Василь Ґабор: Людині легко побороти чорну заздрість

Це особливе творче донорство – те, чим перейнятий Василь Ґабор. Прозаїк, який значну частину свого життєвого часу віддає творам "побратимів по перу". Тобто упорядковує актуальні антології, формує нові видання, які випускає у світ у серії "Приватна колекція" (Львівське видавництво "Піраміда").

Серія ця вже встигла стати своєрідним брендом і одержала чимало премій, різноманітних відзнак. Отож, ця розмова з Василем Ґабором присвячена його видавничим проектам і його власній творчості.

Приводом до цього став вихід його нової книжки новел "Про що думає людина".

- Василю, нарешті ти згадав про себе – видрукував нову книжку новел. Яким бачиш свого читача?

- Для мене кожен читач, мов близька людина, яку хочеться здивувати і якій можна довірити найінтимніші речі. А близьких людей зазвичай буває небагато, тому й пишу для дуже вузького кола читачів, але від цього зовсім не відчуваю себе дискомфортно.

- Як би ти сформулював – про що твоя книга?

- Про речі дуже прості й буденні. Про те, що може думати людина, йдучи на роботу, про що може думати, що чути і бачити, гуляючи містом, про її світ у кімнаті й поза межами кімнати.

Для мене важливим було інше – як розповісти про ці прості речі по-новому. Написати її інакше, аніж свою першу "Книгу екзотичних снів та реальних подій", у якій переплетені реальність зі снами, бо для письменника дуже важливо бути різним, тому свідомо використав у новій книжці давній японський жанр "цзуйхіцу", асоціативні, чи як ти кажеш, щоденникові записи, в яких внутрішні події домінують над зовнішніми.

Хотів написати невелику за обсягом книгу, в якій був би великий світ. Хотів розповісти реальні, невигадані історії про людей так, щоб вони мали фактуру художньої прози. Іноді видається, що мені вдалося це зробити.

Щоправда, дехто з друзів каже, що моя книга дуже сумна. Можливо. Адже вона про час, який проминає, а там, де час – завжди присутній сум. Можливо, моя книга – це спогад про людей, які жили в цьому світі, а я любив їх і був сильно прив’язаним до них. Але для мене людський сум – один із шляхів, який дозволяє краще відчути людську душу.

– Нині нарікають, що новелістика – непопулярний жанр. А ти – новеліст. В одному інтерв’ю ти сказав: "Зрадити новелу – це як зрадити дружину, найближчу людину в своєму житті". Як вважаєш, що варто зробити для того, аби новела стала популярною серед українських читачів, як це є у Скандинавських країнах, наприклад?

– Щодо вірності новелі – це правда, до моєї нової книги, я йшов аж десять років. А першу писав двадцять років. І сам дивуюся, звідки в мене так багато терпеливості.

Додав би й інше: добру новелу написати дуже важко. Врешті, доброю новелою треба навіть жити роками, та вона, на превеликий жаль, не може принести письменникові великого успіху. Адже макову зернинку важко зауважити, навіть якщо вона й золота.

Тому більшість письменників слушно віддають перевагу великим жанрам, скажімо, романам, бо вони помітніші і ними легше завоювати славу чи визнання. Тож мені важко сказати, що варто зробити для того, аби новела стала популярнішою серед українських читачів.

– Останніми роками ти більш відомий як видавець серії "Приватна колекція". Як виникла ідея цієї серії і скільки загалом вона нараховує книжок?

– Я працюю у Львівській національній науковій бібліотеці України імені Василя Стефаника, тому вважаю себе передовсім науковцем, а не видавцем. А "Приватна колекція" – це мій стиль життя поза межами основної роботи, це своєрідне хобі, до якого прив’язаний ось уже десять років.

Бачиш, у мене якась фатальна прив’язаність не лише до новели, а й до "Приватної колекції". Можливо, тому й зумів досягнути певних результатів, бо під маркою "Приватної колекції" вийшло вже понад 90 книг.

– І серед них – такі цікаві антології, як "Приватна колекція: Вибрана українська проза та есеїстика кінця ХХ ст.", "Дванадцятка: Наймолодша львівська літературна богема 30-х років ХХ ст.", "Бу-Ба-Бу", "Нью-Йоркська група" та інші. Для мене ж особливо дорога "Незнайома. Антологія української "жіночої" прози та есеїстики другої пол. ХХ ― поч. ХХI ст." Це було просто-таки відкриття потужної течії жіночої літератури в сучасному процесі. Чи не здається тобі, що нині жіноче письмо багато в чому визначає обличчя нашої літератури?

– На мою думку, правильнішим було б твердити, що обличчя сучасної української літератури визначають передовсім талановиті письменники, а чи вони чоловіки, чи жінки – не має жодного значення. Принаймні для мене.

– Твій видавничий проект є таким собі дорогим хобі? "Приватна колекція" – аж ніяк не комерційний задум…

– А хіба серйозна література, яка порушує вічні питання конфлікту людського серця, може бути комерцією? Напевно, що ні. Це мій свідомий вибір.

– "Приватна колекція" цікава зокрема й тим, що ніби зовсім у новому світлі постають відомі письменники, коли саме ти впорядковуєш їхні тексти. Які "таємниці" такого підходу?

– Просто це колекція приватності, тож більше нічого сказати не можу. Але мені й справді приємно показувати письменників, яких люблю, у зовсім новому світлі.

– "Уміти бути прихильним і не заздрити ніколи й нікому…" Невже й справді ніколи й нікому не заздрив?

– Майже нікому. На моє переконання, у душі кожної людини буває заздрість білою і чорною, себто стимулюючою і спопеляючою. Людині легко побороти чорну заздрість. Для цього достатньо, якщо вона серйозно займається своєю справою, щиро захоплюватися і жити іншими людьми, які працюють на спорідненій їй ниві.

Бо тоді починає бачити себе і свою працю в їхньому віддзеркаленні, і в неї починає домінувати тільки біла заздрість, яка додає азарту і спонукає бути не гіршим за інших і досягати більшого.

– Питання, яке зазвичай ставлять жінкам-письменницям: що є для тебе родина? Чи допомагає вона в творчості?

– Для мене дуже важливою є родина, а як вона сприяє моїй творчості – найкраще відповідають самі твори... Про це говорять і ось такі два фраґменти з візії "Павутинка – пір’їнка" з книги "Про що думає людина":

ЛИСТОЧОК – ПЕЛЮСТКА. Як бачу жовте листя, то завжди згадую свого доброго приятеля. Йшов на роботу, а назустріч мама вела в садочок донечку, в повітрі кружляв жовтий кленовий листок, і вона сказала дитині: "Дивись-дивись, як летить листок". У нашому житті, вважає приятель, дуже важливо звернути увагу на порух часу. А ще для мене жовтий листок несе вода за Дунай…

А наш п’ятирічний онук одного ранку з подивом зауважив, як на килим осипалися червоні пелюстки півонії, виклав з них доріжку і захоплено сказав бабусі, щоб ходила по них босими ніжками, щоб їй було приємно, а тоді побіг робити доріжку з пелюсток для своєї мами. "А ми до такого із зятем навіть не додумалися", – сказав я дружині. "Власне, я про це щойно подумала", – відповіла вона. І тут мені згадався її неспокійний сон. Наче прокинулася від страху й почала ходити кімнатою, але відчула під ногами щось м’яке і бридке. То були білі миші. "Що це могло б означати?" – "Білі миші – це білі дні, які топчемо й марнуємо", – відповів їй з іронією й подумав, а що ж тоді означають чорні миші? Напевно, чорні дні, до яких непомітно прямуємо.

СНІЖИНКА – ЖАРИНКА. Яке це велике щастя підставляти взимку долоню під пухнаті сніжинки і дивитися, як вони тануть і перетворюються на малюсінькі сльозинки. А яка насолода сидіти восени біля багаття, що кидає до неба жмутки іскор, і намагатися впіймати бодай одну із летючих жаринок. А твій двоюрідний брат так сильно любив дружину, що не хотів її втрачати, відпускати до іншого, і випустив їй у груди з рушниці дві смертельні жарини, а тоді перезарядив рушницю, нахилився над холодним жерлом, щоб і самому зустріти жарини смерті. Вже понад двадцять років минуло з того часу, а рана не гоїться ("Навіщо це ти зробив, братику?"), паде сніг, але не охолоджує душу.