Страта в розстрочку, або Дещо про права "довічників"
Довічне ув'язнення в Україні – це майже смертельний вирок без права на надію. Приблизно так кажуть родичі "довічників". Фахівці ж стверджують, що суворість умов утримання засуджених до довічного ув'язнення часто є неадекватною.
Нещодавно Верховна Рада ухвалила зміни до Кримінально-виконавчого кодексу, які експерти вже назвали такими, що відповідають європейським стандартам.
"Йдеться виключно про адекватність покарання…"
Рішенням Конституційного суду № 11-рп/99 від 29 грудня 1999 року визнано, що смертна кара суперечить Конституції України. І вже Кримінальним кодексом у редакції 2001 року не передбачено смертної кари як виду покарання. Її "замінено" на довічне ув'язнення.
За повідомленням Державної пенітенціарної служби, станом на 1 квітня 2014 року в Україні відбувають покарання у вигляді довічного позбавлення волі – 1.895 осіб, у тому числі 23 жінки. До слова, Україна – єдина в Європі країна, де такий вид покарання застосовується до жінок.
"Українська" цифра навіть більша, аніж у сусідній Росії, де утримується десь 1.890 засуджених при населенні 140 мільйонів. Більше того – кількість "довічників" постійно зростає на 60-80 осіб на рік. Однак пенітенціарна служба ледве встигає готувати місця, персонал, який би працював із цими людьми – охоронців, психологів тощо", – розповідає голова правозахисної організації "Донецький меморіал" Олександр Букалов.
Експерт каже, що проблем накопичилось чимало – і в плані умов утримування "довічників", і в можливості іноді оскаржувати несправедливий вирок чи виправити суддівські помилки, якщо їм один раз відмовлено в перегляді вищою суддівською інстанцією. Також у нашій державі відсутній механізм умовно-дострокового звільнення (УДЗ) довічно ув'язнених.
Так, на засуджених на довічне ув'язнення не поширюється УДЗ, так само як і скорочення строку перебування – наприклад, за гарну поведінку, каяття, відповідальне ставлення до праці.
І вкотре фахівці наголошують на необхідності створення механізму перегляду кримінальних справ.
"А серед "довічників" є випадки, коли людина сидить за злочин, якого вона не скоювала. Часта практика, коли виголошують вироки, які неадекватні тому злочину, що людина вчинила. Єдине, на що можуть розраховувати ці засуджені, – відбути 20 років і писати помилування президенту. І, можливо, впродовж п'яти років їхнє прохання буде розглянуто та з'явиться шанс вийти після відбуття 25 років покарання", – розповідає Букалов.
Суперечливим лишається й той факт, що людям, яким виповнилося 65 років, не дають довічне ув'язнення, при тому, що "довічникам", які відбувають покарання, виповнюється стільки ж років, а вони все одне продовжують сидіти в тюрмі.
Актуальним є питання й деміталіризації частини персоналу.
Так, немає необхідності носити погони тим, хто лиш обслуговує.
"На 2,5 тисячі вбивств щороку сідають за ґрати тільки 60-70 осіб. Близько 2.000 осіб отримують 10-12-15 років, а потім виходять на волю. Декого взагалі не знаходять. І нічого – суспільство якось це не хвилює.
То чому ж, коли мова заходить про "довічників", для них створюються жорсткі умови? Ідеться виключно про адекватність покарання, а не про співчуття. Серед тих майже 1.900 утримуваних сьогодні є незначна частка, може, декілька десятків осіб, може, сотня, яких не можна випускати, бо вони становлять реальну загрозу суспільству", – коментує Букалов.
Якщо держава не може, чому б не дозволити родичам?
Лілія Лапіга – дочка й сестра засуджених на довічне ув'язнення. Як каже жінка, болю в її житті достатньо.
"Суспільство суворо осуджує не тільки тих, хто скоїв злочини, а їх родичів. Нас запитують: чи не піднімає вночі нас кров постраждалих?", – розповідає за себе і за таких, як вона, Лілія.
Однак жінка не стільки скаржиться на долю, скільки розповідає про те, у яких умовах вимушені жити засуджені на довічне позбавлення волі: "Довічники" їдять із пластикового посуду... Їхнє харчування вкрай бідне. Ми не вимагаємо від держави: якщо немає грошей на молоко, м'ясо, яйця – то чому б нам, родичам, у яких є можливість, не передати ці продукти у в'язницю?
"Довічники" – беззубі, жовті, худі. Я вже не кажу про моральне здоров'я. У них практично немає можливості отримати освіту. Наприклад у, колонії № 89 – вони просто сидять. Та якби піти назустріч родичам, ми би купили словники, якусь методичну літературу – нехай вивчали би мови, опановували фах, чимось займалися. Чому нам не можна передавати те, чого немає там?
Засудженні й родичі не мають права на тривалі побачення. Лише короткі – якихось три години, через скло по телефону, без можливості доторкнутися до людини, у присутності охоронця… І то один раз на три місяці. Довготривалих побачень (проживання до трьох діб разом із засудженим в окремій кімнаті, із можливістю вільно спілкуватися – авт.) не передбачено.
Як їх у такому разі адаптувати до цього суспільства, щоб вони не були озлоблені, не квасилися у своїй гнилій капусті?
У дитини до 14 років, яка скоїла вбивство, є право на тривалі побачення з батьками. Чому ж у дитини – вільної, яка не скоювала злочин, відбирають її право на спілкування з батьком?
Я зараз уявляю жінку, чоловік якої має вирок – довічне ув'язнення. Вона не покинула свого чоловіка. Але вона хоче стати матір'ю. І за Конституцією, за законодавством України про шлюб та сім'ю – їй це право гарантоване. Тим не менше вона не може реалізувати своє право мати дитину.
По суті, робота з "довічниками" лягає на руки їхніх родичів. В Україні відмінена смертна кара. Але, повірте, пожиттєве утримування – це страта в розстрочку.
Людина платить моральною смертю".
Водночас Лілія Лапіга зауважує, що навіть якщо й з'явиться можливість у "довічника" вийти через 25 років із-за ґрат, то після такого ставлення в тюрмі – якою буде ця людина й чи потрібна вона буде суспільству?
Представник "Батьківського комітету "Порятунок", у який входять родичі десяти осіб, які, по їхній упевненості, не скоювали злочин, Євген Полторацький додає: "Це не судова помилка. Це правова катастрофа, міліцейський бізнес. Посадили – не Дай, Боже, випустити.
Коли приїжджала комісія (Європейський комітет з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню – авт.), вона була шокована, що я як батько не міг привітатися за руку зі своїм сином. У СІЗО у Франківську: щоб вивести сина на прогулянку, його спочатку для обшуку роздягають догола. Це не скільки перевірка на заборонені речі, скільки для того, щоб його психологічно вбити..."
Дружина засудженого на довічне позбавлення волі Вікторія Зеленчук каже, що її чоловік – єдиний у нашій країні, хто відбуває покарання за незакінчений злочин, при тому, що його не було на місці скоєння злочину, і він був лише "посібником".
Закон є, на часі – практика
8 квітня Верховна Рада ухвалила закон "Про внесення змін до КВК щодо адаптації правового статусу засудженого до європейських стандартів", який, серед іншого, врахував і рекомендації недавно створеного національного превентивного механізму. Фахівці називають його прогресивним.
Зокрема, законом передбачено конкретизувати права засуджених на працю, відпочинок, пенсійне забезпечення; короткочасні виїзди за межі колоній для одержання медичної допомоги, якщо така допомога не може бути надана на території відповідного місця позбавлення волі; збільшити кількість побачень засуджених.
Документом передбачено уточнити правила утримання осіб, хворих на туберкульоз; удосконалити медичне обслуговування засуджених; режим у колоніях та його основні вимоги тощо.
Законом також дозволено мати при собі портативні персональні комп'ютери та аксесуари до них; користуватися засобами мобільного зв'язку, інтернетом за власні гроші.
Також у новому законі є низка непомітних, але важливих змін, коментує Олександр Букалов. Наприклад, ось є така "дрібничка" – але вона принципова! – якщо раніше вимагалося від засуджених виконувати "законні вимоги адміністрації", то тепер треба виконувати "встановлені законодавством вимоги адміністрації". Іншими словами, можна карати засудженого тільки за порушення тих вимог, які прописані в законі.
Тож якщо в законі зафіксовано "застібнути ґудзики", то засуджений це має виконувати, в іншому разі – не зобов'язаний.
Низка важливих змін стосуються й довічно засуджених.
Тепер вони можуть мати один раз на місяць короткострокове побачення та один раз на три місяці тривале побачення із близькими родичами; брати участь у групових заходах освітнього, культурно-масового та фізкультурно-оздоровчого характеру, при сумлінній поведінці й ставленні до праці може бути дозволено додатково витрачати на місяць гроші.
Однак стосовно "довічників" актуальною є необхідність перегляду та вдосконалення практики призначення покарання у вигляді довічного позбавлення волі за незакінчений злочин, 68-ма стаття Кримінального кодексу; можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання після п'ятнадцяти років строку, 81-ша стаття КК; зняття статті 151-2 КВК України, що стосуються виконання та покарання жінками, засуджених на довічне.
Тепер, відповідно до прийнятого нового закону, слід змінити "Інструкцію з організації нагляду за засудженими, які відбувають покарання в кримінально-виконавчих установах", та "Правила внутрішнього розпорядку установ виконання покарань".
До слова, у Міністерстві юстиції "оновлена редакція" Правил чекає ухвалення понад чотири роки. Але її так досі й не було затверджено.
Сьогодні родичі "довічників" сподіваються, що із прийняттям нового закону перебування за ґратами їхніх близьких стане більш людським.
Ірина Виртосу, Центр інформації про права людини, спеціально для УП.Життя