Експеримент з дітьми
Тільки чверть опитаних українців чули про інклюзивне навчання. Зрозумівши, що це значить, 76% респондентів висловили впевненість, що інклюзія допоможе українському суспільству ставати більш толерантним.
…Моя приятелька має чотирирічного синочка. Він уважний, рухливий, слухняний. Хлопчик охоче допомагає мамі й татові "виховувати" свого молодшого братика. Однак на свій вік він не балакучий – скаже кілька простих слів та й усе. Лікарі відзначили, що мовленнєвий розвиток у хлопчика йде із затримкою, але поки що зарано бити на сполох. Це може бути зумовлено особливістю розвитку цієї дитини. Мама водить свого синочка додатково до логопеда, однак віддавати дитину в спеціалізований дитячий садочок не поспішає: "Нехай навчається у звичайній групі, так він швидше заговорить, аніж з дітьми із вадами розвитку…".
Молода мама і не здогадується, що тим самим підтримує ідею інклюзивної освіти. Адже те, що є буденним для провінційної школи чи сільського навчального закладу, у великому місті часто розглядають як експеримент.
Інклюзивна освіта в Україні: переваги і побоювання
У Міжнародній класифікації стандартів діти з особливими потребами визначаються як особи, навчання яких потребує додаткових ресурсів. Це широке поняття охоплює обдарованих дітлахів, дітей із затримкою психічного розвитку, безпритульних, сиріт тощо. Однак в Україні це поняття звужене й стосується лише дітей з особливостями або порушеннями психофізичного розвитку. Інклюзивна освіта (від англ. inclusion – включення, приєднання) якраз і передбачає включення таких дітей у навчальний процес у загальноосвітніх школах.
Для України це не нове явище. Наприкінці 90-х років інклюзивне навчання впроваджене в деяких школах за ініціативою батьків чи громадських організацій. Згодом до цього процесу долучилася й держава. Так, у 2000 році за ініціативою фонду "Крок за кроком" та Міністерства освіти та науки проводиться експеримент у школах Києва, Сімферополя, Львову, Полтави, Білої Церкви. Цей експеримент з провадженням інклюзивного навчання триватиме до 2013 року. Станом на 1 березня 2011 року Міністерство освіти, науки, молоді та спорту повідомило, що близько 130 тисяч дітей з особливими потребами навчається в загальноосвітніх школах.
З червня 2011 року по січень 2012 року громадська організація ERA (Європейська дослідницька асоціація) провела дослідження, метою якого стало комплексно оцінити стан впровадження інклюзивної освіти в українських школах.
Як виявилося, лише чверть опитаних (переважна більшість має дітей шкільного віку) чули або дещо знають про інклюзивну освіту. Варто зауважити, незважаючи на те, що населення мало знає про зміни в українській освітній системі, у цілому ставлення до ідеї інклюзивної освіти позитивне. 36% респондентів налаштовані менш оптимістично і думають, що українська школа не готова до інклюзії.
Згідно з дослідженням, існують стереотипи щодо інклюзивної освіти, зокрема, що це тимчасова мода, що дискусії точаться лише задля того, щоб зменшити фінансування спеціальної освіти, а також що вчителів загальноосвітніх шкіл не готові до інклюзії ані психологічно, ані методично. Також вважається, що непотрібно включати дітей з особливими потреба, тому що здорові діти можуть бути жорстокими й повноцінна соціалізація не відбудеться.
Як зазначає керівник експертної ERA Світлана Горна, серед здобутків інклюзивної освіти - швидка соціалізація дітей, які потрапляють у середовище до своїх однолітків чи просто здорових дітей.
"Що стосується дитячих садочків, то батьки налаштовані 100% позитивно. Вони бачать, які зміни відбуваються з їхньою дитиною, як позитивно здорові діти сприймають свого однолітка, бо вони просто не помічають якихось особливостей.
У школі дещо складніше. Але що цікаво: батьки здорових дітей, які навчаються в пілотних школах, соціалізацію також поставили на перше місце. Головний здобуток – підвищення толерантності й моральності, адже діти, спілкуючись між собою, стають добрішими. Та, з іншого боку, чимало батьків кажуть, що ми не хочемо, щоб наші діти були, пробачте, "тренажерами" формування толерантності інших", каже Горна.
Серед тих, хто проти впровадження, батьки, чиї діти навчаються в спеціальних закладах. І найперше їхнє побоювання – поширення інклюзії в загальноосвітніх школах спричинить закриття спеціальних шкіл та дитячих садочків.
"Звісно, кожна дитина має право отримати якісну освіту. Але чи готове наше суспільство до цього? Ні, - стверджує Леонід Торба, директор загальноосвітньої школи-інтернату № 15 для дітей з порушенням опорно-рухового апарату.
"Чимало галасу, мовляв, наробляється база й методологія... Але ось елементарний приклад, візьмемо сільську школу – отам ця інклюзивна освіта давно вже є, тільки її не називають якимось спеціальним терміном. В одному класі навчаються діти із розумовою відсталістю, і фізичними розладами, й мовними вадами. Бо цим дітям просто нікуди дітися…", каже Леонід Торба.
"Ще один приклад: у мене в школі 330 дітей, із них – 75 учнів навчаються вдома. Чому ж у такому разі не подумати про їхнє забезпечення комп’ютерами та організувати для них інтернет-навчання? Міністерство звітує, що мовляв, 11 % шкіл мають безбар’єрний простір? Та неправда! Хоч би у нас були 1-2 відсотки таких шкіл. Подивіться, куди в нас людина у візку може дістатися – аж до першої брівки. Ось про це ми маємо подумати, у першу чергу. Як навчити сліпого читати за системою Брейгеля в загальноосвітніх школах? Та ніяк. Як навчити глухоніму дитину мовою жестів? Спеціальні заклади повинні бути", - вважає він.
Згідно із проведеним дослідженням, експерти й батьки впевнені, що скорочувати спеціальні заклади, може, і треба, але в жодному разі – не ліквідовувати. Адже діти з особливо важкими порушеннями завжди потребуватимуть спеціальної освіти. Із впровадженням інклюзивного навчання дуже важливо, що у батьків з’явиться вибір, куди віддавати свою дитину – в спеціальну чи інклюзивну школу.
Поки на велосипед не сядеш - не поїдеш
"Зверху" розробляються стратегії , чиновники проводять дослідження і роздумують, як правильно розподілити гроші. У "звичайному" житті батьки шукають школи, а вчителі вчаться працювати з дітьми в нових умовах.
"Зовсім недавно до нас приходила мама й казала, що вона згодна, щоб її дитина навчалася в інклюзивній школі, – ділиться Антоніна Обухівська, завідувач центру психолого-медико-педагогічної консультації (ЦПМПК). – Та розгорнувши список дошкільних і навчальних закладів у своєму регіоні, не знайшла такої школи. У Березанському районі ще не створені інклюзивні заклади. Цій мамі важко що-небудь порадити, бо вибору немає…"
Більше пощастило батькам із київською загальноосвітньою школою № 168, що на Оболоні. З 2006 року там впроваджене інклюзивне навчання. Починали з двох класів. Нині у закладі 25 загальноосвітніх класів, і в 16 із них навчаються дітки з особливими потребами. 12 із цих класів фінансується додатково з місцевого оболонського бюджету. У школі навчаються 450 учнів, з них – 84 дітей, які мають особливості розвитку.
У навчальному закладі працюють логопеди, психологи, інструктори ЛФК, педагоги-організатори, виділено додаткове фінансування на вчителя-асистента (працює з класним керівником), няню-санітарку, бо діти самі не можуть пересуватися і їм потрібна допомога. Допомагають і мами-волонтери, вихователі груп подовженого дня, де школярі займаються в різних гуртках.
Спеціального конкурсу для вступу до цієї школи немає, єдина умова – щоб дитина з інвалідністю пройшла психолого-медико-педагогічну комісію. Якщо медики підтверджують, що інтелект збережений і дитина може навчатися за загальноосвітньою програмою, тоді її зараховують до школи. В оболонському закладі також є можливість пробного навчання.
Заступник директора цієї школи Лариса Шевчук розповідає, що в них є багато дітей із неоформленою інвалідністю, оскільки батьки з різних причин бояться офіційного оформлення. Також вона додає:
"У нас 31 дитина потребують допомоги при пересуванні. Це діти на візочках, яких не беруть не загальноосвітні школи, ні спеціальні. Вони просто нікому не потрібні. Ми вирішили взяти на себе цей вантаж. Як то кажуть, сіли на велосипед і почали їхати. Бо скільки б ми не говорили, як потрібно їздити на ньому, поки не матимеш практики – не зрушиш з місця. Було дуже складно, бо Україна практично не мала досвіду. До нас одразу потягнулося дуже багато дітей. І я боюся, що наша школа може перетворитися на спеціальну, а цього якраз допустити не можна".
Цей заклад не перетвориться на спеціальний, якщо й загальноосвітні школи також візьмуть на себе відповідальність приймати дітей із особливостями розвитку. До оболонської школи їздять учні, які проживають у 50-кілометровій зоні Києва, тільки тому що в їхній місцевості немає подібних закладів.
"Наші перші діти, які прийшли до нас у 2006 році, зовсім не ходили – їх принесли батьки, – продовжує заступник директора. – Сьогодні з них тільки один ходить, тримаючись за візок, всі інші пересуваються самостійно – оце вам і ДЦП. Так що є лікування? Самі лікарі дивуються… Спочатку дитина до дошки повзком, потім підводиться. Хворі дивляться на здорових дітей, далі самі пробують і нарешті їм вдається зробити свій перший крок. Чим раніше діти починають навчатися в інклюзивних класах, тим вони показують кращі результати".
Індекс оптимізму в держави
Найбільше батьків, які мають дітей з особливими потребами, хвилює питання: "А що далі після дитячого садка й молодшої школи?", адже інклюзія в старшій школі до кінця ще не розроблена.
Цікаво, що батьки й вчителі готові вчитися заново й долати внутрішні психологічні проблеми, пов’язані з інклюзивною освітою. Що ж до зовнішніх "бар’єрів", зокрема матеріального забезпечення школи, побудови пандусів та спеціальних архітектурних споруджень, то їх неможливо подолати без участі держави.
За час українських інклюзивних експериментів питання, потрібна чи ні така освіта, уже не стоїть. Нині важливо розробити той "індекс інклюзії", за яким визначатиметься, як комплектуватимуться інклюзивні класи і школи, які діти зможуть їх відвідувати.
"На жаль, ми не знайшли ніяких відгуків, чи існує національної стратегії розвитку інклюзивної освіти, – додає Світлана Горна. – У 2010-11 роках здійснені нормативні кроки, зокрема внесені зміни до закону про середню загальну освіту, розроблена і затверджена концепція впровадження інклюзивної освіти, у 2011 році затверджений порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх закладах. Але ці поступові зміни у законодавстві часто відбуваються силами громадських організацій. Держава не бачить загальної стратегії розвитку, тому серед експертів та батьків так багато песимістичних думок".
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини, для УП.Життя
Фото http://penza.tj, deti.ais.ua