Олена Степова: Війна на Донбасі закінчиться, війна за свободу продовжиться

Олена Степова – відома блогерка. Її дописи у Facebook багато коментують і поширюють. Саме вона – один із важливих голосів Донбасу, котрий говорить наживо та з місця подій.

Олена Степова живе в зоні АТО на східному фронті, що тягнеться від Суходольська до Красного Луча – це Ізваринсько-Довжанська лінія фронту.

Тепер Олена Степова в Києві. Але вона не виїхала з дому назавжди. Просто приїхала до Києва попрацювати над презентаціями своїх книжок із нарисами про життя людей в умовах війни.

Вона виїхала з Луганщини з другої спроби. Перша спроба зірвалася: "Нас попередили, що на блокпосту вже чекають, тож ми розвернулись і поїхали назад".

Чи легко було виїхати з зони АТО? Олена Степова каже, що пересування зоною АТО тепер вільне – "з поправкою на те, чи ідуть бойові дії, і на те, де стріляють".

З Оленою Степовою говоримо довго. Обмін запитаннями та відповідями перетворюється на усний переказ хроніки поточних подій.

Фрагменти цієї хроніки "Українська правда. Життя" і пропонує вашій увазі.

"Свадьба в Малиновке"

У місті постійно мінялася влада – це була щодення "Свадьба в Малиновке". Бувало, що ми не розуміли, чий прапор висить над містом, було не ясно, хто керує всім цим.

Коли все тільки починалося, і в місті були лиш місцеві "ополченці", ми з ними спілкувалися. Тоді ще не було зброї. Тож ми сперечалися, щось одне одному доводили, бо всіх цікавила доля міста, доля шахт. З цим було легко.

"Ополченці" були патріотами міста, люди з вищою освітою – вони просто викладали свої думки в рамках федералізації. Але коли прийшли російські казаки та найманці, то "ополченці" розділилися на декілька таборів. Найбільш небезпечні з "ополченців" - це ті, хто хочуть вбивати та грабувати. Другий "табір" - це ті, хто поводять себе, як НКВД-сти при Сталіні. Мовляв, напишу донос, і, може, щось мені перепаде.

Розстрільні списки

Міська влада всіх громадських діячів, проукраїнських громадян, підприємців, журналістів внесла в списки, які ми між собою називаємо "розстрільними".

Так місцева влада загравала з тими, хто вступав у місто – чи це була Національна гвардія, чи це були "казакі".

Наприклад, коли до міста близько підійшла українська Національна гвардія, і нас у цьому списку назвали "сепаратистами" - і подали в СБУ.

А коли прийшли "казакі", то ці ж списки лягли на стіл як списки тих, хто співпрацював із Нацгвардією.

В "розстрільні" списки попадали також всі, хто володіє бізнесом або житлом, які нова влада вирішила "віджати".

Слово "розстріл" я тут вживаю в прямому значенні слова. Наприклад, по селам після приходу "казаков" пропало дуже багато людей. В їхніх будинках поселилися якісь військові, а зниклих старих одиноких людей ніхто і не шукав.

Баланс

Безпеку в окупованому місті допомагає зберегти баланс. Це слово дуже добре розуміють мінери. Баланс важливо зберігати, коли ідеш по мінному полю.

Баланс важко описати. В умовах небезпеки для життя взагалі важко пояснити, чому ти чиниш саме так, а не інакше. Це іде з якогось генного коду.

Зараз мені стало в нагоді те, що мені розповідали рідні про НКВД та сталінські лагєря. Все повторюється.

Коли все почалося, ми довго не могли знайти "своїх", тому що всі боялися говорити один із одним. От ти заговориш з людиною, а яка вона? В мене було відчуття, що люди просто втратили глузд.

Повстання люмпенів?

Ті, хто кажуть, що на Донбасі – повстання люмпенів, просто не знають Донбас. Невже директор школи, який виступає на проросійських мітингах – це люмпен?

Ті місцеві люди, котрі бажали зачистки проукраїнських громадян, виконали свою роботу та першими покинули зону АТО, щойно відчули, що стали залежні від України та від української пенсії, українських банків.

Виїхали керівники міст, люди на посадах, які й створювали заколот у місті. Вони вважають, що ця земля більше не наша, що місто стало проросійське.

Гуманітарна ситуація

Нам дуже прикро чути, що, мовляв, на Донбасі залишилися тільки сепаратисти, а патріоти виїхали. Наприклад, у мене є знайомий хірург. Він лишився один на два міста. І тому він не їде. Каже, що йому снитимуться ті, хто може померти внаслідок його від’їзду.

Я й сама виїхала з Луганщини ненадовго, скоро планую повернутися. Я виїхала до Києва, щоб сказати, що Донбас – це не тільки сепаратисти. Назад додому я привезу ліки, продукти, гроші. Знаєте, у нас немає ліків – ні антибіотиків, ні антивірусних препаратів.

От всі кажуть, що була велика підтримка "виборів" на територіях "ЛНР" і "ДНР". Але ніхто не каже, що люди півроку сиділи без грошей, починався голод…

Річ у тім, що бравада і піар від благодійного фонду Ріната Ахметова – це лише бравада і піар. Можливо десь там далеко є чесні люди, котрі роздають якісь продуктові набори та дбають про громадян, які залишилися.

Але Краснодон, Ровеньки, Антрацит – повністю під контролем "казаків". Гуманітарка не доходить до населення, її просто продають на базарах.

Наприклад, у мене є знайома багатодітна родина. В них семеро діточок. Їм відмовили у наданні допомоги через те, що вони – підприємці, і за минулий рік їхній прибуток був вищий за прожитковий мінімум. Тобто до уваги не береться війна і те, що всі ми без роботи.

Проти підприємців взагалі ведеться дуже велика робота – ти можеш працювати лише за наявності дозволу ЛНР. Хоча це часто міняється – міняються закони та вимоги нової "влади". Наприклад, був період, коли діяв закон про заборону про рух автомобілем по місту без дозволу та спеціальної візи.

Діти на війні

Наші вчителька української мови, вчителька історії України та вчителька англійської мови зустрічали дітей на першому дзвонику у вишиванках. Вони – такі молоді і тоненькі – прийшли як на розстріл.

У класі моєї доньки п’ять хлопчиків-восьмикласників стояли на блокпостах разом зі своїми рідними. І вони своїй вчительці кажуть в очі, що вона фашистка, нацистка та укропка. А вчителька покинути їх не може, бо веде випускний клас, і їм треба якось закінчити школу.

Як все починалося?

Коли все починалося, "ополченці" не мали масової підтримки. Ми більше сміялися з них. Зброї не було. Тому можна було ще з ними сперечатися.

А як мітинги відбувалися! Наприклад, приїздив екс-директор "Свердловантрацит" Олександр Коваль, буде місцева влада, були якісь депутати з Воронежу. Говорили про наслідки Євромайдану та про допомогу товаришів з Росії.

А люди це слухали та починали ставити запитання. Наприклад, чому дорогу не ремонтують вже третій рік? Де 12 мільйонів, які Київ дав на ремонт доріг? І наприкінці мітингу люди питають, чи не варто і їм зробити локальний майдан і зняти мера міста? До речі, були великі мітинги в Антрациті.

Люди виходили на мітинги через соціальні проблеми. Вони не шукали підтримки Росії.

А потім з’явився паралельний світ. В одному світі люди жили щоденним життям, одружувались, а в іншому світі вивантажували зброю та роздавали всім охочим. Наприклад, в Антрациті зброю видавали всім повнолітнім за наявністю паспорта – просто біля райдержадміністрації.

Що відбулося? Почалася сильна інформаційна атака.

Всі місцеві газети виходили зі статтями про жахливі наслідки Майдану, про те, що український уряд може прийняти рішення про примусовий відбір органів у населення, про те, що в шахтарів відберуть пенсії. Такі речі почалися саме з місцевих ЗМІ, які є повністю підпорядковані місцевій владі, депутатам від "Партії регіонів". Крім того, в нас одразу ж вимкнули українські канали.

Людям нав’язували думку, що Майдан був не для боротьби з корупцією та зняття "сімейки", а через те, що в Україні немає заводів, все стоїть, і майданівці хочуть прийти на Донбас, щоб зайняти робочі місця.

Уявіть, були такі люди, котрі аж до серпня вірили, що бої ідуть між військами Ахметова та військами Коломойського, які намагаються захопити шахти. На східному фронті вірили, що ці війну може зупинити Росія, бо вона близько.

Поворот свідомості місцевих відбувся після обстрілів, у червні, коли місто потрапило під сильний вогонь. Місцеві мешканці чудово розуміють, що стріляли з боку Росії.

Шахтарі

Шахтарів теж вербували в "ополченці". Спершу їх збирали на "планьорку", де розповідали про трудові успіхи, а потім лякали можливою небезпекою для існування шахти. Так створювали "ополчення" з шахтарів, які погоджувалися охороняти свої шахти.

Вони охороняли не українську територію, не російську територію, а охороняли своє підприємство та робочі місця. Вони боялися незрозумілого невідомого ворога. Вони працювали зміну на шахті, в потім ішли охороняти місто.

Це був період, коли зброї ще не було, російських прапорів не було – це тривало до кінця квітня. Тоді в місті був великий порядок. До того ж, ще працювала міліція, суди, прокуратура.

Місцева влада

Місцева влада нічого не робить. Вона співпрацює з терористами. Але досі ні на кого не порушено кримінальних справ за підтримку терористів. Мені це не зрозуміло.

Наприклад, старі люди займаються пенсійним туризмом – і вони "сепаратисти". А мер міста регулярно їздить на територію України, і його ніхто не затримує. Які докази ще потрібні?

Донбас наш?

Донбас зараз такий наш, як ніколи.

Це видно. Зараз особливо видно грань між своїми та своїми. Ця грань – найбільш важка річ, із якою нам, можливо, доведеться жити.

Наприклад, досі є настільки проросійські люди, що війна їх не змінила. Вони кажуть, що готові навіть голодувати, бо вірять у Путіна. Але таких зараз мало на Донбасі.

А є інший приклад. От мені вчора дзвонили хлопці, які кажуть, що є ті, хто повернулися з "ополчення" та мають зброю у схронах, яку готові віддати "украм", коли ті будуть наступати. Чому? Тому що "казаків" треба гнати.

Ворог "укр" і "фашист" був нав’язаний. Але у містах його так ніхто і не побачив. Натомість місцеві побачили вовків і шакалів, які приходили, виганяли, гвалтували, забирали. Люди побачили справжнього ворога та зробили правильні висновки. Тому багато розмов про те, що нас обманули.

Місцеві, які підтримували Путіна, кажуть, що мають на нього компромат – перерахували всі військові частини, записали все в бортові журнали та готові віддавати цю інформацію в Гаагу. Мовляв, ми не таке вже й село.

А місцеві з "ополчення" вже воюють з "казаками". Серед них вже існує "армія миру" - це ті, хто висловлює думку про те, що Донбас хоче отримати спеціальний економічний статус, але в складі України. Також існує "армія війни" - це найманці, котрі відчули запах крові, які виступають за продовження війни, проти перемир’я.

Люди зненавиділи Росію. Навіть ті, хто пішли воювати, хто кричали "Путин нас спасет". Росія не дала нам нічого, крім зброї. Це болісне розчарування від того, що люди Путіну не потрібні. Це розчарування повинне було прийти.

Книжки

Одна книжка вийшла за сприяння Людмили Уліцької – це проект можливого примирення, адже Росія теж проходить стадію війни та ломки, розуміння того, що в Україні гинуть їхні люди. В Росії не бачили тієї свободи, яку бачили ми.

Цей проект – "Все буде Україна", його видало видавництво "Дух і Літера" з передмовою Людмили Уліцької. Книжка вийшла накладом всього 1000 примірників.

Ця книжка закінчується листом до матері російського солдата. Коли я написала цей лист – а писала я його з натури – мені написало багато росіян з такими прокльонами, з таким негативом, що інколи було страшно відкривали листи у Facebook. Зараз все змінилося. Люди пишуть і просять пробачення.

Друга книжка - "Все буде Україна, або Степові історії з зони АТО" - закінчується розповіддю "Антрацитова чаша Донбаса", яка розділяє кінець АТО і початок війни. Ця книжка стала можливою завдяки підтримці моїх друзів. Також допомогло видавництво "Книга Плюс", які не надавали ніяких вимог.

Гроші з продажу цієї книжки дозволять мені надавати допомогу тим, хто її потребує. Я зможу вивозити родини, допомагати людям, які залишилися інвалідами.

Цю книжку я прийняла як свою роботу. Ми вже запланували поїздки містами з презентацією. Я поїду в Луганськ, в Лисичанськ, Рубіжне, Щастя.

Третій проект – документальна хроніка "Автобіографія війни". Там є статті місцевих ЗМІ, є документи, є фото місць захоронень загиблих солдатів.

Коли закінчиться війна, я знаю, чим буду займатися. Я хочу, щоб могилу кожного хлопчика, котрий загинув у наших степах, знайшла його мама. Я хочу допомогти матерям встановити факт загибелі їхніх дітей.

Війна на Донбасі колись закінчиться. Але війна за Росію та за Україну буде продовжуватися. Це війна за свободу проти ляльководів.