Крим. Дії в просторі

Учора гімн України звучав для мене як ніколи пронизливо й сумно.

Кожного дня все менше людей виходить у Криму на мітинги з жовто-блакитними прапорами. Не тому, що зраджують. Тому що їх переслідують, а допомоги чи навіть надії на неї чекати не доводиться.

Ми поговорили з Ісмаїлом Ісмаїловим, співкоординатором Євромайдану-Крим про зниклих за останній тиждень: майже всі з тих, хто був тут спочатку – або затримані, або в розшуку, або мусять переховуватися.

З кожним днем на півострові лишається все менше простору – і вже не тільки для думки й слова, а просто фізичного простору для людей, які думають інакше. Навіть якщо вони мовчать.

Кілька днів тому – у день народження Шевченка – євромайданівці, що збиралися під пам'ятником поетові, ще зрідка посміхалися. Ми знімали ці обличчя й намагалися вірити, що не все втрачено. Ми лишали за кадром тих, хто, п'яно похитуючись, роздавав листівки про конфлікт в Абхазії. Лишали жовто-блакитні кульки, які час від часу пропалювали цигарками й злісно посміхались неповними зубів посмішками – ці маленькі вибухи звучали особливо принизливо.

Ми розуміли, що вони нічого не зможуть відповісти на запитання про соборну Україну, що таким чином створюється імідж "типового українця" для іноземної преси. А, отже, спілкувалися з журналістами з різних країн – бо це ефективніше, ніж вкотре фіксувати ганебно розроблену операцію із приниження українців.

Декому вдалося пояснити. А це важливо – адже саме ці люди висвітлюватимуть референдум. Українська преса навряд зможе пройти ту акредитацію, порядок якої оголосив так званий Верховный Совет АРК.

Хоча після вчорашніх трьохгодинних переговорів між "дружинниками" і правозахисниками про долю захопленого в заручники журналіста Давіда Гефрі з французького Canal+ вже не зрозуміло, чи зможе вільно працювати іноземна преса.

Гефрі знімав проросійських радикалів, які штурмували військовий склад пального, і не встиг утекти від "дружинників", лише передав колегам камеру. Французького телевізійника відпустили тільки після того, як інші журналісти на вимогу нападників віддали флешку із записаним відео штурму.

І це, на жаль, не поодинокий випадок. Експерти зазначають, що в Криму почалося відкрите полювання на журналістів – у першу чергу це стосується телевізійників. Уже пошкоджене телевізійне обладнання німецької, норвезької, італійської знімальних груп, іноді відбирають камери й навіть телефони.

Тобто доведеться вірити нам на слово. Ми будемо продовжувати відстежувати й аналізувати інформацію.

Напевно, ці дії, як і всі попередні, направлені перш за все на залякування й демонстрацію своїх необмежених можливостей. Багато хто в коментарях до наших попередніх матеріалів порівнює кримський майдан із київським, говорячи, що Крим мав самостійно захистити себе від загарбників і від страху, адже в Києві було не менш страшно свого часу.

Як свідок тих і інших подій, можу сказати, що на Майдані протягом наших спільних трьох місяців чи в заблокованій українській військовій частині – відчуваєш себе більш захищеним ніж просто на вулиці чи в кафе.

На мітингу під пам'ятником Шевченку фотографували й терміново розвішували фото активістів по місту. Іноземні журналісти – ми, зокрема, спілкувалися з португальцем – обурені таким ставленням влади до людей на півострові, передали інформацію майданівцям.

Трапляються моменти порозуміння. Але, на відміну від Києва, тут нема Майдану – постійного простору, де можна продовжити ці стосунки, де можна спілкуватися й дивитися в очі.

Навіть у турецьких чи кримськотатарських кафе вже можна зустріти дивних любителів янтихів, про яких згодом дізнаєшся, що вони збирали гроші на підтримку "своїх" – беркутівців у Києві. У такі моменти особливо відчуваєш, як важливо, коли поруч ті, кому можна довіряти.

Як допомогти людям, що опинилися зараз заручниками ситуації?

Як долати страх? Як не відчувати параною, коли за тобою насправді слідкують?

Що зараз відбувається із Кримом і що буде з ним завтра, на думку експертів?

І головне – як не посваритися братнім народам у цій ситуації, адже політика Росії зараз однозначно спрямована на те, щоб "підкупити" кримських татар і остаточно заволодіти Кримом?

Про це ми говорили з конфліктологом, кандидатом психологічних наук Іриною Бруновою-Калісецькою та режисером арт-центру "Карман" Дінарою Ахтємовою.

Страх як основний рушій застосовувався й попередньою владою в Києві, і нинішньою в Криму. Але в столиці був Майдан як територія нашої свободи й не було такої жахливої пропаганди стосовно фашизму.

У Криму же – дозволю нагадати хронологію:

1) спочатку об'яви й ролики "Они – предатели Крыма", у яких фото подій на Грушевського й портрети кримських євромайданівців;

2) потім – введення військ, "казаків" та "дружинників", заміна уряду, розташування блокпостів і новий дизайн біл-бордів у стилі "фашизм не пройдет";

3) потім – відключення абсолютно всіх українських телевізійних каналів;

4) потім – відміна літаків із Києва, більш ніж ретельна перевірка всіх, хто їде залізницею, повне припинення роботи "Нової Пошти";

5) зараз усюди розташовуються намети "Русского Единства", містом їздять машини з гучномовцями, що закликають відвідати референдум і нагадують, що Крим – Росія, більшість установ уже вивісила перед входами по два трикольорові прапори – Криму й Російської Федерації, міністерства закордонних справ приймають рішення про евакуацію консульств і закликають своїх громадян залишити територію Криму в зв'язку з можливим непередбачуваним розвитком ситуації; усі іноземні проекти закриваються, фестивалі оголошують, що більше не відбуватимуться на півострові; величезні черги до банкоматів розсмоктуються лиш коли там закінчуються гроші, щодня з'являється інформація про нові обмеження грошових видач.

І все це – під безперервний потік новин з усіх російських каналів, що не треба боятися, адже територія півострова, як і морська акваторія навколо, і небо над Кримом – "під контролем".

P.S. Поки ми говоримо про диво мужності й взаєморозуміння на Майдані та про особливості його кримської версії, нас втретє за останні дні в цьому кримськотатарському кафе пригощають чаєм. Просто так.

Дівчинка в національному одязі й із відкритою посмішкою вирішила-таки запитати, чи ми журналісти й звідки. А потім: "Скажіть, тільки чесно, у нас зовсім вже шансів нема?.."

Ми у відповідь стали знову говорити про кримськотатарські казки й про "добру хитрість". Вона заспокоїлася. І вже ввечері познайомилася з нами на facebook. З'ясувалося, що вчиться в Таврійському національному університеті. І зрозуміло, що як усі ми, хоче миру.

Відео: Вадим Ільков

Ольга Михайлюк, спеціально для УП.Життя