. Чому? Людина відкриває книжку в кінці, бачить прізвища - Дзюба, Загребельний, Слабошпицький, проймається повагою - все, книжку можна не читати...
P.S. "Українська правда. Життя" готова надати можливість висловити свою точку зору усім особам, згаданим в інтерв'ю