Франсуаза Барб-Галль: Як говорити з дітьми про мистецтво

Франсуаза Барб-Галль - мистецвознець із Франції. Вона авторка книжок, що допомагають краще зрозуміти мистецтво. Її найбільш популярну книжку "Як говорити з дітьми про мистецтво" перекладено вісьмома мовами.

Франсуаза Барб-Галль закінчила Сорбонну та Школу Лувру. Сьогодні вона викладає в Школі Лувру та працює консультантом Міністерства освіти Франції. Є творцем асоціації COREP (Comment regarder un tableau). Проводить практичні семінари по всьому світі.

Книжки Франсуази Барб-Галль досі не перекладено українською мовою. Але наприкінці травня українські читачі та любителі мистецтва змогли з нею познайомитися. Під час "Книжкового арсеналу" вона вперше завітала до України, де провела дві лекції для батьків, викладачів і музейних працівників.

"Українська правда. Життя" поспілкувалась із Франсуазою Барб-Галль і відкрила для себе чимало нового.

-Цього року ви приїхали до України. Це ваш перший візит? Що це для вас означає? Це відкриття нового світу та незнайомих людей?

-Так, це мій найперший приїзд до України, і тому кожна мить тут для мене - це відкриття. Я дуже вдячна Французькому культурному центру та виставці "Книжковий арсенал", організатори якої запросили мене до участі. Це означає, що про мою роботу знають і тут. Це дуже мене зворушує та надихає.

-Чи є у вас проекти щодо перекладу вашої книжки українською мовою?

-Ще нічого напевно не відомо, але я розглядаю цю можливість - я була би буде рада такому перекладу. На даний момент мою книжку "Як говорити з дітьми про мистецтво" перекладено вісьмома іноземними мовами.

Коли мою книжку переклали російською мовою, це було новим і дуже важливим етапом її шляху. Звісно ж, бажання кожного автора - мати якомога більше читачів.

-Що ви знаєте про українське мистецтво?

-Я недостатньо добре його знаю, треба це визнати.

Знаю, що чимало художників родом із України - Бурлюк, Малевич... Вони дуже відомі, їх багато та ретельно вивчають. Щоправда їхній внесок у мистецтво сприймають радше в контексті російського мистецтва.

Нещодавні роботи істориків дозволять віднайти більш точну перспективу та бачення образотворчої традиції, що властива Україні.

Протягом останніх років у Парижі відбулося декілька виставок, які дозволили побачити полотна Тропініна, Рєпіна, Миколи Ге, Врубеля... Французька публіка з величезним ентузіазмом сприйняла ці виставки.

-Тут мені особисто здається, що світова мистецька спільнота зовсім нічого не знає про українське мистецтво. Це хибне враження? Чому?

-Тут треба дуже багато попрацювати з інформацією. Нам безперечно бракує загального цілісного бачення історичного розвитку українського мистецтва.

Ситуацію може змінити поява нових виставок, книжок, присутність українських митців за кордоном. Тут найбільш дієвими в цьому плані будуть виставки такого штибу, як Арсенал.

-Як глобалізація вплинула на мистецьке життя світу? Триває економічна криза - чи можемо тут говорити про мистецьку кризу?

-На мистецький ринок і його коло ідей, безперечно вплинула світова економічна криза. Можливо, зараз вони самі в кризі.

Але творчість - це щось інше. На щастя, вона більше залежить від індивіда та його творчої сили.

Можливо - і це дуже сумно - численні митці мало відомі широкому загалу через те, що вони не асоціюються зі світовими комерційними потоками.

-Є думка, що сучасне мистецтво нічого не варте поруч із так званим "класичним мистецтвом". Що ви про це думаєте?

-Ні, ну це я розумію. Це звичний рефлекс, який полягає в бажанні порівнювати щось із чимось, спираючись на критерії минулого.

Але як можна судити про сучасний витвір мистецтва з позицій краси, гармонії чи технічної досконалості? Такі очікування можна мати від старого мистецтва - вони не відображають специфіку сучасного мистецтва.

Треба лише дозволити собі "змінити окуляри" та подивитися інакше - позбутися стереотипів і відкрити, що слово "мистецтво" може включати в себе різні реальності.

-У мене враження, що глядачам складно та страшно любити все нове. Тут можна говорити не лише про образотворче мистецтво, але і про кіно, і про літературу.

-Ви маєте рацію. Я спостерігаю це навіть у буденному житті. Люди чекають від мистецтва втіхи та заспокоєння, тому...

-Ви особисто найбільше любите який період історії мистецтва?

-Мені все важче відповідати на це запитання.

Коли я починаю вивчати якийсь витвір або якусь епоху, то мені завжди здається, що я саме їх люблю найбільше.

Все в мистецтві має свій сенс. А ще все залежить від життя, що минає... і від потреб тут-і-тепер.

-Коли говоримо про "класичне мистецтво", часто виникає ідея такого собі канону краси. Але якого канону та якої саме краси?

-З часів Античної Греції ідея краси ґрунтується на ідеї гармонії. Тобто ідеться про рівновагу між різними частинами всього.

Наприклад, краса тіла атлета залежала від того, наскільки добре воно виконує свої функції. Більшість античних оголених скульптур, які зараз вважають взірцем гармонії тіла. Насправді були синтезом рис багатьох осіб.

Тобто це вкоріненість у реальність, але ця реальність є видозміненою.

-Але звідки цей потяг до ієрархії мистецтв?

-В мистецтві Античності добро та краса були між собою тісно та безпосередньо пов'язані.

Ми успадкували цю модель. Відтак витвори мистецтва, що віддаляються від цього ідеалу, ранять нас, засмучують і змушують сумніватися.

Навіть якщо ми цього не усвідомлюємо, ми завжди очікуємо на щось, що наблизить нас до цього ідеалу.

-Ваша найпопулярніша та найбільш цитована книжка - "Як говорити з дітьми про мистецтво". Чому саме з дітьми, а не з дорослими?

-Тому що діти ставлять справжні запитання. І з ними ми не зможемо викрутитись і обмежитись академічною відповіддю. Академічна відповідь не має нічого спільного зі справжнім життям.

Відтак доводиться звертатися до тієї реальності, що її містить витвір мистецтва. Саме з цією реальністю ми стикаємося, коли дивимося на нього.

Завдяки дітям дорослі теж можуть набратися сміливості та поставити ті запитання, що забули поставити, поки росли.

-Писати книжки на кшталт "Як говорити з дітьми про мистецтво" - це фінансово вигідно? Чи це чистий альтруїзм?

-Писати книжки такого штибу - це не надто вигідно, особливо якщо зважити на час та енергію, якої потребує їх написання. А ще врахуйте роки роботи та досвіду, що необхідні для такого тексту.

Але про це на початку написання книжки ніколи не думаєш. Така думка виникає хіба що десь на задвірках підсвідомості.

Альтруїзм? Ні. В моєму випадку було радше бажання конкретизувати те, чим я займаюся щодня. Адже моя основна робота - це читання лекцій.

Вже потім, коли книжка знайшла численних читачів, я дуже здивувалася. А потім прийшло глибоке задоволення тим, що так багато людей поділяють те, що було для мене важливим.

-Дайте декілька рекомендацій усім тим, хто не мав нагоди читати вашу книжку. Як говорити з дітьми про мистецтво?

-Треба намагатися згадати, що ви думали та уявляли, про що ви мріяли коли самі були дитиною.

Найбільша проблема вихователів і подекуди батьків полягає в тому, що вони забули свою дитячу натуру. Але ж усі ми колись були дітьми.

Треба ходити в музеї, гортати книжки, ініціювати зустрічі, дати дітям якнайбільше можливостей побачити різні витвори мистецтва різних епох. Робіть так і спостерігайте, що відбувається.

Ходіть у музеї разом із дитиною та дивіться, що її приваблює. Просто дивіться та не нав'язуйте власних смаків.

-В Україні існують школи, де курс навчання передбачає естетичне виховання. Не всюди, але таки цей предмет подекуди викладають. Як по-вашому, мистецтво може сприяти естетичному вихованню? І що для вас означає словосполучення "естетичне виховання"?

-Мистецтво відіграє чи повинне відігравати фундаментальну роль у освіті. Йдеться про можливість відкрити та інтенсивно пережити знайомство з існуванням краси та новими витворами мистецтва.

Робота з витворами мистецтва - це спосіб набуття власного свідомого критичного автономного погляду на речі.

Навіть якщо мистецтво не вийде споглядати щодня, важливо знати, що мистецтво існує. Знати, що були чоловіки та жінки, котрі все життя працювали над тим, як передати іншим свою перцепцію світу, що, безперечно, збагачує і нашу власну перцепцію.

-Є думка, що сучасне мистецтво не має користі, бо нічому не вчить. Чи може і чи повинне мистецтво чомусь когось вчити?

-Я впевнена, що людина завжди чомусь вчиться. Навіть якби це стосувалося лише двох осіб - митця та глядача - це вже було би чудово.

Сучасне мистецтво тут не є винятком. Будь-який витвір мистецтва - це простір взаємин із іншим. Це як резонанс.

Будь-яке мистецтво самим своїм існуванням стверджує можливість людини відчути свій зв'язок зі світом. Звісно, мистецтво не зобов'язане до цього - але воно впливає на людину саме так. Попри все.

-У ваших книгах ви говорите про можливість "читати" картину. Дайте декілька базових порад читання візуального.

-Складно сказати в кількох словах.

Щонайменше, потрібно бути насправді уважним. Майже завжди необхідно витратити час і постояти перед картиною. Споглядання дозволить відкрити те, про що й мріяти не моглося.

Дуже гарно, коли глядач дозволяє собі піти шляхом власного сприйняття та емоцій. Але потім необхідно вийти за межі емоцій і замислитися, що в собі несе цей витвір мистецтва, що він зміг вам принести.

І ніколи не думайте, що можна щось "побачити" один раз і назавжди. Погляд і вміння дивитися формуються поступово, так само конструюється пам'ять.

-Можу собі уявити, що ви побували в багатьох музеях. У вас є улюблений музей? А як би виглядав музей вашої мрії?

-Лувр у Парижі досі для мене ніби рідний дім. У ньому я вчилася, в ньому робила свої відкриття та різноманітні "вперше"...

Ідеальний музей - це той, де я можу вільно ходити. В ньому мають бути великі просторі зали, але водночас і маленькі кімнатки з невеликою кількістю представлених там робіт.

Це світле спокійне тихе місце, де завжди буде місце і шоку, і щастю, і "вперше".

Фото з facebook.com, bukvoid.com.ua