Голос Майдану Євген Нищук: У мене було відчуття, що я знімаюсь в кіно про німецьких загарбників

Євген Нищук – Голос Майдану. А ще – актор двох театрів, "Сузір'я" та театру імені Івана Франка, заслужений артист України, викладач Київського національного університету театру, кіно й телебачення імені Карпенка-Карого й український голос голлівудських акторів, оскільки Євген дублює багато іноземних фільмів: "Володар перснів", "Гаррі Потер", "Олександр" та інші.

Це інтерв'ю ми записували вдень в університеті. Євген дуже поспішав, оскільки ввечері йде на Майдан – починається його вахта, але затримався й відповів на кілька питань.

– Євгене, як Ви витримуєте такий ритм життя? До пізньої ночі виступати на Майдані, а потім удень працювати в університеті.

– А ще вистави грати...

– Тим більше. Звідки енергія, як встигаєте?

– Насправді є ситуації, коли мені, скажімо так, "йдуть назустріч". Але я й сам знаю, що в мене є зобов'язання, і одне не має заважати іншому.

Вистави в театрі ніхто не відміняє. Щоправда, їх не так часто зараз ставлять через останні події та мою завантаженість.

В університеті зараз робимо дипломну виставу. У нас певні проблеми із приміщенням, тож ми домовляємось робити репетиції, коли є можливість – чи це зранку, чи це вночі, чи це в будь-яку іншу годину дня й ночі. Ну й ще – коли я вириваюсь, і коли можуть мої студенти.

Доводиться працювати в такому режимі. Але в зв'язку з тими подіями, що відбуваються в Україні, я не можу бути осторонь, я є їх активним учасником, це моя громадянська позиція.

Іноді кажуть: "Ти – актор, займайся своєю справою й не ліз нікуди". Але я вважаю, що люди, яким даровано від Бога мати вплив на людей, вести за собою, бути громадськими авторитетами, неважливо чи він медик чи актор, – мусять бути активними й корисними для суспільства. Це їхня місія й обов'язок.

Взагалі митець є людиною, яка за своєю природою має бути чуттєвою, приймати близько до серця, це особистість, для нашого ремесла це важливо. А люди зараз на сцені хочуть бачити саме особистостей. Для особистості не може бути байдуже, що відбувається навколо тебе. Моя така позиція була й дев'ять років тому. І я вже заручник самого себе. Бо, вийшовши на Майдан 2004 року – ніхто тоді не знав, скільки триватиме той марафон – я сказав людям: "Скільки ви тут стоятимете, і я стільки тут буду".

Сказавши таку фразу, я зобов'язаний бути тут уже постійно.

Звичайно, важко довго стояти фізично. Є люди, які підміняють – Роман Липинський, Руслана, хоч у неї трохи інші функції. Але в найбільш небезпечні чи відповідальні моменти я завжди є – чи то загроза розгону, чи Віче.

І коли мені переказують, що знов питали "а де Євген, що сталося" – відчуваєш зобов'язання там бути постійно. Аби мені тільки вистачило здоров'я.

– А як до цього ставляться Ваші колеги з театрального середовища, як вони оцінюють цю вашу "майданну" діяльність? І як багато з них беруть у цьому участь?

– Жодного разу не було, щоб хтось із колег мені сказав, що я щось не правильно роблю. Є люди, які просто в силу своїх обставин не можуть те ж саме робити. Але підтримку я відчуваю у всіх, як акторів, так і режисерів та інших колег.

Мені приємно, що наша легенда Ада Роговцева була на сцені Майдану. Мені телефонує із цього приводу часто Раїса Недашківська з якимись ідеями, вона теж була на Майдані. Приємно, що наш відомий кінорежисер Михайло Іллєнко там знімав, ми фільмували там невеличку картину "Далі буде..", коли люди співають гімн.

Багато моїх колег приходять, присутні поруч, хоч і не виходять на сцену. Тому я не відчуваю себе одиноким.

– А буває таке, що Ви не погоджуєтесь зі словами й рішеннями лідерів опозиції, коли слухаєте їх на сцені? Ви з ними спілкуєтесь на ці теми, переказуєте свою думку?..

– Так, оскільки я краще відчуваю людей. Інколи я намагаюсь донести, що саме зараз важливо – хоч і не розповідатиму, що їм варто робити, бо не маю на це повноважень. Просто кажу: "Шановні, є певне відчуття зараз від людей, зверніть на це увагу..." Інколи я собі таке дозволяю. Але ж у них і відповідальність велика, вони мають брати її на себе й керувати людьми.

– Є думка, що енергія на Майдані накопичилась й не вийшла нікуди, тому й події на Грушевського через це сталися. Люди не хочуть розходитись, не отримавши конкретних результатів. Ваші відчуття зсередини процесу, що там відбувається?..

– Точка кипіння дійшла крайніх меж. Ще до Євромайдану, у "мирні" часи, коли запитували, чи буде Майдан знову, я казав, що якщо й буде, то буде із кров'ю. Так воно й відбулося.

"Фестивальну" частину зберегти вже важко. Бо зараз інша влада, інша перша особа й хто навколо неї. Це жорсткіше оточення, яке саме часто провокує.

Насправді компроміс можна було знайти раніше. Можна було відправити у відставку уряд, заспокоїти людей і перейти до перемовин у правовому полі. Просто не розумію, чому це не робиться, уже стільки пролилося крові! І можливо, люди готові були б заспокоїтися.

А зараз усі розуміють: щойно ми зупинимося – почнуться репресії. Для влади ж немає нічого святого. Їй тоді можна буде пройтися ще по тисячам активістів, які десь засвітилися під час цих подій. Можна буде пройтися й по їхньому навчанню, і по бізнесу, по їхній роботі... Буде ще гірше. Тому, на превеликий жаль, ніхто не може сказати, що радикальні дії не повторяться.

Ніхто не давав команди на штурм Грушевського – але це був той момент, який більш радикальна частина спровокувала, а інші підтримали, бо в них уже наболіло.

– Ваші студенти з університету теж постраждали...

– Так, ми намагались робити все що в наших силах, юристів направляли, звертались до депутатів взяти на поруки. Адже наші студенти проходили як свідки, не мали прямих дій – а потім їх у терористичних моментах звинувачували. Таке на голову не налазить! Їм дали домашній арешт. Якщо чесно, добре, що хоч так – могло бути гірше.

– А що вам каже ваша родина, за вас хвилюються?

У цілях безпеки я інколи залишаюсь на Майдані. Дуже хвилююсь за свого сина. За мене дуже переживають батьки. Мама зараз сильно захворіла, доводилось на пару днів літати до неї, вона довго була в реанімації. Тепер криза пройшла і я повернувся, хоч там ситуація ще далека до нормального стану.

Але таке життя...

– У Вас немає інколи відчуття, що те, що відбувається, нагадує фільми чи вистави, де Ви грали, як-от "Залізна сотня" чи "Олекса Довбуш"?..

– У мене були відчуття, що я в кіно, що це не може таке в реальному житті відбуватися – коли була спроба розгону Майдану вночі 11 грудня і я стояв на сцені зі священиками й артистами.

Було відчуття, що я знімаюсь в кіно про німецьких загарбників, які нас оточили, нам треба відстрілюватись, а відстрілюватись немає чим і треба тільки співати й молитися, звертатися до совісті...

Це жахливо – на 23-му році Незалежності, у ХХІ столітті, в одній із центральних країн Європи мати таки відчуття.

Я стояв уже не першу годину на сцені, ані хвилини перепочинку, але мене просили – не сходь зі сцени, небезпечно взагалі кудись відходити, ти маєш бути перед людьми, підтримувати їх, заспокоювати... Це жах.

Людей довели до відчаю й страху, це дуже принизливо, це дожитися треба!

– Ви в епіцентрі подій, багато бачите й відчуваєте інакше, ніж здається на відстані. Наскільки виправдані всі ці жертви?

– У нас немає етнічних протистоянь, у нас не має проблем мови. Дивіться, ці загиблі: вірменин етнічний, білорус, львів'янин. Їх хтось запитував, якою мовою вони розмовляють? Ні, їх просто розстрілювали. І це показово.

Щодо жертв, наскільки вони виправдані... Точніше, наскільки вони зрозумілі іншій частині суспільства, яка живе в іншому вимірі, бо навіть у Києві відчувається місцями паралельне життя – на Грушевського війна, а в іншому районі люди живуть своїм буденним життям, спішать на роботу, по своїх справах, як наче нічого страшного й немає. Когось дратують барикади, розбиті вулиці, деякі водії кажуть, що Майдан їм набрид, бо заважає напряму їздити...

Я не встигаю побачити паралельного життя, але здогадуюсь. Бо навіть пан Азаров казав, що це тільки в центрі міста "щось таке" відбувається, а вся країна живе спокійно.

Якби не було цих смертей, то ця його думка мала б ще право на життя. Але коли є жертви, коли є купа безвісти пропалих, заарештованих!

Я згадую Забужко, яка казала, що наше чоловіцтво, наша мужність закінчилась під Крутами, коли хлопці вийшли в нерівній боротьбі з величезною армією Муравйова як 300 спартанців і загинули. Тоді теж Україна жила своїм життям, але цей героїчний вчинок оспіваний і навіки залишиться. Так і цими смертями зараз.

Я вважаю, у нас зароджується нова нація.

У нас буде нова генерація, нова свідомість. Діти, які зараз бачать знущання, ці кадри будуть в очах молодих людей, які цього не простять.

Усе одне, цей період входить із кров'ю у свідомість людей, у подальший розвиток країни.

Ілона Довгань, Громадське радіо, спеціально для УП.Життя