Волонтери нашого часу

"Бачите старенький синій крайслер? Ми на вас чекаємо прямо біля метро Сирець", - каже телефоном Леся Литвинова.

У мирному житті вона – режисер, остання робота присвячена творчості дітей з синдромом Дауна. Вже кілька місяців 38-річна Леся про це не згадує – вона повністю поринула у волонтерство.

В машині разом з Лесею її чоловік (у нього сьогодні вихідний) та тримісячна донька Варвара. З малюком жінка з травня їздить по всіх поселеннях вимушених переселенців, гуманітарних складах, лікарнях і магазинах, забезпечуючи біженців (і не тільки) усім необхідним.

Дві старші доньки Литвинової допомагають на складах: сортують речі, які приносять люди чи привозять волонтери, роздають одяг-посуд-хімію новоприбулим переселенцям.

Від спеки Варя починає вередувати. "Ти мене вмовила", - посміхаючись каже Леся і в машині годує дитину груддю.

Тут таки відповідає на кілька телефонних дзвінків (мінсоцполітики: "вже десятий переселенець каже, що на вокзалі закінчились бланки для реєстрації, ви щось знаєте про це?", одному з благодійників: "ви обіцяли зробили полички на склад, ми дуже на них чекаємо", колезі волонтеру: "ми зараз приїдемо, що забрати чи відвезти?")

"А як ви даєте собі ради, коли чоловіка нема поруч і ви з дитиною самі?" - запитую Лесю, поки вона строчить чергове повідомлення на телефоні.

"Коли Варя спить, їду. Якщо вона плаче – зупиняюсь, годую, заспокоюю і далі їду", - розповідає волонтер поки машина мчить до санаторію "Джерело" у Пущі Водиці.

Подвір'я біля "Джерела"

Тут живуть більше двох сотень вимушених переселенців зі Сходу та Криму, половина з них – діти. Днями Леся у авральному режимі заселила туди 40 нових мешканців – вільних місць у "Джерелі" не було.

- О десятій вечора мені зателефонували і сказали, що о 5 ранку приїздять 40 людей, яких треба зустріти і поселити. І ми з Варею поїхали їх зустрічати. Забрали дітей, вони тиждень прожили в таборі, який свого часу організували місіонери для дітей з неблагополучних сімей. А вже цього року замість табору приймають біженців. В них як раз було 40 вільних місць, але лише на тиждень, оскільки очікувався приїзд дітей з Донецька, - розповідає Леся, поки доня спокійно сидить на руках у мами.

Леся з друзями не розгубилась і за тиждень зробила ремонт в крилі "Джерела" - там переселенці провели електрику, постелити лінолеум, поставити вікна та двері. Кошти на все збирались дуже швидко через соцмережі, суму знайшли не всю, у Лесі й досі є борг – більше 10 тисяч гривень, які вона позичила у друзів.

У наспіх відремонтованій кімнаті "Джерела" облаштовують побут вимушені переселенці. Леся зібрала кошти на цей ремонт поспіхом через Facebook, робітників для цього не наймали - з завданням справились ті зовсім нечисленні чоловіки, які тут мешкають

"А що було робити? Людей же треба десь селити", - каже Леся. Донька на руках у цей час бавиться підв’язаною на нитці кулею.

"Це з травмату. Першу кулю, яку витягнули в мене вдома з пораненого майданівця, хлопець подарував мені. Ношу її як талісман", - пояснює Литвинова.

В її двокімнатній квартирі з 27 квадратними метрами житлової площі взимку був перевалочний пункт для поранених. Лікарі приїздили за 5 хвилин по дзвінку.

"А ще ми з Варваркою на Майдан дрова возили", - пригадує Леся і сміється.

Тепер вже можна розслабитись, розповідаючи про ті часи, коли вона домовлялась з власником лісопилки про дрова для Майдану, як доставляла їх в центр міста, як у своєму невеликому авто перевозила "бубліки" – шини для революції, а потім не давала міліціонерам забрати поранених майданівців з лікарні.

"Це було на Червоному хуторі. Я показала йому на живіт і сказала: Її звати Варя, їй залишилось два місяці до народження. Стріляти будеш? Буду, - відповів пацан зі скляним поглядом", - у Лесі вперше за весь день на очі набігають сльози.

З тримісячною Варварою у "Джерелі". Так зазвичай Леся і працює - дитина на руках у мами, поки та вирішує питання біженців. Якщо треба зробити нотатки на телефоні чи сфотографувти щось, Леся вміло робить це з дитиною на руках

Жінка каже, що як тільки змогла самостійно їздити після пологів, одразу включилась у допомогу біженцям.

Чому саме їм? Бо це те, де вона може бути зараз ефективною. Якби не мала дитина, Леся була б волонтером на фронті у найгарячіших і найнебезпечніших точках. Скоріше за все, такою ж відчайдушною, як Таня Ричкова з Дніпропетровська.

Хоча Литвинова зізнається, що займатися виключно біженцями не вдається: "Наприклад, у однієї з наших переселенців син воює у батальні "Донбас". Його треба вдягнути у кевларову каску, бронежилет. Ну як я їй відмовлю?"

На запитання "як же ви так все встигаєте?" Леся пояснює: "Насправді активних людей мало. У Києві таких волонтерів кілька десятків, ми знаємо один одного і те, де взяти берці, каски, куди звернутись за ліками, де щось дадуть безкоштовно, де знайти психолога прямо в цю секунду, куди можна поселити людину. Все це вирішується дуже оперативно".

"Ми самі собі придумали обов’язки, які тепер сумлінно виконуємо", - описує волонтерство Леся. Як і більшість дуже активних волонтерів, які надають допомогу на велику суму, Литвиновій важко сказати, яку суму загалом вона зібрала. Але чималу, це факт. 

Організувати за добу фактично будь-що Леся вміє: зібрати 20 холодильників, наприклад, чи знайти 40 двоповерхових ліжок, які потрібно було доставити у село Коцюбинське під Києвом, куди заселялось близько сотні людей.

- Це був скажений день – я сиділа і зводила все докупи: хтось віддавав власне ліжко, хтось – купив в інтернеті, у когось була вантажівка, яка могла пару годин возити ці ліжка, а хтось просто міг передати 200 гривень. Такий собі мурашник, а я це все розрулювала, - пригадує волонтер.

На зустріч нам з санаторію виходить молода струнка дівчина 32-років. Оксана – вимушена переселенка, зараз живе тут з сім’єю. У санаторії її всі знають, а Оксана – знає про всі проблеми і радощі життя в поселенні.

У крилі, в яке переїхали сорок східняків, людно і шумно. В коридорі жінки похилого віку обговорюють, де можна отримати пенсію, діти перелякано туляться до бабусь і мам, чоловіки – роблять ліжка і свердлять стіни.

"Ще карнизи потрібні, ми про них забули", - коментує Леся, окинувши поглядом приміщення. Однією рукою робить кілька знімків на телефон для звіту на Facebook, запитує потреби в Оксани і виходить у двір з малюком, аби там занотувати нові завдання для себе.

У "Джерелі" одразу відчувається, що половина його мешканців – діти. Між сходовими прольотами – дитячі коляски, по коридорах – іграшки і тапки, сама дітлашня носиться туди-сюди, періодично підбігаючи до Оксани поскаржитись, що хтось когось штовхнув-не дав іграшку-загубився.

Дівчина розповідає, що маленьким вихідцям зі Сходу тут не нудно – для них постійно волонтери чи соцслужби організовують екскурсії, в окремому залі з назвою "Капучіно" можна помалювати чи зліпити щось з пластиліну, самому чи з батьками (приходять і психологи).

Жінки або займаються дітьми, яких поки що віддати до дитсадка не можуть через канікули, або ж працюють у місті чи у "Джерелі" - днями тут з’явилась своя маленька пекарня, у якій мами готують пиріжки на продаж.

В одному з приміщень санаторію – невеликий швейних цех. На стільцях – жовта і блакитна тканини, Аліса з Луганська та Інна з Криму якраз шиють нові прапори. За день з-під їхніх рук виходить більше тридцяти стягів різних розмірів.

Власне виробництво прапорів у "Джерелі"

Оксана розповідає, що значно більше жінок пробували себе за швейною машиною, але через особливість тканини для прапорів, робити це вдалось далеко не кожній.

Швейні машини, знайшли, звісно, волонтери. Вони взагалі "закривають" більшість проблем біженців.

- У нас один волонтер взялась усіх дітей зібрати до школи і на кожного шиє форму. Працівники пральні і котельні погодились на менші зарплати, аби допомагати переселенцям, але у нас не оплачені квитанції за компослуги у "Джерелі" - накопичується борг через брак фінансів, - розповідає Оксана.

Таких поселень довкола Києва близько двадцяти, у них живе різна кількість людей.

Деякі з них – санаторії, які були передані вадою на заселення, інші – пансіонати, відремонтовані коштом людей, чи готелі, в яких виявились вільні місця.

Усе це робилось силами волонтерів, офіційно штаб допомоги переселенцям з’явився лише кілька тижнів тому, реєстрація на залізничному вокзалі теж з’явилась з ініціативи волонтерів, а державні гарячі лінії роздають телефони активістів.

- Мені дзвонять і кажуть: "Нам дали ваш номер на гарячій лінії, сказали, що ви можете допомогти", - переказує розмову Леся Литвинова.

Хоча жінка до держави ставиться з якимсь філософським розумінням: "Ми тут як невелике міністерство. Але поки чиновники приймуть якесь рішення, отримують всі дозволи-візи, я встигну сісти в машину і все зробити. Ми дуже швидкі".

Наступний пункт призначення Лесі сьогодні – склад на Троєщині, звідти вона має забрати речі та побутову хімію для сімей, які живуть на її власній дачі під Києвом, а також – для поселення у Колінці – там досі живуть 48 дітей-сиріт.

– Насправді організувати разову допомогу не складно – достатньо голосно про це сказати на фесйбуці, - каже Леся.

– Коли люди дізнались, що у Колінце заїхав інтернат зі Слов’янська, стояла реальна черга з машин з їжею, одягом тощо. За два тижні після цього крім мене туди ніхто не їздить.

І це стосується не лише біженців.

Люди дуже швидко переключаються, тим більше, що точок докладання зусиль зараз значно більше, ніж під час Майдану – це і АТО, і госпіталі, і поранені, і родини загиблих, і переселенці.

Вадим зі Слов'янська працює на складі. Записує у зошит все те, що забирають новоприбулі переселенці

Леся дуже співчутлива (то чоловікові, який у неї на дачі живе, домовиться про операцію у клініці в Києві, то вдягне для фронту хлопця, який пораненим жив у її квартирі під час Майдану), але власним емоціям не дає перешкоджати волонтерству.

- Я вчора відвозила в Межигір’я, де теж живуть переселенці, речі.

Там є хлопчик років восьми, який практично не говорить, а від голосного шуму він ховається під ліжко. Коли вони сиділи в підвалі, він безперервно кричав, дайте мені машинку на шнурку, я вийду у двір і хай мене вб’ють.

Хлопчик дуже гостро потребує допомоги психолога, я це розумію і замість сліз співчуття просто включаюсь у роботу над проблемою.

Леся знову годує дитину в машині. Помічаю, що за весь наш спільно проведений час жінка ще нічого не їла.

- Ой, я не встигаю. Зазвичай ввечері вже добре їм, - сміється Леся. Її машину на складі завантажують речами так, що туди ледь вміщається дитяче крісло (таким авто буває дуже часто).

"Ой, ви ще не бачили, якою завантаженою буває моя машина. Зараз у ній ще купа місця", - коментує Леся

- Знаєте, як вона у мене в телефоні записана? "Леся Герой", - каже інший волонтер Оксана Лазебник, коли машина Литвинової від’їжджає зі складу.

Оксана показує свій смартфон, на якому останні виклики справді від Лесі.

Оксана має власний бізнес, але зараз про нього не надто дбає. Вона волонтерила на Майдані, от і зараз опікується переселенцями, знаходячи у тому числі знайомих бізнесменів чи високопосадовців, які погоджуються давати кошти на благодійність.

Лазебник займається допомогою шести поселенням, в її обов’язки входить вдягнути, взути, нагодувати, забезпечити ліками їх мешканців. Оксана займається усім цим теж маючи малу дитину двох з половиною років.

Оксана показує на телефоні своїх підопічних з поселення у Ворзелі – там переселенці самі зробили ремонт приміщень, а її друзі безкоштовно поставили кілька вікон та дверей.

На іншому фото – діти з морозивом, вітамінами (теж допомога благодійників), з саморобними коронами (допомагали робити волонтери-аніматори).

- А це пакети з формою, - показує волонтер фото, на якому видніються кілька десятків пакетів. Оксана – саме той волонтер, про якого розповідали у "Джерелі". Вона взялась одягнути і зібрати дітей переселенців до школи.

- А хто ж це зробить? Тільки у Літках у мене живе 32 дітей, які тут підуть в школу – вони у Крим не повертаються. Мами у них працюють ким? Двірниками. І зароблять що? – риторично запитує Оксана.

-  Годуємо ми лише дітей. Де мами візьмуть гроші купити форму, зібрати рюкзак? Шкільна форма, шкіряне взуття, рюкзак, кросівки, спортивні костюми і канцелярія - це все у мене вийшло 2 482 грн на дитину. І це ще дуже скромно.

Першу партію шкільної форми дали безкоштовно на Одеському ринку у Києві. Але шкільне вбрання підійшло лише кільком хлопцям. Тож Оксана вирішила замовити пошиття на кожного школяра: з дітей взяли мірки, фірма погодилась відшити одяг на кожного, взявши гроші лише за тканину і фурнітуру. Кошти на них передали з Канади. Канцелярію і все інше Оксана збирається знайти через акції у столиці.

- Загалом у мене 168 дітей-школярів, форма на 89 з них вже готова, - по-батьківськи говорить Оксана.

Речі на складі відсортовані і підписані

Лазебник у коловорот допомоги біженцям виявилась втягнутою 3 місяці тому. Побачивши повідомлення на сайті координаційного центру переселенців, вона скупила все, що вважала необхідним і приїхала до КМДА, аби передати допомогу.

- Саме тоді я зустріла щойно прибулу родину зі Слов’янська з трьома малими дітьми. Мене попросили відвести цю родину на поселення.

Коли всі вже розсілись в машині, я сіла за кермо і  закрила двері, дитина почала плакати зі словами "Мама, тато – БАХ!". Дорогою вони розповіли, що їм довелось 6 днів прожити в погребі під Слов’янськом, під час артобстрілу половину їх будинку рознесло. Одного дня прибігла сусідка, і сказала, що їде мікроавтобус на Київ. Вони в чому стояли – в тому й прибули до Києва.

Наступного дня я знову приїхала до КМДА, сказавши, що я і моя машина в повному розпорядженні Координаційного центру.

Далі кілька днів я працювала на розфасовці гуманітарної допомоги. Згодом мені доручили розвозити допомогу поселенням.

Оксана Лазебник

Оксана поспішає – їй ще треба встигнути відвезти речі у поселення у Ворзелі. Вона швидко прощається і сідає у свою Infiniti, повністю завантажену речами і продуктами – у волонтерів роботи ще до глибокої ночі.

І так щодня впродовж кількох місяців.