Лариса Денисенко: Енергетичні вампіри є - я це відчула на телебаченні
Лариса Денисенко - письменниця, адвокат, телеведуча. Уявіть, колись із цих іпостасей у Денисенко була тільки одна - юридична. Все змінилося вісім років тому, коли письменниця, тоді ще початківець, отримала гран-прі конкурсу "Коронація слова". Її перший роман "Забавки з плоті і крові" опублікували у 2004 році. З тих пір щороку Денисенко видає новий роман і щотижня з'являється в ефірі зі своєю передачею "Документ+". Зараз авторка пише новий роман, назви якого ще сама не знає. "Українська правда. Життя" спробувала піддивитися декілька літер.
А
Австралія
Це моя країна-мрія. Я з дитинства мрію туди потрапити. Ця країна для мене дуже мультяшна: там водяться тварини, які мене дуже дивують, я не думала, що вони можуть існувати насправді, думала, що їх лише уява Туве Янсон може породити.
А вони насправді існують! Качкодзьоби, коали, кенгуру... Такі багаторівневі тваринки, невідомо, з чого вони зліплені. Я завжди хотіла це побачити наживо, але ніяк туди не потрапляла.
Але от зараз на "Однокласниках" знайшла свого вчителя історії, який зараз там живе. Він розповідав, що іноді вранці з-під машини його лабрадор виганяє оцих тваринок, про яких я мрію. Тобто вони шкідники, виявляється!
Зараз я навіть не знаю, чого більше хочу - продовжувати мріяти чи насправді туди потрапити. Я не роблю зусиль, щоб кудись потрапити. У мене зазвичай щось приходить, і я радію.
Враження, що це надзвичайно гарна країна. Але не хочеться розчаруватися...
Хіба тваринки можуть розчарувати?
Ні, це для мене як дитяча мрія.
Кажуть, там дуже специфічні люди.
Не знаю. Мені на конференціях міжнародних ніяк не випадало з ними спілкуватися.
Б
Білий колір
Для мене білий колір - це і початок, і кінець. Смерть може бути білою, життя може бути білим. Мені здається, що Бог білий, тому-то його ніхто і не бачить. Бачать тільки тоді, коли починає кровити - або людина, або Бог - і ти реагуєш на червоне.
Білий - колір нейтралітету, миру і війни. Я не колорист, але мене білий колір мене дуже інтригує і водночас заспокоює.
То це ваш улюблений колір?
У мене улюблений колір зелений. Але я завжди думаю про червоне, про біле... а зелений я просто люблю. Червоний мене і приваблює, і відштовхує. Білий так само. Думаю, це щось психологічне.
Які кольори ви носите?
Різноманітні. Я люблю природні кольори - теракотовий, зелений, блакитний, бірюзово-блакитний, шоколадний. Все - кольори від землі і від неба.
Кольори від сонця люблю менше. Я думаю, що сонячні кольори - золотистий, жовтий, помаранчевий, червоний - вони можуть зжерти. Це жертовні кольори, кольори вогню. А я все ж таки більше срібна людина.
Я не люблю галасливі кольори. Принаймні, на собі. Хоча папужки мені подобаються.
В
Вечір
Я люблю вечори. В мене моторчик ввечері починає працювати виключно на мене і на мої емоції.
Я сова, але насправді я вже мікс. Через завантаженість для мене вже не проблема встати вранці. У цей час мій мотор працює на повну - на емоції, на розум, на фізіологію - на всіх парусах.
Ранок - це щось галасливе. Він радісний, сонячний, але галасливий - хочеться його прикрутити. А ввечері більше позитивних емоцій, що б не сталося. Вечір розчиняє емоції, природу і мене розчиняє.
Чим ви займаєтесь ввечері? Сидите вдома? Виходите?
По-різному. Частіше за все я працюю ввечері. Але психологічний стан інший, ніж вдень. Ніби якийсь вимикач спрацьовує - і все пом'якшується, все стає сутінкове. В мене емоції стають стримані, сутінкові. Це як спеції в каві.
Це напевно через якусь таку урбаністичну втому. Хтось напивається, а я люблю вечори.
Г
Герой
Коли в дитинстві у мене запитували, ким я хочу стати, у мене була однозначна відповідь - я хочу бути героєм. Коли починали цікавитися, яким героєм, мені було важко це сформулювати. Я хотіла ледь чи не рятувати планету. Цікаво, звідки воно взялося.
Якби ви стали суперменом, то яким?
Напевно, щось ближче до летючої миші - Бетменом.
Кого б ви рятували? Від чого?
Беззахисних людей. Хоча, коли починаєш поглиблюватись у філософію і розмірковувати над тим, що інколи це людям може нашкодити, що інколи це абсолютно непотрібно...
Дитина обережності не має. Ти не думаєш, що можеш когось образити. А ось дорослий повинен про це думати. В мене геройський пил уже притишений - тепер більше думаєш, ніж дієш.
Причому думаєш про те, чи варто взагалі робити...
Так. Коли наважуюся, то роблю. Але перед тим довго думаю.
Ґ
Ґабріель Ґарсіа Маркес
Знаковий для мене письменник. Я дуже часто повертаюся до його книжок. У 2000-х роках я прочитала його прощальний лист. Мене вразило: він майстер слова, написав те, про що людина не раз і не два в житті думає, але я піймала себе на думці, що простіше це написати, аніж так жити.
Всі ми знаємо, що кохання - це велика радість, велике диво і велике щастя. Всі ми знаємо, що коханим людям треба про це нагадувати і словом, і дотиком, і дією. Що треба менше ображатися і більше цінувати своє життя.
Але навіть коли ти ввечері прочитаєш той прощальний лист, все одно вранці з кимось сваритимешся. Я думаю, в Маркеса було так само. Тому що інакше він не був би письменником, не був би людиною.
Вчора я бачилася з Ірен Роздобудько. Вона зараз викладає в режисерів в Карпенка-Карого, робить із ними різноманітні вправи. Це була вправа, для якої вона розбила "Сто років самоти" на слова, студенти витягували ті слова і мусили уявити собі ситуацію, описати її.
А ми вирішили на ньому поворожити... Я витягнула дивні слова. Одні стосувалися подорожей - думаю, він напророкував мені подорож, бо там були шатри і доісторичні хібари...
Африка?
Може, Африка, може, Азія... Тут все може бути.
А інші слова стосувалися творчості. Думаю, це пов'язано з моїм восьмим романом. Тому що там було слово "восьмий". Але там треба думати - дуже непростий набір слів. Може, саме якось складеться, може, насниться.
Маркес - такий письменник, що навіть якщо з ним гратися, то нічого просто так не буде. Я помітила такі ж містичні речі в Булгакова, але він злий містик, він не дуже приязно ставиться до людей. Кортасар теж дуже містичний письменник.
Повертаючись до Маркеса... Ви сказали, що одна справа - лист, а інша - так жити. Тобто ви розділяєте письменника і його як особистість-людину?
Так.
А між Ларисою Денисенко-письменником і Ларисою Денисенко-людиною велика різниця?
Є щось суголосне, є щось інакше. Кожен письменник, як і актор, повинен вміти перетворюватися. Як тіло актора - це система ниточок, дротів, за які можна потягнути і отримати очікуваний результат. Тобто все потрібне в нас є, все вже закладене, просто працює по-різному.
Коли до тебе приходить герой, то ти починаєш і з себе виплутувати потрібне, і з когось іншого - це все спостереження. Якщо ти щиро пишеш, то твоє ставлення до життя в тексті відіб'ється.
Який текст в такому разі писався найважче? Якого персонажа було важко плести, які нитки складно було шукати?
Найважче і найлегше водночас - це "Кавовий присмак кориці". І в головній героїні, і в герої - я. Це були речі, які я хотіла виписати, яких хотіла позбутися. Десь покарати, десь підкреслити, десь очиститися...
Тобто це письмо-психотерапія?
Так, це була типова психотерапія. Цей роман був написаний у 2003 році, але я досі пам'ятаю той стан. Бо попередній роман я писала для конкурсу - дуже легко і швидко, ні про що не думала. А "Кавовий присмак" - це суто лікувальний ефект.
Д
Друзі
Я щаслива від того, що в мене завжди були друзі, з дитинства. І я їх не втрачаю, а навпаки - набираю. Це намисто, яке, слава Богу, не рветься.
Це так класно: ми відчуваємо одне одного так, що вже і говорити не треба. Наприклад, всі вони знають, що я не люблю говорити по телефону, тому вони намагаються спілкуватися зі мною по смс або інтернетом.
Я знаю, що вони люблять поговорити, тому інколи пересилюю себе - хоча для мене це психологічно важко, бо телефон мене не влаштовує для спілкування - і можу зателефонувати.
Ми одне одного любимо і пробачаємо. Тому вони пробачають мені мої кілометрові смс. Я можу і вірш-привітання написати, і довге повідомлення.
Ви з друзями проводите разом дозвілля чи роботу?
Є різні. Вся команда "Документу" - мої друзі. Всі мої колеги-адвокати - мої друзі. Після кожної роботи залишаються друзі, з якими я спілкуюся постійно.
Але життя таке закручене, це таке вихолощення емоційне та енергетичне. Навіть ввечері, коли ти бачиш, що є години дві вільного часу, які ти можеш приділити родині, друзям, зближенню і спілкуванню... ти такий втомлений, що хочеш навколо себе нічого не бачити, що не хочеш ані позитивної, ані негативної енергетики.
Частіше за все ми спілкуємось в інтернеті, хоча і живемо дуже близько. Але ти починаєш думати про київські затори, і егоїстичний комфорт заважає. Хоча спілкування дуже потрібне. Коли якась радість або, не дай Бог, біда - ми завжди разом, ми єднаємось.
Вам легко подобатись людям? Робите зусилля, щоб з кимось подружитися?
Ні. Це як із мандрівками. Я просто живу, як я є. Я навіть нічого не роблю, щоб подобатись чоловікам. Кому потрібно - той зачепиться і так. Я не граю і не люблю, коли переді мною грають вистави.
Хоча є люди, яким потрібно грати. Людина, яка грає задля чогось, і людина, яка емоційно грає - це різні речі. От у мене є два друга - вони дуже кайфові, але для них гра є природній спосіб життя.
Які люди вам подобаються? Які люди привертають вашу увагу?
Мені треба бачити очі, енергію, розум, порядність. Хотіла б сказати ще про легкість, але в мене є і важкі в психологічному плані друзі.
Е
Енергетика
Я вірю в енергетику, вірю в енергетичних вампірів. Не знаю, чи існував Дракула, але щось таке було.
З Дракулою недавно була смішна історія. В мене є магніт із Дракулою, я біля нього повісила магніт з Києво-Печерської лаври - подруга подарувала. Я його прикріпила - і Дракулу якось відразу перекособочило. Я на нього подивилася і відсунула магніт Лаври.
Але енергетичні вампіри є. Особливо я це відчула не в судах, не в політичних установах, а на телебаченні. Хто завгодно може бути вампіром. Я пропускаю через себе 16-18 людей на тиждень. Це різні люди, в основному творчі люди, всі з дуже різним душевним складом.
Дуже добре відчувається, хто вампірить поза екраном, а хто міняється, щойно увімкнеться камера. Це талант! Сиділа людина, яка тягнула енергію, вмикається камера - і все навпаки. Або людина може закритися перед камерою, перед нею наростає Берлінський мур. І ти думаєш - чому? Адже людина абсолютно нормально спілкувалася поза камерою перед ефіром.
І ти відчуваєш і нерви, і страх, відчуваєш, коли вони проходять. Мене вразив аташе по культурі японської амбасади. Він говорить українською мовою - дуже багато ми з ним спілкувалися про те, що в Києві його не розуміють на заправках, просять говорити "людською мовою". Він-то знає російську мову, але він поважає українські традиції - він вчив усе це і до приїзду, і під час перебування в Києві.
Він говорив зі мною в ефірі півгодини. Він був приязно налаштований, дуже грамотно говорив. Але після ефіру я побачила, що таке самурай. Коли вимкнулася камера і вимкнувся звук, він просто видихнув - і аж зменшився втричі. Ніби в ефірі був стержень, який його тримав - ось таке вміння триматися, сконцентруватися. Він дозволив собі розслабитися тільки після ефіру - так я зрозуміла, що він насправді хвилювався.
А в тому, що стосується енергетики - ви якось спеціально захищаєтесь? Носите амулетики чи обереги?
Я не вмію. Не вірю в амулетики. Я вірю, що людина має захищатися водою чи повітрям - треба уявити, що ти в скляному ковпаку або що перед тобою падає водоспад. Але я не можу - починаю сміятися, коли уявляю собі цей водограй, як у мене з очей і з лоба щось тече.
Тому вампіри тішаться. У мене насправді сильна енергетика. Хоча з роками я буваю втомлена - і це відчувається. Віддаю, віддаю, але не беру - не полюю за цим. Тому інколи відчуваю нестачу. І чужу енергетику відчуваю.
Як?
Найкраще це я відчула в Індії, де ми нещодавно були. Там, на відміну від Європи, усі палаци, фортеці і храми закинуті. Там залишилися тільки стіни, немає ні оздоблень, ні стільців, ні столів.
І коли ти там ідеш, у тебе наче за ногами тягнеться не холод, але щось таке, що тебе звідти виганяє. І ти не можеш заснути - навіть не через галас, бо до галасу звикаєш. Я намучилася в готелі, не могла зрозуміти, в чому справа. Виявилося, що весь готель оточений храмами. Та ще й крематорій поруч.
І вони всі живі, живіші за багатьох людей. Це такі характери! Вони ясно показали, що не хочуть спілкуватися. Можливо, щоб вони заговорили, треба якось інакше себе налаштувати. Бо зі мною вони заговорили з певним цинізмом: мовляв, приїхала, подивилася, їдь назад, раді були бачити.
Є
Єдність, єднання
Мені здається, нам усім цього дуже не вистачає. Будь-яка булька - і люди починають сваритися. Навіть за одним столом не обходиться без сварок.
Це якась ментальна проблема. Чому так сталося? Певною мірою це самозахист, який нас руйнує. Чи прийдемо ми до цього єднання? Хоча ми стільки всього вже пройшли.
Недаремно ж існує приказка про двох українців і трьох гетьманів. Може, це така українська карма?
Карма точно є. Але 2004 рік був тут показовим - я багато за що вдячна цьому рокові. Зокрема, у 2004 я побачила єднання на рівні емоції. Якщо є приклади такого короткочасового єднання, то точно можливе і єднання довгочасне.
Я, напевно, через це люблю багатоголосий спів, люблю грузинські чоловічі хори. Це не просто єднання звуків, це єднання душ. І церковні співи мені подобаються.
Ж
Жарти
Якби в житті не було жартів, то життя не було б життям. Важко зараз щось таке пригадати. От подруга в мене нещодавно одружувалася, а ми - всі дорослі люди - надували кульки, щоб прикрасити залу. 100 кульок і п'ятеро дорослих людей, які їх дують.
Жарти почалися відразу. Кульки - це така штука, де ти одразу переходиш від сороміцьких жартів до пантоміми. З кульками можна розігрувати все.
| З Ірен Роздобудько |
Я люблю, коли жарти народжуються відразу. Від чорних до білих, як завгодно. Жоден анекдот не подарує таких веселощів.
Ви, напевно, любите дивитися кінокомедії? Або гумористичні шоу?
Ні, не люблю. Я люблю читати смішні книжки. Ільфа і Петрова я перечитувала нескінченну кількість разів. Я дуже люблю "Дживса і Вустера". Я просто можу цим жити - вигадую собі персонажа і вживлюю туди. Часто мене запитують, що я там знаходжу смішного. Це такий англійський гумор.
І політичну сатиру я люблю. Але має бути межа.
Яка у вас межа в гуморі?
Це щось внутрішнє, я не можу це пояснити. Інколи в мене бувають дуже злі жарти. Інколи одні і ті ж жарти бувають не дуже доречними в різних ситуаціях. Трапляється, я жалкую про сказаний жарт. Пожартую, а потім розумію, що треба було стриматися.
Та я намагаюся дотримуватися правил толерантності. Це дуже важко. Саме через це так важко писалися всі Конституції - це правила для всіх, а пише їх одна людина. Це як умови для родини, умови проживання. Це як умови для квітів.
З
Забавки
Мені здається, що навіть у найчорніші дні можна себе розважити забавками і загадками. І можна розважити іншу людину, якось їй допомогти.
Кого вам доводиться забавляти?
Тих, хто цього потребує. Саму себе.
Як можна себе розважити?
Дуже просто. Купи пакунок кави і кур'єром відправ комусь зі своїх друзів. І чекай реакції. Або можна просто квіти подарувати.
Я можу картинку в інтернеті гарну знайти і надіслати її мейлом. Таке приємно отримувати. Не просто банальні штуки - я люблю відчувати людину, знати її історію, відчувати її певні позитивні кнопки.
Ось я люблю ретро-листівки, де такі дами видовжені дуже дивні з якимись борзими або французькими бульдогами. Я коли таке отримую - то усміхаюся. Дуже приємно знати, що про тебе думають.
Які подарунки ви любите отримувати, крім гарних картинок?
Що завгодно. Люблю, коли мені розповідають гарні історії, люблю довіру, люблю відчувати, що людина мені довіряє - це такий подарунок! Люблю кохання відчувати і дарувати.
З матеріального люблю шовк - мені подобається ця тканина. Він мені чимось подібний на воду. Але це не значить, що мені треба дарувати тільки шовк. Я ще і равликів збираю - їх мені часто дарують.
Квіти любите?
Люблю. Вони мертві, але все одно люблю. Люблю весняні квіти - фрезії, маленькі кущові троянди, братчиків. Але не букети братчиків, а картинки, де вони зображені.
Я навіть полюбила гвоздики зовсім недавно. Раніше вони в мене асоціювалися з бюстом Леніна, до якого я йшла з тим червоним оберемком. Я не розуміла, навіщо класти квіти цій білій голові. Мені з тих самих причин і тюльпани не подобалися - колір червоних тюльпанів, такий тоскний, наче їх чимось затирали. Гвоздики були більш відкритого червоного кольору.
Люблю нарциси. Дуже гарна самозакохана квітка. Але одного разу я сиділа, поруч стояла ваза з нарцисами, і я раптом відчула дуже дивний сморід - вони мені запахли старечою білизною. Я після того в хату нарциси не несу. Так само лілії - вони для мене отруйні.
І
Індія
Це моя остання здійснена подорож. Просто не можу випустити її з голови. Там є люди - абсолютні злидні, це настільки жахливо.
Там дуже яскрава картинка. Будь-які нетрі на фотографії виглядають гарними і красивими. Але справжнім дивом був Тадж Махал, хоча я мавзолеї та цвинтарі не люблю. Ти стоїш і не розумієш, як це зробили. Він ніби з хмар зітканий. На тлі всього того життя і галасу бідноти він особливо дивує.
А у дітей очі часто гострі, ніби холодна зброя. І це не тільки тому, що ти білий, хоча це і приваблює увагу. Вони охоче дають себе сфотографувати. Але потім на фотокартках ці очі... Так цікаво, коли в людині є щось живе і незбагненне.
Ви вірите в реінкарнацію?
Напевно, так. Я це допускаю. Я не можу в це аж так вірити, але це не суперечить моїм уявленням, не викликає відторгнення.
У кого б ви хотіли переродитися?
У щось корисне або красиве. Якщо дасть Бог щось змінити в цьому житті і в наступному житті чимось займатися, щось шукати - то так. А якщо ні - то буду десь спостерігати літаки, сміятися.
І сміятися на небі разом із Павичем?
Якщо він захоче.
Ї
Я її найбільше з усіх літер люблю, бо вона мені нагадує звірятко. Це напівравлик-напівжирафка, воно живе і йому класно.
И
Иї
Я люблю розглядати дитячі малюнки. Два роки тому я помітила на асфальті малюнок таких істот - я їх подумки назвала "чеширські ведмедики", бо в них були такі ведмежаті писки.
І ті істотки були підписані як "Иї". Була літера "и" та "ї". Ось такі київські Иї, які живуть на асфальті.
Мені хочеться написати дитячу книжку, хочеться, щоб там були ці Иї. Звісно, це крадіжка, бо це не мої Иї, не я їх придумала.
Чому вони Иї? Мені не було, в кого запитати. А може це просто Иї, прийшли до мене, щоб про них розповісти?
К
Кава
Мій приятель вигадав про мене жахалку. Він сказав, що колись я прийду здавати кров з вени, а медсестра почне процедуру - і відчує запах кави. А це буде ранок, і вони мене вип'ють.
Насправді я кавоман і кавоглот, я випиваю дуже багато чашок кави на день. В усіх видах. І в чистому, і зі спеціями. Люблю все спробувати. У мене є млинок з Туреччини привезений - я в ньому експериментую. То горіх змелю, то кісточку якусь - роблю свої смаки. У мене може бути пустий холодильник, але кава завжди є. І біле вино.
Розкажіть про свій фірмовий рецепт заварювання кави.
Мелеш каву, палички кориці - хоча можна і мелені, але вони не такі. Якщо хтось користується френч-пресом, то пропорції на міцну каву такі: півтори-дві столові ложки змеленої кави, півтори чайні ложки змеленої кориці. Заливаєш у пресі, рівно дві хвилини чекаєш, пресуєш, п'єш.
Ще дуже смачна кава з кмином - це литовський рецепт. Я в дитинстві дуже це любила. Хоча я усвідомлюю, що для нормальної дитини це гидота. Але я дуже любила кмин - його в Литві додають всюди, як в Україні мак.
То як із кмином каву зробити?
Так само, але краще в турці. Там дуже обережно треба - коли все скипіло, кидаєш кмин буквально на секунди, бо дуже легко вбити його запах. Це пікантна кава, цукор туди просто не можна додавати.
Л
Литва
Якби в моєму дитинстві не було цієї країни і цієї культури, то я виросла б іншою. Так само з Астрід Ліндгрен - якби не "Карлсон", то я була б іншою.
Чим саме Литва так вплинула?
Ти говориш, у тобі є код, і в мені є код. "Європейськість" тут буде звучати пафосно. Але це певна делікатність. Литовці дуже цікаві. Якщо про естонців і фінів кажуть, що вони гальмують, латиші більш безпардонні, то литовці - дуже швидкі на жарти люди. Водночас вони стоять на сторожі свого приватного життя.
У вас в Литві родичі?
Родичі по маминій лінії. Я до них їжджу з дитинства.
Там багато що змінилося після вступу до ЄС?
Так само, як і в Польщі, в Угорщині - і вдарило це по багатьох. Але це позитивно налаштована нація, вони вміють згрупуватися та об'єднатися. Відчувається згуртування - правило є, і вони його дотримуються. Це відчувається навіть по роботі банків і поліції.
М
"Музей покинутих секретів"
Я біля цього роману нагадувала собі свого цуцика-спаніеля. Одного разу батько виловив величезну щуку і поклав її на землю. І цуцик розумів, що це їдло, що її можна з'їсти, але та щука - зубаста, велетенська... Він ходив навколо неї, намотував кола. І на писку в нього було і захоплення, і незнання, що з цим робити. Тільки потім він таки вкусив щуку за плямистий бік.
Так само і я. Цей роман я боялася відкрити, хоча я дуже люблю читати, і мене важко літерами налякати. Так само, як той спанієль, я відкрила таки роман і почала читати.
Як вам?
Це було цікаво, але дійсно трохи задовго. Я б це скоротила. Але я не зупинилася, поки не дочитала. Хоча спочатку важко йшло. Це як рейки. У мене асоціація з новим трамвайчиком, який притирається до рейок. Коли я перейшла за 120-ту сторінку - пішов роман, пішло читання.
Яка сюжетна лінія вам найбільше сподобалася?
Мені сподобалася сучасна лінія. Я її більше відчувала. Мені було цікавіше крутити розслідування разом із Дариною. Можливо, через те, що я перед "Музеєм покинутих секретів" прочитала "Чорний ворон" Шкляра, і там було більше історичної поживи.
А як вам Шкляр?
Дуже добре. Я з задоволенням прочитала. Шкляр - майстер белетристики. Дуже хороша мова, дуже легко читається. Хоча спочатку я подумала, що зараз буде якась історія, кондова мова... Але ні. По-моєму, Шкляр навіть закинув там зернятко на продовження. Я була би рада, якби так, бо йому це вдається - і сюжет вибудовувати, і діалоги класні, і екшн. Він інтригує.
Н
Негативні герої
Люди чомусь запам'ятовують і люблять негативних героїв. Зло сформоване так, що в ньому завжди є привабливі фішки, воно може бути забавним, різним, іноді воно більш живе і більш об'ємне, ніж добро. І тому ти більше концентруєшся на ньому.
У мене насправді є мрія, мета - говорити про добро без приторності. Я хочу створювати героїв, які б несли позитив і не були при цьому пласкими.
Складно...
Дуже складно. У мене був тренінг - я намагалася написати оповідання про хорошу людину. Просто про хорошу людину, яка живе звичайним життям. Це дуже важко. Я стільки разів його переробляла!
Рятує те, що треба не боятися показати, що добро може бути смішним, що добро може помилятися, що добро може злитися. Треба, щоб воно не було суцільною білою і пухнастою кулькою.
О
"Отакої"
Це смішна історія. Коли вперше почали перекладати українською іноземні стрічки на ТБ, пам'ятаю, як дивилися "Міцний горішок", і там такий кульмінаційний момент був, коли Брюс Уілліс волає: "Fuck-fuck-fuck", ситуація в нього - просто капець яка жахлива, а наш перекладач озвучує це дуже сумним та стриманим голосом: "Отакої". Цнотлива українська мова. У нас в компанії це кодове слово відтепер. "Отакої".
П
Психолог-адвокат
Я досі займаюся правничою діяльністю, переважно це цивільна сфера - спадок, аліменти, розлучення. Психологічно це дуже важко. Я дуже часто з клієнтами працюю як психолог.
Людина хоче поговорити про свою проблему. Насправді ллється і добро, і зло. Не зупиниш. Особливо у справах розлучення.
Я переконана, що в будь-якому шлюбі було і хороше, і погане. Але люди чомусь пам'ятають тільки погане.
У вас були випадки, коли після розмов із вами справа розлучення припинялася?
Було, але не через розмови. Наші жінки дуже нерішучі. Іноді людина приходить до адвоката, і я бачу, що розлучатися вона не хоче, що їй просто хочеться комусь розказати про свого чоловіка.
Я не можу тут бути суддею. Ти просто намагаєшся вислухати людину і розказати, розкласти по поличках всю ситуацію. Людина ж зазвичай уже приходить із готовим рішенням. Дуже видно, коли ти починаєш описувати різні варіанти, а людині це не подобається, бо вона насправді розлучатися не хотіла, бо в неї своя механіка, бо ти збиваєш її.
У такому випадку міг би допомогти психолог.
От! Власне, у мене був досвід роботи з дитячими психологами - вони справді дуже допомагають батькам і дітям. Але наважитися туди прийти і бути відвертим... Люди часто навіть із собою не відверті.
Самообман - це тягар міської сучасної людини. Самообманів дуже багато. Ти в цьому живеш і заганяєш себе туди, звідки потім дуже важко вилазити. Розповісти про проблему комусь - це вже другий крок. Перший крок - зізнатися, що є проблема, собі. А ще треба вислухати психолога і не ображатися, якщо щось не буде вкладатися в твою схему.
У мене мало знайомих психологів, тому я не знаю, як вони працюють, чи багато людей до них приходить.
Велика допомога також - це церква, якщо вірити в Бога. А психолог допоможе, якщо вірити в людей.
Трапляється, що люди більше довіряють пляшці, а не Богу, і не людям.
Ну або розповідають усі свої таємниці випадковим попутчикам у поїзді.
Світ такий тісний. Я б не довірилася незнайомій людині. Зазвичай мене грузять. Всі ці історії... Звичайно, я слухаю.
Р
Роман
Зараз я пишу роман, який певною мірою є психотерапією. Його робоча назва "Моє життя від померлого до загиблого діда" дуже довга, її ніхто з видавців не схвалить.
Від 30 до 40 років дитина починає більше уваги приділяти дитинству, підлітковому віку, самовираженню, комплексам.
Це не значить, що я пишу про себе маленьку, але це теми, які мене хвилювали, і зараз мені хочеться їх розкрутити і подивитися на все дорослими очима.
То це автобіографічний роман?
Ні. Там просто тема, яка мене завжди хвилювала - фашизм і диктатура як така. Навколо цього все буде крутитися. Я намагаюся розкрутити свою психологію, психологію своїх родин, психологію німців...
Намагаюся спілкуватися, читати, дивитися. Але тут легко помилитися...
Значить, це історичний роман?
Ні. Це психологічний роман. Там будуть листи з минулого і сьогодення. Україна, Німеччина і частково Польща.
Мені цікаво прослідкувати, куди воно може зникнути. Або не зникнути, а розвинутись у щось. Це дослідження виснажує.
С
Собаки
Неймовірні істоти. Навіть коханий, батьки, дитина, друзі не зможуть так показати свою радість! Це така сліпа щирість, довіра та любов - мене дуже зворушує. Я не можу дивитися стрічку "Білий Бім Чорне Вухо", мене трусить. Хочу застрибнути у стрічку, і забрати Біма собі, нагодувати, просто торкнутися спини, допомогти, чим зможу.
Т
Ти
Мені подобається, що в нашій мові є Ви та є Ти. Це емоційно, чуттєво, драматургійно. Ви-Ти-Ви - гойдалка така. Ти-Ви-Ти.
Легко переходите на "ти"?
Перехід буває довгим, делікатним, п'яним, швидким, незбагненним, вульгарним, фамільярним, довгоочікуваним, веселим, мелодраматичним. Пов'язаним з купою історій... Люблю, коли з чимось пов'язана купа історій. І люблю, коли у віршах це є. Ти, Ви...
У
"Ура-аааа"
Достеменно не знаю, хто це вигадав і що це означає, хоча чула різні версії, котрі не дуже мене надихають, але горланити це класно.
Ф
Феміда
Важко бути безсторонньою та сліпою Богинею, взагалі важко судити людей. Але зараз Феміда нагадує мені нечесну торговку з базару. Карикатурну злу тітку з брудними руками. З брехливими терезами, на яких кредитна картка ледь не завжди переважає змучене серце. Це мене засмучує та виснажує.
Я постійно згадую слова Остапа Бендера до мільйонера Корейка: "Втрата віри в людство коштує мільйон доларів".
Ще не втратили віру в людство?
Поки що ні.
Х
Хор
Обожнюю хоровий спів, багатоголосся. Слухаю і наче потрапляю до іншого світу. Напевне, я голосозалежна людина. "МенСаунд", "Пікардійська Терція", "Орфей", "Джазекс" - постійно слухаю і щоразу причаровуюся.
А балет "Сухішвілі" бачили?
Бачила! І спілкувалася з ними в ефірі. Це щось неймовірне! Це енергетика і це традиція. Вони фантастичні.
Ц
Цвинтар
Мене непокоять цвинтарі, не люблю там бути. Ніколи не гуляю. З дитинства боялася похоронну музику. Але смішно було, коли я прийшла до музичної школи, мене вчителька музики попросила щось награти, перевірку слуху влаштовувала, і я почала підбирати, збиваючись, похоронний марш Шопена.
Чого це раптом?
Я часто його чула і боялася сильно! Досі пам'ятаю, з яким жахом викладачка на мене дивилася.
Ч
Черленіс, Чехов та Чебурашка
Я дуже люблю картини Черленіса, є такі, де я сама себе ховаю, блукаю, примальовую, підмальовую, хоча малювати направду я не вмію. Чехова я ще в одинадцять років перечитала всього, в мене був двотомник п'єс та оповідань, я обожнювала досліджувати разом з ним людей, його героїв. Мені здається, що з лікарів виходять найбільш розуміючі людську природу письменники.
А з Чебурашкою дуже смішно, бо батько часто пересилав мені з Москви, де бував у відрядженнях, посилки з апельсинами та мандаринами, мене обурювало, що жодного разу там не було Чебурашки. Я на нього чекала. Це ж круто... ось так, в коробці з`явитися.
Ш
Шансон
Дуже люблю слухати французький шансон, якби Едіт Піаф дали послухати "Владимирский централ" і сказали, що це - шансон, вона б не пожалкувала повчального ляпасу, бо була емоційною жінкою.
Таксисти дуже люблять слухати російський шансон, такі сентиментальні люди, от цікаво, чим він приваблює. Я пробувала це з`ясувати, кажуть: "Пєсні про жизнь, дуже справедливі!", "Коханку свою згадую", "Вони як опохмєл"...
Яку музику, крім чоловічих хорів, ви слухаєте?
Я люблю етно, намагаюся, де б не була, в будь-якій країні, дізнатися щось про народні інструменти та придбати диск етно-музики. Люблю джаз і можу нескінченно слухати Френка С. З періодичністю раз на місяць обов'язково слухаю музику Анджело Бадаламенті для серіалу "Твін Пікс", мене це заворожує.
Щ
Щука
Батько мій дуже любить ловити щук. Майстер! Таких монстрів витягує. І на вудку, і на кружки. Я одного разу виловила щуку, це було таке щастя, хоча вона важила всього два кілограми. Щучка - невеличка. Більше такого подвигу мені не вдалося звершити. Шкода. Ще мені подобаються щученята, річкові крокодильчики.
Ь
Така класна літера, чомусь відразу пригадався бородатий анекдот про грузинську школу. "Російська мова - дуже дивна, діти, здоровим глуздом не пояснити, чому, наприклад, тарелька - пишеться без м`якого знаку, а от кін - з".
Ю
Юрба
У мене фобія натовпу, юрбофобія. Уникаю масових гулянь, народних свят, мені стає зле, починається нудота. Хрещатик, який обожнюю, ненавидіти починаю, коли там щось масове відбувається.
Я
Ясминовий кущ
У дитинстві я могла в бійку, наприклад, полізти, якщо хтось лист з дерева зірве чи гілку відламає, пов`язки зелені собі і друзям робила - з батьківського чохла від машини. Зелений патруль.
І от одного разу вночі полізла сама дерти ясмин! Він так ніжно та сильно пахнув, що я не могла утриматися. І почала дерти. А на третьому поверсі жила бабуся-ветеран війни, вона спочатку обклала мене матюками різними, щоб я не рвала кущ, а вже потім почала жбурлятися в мене консервами з ветеранського пайку.
Бляшанкою з шинкою вона мені палець на нозі зламала, добре, що по голові не влучила. Втім, букет додому я принесла, як і консерви. Між іншим, такої смакоти я не їла до того. І кульгала два місяці. Але вирішила, що більше зривати квіти не буду, ну хіба що друзі попросять, цього слова намагаюся дотримуватися.
Усі фото з особистого архіву та офіційного сайту Лариси Денисенко