Оксана Забужко: Цьому закритому клубу аутистів, що називає себе "політичною елітою", пора зі сцени

135
22 березня 2010

узей покинутих секретів" Оксани Забужко - понад 800 сторінок довгих і складних речень. Але, щоб купити, доводиться побігати книгарнями - попит зашкалює.

Це роман про скелети у шафах, які там дбайливо заховали наші предки і про які ми навіть не знаємо. Цікаво, чи є в Україні родина, у якій би батьки і діди не приховували якісь моменти зі свого радянського минулого? Забужко вважає: поки ми цього не з'ясуємо, нормального життя не буде.

- Коли дивитеся на прем'єра Азарова, віце-прем'єра Семиноженка, міністра Табачника та інших персонажів з минулого, не шкодуєте, що закликали голосувати "проти всіх"?

- Це була прогнозована ситуація. Не було б Табачника з Азаровим - був би Медведчук з Кравчуком, - особи не менш одіозні. Суспільство мусило якось дати знати тому закритому клубу аутистів, який називає себе "політичною елітою", що їм пора зі сцени. І суспільство це зробило. А що "клуб" месиджу ні в зуб не зрозумів, то на майбутнє тим гірше для нього.

- Чому через п'ять років після такого піднесення, як Майдан, ми зіткнулися з ситуацією "вибір без вибору"?

- Бо "перезавантаження еліт" не відбулося - як не відбулося його і в 1991-му. А от чому за ці 5 років так і не вдалося його здійснити - це вже питання куди складніше, тут одним реченням не відповіси...

Добре вже те, що над цим зараз замислюється дедалі більше людей, і це єдиний позитив останніх виборів. Українці взагалі прокидаються тільки тоді, коли опиняються в глухому куті.

Нинішній смак поразки має розбудити до життя наше, частинно приспане, частинно дезорієнтоване громадянське суспільство. Перші ластівки громадського спротиву вже маємо, і це знак, що опритомнення таки починається.

- Мотором Майдану були не тільки політики, а й безліч простих громадян. Таке враження, що ці люди після перемоги Ющенка десь зникли. Чому?

- Так у цьому найбільша й проблема, що ми розійшлися, повністю передовіривши зміни в країні Ющенку і "сцені" Майдану. На одномоментний масовий ривок сил у суспільства вистачило, а для довготривалих системних змін уже забракло і свідомості, і політичної культури... 

Мене тоді, після третього туру, справжній жах охопив, коли я раптом усвідомила: ось, Майдан розійшовся, - але ж жодних вироблених механізмів суспільного контролю за владою як не було, так і немає!

Реальних політичних партій, тих, що творяться "знизу", - немає. Громадських об'єднань - немає, навіть профспілок, як у Польщі 1980-го, немає (пам'ятаю, дорогою з Майдану таксиста випитувала: "У вас є профспілка?"). Навіть журналістики немає - тої, котра могла б стати "четвертою владою"!

Рівень непрофесійності, продемонстрований українською журналістикою під час Майдану, виявився просто фатальним. Наші журналісти по-дитячому надягнули помаранчеві шалики і радісно оголосили себе "з народом", як міліція. Але при цьому увесь цей Майдан спустили, вибачте, в унітаз.

Навіть не поцікавилися, як він сформувався, як функціонував, яку соціологічну палітру "народних сподівань" представляв, - взагалі, нічим, що дало б змогу країні побачити, нарешті, себе в дзеркалі ЗМІ крупним планом. Натомість увесь час знай бігали за тими, хто стояв на сцені.

- Як би мали працювати журналісти?

- Знаєте, я бачила, як працювали західні. Вони йшли на Хрещатик, у юрбу, і розпитували людей: "Чому ви тут?". І робили "сторі". І світ був тоді вражений не тим, що побачив Ющенка і Тимошенко, а тим, що вперше розгледів обличчя реальної, живої України, яка на саміти не їздить, але з якою справді хочеться дружити .

У нас такий фільм зняв тоді канал "1+1", але показав його тільки через рік. Героями фільму були вчитель з Донецька, котрий жив у наметовому містечку, вчительки з Київщини, які варили картоплю і возили її на Майдан шкільним автобусом, пара студентів-медиків, які познайомилися у медпункті, і як вони там працювали...

Оце і є професійний репортаж, "біжуча історія": коли видно, звідки взялися ці сотні тисяч з прапорами.

Українська журналістика в масі своїй про це навіть не думала. Тобто, була елементарно неготова представляти громадянське суспільство, професійно відповідати перш за все перед своєю аудиторією, а не, за радянською традицією, перед "замовником". Яка вже тут четверта влада...

При таких вихідних даних, у принципі, можна було передбачити сьогоднішній результат. Але, звичайно, не хотілося вірити, що енергія такого могутнього всенародного вибуху просто так розтечеться і скисне...

Крім того, варто врахувати, що на Майдан великий відсоток людей привели й суто патерналістські настрої. Я днями довідалась від знімальної групи нового фільму "про Помаранчеву революцію", що відразу після інавгурації Ющенка йому прийшло близько 18 тисяч листів із проханнями на кшталт "допоможіть зняти кішку з дерева".

Такий масовий рецидив радянського мислення, коли головне - вибрати "хорошого царя", який нам "усе зробить", а якщо не зробить, то виберемо іншого "хорошого", який пообіцяє зробити. Довжина шляху до політичної зрілості і демократії пропорційно пов'язана із рівнем освіти суспільства. А з цим у нас проблема.

"Наймасштабніша історична дія УПА – розвал ГУЛАГу". Фото Михайла Марківа

- "Музей покинутих секретів" - це заклик вийняти родинні скелети з шафи. Він суперечить поширеній думці про те, що не потрібно будити привидів минулого, а натомість будувати майбутнє.

- Головна тема, яка мене вела при написанні книги, - це беззбройність безпам'ятного перед майбутнім, яка є прокляттям українського суспільства. Безпам'ятний - значить ослаблений. Той, хто не знає, звідки він вийшов, позбавлений дуже важливого ресурсу психологічної підтримки - розуміння логіки і змісту власного життя, і тих подій, які в ньому відбуваються.

Чим більше людина має влади над своїм життям, тим довша дистанція, на якій вона "бачить" себе в часі - далеко поза межами власного існування. І індивідів це стосується так само, як і країн.

Недарма більшовики почали з того, що розірвали зв'язок поколінь і оголосили війну "проклятому прошлому". Чим коротша пам'ять у суспільства, тим легше ним маніпулювати.

- Копатися в минулому - це витягувати на світ старі чвари. Можливо, праві ті, хто каже, що краще почати з нуля і будувати свою Америку?

- Ми з нуля увесь час будуємо і в результаті нуль постійно й маємо. В 1917 будували з нуля, в 1991 будували з нуля, в 2004 - теж з нуля.

При цьому загнані в глибину хвороби ніхто не лікує, і суспільство, як усякий живий організм, гниє й розкладається. Хто-небудь із сучасної молоді, яка щиро вірить, що вони не "совки" (і при тому радісно аплодує, коли політики їм прямим текстом обіцяють чужу людину за "батька" чи "матір"), хоч приблизно уявляє собі, чим був "совок" 1970-80-х років?

Я ще не зустрічала жодної душі віком до тридцяти, яка б не здивувалася, почувши, що корупція почалася зовсім не при Кучмі, - що покоління Кучми, яке в 1990-ті прийшло до влади, якраз на брежнєвській корупції все й виросло, і жодних інших моделей управління не знало.

Тими останніми десятиліттями СРСР, із яких ми напряму вийшли, в Україні ніхто всерйоз не займався, авгієві стайні ніхто не чистив. Переважна більшість людей, з якими я розмовляла, навіть не знають, як нищилися архіви КДБ по 1970-х-80-х роках.

- Мене, як журналіста дивує, чому громадяни забувають, що казав певний політик місяць тому. І коли він зараз говорить щось абсолютно протилежне, в це всі вірять. Ваша версія такої дивної поведінки в тому, що ніхто не розкопав архіви КДБ 70-х років?

- У нас суспільство хронічної ретроградної амнезії. Якщо ця амнезія підтримується десятиліттями, то в інформаційну добу "крок" суспільної пам'яті скорочується вже до загрозливого рівня - років, далі місяців, тижнів, днів.

Що бачу зараз перед собою в телевізорі, те й сприймаю, - а все попереднє "не держиться купи", бо нема "єдиной смисловой" матриці, в яку його можна "вкласти".

Це можна вилікувати тільки через освіту, через культуру - довгим і трудним відновленням тяглості, зв'язку часів. Так, як це робить героїня моєї книги тележурналістка Дарина. Інших ліків немає.

Пам'ятаєте, чим Гамлет журився, дивлячись, як швидко його мати забула покійного чоловіка: "Звихнувся час", або, у перекладі Пастернака - "Порвалась дней связующая нить". Завжди, коли відбувається цей "вивих", збій часу в людських головах, треба чекати серйозних неприємностей.

"У нас суспільство хронічної ретроградної амнезії". Фото Михайла Марківа 

- Ви досить чітко описали психологічний стан нашої "політичної еліти". Очевидно, ви багато спілкуєтеся з цими людьми?

- Боже збав! Хіба побіжно доводилось обмінятися кількома фразами після ефіру чи на якомусь прийомі. Але от недавно мені телефонував один читач, близький до політикуму, і запевняв: "Я знаю, з кого ви списали Вадима (бізнесмен і депутат-опозиціонер в "Музеї", - ред.), я його впізнав - ті самі слова, ті самі манери, навіть пальці такі самі, - як сосиски!"

Здається, так і не повірив, коли я відповіла, що Вадим, як і всі інші персонажі роману, - це збірний образ, "з миру по нитці".

- Кого він мав на увазі?

- Цього він мені так і не сказав, хоча мені самій стало цікаво. Це ж найбільше визнання для автора: коли твоїх героїв отак "упізнають", - значить, образ вдався.

- Яким чином письменник вгадує те, чого він достеменно не знає?

- А мистецтво - це і є здатність робити правильні висновки на підставі малого досвіду. Механізм усякого творчого процесу - вгадувати ціле за деталями. Це робота спинним мозком.

- Як народжується образ? Ви щось побачили, почули фразу?

- Образи весь час якісь народжуються, а от "витягти" цілісну річ... В Гоголя гарно сказано: "Раптом стало видно далеко на всі сторони світу". В процесі писання виникає такий момент, коли раптом, невідомо звідки, йде колосальне розширення горизонтів інформаційної пам'яті.

Роберт Фрост точно це сформулював: "Для мене процес писання починається з того, коли я відкриваю, що знаю щось таке, про що я не знав, що я це знаю". Наркомани ще хваляться подібним станом, але у них він триває коротко, він не продуктивний і вони за нього занадто дорого платять.

Дуже великий кайф отримуєш, коли річ починає "сама писатися". Ти наче потрапляєш у якийсь потужний потік інформації, і він тебе несе далі й далі, події самі структуруються тобі перед очима, а тобі залишається тільки найточніше викласти це в словах. Трохи ніби алхімія воно все - скільки психологи її не намагаються "заміряти алгеброю", процес не піддається..

- Поясніть механіку виникнення задуму писати саме цю книжку, а не якусь іншу? З чого все починається?

- Книжки, якщо вони чогось варті, самі хочуть бути написані. Недарма кажуть, що вони як діти. Чоловікам це, мабуть, важче зрозуміти; жінкам, які виносили дітей, ці аналогії ближчі і зрозуміліші.

Кожна книжка починається з якогось ключового образу, а такий образ - це завжди кристалізація певного масиву тем, проблем, над якими ти б'єшся роками, шукаючи відповідь.

І от все те неосмислене, розлите по життю, що тебе мучило і ковбасило, починає стягуватися докупи, набуває форми... Писання - це для письменника спосіб упорядкувати світ, структурувати навколишній хаос, зробити з нього свій особистий космос.

Так і "Музей..." для мене почався ще у вересні 1999 року - коли з'явився образ отих дитячих закопаних "секретів", про які думає героїня: що вони лишились у землі, і ніхто їх уже не побачить, бо втрачено код, за яким можна знайти місце. З цього моменту книжка вже в мені жила.

А решта - це "перебіг вагітності": співжиття з книжкою, нікому, крім тебе, не видною, співіснування з героями, які розвиваються по ходу, так, як їм хочеться, і з певного моменту тебе ведуть за собою, а не ти їх.

Ну, і боротьба з текстом, оте постійне відчуття, ніби "ідеальний текст" десь є, існує окремо від тебе, а ти його мусиш втілити в цей світ у слова - і втілити, не пошкодивши. Я рідко пишу прози більше, ніж сторінку на день. А на деяких важких місцях пишеться ще повільніше.

"Найбільша  проблема, що ми розійшлися, повністю передовіривши зміни в країні Ющенку і "сцені" Майдану". Фото ZaUA.org  

- Що в "Музеї" було найважче?

- Ситуації героїв, з якими мені важко ідентифікуватися, - просто по-людськи боляче. Умирати з Адріяном було як репетиція власної смерті, я місяць ту сцену писала. Бухалов (кадебіст, прийомний син кадебіста - ZaUA.org) убивчо важкий у своєму монолозі-сповіді. 

Але зараз мені вже кілька західних критиків, не змовляючись, одночасно сказали, що якраз Бухалов - чи не найбільша моя творча удача. І кілька душ в Україні мені те саме говорили: що це образ, якому важко відшукати аналогії у світовій літературі. Бодай тому, що таких довготривалих експериментів над людиною, як у нас, західні суспільства не знали, література ще не освоїла цей тип - умисно скаліченої людини.

19-те століття любило сюжет про компрачикосів - жебраків, які викрадали і калічили дітей, щоб заробляти на цьому. В Гюго є на цю тему роман "Чоловік, що сміється", наш Свидницький теж про них писав. А Бухалов - це жертва вже духовних компрачикосів, наступного століття: жива людина з такою внутрішньою переламаністю, якої він сам не усвідомлює. Він - за тою межею, за якою ми не маємо права судити людину, то вже, що називається, - на Божі руки....

І от мені було дико тяжко з цим Бухаловим: півсторінки писала, пів викреслювала, пів писала - пів викреслювала. Коли розповідь йде від першої особи, то найважливіше - точно поставлений голос, інтонація.

Кілька разів у поїздах я натрапляла на відставних військових, ветеранів, навіть Героїв Радянського Союзу, які мені по-своєму "сповідалися", часом - до крику, тож на моєму "внутрішньому диктофоні" дещо назбиралося, щоб "виставити" ту інтонацію, якою Бухалов говорить на нічній рибалці, а потім каже "витріть цей запис".

Але вибудувати все по деталях, камінчик по камінчику (бо деталей не вигадаєш, тут усе має бути достеменним, "підглянутим і підслуханим"), пройти з Бухаловим через ціле його калічне життя - це була чиста мука.

Наприклад, хлопчика, чий батько працював у КДБ і ставив його, взявши за вухо, на коліна перед класом, я "подарувала" Бухалову з власного дитячого спогаду: це було в нашій київській школі, в другому класі. І ще багато такого мороку довелося з пам'яті вигрібати. Куди легше писати тих персонажів, якими захоплюєшся.

- У романі наскрізною є думка про те, як важливо не "йти на співпрацю". В когось із китайських філософів прочитав про необхідність "зберігати внутрішнє і відповідати зовнішньому". Це можливо?

- Усі ми це робимо в той чи той спосіб. Питання у визначенні межі, де зовнішнє перетинає "червону лінію" і заходить на твою територію, - як не поступитися внутрішнім, як зберегти цей трудний баланс.

Головне - не брехати самому собі, коли починаєш "посувати" цю межу, не пропустити момент, коли вступаєш на територію, де вже треба розраховуватись душею. Адже людина може переконати себе у чому завгодно.

Змінити картину світу "під себе", щоб виправдати власне паскудство, - це найпоширеніша форма самозахисту. Коли Вадим викладає Дарині свою "філософію влади", він саме цим і займається.

"Я не вважaю наших нуворишів багатими людьми. Це в основному злидні з грошима". Фото Дмитра Амідова

- Історик Яковенко твердить, що історію країни визначають багаті прошарки. Але щоб стати успішним і багатим, треба "співпрацювати", а якщо ти кришталево чесний і "не свпіпрацюєш", то бідний і ні на що не впливаєш. Де вихід?

- Я не вважaю наших нуворишів багатими людьми. Це в основному злидні з грошима. В багатстві, писав Томазо ді Лампедуза, має прожити три покоління, причім так, щоб тричі його здобувати і тричі втрачати. Тільки після того з'являється вміння з ним поводитися, "божественна легкість" у стосунках з багатством: коли є закріплене пам'яттю поколінь розуміння, що гроші - засіб, а не мета.

А коли, вирвавшись із абсолютно фіолетових радянських злиднів, з нальоту допастися до великих грошей, не маючи за собою якихось поважніших цінностей, то дуже важко стриматися, щоб не начепити на себе туфлі із страусячої шкіри або Луї Вуїттона, - навіть тоді, коли цей Луї тобі протипоказаний за всіма даними твоєї декларації про доходи.

- Поставлю питання по-іншому. Чимало журналістів, які не згодні працювати по вказівках власників, ризикують опинитися на маргінесі, або йдуть з професії. В той час як ті, хто "співпрацює", стають впливовими колумністами чи редакторами і можуть впливати на суспільну думку.

Власне, через принциповість батька Дарини вона мала всі шанси потрапити на соціальне дно і не стати хорошим журналістом.

- Знаєте, як писав класик, "у всякого своя доля і свій шлях широкий"... Кожен з нас рано чи пізно відповідатиме за те, що зробив, - якщо не сам, то відповідатимуть діти і внуки. І універсальних рецептів ніхто ще не винайшов: у кожного свій вибір - і своя межа компромісу.

Ваше питання - це повтор, через тридцять років, тих самих "шістдесятницьких" дискусій, які я пам'ятаю з часів свого дитинства. Тоді теж були в ходу такі аргументи - ось Х. чи У. підписав, покаянного листа, але зате отримав можливість працювати і "він тепер напише". А практика показала, що після покаянних листів ніхто нічого так і не написав - люди "гасли".

Поступатися собою ніколи не варто. Таке не оплачується. Але це не означає, що усі мають дружно піти в табори і загинути, як Стус, - це нереальна модель.

Повернімося на покоління раніше - до УПА. Там був абсолютний культ безкомпромісності; ті, хто залишився в лісі після 45-го, коли армія була розпущена і перейшла в підпілля, розбившись на групи по 4-5 чоловік, - вони взагалі всі були камікадзе (до речі, ветерани дуже чітко розрізняють "УПА" і "підпілля"!).

Це були добровольці, переважно молодь. Їх учили героїчно вмирати, звідси й оті зашиті капсули в комірцях й інструкції, як не датися живим в руки ворога.

Ті, хто вижив і пройшов табори, згадують, що їх навіть не вчили, як поводитися на допитах - з ворогом нема розмов! Більшість загинули в боях, дострелились останнім набоєм, підірвалися гранатою в бункері - і лишилися красивою легендою. А ті, які потрапили в ГУЛАГ, зробили там революцію. Ініціювали повстання, одне за одним, - 1948 рік - Красноярськ, далі знамените Норільське, потім Кенгірське, про яке писав Солженіцин...

З приходом "ОУНівських етапів" ГУЛАГом, уперше за його історію, затрясло - і так по наростаючій. Російські історики вже озвучили версію, що саме через "бандерівців" Хрущов змушений був розпустити ГУЛАГ, бо довше не можна було його втримати.

Можна поставити питання: хто більше зробив для історії - ті, котрі загинули в криївках, чи ті, котрі пішли в ГУЛАГ? За великим рахунком, наймасштабніша історична дія нашого націоналістичного підпілля, яка мала значення для усіх народів СРСР і всього східного блоку - це те, що оунівці розвалили ГУЛАГ.

- У поляків йде серйозна дискусія на тему, чи потрібно було піднімати Варшавське повстання, яке німці потопили в крові і де загинув цвіт столичної молоді. В Україні ж й досі пропагується оунівський культ смерті. Чому?

- Цю дискусію потрібно піднімати і виводити на публічний рівень. У нас взагалі публічних дискусій, окрім як на тему, хто винен - Ющенко чи Юля, і хто гірший - Юля чи Янукович, уже давно немає.

Ви можете згадати за останні роки хоч одну суспільно значущу дискусію на якусь світоглядово важливу для нації тему? Я не можу.

- Але з вашої книги випливає, що упівці правильно зробили, що загинули?

- Там ситуація так виставлялася, що у героїв не було вибору. Я ж не даю остаточних відповідей на всі питання, "Музей..." - це художня література.

Оксана Забужко та Андрій Курков. Фото Михайла Марківа

- Нардепа Вадима ви порівнюєте з упівським еСБістом, і зрозуміло, що вони негативні персонажі. Але без таких персонажів країни не будуються. Щоб будувати державу, у лідера, мають бути руки "по лікті в крові і лайні". Хіба ні?

- Можлива і така точка зору - в романі її сповідує Геля. Особисто я нікого з своїх персонажів не суджу. Якщо хтось із них здається відразним, то це не моя відраза, а одного з трьох оповідачів, через яких ми "бачимо" цілу історію.

В цій книзі взагалі немає авторської точки зору. Навіть Дарина, яка мені найближча, не є моїм alter ego.

- В головної героїні Дарини є прототип?

- Якогось одного - нема, це теж збірний образ. Те, що вона врешті кидає професію, - це для мене був символ поразки української журналістики 90-х. Я ж іще застала спроби нашої журналістики стати незалежною.

На моїх очах люди вибували з гри, впало ціле покоління, в якому, між іншим, були першокласні майстри своєї справи, і ніхто їх сьогодні навіть не згадує. Хтось виїхав, хтось спився, когось убили, - за 90-ті в Україні було вбито близько сорока журналістів, і ці люди розслідували цілком конкретні справи, які з їхньою смертю закрилися.

- Міньєт у криївці, який робить єврейка - це провокація? Мій покійний дід з того покоління, і я слабо уявляю його в такій історії.

- В УПА справді переважав культ аскетизму, і саме тому мені довелося так довго виставляти сюжет, щоб міг відбутися секс Адріяна (боєць УПА) і Рахелі (медсестра в криївці), який дав життя Бухалову.

Якби на місці Рахелі була українка, то ніякого сексу не було б. Греко-католицьке виховання таке виключало. Традиційна єврейська культура сексуальності дещо інша, не така аскетична. Так що "могло б бути" в тому сюжеті, при всіх, умисне на те прописаних психологічних розкладах, цілком допускається, і це не епатаж.

Рахеля, якщо пригадуєте, говорить Адріянові, що вона два роки, які жила в підпіллі, не знала чоловіка. Я не погрішила проти історичної правди, я її просто так хитро обійшла. 

- Про що буде ваша наступна книжка?

- Поки що не скажу, зараз іще відбувається кристалізація задуму. Схоже, що наступну книгу мені доведеться писати за підказкою "Музею.. ". Наразі я в пошуках жанру. 

- Василь Шкляр написав про повстанців Холодного Яру і каже, що на цю тему вже не буде писати, бо боїться повторів. Ви не боїтесь повторів?

- Та досі мені якось наче вдавалось нe повторювати себе - при тому, що в мене, звичайно, як у кожного письменника, є свої "наскрізні" теми. Але я ж не історик, який пише "про УПА", чи "про журналістів 2000-их", чи про щось таке ж предметне, на що можна вказати пальцем.

Мої теми трохи іншого порядку, і я сама не раз тільки вже з готового твору бачу, як проступає "тема". Ось, скажімо, про те, що крізь нас проявляється минуле, якого ми не знаємо - це ще в "Польових дослідженнях..." було, кількома епізодами, тільки там я на цю тему "недоговорила".

А про те, що "ми ніколи не знатимемо, як усе було насправді", вперше в мене в "Інопланетянці" Посланець говорить, - ця тема мені все життя муляє, оте кантівське "Що ми можемо знати?" І "Музей покинутих секретів" - якраз про це: "на виході" з роману читач знає більше, ніж головні герої, знає те, чого так і не дізнаються ані Адріан, ані Дарина.

Або ще одна моя наскрізна тема - жіночого "сестринства", дружби-змагання, "Казка про калинову сопілку"... До мене тільки під кінець "Музею..." дійшло, що це ж, по суті, теж історія двох сестер - Гелі і Ліни: одна героїчно гине, друга залишається жити і бере на себе весь непомітний, щоденний труд по підтриманню життя і пам'яті - Адріян тільки через багато років після її смерті розуміє, що "це вона нас усіх зробила"...

Можливо, це головний нерв усього роману.

"Загнані в глибину хвороби ніхто не лікує, і суспільство, як усякий живий організм, гниє й розкладається". Фото ZaUA.org  

- Чи є сюжет в українській літературі? 

- А куди ж би він дівся? Безсюжетно пише зазвичай "літературний молодняк" з поганою освітою, який мало читав і мало бачив. А якщо за останнє десятиліття спробувати навмання згадати з десяток хороших книжок, які дають уявлення про те, чим живе і дихає українське суспільство, то побачите, що всі вони сюжетні.

І "НепрОсті" Прохаська, і "Весілля з Європою" Антона Санченка (до речі, теж спроба української сімейної саги, через яку моделюється історія 20-го століття!), і "Солодка Даруся" Марії Матіос, яка стала, здається, найпопулярнішим українським романом 2000-их, і дебютний "Мед з дікалоном" Юрія Камаєва...

Всі ці автори копають із різних кінців, але в одному напрямку. Наша література, поки що сама того не усвідомлюючи, намагається відновити гамлетівський "розірваний зв'язок часів", інкорпорувати насильно відірване минуле в свідомість сучасної людини.

А тимчасом покоління 90-тих уже теж встигло стати втраченим - і теж потребує "відновлення розірваного зв'язку"... Так що чекатимемо на новий роман Жадана - в нього це мало б вийти.

- Який наклад "Музею покинутих секретів"?

- Спочатку надрукували півтори тисячі, але це перше видання розлетілося за один передноворічний тиждень, - тільки презентації половину з'їли! Потім, під кінець січня, додрукували ще двадцять тисяч - цифра, для сьогоднішнього українського книговидання практично непідйомна.

Видавець цілу осінь шукав кредиту на масовий наклад, але допомогу пропонували тільки БЮТ і Партія Регіонів - зрозуміло, порядком "передвиборчої кампанії". Я відмовилася, вирішили, що друкуватимуть "своїми силами": 1.5-2 тис. надрукували - продали - додрукували знову... Будуть перебої з надходженням - ну що ж поробиш, криза!

На щастя, вже коли вийшов перший наклад, відгукнувся Фонд "Україна 3000", - і тепер роман доступний в продажу по всій країні, і 6 тис. із нового видання вже розійшлося. Видавництво не натішиться - кажуть, другий "Гаррі Поттер".

"Тепер майже ніхто з видавців не ризикує вкладатися в проекти, які не обіцяють негайного прибутку, галузь "лежить". Фото ZaUA.org 

- Криза сильно вплинула на книговидавців?

- Ще й як! Тепер майже ніхто з видавців не ризикує вкладатися в проекти, які не обіцяють негайного прибутку, галузь "лежить". За минулий рік уряд просто змахнув її, як крихти зі столу, разом з усім малим і середнім бізнесом: в бюджеті було "зарубано" якраз ті статті, які стимулювали розвиток національного книжкового ринку.

За них, до речі, треба сказати спасибі уряду Єханурова - тоді, коли віце-прем'єром був Кириленко, в нас взагалі вперше з'явились ознаки більш-менш грамотної культурної політики, зокрема й нормальні, некорупційні механізми підтримки ринку української книги.

Держава, по-перше, організовувала цілу мережу книжкових ярмарків у столиці і областях - це важливо, оскільки у нас немає національного дистриб'ютора і українським видавцям куди важче, ніж російським, дістатись до українських покупців, то ярмарки дуже пожвавлювали книжковий кровообіг.

По-друге, бюджет закуповував книжки для бібліотек на замовлення самих бібліотекарів - це були чималі обсяги, по-третє, працювала конкурсна програма "Книга України", за якою видавництва, що подали заявку й виграли конкурс, отримували змогу друкувати якісні некомерційні речі...

Торік усі ці програми Тимошенко згорнула - по суті, повторила той самий удар по книговиданню, якого завдав був у 2004-му уряд Азарова. Ну, і грошей у людей поменшало - тож і купувати книжок менше стали.

Розмовляв Роман Кульчинський, ZaUA.org

powered by lun.ua