Тоні Ґатліф: У сучасному кіно забагато психіатрії
Тоні Ґатліф - французький режисер цигансько-алжирського походження. Він здобув славу засновника циганського кінематографу завдяки любові до культури та звичаїв ромів і, насамперед, своїм стрічкам про цей мандрівний народ. Його картини завоювали серця багатьох глядачів у всьому світі, а фільм "Вигнанці" у 2004-му отримав нагороду в Канні за кращу режисерську роботу.
Найсвіжішу свою картину під назвою "Свобода" режисер, сценарист і музикант Ґатліф уже презентував на кінофестивалі у канадському Монреалі та на Американському кіноринку. Прем'єра стрічки у Франції відбудеться на початку грудня. Дата української прем'єри поки що невідома, хоча сам Ґатліф сподівається, що вона відбудеться до кінця цього року.
Зустріч "Української правди. Життя" із Тоні Ґатліфом була призначена на ранок останнього дня фестивалю. За плечима було вже 9 напружених днів, тож йому принесли спочатку кави, а потім коли.
Одягнутий у все чорне, темноволосий та чорноокий, Ґатліф був у гуморі. Голова журі "Молодості" справив враження енергійної людини з добрим почуттям гумору, оскільки говорив щиро, охоче та багато сміявся.
- Які ваші враження про цьогорічну "Молодість"? Напевно, ви раніше були у журі на інших кінофестивалях, чи можете порівняти український досвід з попередніми?
- Я вже років з десять не входжу до складу журі кінофестивалів. Мені доводилося відмовлятися, бо я не відчував себе у праві судити чиїсь фільми. 50 стрічок протягом 10-15 днів - це дуже багато.
- Втомлює?
- Осліплює, затуманює сприйняття. Коли я приходжу дивитися кіно, то сам спочатку вирішую, що саме цю картину я хочу подивитися. Я дивлюся тільки деякі фільми, а не все підряд. А тут мені разом з іншими членами журі довелося дивитися все і до самого кінця, хоча це насправді природно.
Я не завжди розумію, про що хочуть сказати ті чи інші фільми, бо мені багато з них видаються дивними. Я ніколи не дивлюся телевізор, тільки беру на прокат DVD з тими фільмами, які я хочу подивитися зараз. Дивлюся кіно не щодня, оскільки така кількість переглянутого зовсім не сприяє збереженню цієї чистоти сприйняття кіно.
На "Молодості" я переглянув усі фільми, адже тут більшість із них є дебютними роботами. Кіно, зроблене молодими, - це прекрасно, ще й фестиваль має добре ім'я, "Молодість". Мене вразило різноманіття сюжетів і в конкурсному короткому метрі, і в студентському кіно, і в повнометражі.
Червоною ниткою по всім ним чомусь проходить покидання чогось чи когось: то дітей, то жінок, то літніх людей. Усіх їх покидають, а от чоловіків не покидає ніхто. І це, напевно, симптоматично для суспільства. Чому стільки фільмів знімають про це? Причому це стало тенденцією не тільки на цьому фестивалі, а й усюди на інших.
| На фестивалі "Молодість" Тоні Ґатліф був головою журі |
- Які ще теми, до яких звертається сучасний кінематограф, вас лякають? І які, навпаки, приваблюють?
- Відторгнення у мене викликає тема поганого ставлення до жінок. Я знаю, що це міжнародна проблема, бо жінок б'ють, ґвалтують та навіть продають у багатьох країнах. У Східній Європі, у Франції, в Африці - усюди. В Іспанії, наприклад, чоловіки б'ють жінок із самого їхнього дитинства.
Дітей змушують йти у проституцію. Це просто нестерпно, але така наша сучасність. Та все ж таки тема приниження жінок, мабуть, і є найважчою для мене.
- Ви не сказали про ті, які вам до душі.
- Відчуття радості та свята. Ось у кіно про циган багато й того, й іншого.
- Наскільки мені відомо, ви знайомі з українським кіно, знаєте принаймні фільми Сергія Параджанова. Скажіть, що ви відкрили нового про наше кіно і як оцінюєте українські стрічки, представлені у конкурсі?
- Від чого мені стало не по собі, так це від того, що молоді режисери, студенти кінематографічних факультетів, змушені робити перші спроби у кіно за власний кошт. Це дуже й дуже обмежує можливості. Молодих і перспективних людей у цьому плані просто кидають напризволяще.
Країна повинна фінансувати власні вищі навчальні заклади, де вчать робити кіно. Вона ж фінансує ті, де робочих навчають працювати з верстатами. Вона ж платить за навчання адвокатів, медиків. А (з кіношниками) виходить, ніби як просити студента-медика платити гроші за оренду лікарні, де він проходить практику.
Студент режисерського факультету не має платити за фільм, на якому він вчиться. Ось що мене найбільше зачепило в Україні. Звісно, це погано продумана схема.
А щодо фільмів, то їм, звичайно, бракує багато чого. На жаль, висловити власну думку про них я не маю права, доки увечері не оголосять лауреатів (розмова з Тоні Ґатліфом відбулася за півдня до церемонії нагородження - прим.авт).
| Тоні Ґатліф і Райнер Фріммель, який отримав "Скіфського оленя" фестивалю "Молодість" |
- А як щодо світового кінематографу? Роботи яких режисерів вам нещодавно сподобались?
- Я справді слідкую за розвитком кіно у світі, і найбільше мене зворушує молодь з їхніми першими фільмами.
У всякому разі, зовсім не зворушують мене фільми американські. Не люблю ні Вуді Аллена, ні Скорсезе, ні Тарантіно (хоча цей іде окремо), ні Клінта Іствуда... Це вже застаріле кіно.
- До речі, як ви ставитеся до Еміра Кустуріци? Чи знаєте, про його іноді називають вашим послідовником? Чи знайомі особисто і у чому, на вашу думку, різниця між фільмами Кустуріци та Ґатліфа?
- Особисто ми не знайомі. Щодо різниці, то важко сказати... Наші фільми не можна порівнювати, адже в кіно є місце для кожного. Єдине, що я знаю про Кустуріцу - те, що він дуже любить циган.
- А чи погоджуєтеся ви із твердженням, що він, так би мовити, причісує реальність, а ви, навпаки, змальовуєте її без купюр?
- Так, це правда. У своїх стрічках я прагну досягти майже документального ефекту. Я не вигадую абсурдних історій. Наприклад, у фільмі "Дивний чужинець" ("Gadjo dilo" - прим.авт) є епізод, де старий дізнається про смерть свого друга. Він запрошує музикантів, щоб вони грали на могилі, бере пляшку горілки, напивається сам і дає випити мертвому, а потім танцює на могилі.
[L]Я цього не вигадав. Це буває у циган, і я зняв це так, як воно є.
- А в чому, на вашу думку, секрет любові глядачів до ваших фільмів? Чим вони приваблюють?
- Мені здається, справжніми почуттями, які люди втрачають, та мандрівками, в яких відкриваються інші люди та культури, в яких по-іншому сприймається посмішка дитини, навіть просто погляд старої жінки.
Мабуть, приваблює ще й відсутність фальші й награності у тому, що називають людяністю, повагою до людини. І, напевно, відсутністю психологічного самокопання чи психоаналізу. А в сучасному кіно забагато психіатрії, від неї глядачеві часто стає погано.
- Ви самі казали тут у Києві, що після перегляду багатьох сучасних фільмів можна вчинити самогубство.
- Так, так. Навіщо тоді таке кіно? Воно, до того ж, іще й дороге. Платити гроші за бажання покінчити з собою після сеансу? (сміється)
- Ви, як і герої ваших фільмів, дуже любите подорожувати. Ви можете назвати себе космополітом? Чи, навпаки, людиною, в якої є коріння? І якщо так, то де воно?
- Я вважаю себе громадянином світу, бо коріння вже не маю.
- А чому так?
- Бо я постійно кочую, не осідаю в якомусь одному місці. Ось дереву, наприклад, потрібне коріння, воно до нього прикуте. Тож дерево ось так стоїть (сидячи, випростує ноги і складає руки по швах), віками може стояти. Воно, можливо, бачило давніх греків, римлян, Гітлера, і все ж через власне коріння залишається отак стояти (робить серйозне обличчя і знову жестом імітує дерево, потім сміється).
Але коли я був підлітком, я жив у притулку. Я заздрив своїм товаришам, які казали, що їдуть до своїх сіл на вихідні. І тоді я мав бажання мати своє таке село, такий прихисток.
- Зараз це бажання зникло?
- Так, мені завжди хочеться кудись їхати (сміється).
- У вас є акторська освіта, але в кіно ви зіграли всього кілька ролей. Чому так вийшло? Вам не подобається акторська професія?
- Я грав з початку, коли мені було 18 чи 20 років, а з 25-ти припинив, бо стало нецікаво. Для когось це, може, й хороша робота, але не для мене. Мабуть, тому, що я люблю постійно братися за щось нове.
- А наскільки акторам легко працювати з вами на знімальному майданчику? За вами водиться слава режисера імпульсивного. Кажуть, можете навіть змінити сценарій просто під час зйомок.
- Так, можу змінити.
- Як до того ставляться актори?
- Ну, їм стає непереливки.
- А за що ви так любите Ромена Дюріса? (один з улюблених акторів Ґатліфа, який зіграв у таких його фільмах, як "Дивний чужинець", "Я народився від лелеки", "Вигнанці" - прим.авт)
- Раніше він мені дуже подобався. Він був дуже молодий, йому було 20 чи 22 роки. Тоді він навіть сміявся, як дитина. Для мене це було головне, наприклад, тоді, коли я взяв його до "Дивного чужинця". Він ніколи не подорожував до жодної іншої країни, окрім Швейцарії.
Він мав пройти селищем з мішком за плечима, бо за сюжетом він грав мандрівника. Ромен, звісно, про це не знав, але я наказав усім циганам його ображати, звинувачувати у крадіжках, кричати йому "чого приперся?". Я хотів зробити те саме, що роблять інші люди по відношенню до циган. І це циганам дуже сподобалося!
Вони кричали йому навздогін "Крадій, йди звідси!", тож ясна річ, він дуже злякався. Грати йому не довелося, він справді боявся.
- Розкажіть історію вашого псевдоніму, адже справжні ваші ім'я та прізвище зовсім інше (Мішель Дахмані - прим.авт).
- Малим я жив в Алжирі, начищав людям черевики на вулиці, щоб заробити грошей. А коли втомлювався, то приходив до парку, який називався Ґатліф. У 1962 році я переїхав до Франції та уже там змінив ім'я. Коли я повернувся до Алжиру через 43 роки, щоб знімати "Вигнанців", я пішов у той парк знову, хотів дізнатися, чому він так зветься.
Я шукав і шукав, доки не дізнався, що був такий англійський музикант. І я цим пишаюся, бо знаєте, цей Ґатліф міг би виявитися якимось фашистом (сміється).
- Це була історія прізвища, а історія імені? Того музиканта звали Тоні?
- Ні-ні, Тоні - це моє власне ім'я. Іменем Мішель, про яке, мабуть, ви говорите, мене назвали при хрещенні.
- Що ж, тоді останнє запитання. Чи маєте ви вже ідею наступного фільму, який зніматимете після "Свободи"? (фільм "Свобода" вийшов у 2009-му - прим.авт)? Яким він буде, від теми циган не відступитесь?
- Ще не знаю. Знаю точно, що в ньому ітиметься про мандрівників.