Жіль Лєруа: Мене дратують люди, які вважають себе перш за все ґеями

23
24 листопада 2009

Україну не часто відвідують справжні письменники. Під "справжніми" маю на увазі не тих, кого штучно розкручують місцеві видавництва, аби потім краще продати свою продукцію, а дійсно популярних за кордоном авторів, читаючи яких, можна замислитися над багатьма проблемами сучасного світу та над тим, якою буде література в майбутньому.

Один із таких прогресивних і модних у Західній Європі письменників - Жіль Лєруа. Французький культурний центр запросив його до України - певно, з далекоглядними планами.

Що ж, мушу визнати: задум удався. Після спілкування з Жілем його твори хочеться перекладати. У першу чергу - аби втовкмачити деякі прописні для європейців істини в голови впертим українським читачам (чи - "нечитачам"?).

Про те, про які саме істини йдеться - в інтерв'ю з Жілем Лєруа.  

- Жіле, під час спілкування з гостями в книгарні "Є", де ви головували на врученні премії авторові кращого перекладу з французької мови, ви сказали, що все життя мріяли побувати в Україні. Це просто ввічливість чи щось більше?

- Про Україну я знаю з дитинства - з книжок, які читав. Вона постала для мене міфічною країною, сповненою таїн. До цього часу в Україні я не бував - тільки в Росії, де відбувається дія одного з моїх романів. Мушу визнати - Україна набагато затишніша й ошатніша.

До речі, головні події в романі "Російський коханець" відбуваються у готелі в Лєнінґраді, що називається "Київ". Тут стикаються два світи - французького юнака, що вперше приїхав до Радянського союзу, та молодого комсомольця, якому доручено всюди супроводжувати групу туристів із Франції. За світоглядом це наче дві різні планети - та все ж вони сходяться, навіть кохання між ними стає можливе.

- Роман "Російський коханець" давно перекладено в Росії - зрозуміло, чому. Я читав відгуки - кажуть, стиль дуже насичений, емоційний, таке враження, що автор пише про себе...

- Це справді так, не буду приховувати. Спочатку цей текст не був навіть романом - писався як щоденник, виключно для себе; він дуже довго пролежав, я не збирався його друкувати...

Знаєте, я не пам'ятаю, коли відбулася "точка відліку" моєї творчості. Здається, я писав завжди. У дитинстві писав листи дідусеві Максиму. Він був неперевершеним оповідачем, міг годинами розповідати про своє життя - в Парижі, Лівані. Я ж, малий, у своїх листах силкувався показати, що теж чогось вартий.

- Ви б хотіли, щоб вас переклали в Україні? І якщо так, то який би роман порадили?

- Звісно, хотів би. Який роман... Думаю, кожен видавець має обирати сам. Зрештою, це його, видавця, робота. Для мене ж на цей момент найкращий - мій останній роман, Alabama Song.

- Наскільки ваші романи автобіографічні?

- Думаю, відсотків на п'ятдесят. На цей час у мене вийшло дванадцять романів (зараз дописую тринадцятий), із них шість - цілком автобіографічні, але й друга половина, хоча сюжет повністю вигаданий, спирається на людей і місця, які мені довелося спізнати...

- Я так розумію, що гомосексуальні мотиви, які дуже часто зустрічаються у ваших творах - також великою мірою автобіографічні. Ви свідомо про це пишете? Берете участь у якихось рухах на захист сексуальних меншин? В Україні з цим велика проблема...

- У 70-80-х роках у Франції були потужні рухи на захист ґеїв. Зустрічалися такі агресивні мілітанти! Гадаю, подібні громадські об'єднання необхідні, бо допомагають, з одного боку, суспільству осягнути, що поруч живуть люди - такі самі, як і всі інші, а з іншого - гомосексуалістам, не боятися сказати "так, я саме такий". Я ніколи не брав участі в цих рухах - думаю, писати краще, ніж воювати.

До речі, гомосексуальні мотиви далеко не головні в моїх книжках. Головне - як вийти з кризової ситуації самоідентифікації.

Мої герої - юнаки 16-17 років (як у "Російському коханцеві"); у такому віці відчуття загострені, трагедії глибші. Прямо поставити питання самому собі, визнати свою "інакшість", вивести її назовні - це дуже складно.

Водночас я не вважаю гомосексуалізм як такий гідною книжки темою; просто гомосексуалізм - це нецікаво. Набагато цікавіші запитання: як знайти своє місце, як адаптуватися до світу, який не бажає змінюватися.

 
Мене дратують люди, які вважають себе перш за все ґеями. Я в першу чергу письменник, людина, а вже потім - хтось інший! Для молодої людини самоідентифікація часто обертається на трагедію. Нещодавно в одному маленькому провінційному містечку юнак повісився в клуні, оскільки сім'я не прийняла його. Непогано у Франції ґеям живеться хіба в Парижі, у провінції ж досі панують консервативні погляди.    

- Ваш останній роман - Alabama Song...

- Уже не останній. Останнім вийшов нарис про американського фотографа Едді Віґінза.

- Добре. Alabama Song - роман, за який 2007 року ви отримали Ґонкурівську премію. Його головною героїнею є дружина Френсіса Скота Фіцджералда Зельда - неймовірна жінка, одна з тих, кого ми називаємо "сильними". Оповідь ведеться від імені жінки. Чому ви обрали саме Зельду?

- Вона мене вразила. І потім - я раптом подивився на всім добре відомого автора "Великого Гетсбі" з зовсім іншого боку, чи не протилежного! Дружина в чому тільки його не обвинувачувала - в шизофренії, залежності від наркотиків, гомосексуалізмі. Щодо останнього, то вона мала підозри, що Фіцджералд і Ернест Гемінґвей - не просто друзі.

- Гемінґвей?! Ніколи б не подумав!

- Нічого дивного. Коли "мачизму" забагато, це завжди підозріло - значить, за цим щось криється... У своїх романах я намагаюся поєднати жіноче й чоловіче начала: жіноче - ніжність, вибаглива фантазія, і чоловіче - жорстокість, сила, реальний світ. Роман про Зельду не є "феміністичним", як написали деякі критики. Просто є Зельда - жінка, і Френсіс Скот - чоловік, обидва талановиті, і Зельда мені симпатичніша, ніж Френсіс Скот.

Зельда - "просунута" особистість, у неї були вельми прогресивні погляди на статеві стосунки. Вона дуже ревнувала до Гемінґвея, до того впливу, який Гемінґвей мав на Скота - настільки, що вирішила, буцімто між ними є щось інтимне. Звичайно, нічого такого не було.

Я не можу бути впевнений на сто відсотків, але це здається мені абсолютно невірогідним. Та цей момент у романі дуже важливий, оскільки після сцени ревнощів, яку вона влаштувала Скоту, Зельда потрапила до психіатричної лікарні. Чому Зельда так вирішила? Новітні психоаналітичні теорії були на той момент дуже популярні, Зельда читала багато подібних книжок, тож, можливо, виходячи з цих теорій, вона помітила в Гемінґвеї сексуальну роздвоєність.  

Зельда весь час намагалася вигнати Гемінґвея з життя Френсіса Скота, а Гемінґвей, у свою чергу, постійно намовляв Фіцджералда - позбався цієї жінки, вона заважає тобі писати. Дуже цікавий трикутник! 

- Мені особисто Зельда в чомусь нагадує Жорж Санд.

- Жорж Санд була дуже двоїстою постаттю. З одного боку, в стосунках вона домінувала, з іншого - надихала своїх коханців. Відомо, що саме вона підказала Альфреду де Мюссе сюжет його найвідомішої п'єси "Лорензаччо". На відміну від Зельди Санд мала змогу писати; у Зельди ж такої можливості не було.

У Сполучених Штатах, до речі, було дуже подібне до Фіцджералдів подружжя - Карсон і Рівз МакКалєрз. Перший же роман Карсон зробив її зіркою. Рівз, який теж намагався писати, відчував себе поруч із нею неповноцінним, комплексував і знищував себе алкоголем.

Але я не уявляю собі роману про нещасного Рівза, адже я просто обожнюю Карсон МакКалєрз! Утім, завжди сумно, коли людина почувається самотньою і через когось не має змоги творити. Таке часто буває в родинах письменників. У моєму особистому житті таке теж було. Людина, яка була моєю "другою половиною", страждала - важко жити поруч із митцем.  

- Розкажіть, будь ласка, про Ґонкурівську премію.

- Я був дуже здивований - цю премію знають далеко за межами Франції. Завдяки їй мене вже переклали на 27 мов. До премії моє життя було дуже простим.

Між 20 і 30 роками я працював журналістом, і мені це подобалось; коли ж книжки стали продаватися краще, закинув роботу, обмежився виключно літературою. Сталося це 1991 року - якраз у часи розвалу СРСР. Утім, справи йшли далеко не так блискуче, як би хотілося: протягом 10 років я майже не вилазив із боргів, навіть будинок хотів продати. Премія мене в буквальному розумінні врятувала. Продажі підскочили вдесятеро. На даний момент наклад Alabama Song сягнув позначки в 250 тис. примірників.

- Ви згадали психоаналіз і його згубний вплив на Зельду. А як ви самі ставитесь до психоаналітичних течій у літературній критиці? Вас уже намагалися "психоаналізувати" через ваші тексти?

- Знаєте, коли я був юнаком, то захоплювався цими речами, навіть хотів стати психоаналітиком. Я поважаю психоаналіз як лікувальний метод, необхідний для певних осіб. Але чи можна написати добрячий роман, постійно маючи на увазі й тримаючи в голові "психоаналітичну решітку"?

Не думаю. Романіст не повинен усе контролювати, тримати руку "на пульсі", бо вийде надто сухо, нечитабельно. Не варто маніпулювати героями - вони певною мірою мусять бути загадкою для самого автора. Коли я пишу, то відганяю від себе психоаналіз - або ж, навпаки, бавлюся: в Alabama Song є потішний образ психоаналітика.

Критики, вивчаючи мене через психоаналіз, зазвичай не дуже ввічливі. Вишукують у мене якісь хвороби - це не лише грубо, але й, на мою думку, смішно.  

- Для чого ви пишете? Якась мета у ваших книжок є? Змінити щось у суспільстві, вплинути на суспільну думку, на політику...

- Якоїсь конкретної мети немає. До того, як почати писати новий роман, я ставлю собі багато запитань стосовно сюжету - але коли пишеш книгу протягом двох років, те, про що ти думав на початку, здебільшого забувається...

Просто є бажання розповісти певну історію. Я наче оператор, що бере камеру і заходиться знімати акторів. Звичайно, є щось, про що хочеться голосно закричати - наприклад, про те, як хтось один домінує у подружжі, примушуючи страждати іншого.

Для багатьох моїх знайомих пар - гомосексуальних і гетеросексуальних - питання суперництва всередині родини дуже актуальне.     

powered by lun.ua