Світлана Пиркало: Ми даремно бачимо еміграцію в трагічних тонах

170
14 грудня 2010

Світлана Пиркало - письменниця, журналістка, адміністратор премії "Книга року Бі-Бі-Сі". Авторка роману про студентські будні "Зелена Маргарита", роману про українську журналістку в Лондоні "Не думай про червоне" і збірки колонок на навколокулінарні теми "Кухня егоїста".

У вересні Світлана Пиркало представила довгий список премії "Книга року Бі-Бі-Сі" й початилась із читачами "Української правди. Життя". У грудні вона повернулася до Києва для участі у фінальних обговореннях книжок короткого списку.

У перервах між баталіями експертів Світлана Пиркало знайшла час для розмови про танго, паранджу, Барака Обаму і перекладачів української літератури англійською мовою.

А

Астрід Ліндрген

Я її дуже люблю, це моя улюблена письменниця, а улюблена книжка - "Карлсон, який живе на даху". Якось я з одним шведом дуже довго говорила про Астрід Ліндгрен.

Колись у мене тут у Києві був хлопець, який теж любив Астрід Ліндрген. І ми про неї постійно говорили. А потім ми поїхали в Лондон, і померла Астрід Ліндгрен. Я прочитала цю новину та гірко заридала, бо зрозуміла, що наше з хлопцем кохання закінчилося.

Психоаналітики іноді говорять про образ Пеппі Довгапанчоха як про один із можливих образів внутрішньої дитини. Це часом не Ваш образ?

У мене вдома постійний бардак, тому можливо.

Але мені ближчий образ Карлсона. Це такий панк, який усе може собі дозволити, у нього внутрішня свобода. Я завжди любила розбишак - мені симпатичні хулігани.

Б

Бабця з Калуша

Це міфічний персонаж. Це така бабця, котра повинна зрозуміти все, що виходить на хвилях "Бі-Бі-Сі". Не має бути слів, яких вона не зрозуміє - кожен радіослухач повинен з першого разу зрозуміти, про що йде мова. Радіо ж не можна перечитати, його можна слухати тільки один раз.

Є слова, які б хотілося раз і назавжди пояснити бабці з Калуша?

Колись на сайті "Бі-Бі-Сі" потрібно було написати про себе. І я написала, що я - людина вербальна. Так мене називав мій друг, художник Олексій Сай.

Що значить бути вербальною людиною?

Я більше за все люблю слова. Картинки та звуки дуже важливі теж, але слова - це головне, бо є відтінки та нюанси значень.

Через це я спершу дуже скуто себе почувала, коли говорила англійською. Тепер уже володію нею так, що почуваюся вільно, але й досі є нюанси, які можу передати лише українською мовою. Наприклад, я не знаю англійського суржику.

Є українське слово, яке неможливо передати англійською?

Я уклала перший у своєму роді "Словник молодіжного сленгу". Там є 2700 слів, значення яких я би хотіла передати англійською. Українська література має перекладатися. Для її перекладу потрібні такі словники. Наприклад, бракує двомовного словника українського сленгу для перекладачів.

Лексика такого роду - не табу?

Слово - це не плювок. Матюк не є фізичним актом образи. Він є тим, що в нього вкладають. Це може бути лише три звуки - їх не треба боятися.

В

Юрій Винничук

Перший переможець "Книги року Бі-Бі-Сі". Нам зазвичай вдається тримати інтригу до моменту нагородження. І коли Винничук отримав нагороду за свої "Весняні ігри в осінніх садах" - він до цього не був готовий і саме закусував із кимось із митців. Я мусила кілька разів кликати його на сцену.

 

Я назавжди запам'ятаю сцену, коли Винничук у зневірі від того, що виграв, зачитав уривок зі своєї книги. Він завжди обирає якісь провокативні фрагменти про жінок. Того разу він читав довгу тираду про жінок-літераторів, яких уявно кохав. Починалося все мало чи не з Сапфо та закінчувалося сучасною літературою - і Винничук вставив туди моє прізвище.

Так я зрозуміла, що увійшла в українську літературу.

Ви вважаєте, що вписуєтесь у спадкоємність української літератури?

Не знаю. Не один раз чула, що є спадкоємицею Оксани Забужко. Я не бачу особливих паралелей у стилі, але ми всі, і я в тому числі, багато чим їй завдячуємо. Вона висвітлила такі теми та пласти, що мені тепер не треба про них думати.

Тому можу писати про кохання, про журналістику, про ментальність, про погляди різних країн. Але ментальність у неї фігурує в трагічному контексті, а в мене - в комічно-публіцистичному.

На місці критиків я би сказала, що Пиркало ще не написала свою найкращу книжку. В мене є глибокі думки (принаймні мені самій вони здаються глибокими), якими я ще не поділилася.

Г і Ґ

Гадюшник і ґенделик

Характерні місця для кінця 80-х і 90-х років, де можна було випити, закусити чи просто обійтися карамелькою. У 1990-ті всі читання та всі "Старий, ти мене поважаєш?" були саме там.

Там завжди тусувалися митці. Пам'ятаю, Юрій Андрухович, поки ще жив у Івано-Франківську та не переїхав у Станіславів, показував мені свій місцевий гадюшник.

У вас був свій гадюшник?

Функцію гадюшника в мене виконував "Купідон". Хоча це не "стєкляшка" в традиційному розумінні слова. Але тепер мені бракує атмосфери, до якої я звикла. Можливо, та атмосфера змінилася зі смертю Юрія Покальчука, який часто там сидів.

А ще на Пушкінській є гастроном, де тусувалися митці, майже прямо над "Купідоном". Коли я приїхала до Києва, там були переважно митці, котрі колись давно писали про Україну. Тоді вже було ясно, що нікуди вони вже не підуть у житті. Вони згадували про свої колишні досягнення та напивалися в світлий час доби.

У "Купідоні" ж митці були молоді та напивалися в темний час доби, бо працювали. І це вже були такі митці, котрі писали в кайф. Вони не вважали себе невизнаними геніями, на відміну від тих старих митців із гастроному. У них було майбутнє. Наше покоління погано усвідомлює, наскільки йому пощастило.

Д

Дім

Це для мене прекрасне та болюче питання. У мене був дім, але я його продала. Ми купили його разом із моїм колишнім чоловіком. Це був перший дім, який я могла назвати своїм, хоча насправді він належав банку, а ми виплачували за нього кредит.

Але не склалося - ми розійшлися, а дім продали. Хоча я з чоловіком залишилась у гарних стосунках. Я взагалі люблю залишатися друзями. Коли чоловік просто зникає, то це лише марнування часу та енергії - в нього ж так багато вкладено.

Після того, як я втратила дім, думаю, як завести інший.

Де ваш дім зараз?

Є дім батьків, де живуть мама та вітчим. Там я виросла, там стоять мої книжки, там валяється моя золота медаль. Іншого дому в мене нема. Але я вже його не надто впізнаю, як дім. Коли там гостювала, то прокидалась і щоранку думала, де я.

У Києві для мене функцію дому виконувала квартира, яку ми знімали разом із моїм бойфрендом. Це була квартира на вулиці Гоголівській, де зараз видавництво "Кальварія".

Належала та квартира Євгенії Кононенко. Там колись жили всілякі поетеси - писали вірші та робили спроби самогубства. А потім заїхали ми з Павлом - і почали влаштовувати "п'ятниці у Пиркало", що тривали до суботнього ранку.

Хто регулярно заглядав на посиденьки?

Найяскравішим персонажем був Микола Вересень. Він приїздив, а його охоронець спав у машині всю ніч. Також бувала моя кума Юлія Лимар з чоловіком. Приходив художник Олексій Сай, який оформлює мої книжки та малює мене в різних гидотних подобах. І купа інших людей.

Е

Екстаз

Екстаз буває фізичний, але про нього ми зараз не будемо.

Про нього Винничук уже все написав....

Так, але він не розуміє жіночої точки зору, бо думає, що екстаз у жінок тоді, коли вони змушують когось на собі оженитися. Але про фізичний екстаз якось іншим разом. Давайте про літературний.

Для мене щороку екстазом стає якась книжка - одна з тих, що я читаю в рамках премії "Книга року Бі-Бі-Сі".

 

Цього року такою книжкою став роман "Дрозофіла над томом Канта" Анатолія Дністрового. Мені тільки не сподобалося, що деякі англійські слова написані безграмотно. Письменникам час до цього звикати та вчити англійську мову. Або не писати іноземних слів.

Попри це, текст Дністрового такий, що я насолоджувалася кожним спостереженням, кожним персонажем... Це був екстаз. Текст смачний і гарно написаний.

Щось таке було, коли я читала "Андріївський узвіз" Володимира Діброви. Минулого року таке ж відчуття відвідало від книги Іздрика "Таке". А потім Іздрик став переможцем нашої премії, приїхав за нею, і в мене стався ще один екстаз - від його бандани.

Що, крім літератури, приносить екстаз?

Нещодавно я відчула екстаз від опери за романом Михайла Булгакова "Собаче серце". В постановці переглянули філософію персонажів - тут і Шаріков гідний співчуття. Мовляв, чи має право творець відбирати право на ім'я, на дім і на саме життя в того, кого сам створив?

Це більш гуманістична позиція, що близька західному глядачу, котрий уже не готовий засуджувати пролетаріат, та й взагалі засуджувати класи, раси чи етнічні групи.

Цікавість до текстів Булгакова за кордоном - виняток?

Ні. Є декілька перекладів "Майстра і Маргарити", є постановки "Білої гвардії"... Булгаков примудрився залишитися поза часом. Це персонажі, яких можна впізнати навіть досі. Змінюється прочитання, але сюжети та персонажі залишаються вічними.

Напевно, через 50 років "Собаче серце" буде актуальним саме в новому прочитанні. Тут більше немає благообразного Преображенського. Є деміург, творець, перед яким постала проблема вибору. І цей вибір - це насправді відсутність вибору, бо кожне рішення буде поганим.

Преображенському насправді треба було просто емігрувати...

Сьогодні інтелігенції теж варто міняти паспорт?

Це особистий вибір кожного.

Якби я жила в Україні, то я не мала би такого доступу до світової культури - до мов, до музеїв, до театру, до подорожей. Але в Україні в мене було би більше можливостей для кар'єри журналіста - телебачення, всі газети.

Іноді я про це думаю. Можливо, я могла би зробити більше в Україні. Хоча я не шкодую про свій вибір.

Це як у Толкіна. Коли Галадріель пропонують перстень, із яким вона може стати великою, страшною та прекрасною, вона відмовляється, бо хоче "поїхати на Захід та залишитись Галадріеллю".

Іноді я думаю, що теж зробила такий вибір. У мене і поганяло було в студентські роки - Галадріель.

Насправді ми даремно бачимо еміграцію в трагічних тонах. І я, і багато інших живемо за кордоном, але реалізуємося в Україні, як письменники, журналісти чи активісти.

Є

Мене ще в дитинстві вразив вірш Малковича про серпик літери "Є". Мені той серпик досі бринить у голові.

А ще є прекрасна книгарня "Є", де мене іноді впізнають продавці. І це мені страшно приємно. Загалом люди не знають, хто я така, а там є два продавці, які знають. Там я гріюся в промінні слави.

Ж

Же не манж па сіс жур

Відома фраза Кіси Вороб'янінова. Як ми, франкофони, знаємо, ця фраза неправильна з точки зору французької граматики.

Я страшенно радію тому, що почала вивчати французьку мову та вже знаю її краще за Кісу Вороб'янінова.

Цього року я на два тижні їздила до Франції, де в літній школі в місті Монпельє вивчала французьку. Цей відпочинок мені сподобався набагато більше за всі інші. Навчаєшся три з половиною години, а потім ходиш містом, говориш мовою, читаєш, спілкуєшся.

Не буду називати конкретні суми, але цей студентський відпочинок у літній школі із проживанням у родині обходиться набагато дешевше, ніж просто поїхати туди на море.

З

Занудство

Коли я говорила з композитором опери "Собаче серце" Раскатовим, він нагадав мені гарну фразу: "Всі жанри добрі, крім нудного".

Занудство - це так погано. Люди говорять, що висока література - добра, масова - погана. Чи навпаки... Але все незанудне - добре. Можна і про стілець написати цікавий роман.

Який найнудніший роман доводилося читати?

Це роман-переможець Букерівської премії 2005 року - роман "Море"Джона Бенвіла. Там пафосні довгі речення. Критики писали, що премію дали не за роман, а за заслуги письменника.

Після премії за той роман я подумала, що вибір стоїть перед усіма преміями. Все одно завжди присутні не-літературні мотиви нагородження.

И

Ирій

Ми щоразу відлітаємо туди, як емігранти. Прилетіли, потусувались - і в ирій...

І

Історія

Почала читати багато історичних книжок. Останню прочитану не згадаю, але згадаю ту, яка мала би з'явитись українською мовою. Це книжка Нормана Дейвіса "Europe at War".

Коли вона тільки вийшла, я її привезла видавництву "Основи". Вони її взяли в роботу, але я не знаю, як там справи з її перекладом. А ще я їм привозила книжку Василія Мітрохіна, написану в співавторстві з англійським істориком розвідки Крістофером Ендрю - це двотомник "Архіви Мітрохіна".

 

Він працював в архіві КДБ і тридцять років робив копії всіх документів. Його вивезли в Англію з усіма копіями та видали той архів. Один із томів стосується України. У ньому можна прочитати і про Шептицького, і про УПА, і про греко-католицьку церкву, і про провокації.

Це болісний том для будь-якого українця. Справді відкриваються очі. Набагато більш розважально виглядає інший том - він присвячений Латинській Америці. Там брали гроші, але робили своє гаряче революційне діло, не надто зважали на КДБ.

Цю книжку було б дуже добре перекласти. Бо, як каже Оксана Забужко, без російських архівів історії України ми знати не будемо.

Які ще книжки можна було би перекласти?

Я сама хотіла перекласти книжку Барака Обами "Мрії мого батька".

Але ніхто не взявся. Там ще нібито якісь проблеми з правами. Видавець сказав, що з боку американського посольства сказали, що Барак Обама не продає прав на переклад на час, коли перебуває на посаді президента.

Для мене було відкриттям, що політичний діяч може сам настільки добре написати книжку. Люди в Україні не вірять, як високий посадовець може бути інтелектуалом. Якби цю книжку написав хтось інший, то він був би Бараком Обамою.

Ця книжка була би прикладом того, що мізки бувають і при владі.

Й

Йоханий бабай

Якось мені на вулиці хлопці розказали щось дуже смішне. І я прийшла в клас і вирішила розповісти однокласниці. Попросила її швидко-швидко повторити слово "поїзда".

Однокласниця пішла та розказала вчительці, що я матюкаюсь. Вчителька написала в щоденнику, що я нецензурно висловлювалась. Значення слова "нецензурно" я не знала, але дуже зраділа, що не написали "незадовільна поведінка", що взагалі-то траплялося щодня.

Вдома мені популярно все пояснили з застосуванням популярних тоді педагогічних засобів. Очевидно, тоді я подумала щось дуже близьке до "От йоханий бабай". Так ми бачимо, що певна цікавість до табуйованої лексики в мене завжди була.

Чи збереглася вона дотепер?

Вона не просто збереглася. Вона вийшла на інший рівень.

У лютому цього року я прочитала в Кембриджі лекцію про український сленг. Я розповіла про групи лексики, про те, як вживають сленг чоловіки та жінки, про відмінності між українським і російським сленгом...

Це турне я планую продовжити. Наступним пунктом буде Колумбійський університет у Нью-Йорку. А там - увесь світ на долоні.

К

Культура

Тепер культура навколо - в блогах, на YouTube і так далі. Думаю, що і я є частиною культури - як творець, поціновувач і споживач. Культуру я люблю і, здається, все краще її розумію - і, що цікаво, все більше поважаю працю митця.

У 20-річному віці мені хотілося все переробити, переписати і поредагувати. Тепер же я все більше ціную твір таким, яким його написали. Хоча все одно хочеться помилки повиправляти.

І кого ж хотілося відредагувати?

Булгакова. У нього завжди повторюється слово "это", і в деяких реченнях воно траплялося по 5 разів. Особливо в романі "Майстер і Маргарита". Воно все геніальне, але хотілося й стилістичної досконалості.

З редагуванням у мене була смішна історія. В Полтаві я ходила на літературний гурток, який вів місцевий поет. Мені здавалося, що він писав геніальні вірші. Мої вірші він тоді розкритикував, познаходив слабкі місця - і вся його критика була влучною.

Я й вірші припинила писати не в останню чергу завдяки цьому поету. За що йому, до речі, спасибі, бо проза в мене краще виходить.

Через багато років я у Полтаві перебирала свої папери та наштовхнулася на його вірші. І вони були повна фігня. Сконструйовані правильно, але фігня.

Українська культура цікава взагалі в глобальному масштабі? Чи така ж фігня, як поезії того полтавського поета?

Я завжди думаю, кого можна було би перекласти іноземними мовами.

Напевно, Жадана - він поза вузькими українськими темами, що цікаві насправді лише українській аудиторії. Його "Ворошиловград" із фантасмагоріями, прикордонням і монголами може бути цікавим.

Але в нашій літературі багато внутрішнього.

Та й перекладачів нема.

В Англії є перекладач, який багато що з української мови сам перекладає, але ті переклади не доходять до широкої аудиторії. Його звати Вільям Блекер.

Він шотландець, який сам вивчив українську мову. Він перекладає Прохаська, Жадана, Ушкалова. Він приходив до мене на програму на "Бі-Бі-Сі" - в нього чудові переклади.

Л

Любов

Це любов до чоловіків. Вона стане все більшою темою моїх творів. Взагалі це одна з вічних тем, яка завжди знаходить відгук.

Я останній рік активно займалася пошуками любові. Сходила на 35 побачень із 35 різними чоловіками. Це до якоїсь міри рекорд. Але все це нічим не закінчилося - ті чоловіки вже в голові гудуть.

 

Зате я звернула увагу, що все це дуже раціональна штука. Можна підібрати собі по інтернету все - освіту, рівень прибутків, кар'єру, колір волосся. І все це є. Лондон - велике місто, тут багато чоловіків шукають собі пару.

Внаслідок побачень я завела купу друзів і зрозуміла, що любов насправді не піддається описам. Крім усього раціонального є частина не пояснюваного - не можна вирахувати, хто сподобається чи не сподобається. Ніхто не знає, коли проскочить іскра.

Але ж є закономірності? Які чоловіки подобаються?

Різні. Подобаються розумні. Якщо говорити про зовнішність, то в мене були і товсті лисі карлики, і високі красиві та імпозантні. За одного такого я навіть вийшла заміж.

Мені подобалися драматичні та загадкові, але вони вже почали набридати. Бо все одно все це закінчується пшиком. Часто за загадковістю прикривається нуль. Хоча мене все одно тягне на феєрверк.

У мене було таке ж перше кохання. Мені було 16 років, і я ходила в клуб самодіяльної пісні - я писала пісні. А він грав на гітарі. Чорнявий, красивий, загадковий, одружений, на 12 років старший..

У нас ніколи не було жодних стосунків - це була лише поетична далека мрія. Потім я переїхала в Київ. А на своє 25-річчя я приїхала в Полтаву. Цей хлопець мене знайшов.

Йому вже було 37 років, він працював на базарі, продавав касети. У нього було нове хобі - влаштовував феєрверки. І він попросив мене привезти гарної музики для феєрверків.

Коли ми зустрілися в Полтаві, то довго гуляли, щось пили, говорили про старих друзів... А потім, о другій ночі, він запустив для мене феєрверк у центрі Полтави. Так закінчилася історія кохання, яку я сама собі придумала. Але в нас із ним усе-таки було спільне зоряне небо. Це були штучні зорі, які швидко розтанули. Але вони були тільки наші, бо місто спало. Тільки якась бабця лайнулася з вікна.

М

Мудаки. Арабески

Мені фільм сподобався. Це серія короткометражок різних українських режисерів, на українському матеріалі. Іноді чути українську мову в київських реаліях було дивно, бо її рідко зустрінеш на екрані. Такого кіна має бути більше, бо в житті української мови вже зараз повно, але те, що на екрані, цього не відображує.

Не дуже вдалим був хіба що англійський переклад. Деякі жарти просто зникли, ті ж таки нюанси значень не передано. Мабуть, забракло часу чи грошей. Але для західної аудиторії треба було таки краще над титрами попрацювати.

Із "Мудаків..." мені особливо запам'ятався фільм про друга Сєрьожу, який позичив гроші, але не повернув, і анімаційний фільм про українську літературу.

Такі маленькі фільми можна знімати легко та без бюджету. Мистецтво можна робити без грошей - не тому, що міністерство замовило чи телеканал, а тому що ти хочеш це зробити. Хоча, безумовно, книжку куди легше написати без грошей, аніж зняти фільм. Тому українська література у нас цікава, динамічна, багата, а кіна нема.

І хто ж цей фільм показав у Англії?

Я на нього їздила в Кембридж - цей фільм показали в рамках фестивалю українського кіно.

Керівником Центру українських студій у Кембриджі є прекрасний Рорі Фіннін. Він американець ірландського походження, не має жодної краплі української крові. Знає українську мову та може читати не лише раннього Тичину, але й середнього.

А ще він може говорити, як Тичина апелював у своїх віршах до депортації кримських татар. В Україні таких людей я не знаю.

Як він вивчив українську?

Він поїхав добровольцем від Корпусу миру до України. Жив у якомусь районному центрі у Волинській області в прийомній сім'ї, в жінки, яку називав мамою.

Одним із його завдань було піти й купити на базарі язик. Він це зробив і гордо сказав щось типу "Мама язик купити люблю".

Господиня родини інтерпретувала це як "Я люблю язик" і почала готувати його щодня. Рорі було соромно сказати, що він такого не любить. Спочатку він це чемно їв, а потім почав викидати той язик у кватирку. Місцеві собаки швидко це запам'ятали та почали збиратися під вікном у певний час.

Рорі розповів, що найжахливішим моментом було, коли він кинув язик, але промахнувся - і зайшла на кухню "мама". Язик ляпнувся на скло і почав противно сповзати вниз. Рорі сидів і тремтів, але жінка нічого не помітила.

Після цього жахливого моменту Рорі таки зміг скласти фразу українською, де пояснив, що язик не любить і їсти його не хоче.

Н

Не думай про червоне

Мій другий прозовий твір. Я його називаю романом про любов - ту саму, що на літеру "Л". У роману було багато варіантів назви та закінчення.

Я писала його в Лондоні. Роман багато в чому списаний із реальних подій. Головна героїня - моя знайома Павліна Стопудів. Вона приїжджає в Лондон і починає працювати на одну новинну організацію та думати про суть новин і життя за кордоном.

В цьому романі ви багато пишете про журналістику в Україні та за кордоном. Що могли б сказати про українську та зарубіжну журналістику зараз?

Я завжди уявляла себе тільки в журналістиці, хоча зараз думаю, що могла би бути перекладачем. Журналістика дозволяє бути дилетантом у багатьох галузях.

Я не можу глибоко коментувати українську журналістику, але вона ок. Про неї розводяться, що вона погана, що немає кодів етики... Але все це є, просто воно ще не на тому етапі розвитку.

Найбільша проблема - відсутність старшого покоління редакторів і журналістів.

 

Є люди, яким 50 років, але майже немає людей, яким 60-70 років. Вони були сформовані ще за СРСР, і сьогодні вони практично втрачені для демократичного суспільства. Їх все одно тягне писати про якісь ювілеї. Особливо це помітно по регіональній пресі.

Ювілей якоїсь народної майстрині (навіть не губернатора, що ще можна якось пояснити) може бути на цілу першу шпальту, а власне чудове розслідування про махінації з квартирами у спадок у своєму ж місті - десь на 14-й. Цей конкретний приклад я бачила в одній із полтавських газет, але подібні речі трапляються скрізь.

Що не так із молодими журналістами?

Молодим журналістам іноді треба трохи обламувати роги - спокій і зваженість приходить із віком. Коли тобі 25 років, то здається, що все знаєш тільки ти. А от у 35 стає ясно, що ніфіга ти не знаєш.

Є речі, в які просто не треба лізти. Наприклад, в українській журналістиці називають жертву, а не звинуваченого. Мені здається, що аморально показувати жертву, показувати обличчя зґвалтованої дитини та школу, куди вона ходить.

Треба показувати звинуваченого - саме він має бути об'єктом уваги журналіста.

Це як зі скандалом в Артеку?

Тоді все суспільство стало на бік звинувачених. Мене турбує, що всі без суду звинуватили матір тих дітей. Навіть люди, які про справу нічого не знали.

Я не знаю, хто винен - справу зам'яли. Але суспільство та медіа вирішили покопатися в житті матері й дітей. Тобто постраждали найбільш незахищені... В Британії в подібній справі таблоїди миттєво зорієнтувалися б на підозрюваних.

Не стояло б навіть питання про те, що вилив цієї інформації може бути комусь вигідним; стояло б інше питання: правда чи ні, і як попередити подібне в майбутньому.

Яка вища мета журналістики, її пафос?

Освітлене перестає бути страшним. Те, про що говорять, уже не лякає. От в Україні досі є тенденція не показувати потворне. Інваліди, слабкі, хворі багатьох дратують.

У нас панує культ сили та фізичного здоров'я, що нагадує мені щось із серії сталінсько-гітлерівських ідеологій. Не говорячи вже про культ влади. Дуже хочу, щоб суспільство перейнялося ідеєю "чесної гри" або ж справедливості. І щоб для преси це також стало орієнтиром.

О

Фестиваль "Оберіг"

Я кілька разів побувала на цьому фестивалі авторської пісні та співаної поезії в Луцьку на початку 90-х років. Це важливий момент формування мене як особистості. Я страшенно вдячна батькам, які дозволили мені туди поїхати. Ми поїхали всі разом на машині.

Вперше я там була, коли мені не було і 16 років. Я відкривала фестиваль як наймолодша учасниця разом із найстаршим учасником. Один раз я відкривала фестиваль із Петром Приступовим, який зараз живе в Німеччині, інший - із нині покійним Тризубим Стасом.

"Оберіг" - це було чудо! В задрипаному 1992 році зібрались у Луцьку люди й почали співати пісень. Досі під час моїх передач на Бі-Бі-Сі трапляється, що гості ефіру були на тому фестивалі. Там справді зустрілося багато людей.

До речі, на фестивалі "Оберіг" гостею була Оксана Забужко, а художником - такий собі Н. І коли я прочитала її твір "Польові дослідження з українського сексу", то все стало ясно.

Чому не пішли в музичну кар'єру?

Я краще пишу, ніж співаю. Потягнуло в журналістику.

Тобто на сольний альбом Пиркало чекати не варто?

Ну, може, я запишу альбом народних полтавських пісень. Але навіть не знаю, навіщо.

У мене в Лондоні є приятель-музикант. Він грає клезмер - єврейську народну музику. Він приїздив і до України, збирав фольклор Чорнобильської зони.

Він живе в невеличкому будинку, де живуть переважно музиканти. В маленькому дворику цього будинку він організовує "Найменший фестиваль у Лондоні" - музиканти викочують свою апаратуру, роблять барбекю та співають.

Минулого року і мене запросили. Я прийшла з гітарою та заспівала декілька українських народних пісень. Мій коронний номер - пісня про жіночу емансипацію, про те, як на току, на базарі жінки чоловіків продавали.

П

Пиркало

Мене всі називають Пиркало.

Моє прізвище, напевно, козацьке та походить від слова "пирхати". Вочевидь, мій предок часто був усім незадоволений.

Те, що я Пиркало, змусило мене зацікавитися всілякими прибацаними прізвищами.

В мене є колега Марта Шокало. Колись вона взяла в мене інтерв'ю, ще до того, як працювала на Бі-Бі-Сі, а пару людей подумали, що це я сама в себе взяла інтерв'ю та підписалася прізвищем Шокало.

Які ще смішні прізвища знаходили?

В мене є друг дитинства Олег Сікало. Одного разу я написала колонку про те, що треба було одружитись із ним і зробити прізвище через дефіс Пиркало-Сікало. Сподіваюся, дружина Олега зрозуміла гумор.

А колись із Мартою Шокало ми їздили в Львів, а наш водій був Валера Закусило, а потім до нас приєднався ще й Олег Сікало, який тепер живе в Тернополі. Коли ми сіли за один стіл, і з кожного боку стола - Пиркало, Шокало, Сікало та Закусило.

Шикарно було б бути Олімпіадою Гробокопатель.

Р

Радіо

Мені все більше подобається цей жанр.

 

В Англії радіо є частиною повсякденного життя. Це дуже популярний жанр, хоча його популярність поступово зменшується - як і в телебачення. Просто все поступово переходить в інтернет.

Радіо як медіа - складно?

Складно. Я прийшла сюди після телебачення. Моїм ментором був Андрій Куликов - саме він давав мені поради під час перших виходів у ефір, учив робити радіоновини, пояснював, як працює техніка. Він приділив мені багато уваги - в якомусь сенсі я його учениця.

С

Свастика та Сталін

Постійно це виринає - з'являються люди, котрі під виглядом національної ідеї просувають нацистську ідеологію. В нас ще й лунають "романтичні" думки про те, що свастику не треба забороняти, бо вона була ще в якихось прадавніх українців. Ніби це єдиний символ, який був у прадавніх українців, і от без нього геть ніяк.

Так само Сталін для багатьох досі є легітимним лідером...

Що єднає нацистів і Сталіна?

Культ тіла, культ фізичного ідеалу, культ раси, культ героїчної смерті. Не можна було просто безславно здохнути.

Щось таке проглядало навіть у текстах Ольги Кобилянської, яку я люблю, хоча ясно, що тоді просто мода була така - говорити про расовість. Але в Німеччині нацизм є неприпустимим після Нюрнберзького процесу, а в Україні сталінізм є ще ніби легітимним, бо над ним процесу не було.

Чи потрібна люстрація?

Я думаю, що так. Але багато хто проти. Аргументують тим, що це розкололо би багато сімей, адже всі за всіма стежили... Хоча, по-моєму, і так всі про все знали.

Але так не лише в Україні. На Заході теж є міфологізовані події, а є такі, про які не говорять. Наприклад, у США всі впевнені, що країна вступила у війну, аби захистити євреїв від Голокосту. Але ж усе було зовсім не так.

У вашій родині предки воювали?

Один мій дід загинув у Німеччині в лютому 1945 року. Він там і похований - ми з мамою мріємо поїхати на його могилу. Інший відсидів війну на Соловках як ворог народу, валив там ліс і трохи не здох від голоду. Як у всіх родинах...

В Україні є низка людей, що ностальгують за культом сильної руки...

Мені їх шкода. Такі ж є й серед письменників, на жаль... Вони ніби й не є загрозою, ці люди не розуміють, що суспільство не варто будувати на диктаті.

Вони не розуміють, що коли до влади прийде який-небудь Піночет, то саме ці люди підуть у тюрми першими - бо забагато патякають.

Який лідер потрібен Україні?

Всі лідери виконують свою функцію. Така функція була і в Кравчука, і в Кучми, і в Ющенка. Така ж функція є в Януковича. Він, може, сам не знає, що це за функція.

Ніхто не знає - має пройти час, тоді ми озирнемося навколо й напишемо в підручнику історії: на такому-то етапі розвитку України був такий президент Янукович, і він ознаменував собою такі-то процеси. Можливо, частково ці процеси вже описав Сергій Жадан у романі "Ворошиловград".

Т

Танго

Я вчуся танцювати танго. Тільки недавно почала отримувати від цього задоволення. Раніше не отримувала, бо весь час думала, куди ноги ставити.

Я танцюю аргентинське танго. Там лідером у танці є чоловік. Жінку ведуть - і це без варіантів. Єдина можливість - це викидати фінтіля ногою, коли партнер зупиняється. А так жінка має робити все те, що робить партнер.

У мене з цим завжди була проблема... Але я зрозуміла, що це шлях у нікуди. Інколи треба робити те, що каже чоловік. Бо він інколи робить те, що кажеш ти. У реальному житті почати це робити важко. А от у танго я принаймні можу собі це раціонально пояснити: правила такі.

Якщо говорити про побутове життя... Чи є сфери, де справді треба аж так слухатися?

Та ніде не треба "аж так". Потрібен компроміс. Але "компроміс" - це просто гарне слово. Як його досягнути?

Моя колега Ірена, з якою ми ходимо на танго разом, вважає, що гармонія між чоловіком і жінкою можлива тільки в танго.

У

Українка

В цьогорічній "Книзі року Бі-Бі-Сі" є авторка, котра себе називає "Українка. Дружина. Мама". Книга мені дуже сподобалася: це "Гонихмарник" Дари Корній, чудова містична любовна історія для підлітків, з елементами й фольклору, і сучасності. Але чи є "українка" найважливішим і найпершим, що людина мусить сказати про себе?

Я теж українка, це в мене вже не викликає жодних емоцій: батьки були українці, я народилася в Україні, так сталося, ані моєї заслуги, ані провини тут немає. Але я пишаюся досягненнями земляків, уболіваю за своїх - за людей, пов'язаних із цією землею.

Що таке "бути українкою"?

Якщо говорити про стереотипи, то в Україні є стереотип жертовності українок. Ми все тягнемо якісь міфічні торби. Торб уже давно немає, а ми їх все продовжуємо тягнути.

Але українські жінки насправді ж не дають чоловікові жодної свободи. І дружини, і мами самі відбирають у своїх чоловіків і синів каструлі та не дають можливості брати участь у домашньому господарстві. А потім ображаються.

На Заході ж про українок думають як про зіпсованих жінок, які вважають себе центром Всесвіту, які завжди незадоволені, які корчать із себе принцес.

А ще говорять, що українки вульгарно одягаються...

Згодні?

Насправді це жахливо, бо позбавляє мене можливості вульгарно одягатися. Я б із задоволенням вульгарно одягалася для епатажу, але не можу, бо тоді поставлю себе в довгий-довгий ряд українок, які роблять так само.

Як це - вульгарно?

Це жлобські туфлі з прозорим каблуком, це калготи в сіточку о 9 ранку з яскравою помадою... Мені часто говорять, що в Україні дуже багато проституток ходить вранці по вулицях - помада, ботфорти. І як це мені прокоментувати?

Ф

Фантомас

Прекрасний персонаж, якого не знає ніхто в Англії. Я навіть не змогла купити диск із англійським перекладом - довелося купити фільм із французькою озвучкою.

Пам'ятаю, там є момент, коли героїня одягає сукню, яку їй надіслав Фантомас, і йде на бал. Та сукня трохи великувата, але вся в стразах і дуже гарна. Це був відрив башки - я думала, чи існує насправді таке життя, де можна одягнути сукню та піти на бал...

У вас є справжня вечірня сукня?

Є, це сукня від Лілії Пустовіт. За її моделлю мені мали шити весільну сукню, але я мало була в Києві, тому толком нічого не вдалося поміряти - сукня не вийшла. Тому Пустовіт подарувала мені замість неї цю чорну сукню. Та й шлюб накрився мідним тазом. Зате сукню досі ношу, вона страшенно елегантна.

Х

Холодець

Це квінтесенція українського святкового столу. Тарілки, на яких трошечки розтав холодець і забарвився разом із хріном та змішався з буряком із шуби, а поруч ще й підтік майонез із олів'є - і всі п'ють горілку з теплим шампанським.

Пам'ятаю, одного разу батьки дозволили мені запросити на Новий рік однокласників. Ми з дівчатами дуже готувалися та думали, що робити, якщо хлопці полізуть цілуватись. А в хлопців були інші плани - вони хотіли напитися.

А після святкування мама знайшла на покривалі велику червону пляму та строго запитала, кого тут дефлорували. Ми понюхали пляму - вона пахла хроном.

Хрін теж на Х. У мене є десь цінник, який мама поцупила для мене з полтавського базару. "Хрон, 70 коп".

Ц

Цілувати

Я написала про поцілунки в оповіданні "Життя. Цілувати" для збірки "Декамерон". Там про те, як моя знайома Павліна Стопудів ходить на побачення з різними людьми. Вона розуміє, що треба радіти навіть тимчасовим речам і не обов'язково щомиті заморочуватися, куди це все приведе.

Про це говорить один із персонажів - він каже, що розумні люди можуть вигадати собі такі проблемні ситуації, до яких би ніколи не дійшли, якби просто робили те, що хочуть.

Справді, зараз світ відкритий, суспільство все більш ліберальне - і собі можна дозволити дуже багато що. Не треба нидіти в невдалому шлюбі, не треба носити паранджу, можна бути самій собі ціллю, як влучно сказала та ж таки Ольга Кобилянська. Моя кума дуже любить цю фразу.

І ще один важливий висновок: треба цілувати тільки тих, кого хочеш.

До речі, що ви думаєте про автобіографічність у літературі та ваших текстах зокрема?

У мене немає фантазії все вигадувати. Тому я записую те, що сталося насправді.

Це вада літератури?

Взагалі в літературі автобіографічність була етапом розвитку, і він уже минув. Ось цього року експертам "Книги року Бі-Бі-Сі" траплялося багато історичних романів... Але роман Сергія Жадана "Ворошиловград" - про сучасність, рейдерство на Донбасі, реальні речі, про які читаємо в газетах, поетично змальовані й художньо осмислені.

Ч

Чупакабра

Віра в чупакабру уособлює все добре й погане в Україні.

Це добре, бо може дати поштовх до розвитку магічної літератури в Україні. Бо й чупакабра - теж латиноамериканська штука. Вона так само там пила овечу кров, її так само хтось ловив, її так само відправляли в ЦРУ на досліди, - майже дослівно те, що потім писали українські газети.

Це треба негайно описувати в літературі. Люди вірять і в чупакабру, і в чакри, і в карму, і в ще щось. В Британії вже такого нема, там усе раціонально, найцікавіше, що можна описувати, - це імміграція.

Ш

Шо

"Шо" має бути літературним словом.

Я недавно дивилася серіал "Домашній арешт", і там усі кажуть "що". Хочу, як Станіславський, вигукнути "не верю". В реальному житті ніхто не вимовляє «що». Хіба що в якихось діалектах.

Так кажуть всі. Чому б у цьому не зізнатися? Це слово породжує цікаві фрази. Наприклад, запитання "Шоб шо?".

Щ

Натан Щаранський

Радянський дисидент, який став дуже правим і дуже консервативним після переїзду в Ізраїль.

Цей феномен я не можу зрозуміти. Чомусь люди, які в себе на батьківщині були захисниками прав і свобод, після еміграції часто стають консерваторами. Так відбувається і з українцями.

А чому?

Не знаю, але більшість раптом починає виступати проти еміграції. Мовляв, ми приїхали, і можна закривати кордони... Українці переважно й проти ліберальних реформ, проти соціальної допомоги. Мовляв, ми тут горба гнемо, а хтось допомогу отримує.

Ви стали консерватором?

Не до такої міри. Був період, коли я хотіла більше інтегруватися в корінне англійське населення та бачити менше українців навколо себе, бо в якийсь момент українці мене просто оточували скрізь.

Я ніколи не хотіла жити суто в колі діаспори. Але я радше з симпатією спостерігаю за тим, як західні країни втілюють ідеї соціальної справедливості на практиці. Мене радує безкоштовна медицина і факт, що я живу в суспільстві, де не треба мерти з голоду навіть патологічно ледачим.

Ю

Юля

Це ім'я не тільки відомої всім особи, а ще й ім'я моєї куми Юлії Лимар. Вона живе в Києві з чоловіком і трьома дітьми.

Це важлива для мене людина. Я вже 9 років живу в Британії, ми спілкуємось переважно по телефону та імейлу, але такої близької подруги в мене ніколи не було й більше ніколи не буде.

Вірите в жіночу дружбу?

Я вірю в дружбу з моєю конкретною кумою. Це моя половинка.

Я

Моє "Я" - це добре.

Я переважно радію тому, ким я є. Інтелектуально, філософськи, творчо. Навіть моє фізичне тіло мене тішить, і те, що я народилася жінкою, - також. Хоча часом мучусь сумнівами й самоїдством, але не так, як багато інших наших жінок.

Інколи думаю, що часто говоримо про себе в другій особі однини в чоловічому роді - "ти пішов", "ти зробив". Але ж насправді "ти пішла", "ти зробила".

В Україні стандартом є чоловік. Жінка є ніби відхиленням. Навіть кажуть "жінка-лікар", а не "лікарка" - ніби чоловічий рід є більш престижним. Чоловік - і досі соціальна норма.

То в нас є дискримінація?

Дискримінація в нас є, і найгірша - в голові. Дискримінацію жінки пропагують ще більше, ніж чоловіки. Мовляв, треба помовчати, а не виступати. Та й чоловіки не завжди прихильні до жінок, які надто активно виступають.

Часто доводиться чути про жінку, що вона "єдиний мужик" - так і про Лесю Українку говорили, і про Юлію Тимошенко. Ніби бути чоловіком більш почесно. Після багатьох років номінальної рівності все раптом знову повернулося до культу фізичної сили.

Фото з сайту "МедіаНяня" та "УП. Життя"

powered by lun.ua