Право на гідність: життя переселенців в Києві та області

Ніхто з них не зміг зупинити анексію та війну.

Багато хто з них живе з гірким почуттям особистої поразки або провини за це.

Вони втратили свій світ, своїх близьких, свою домівку і своє минуле. Анексія та війна – це їхня особиста трагедія.

Серед них є волонтери, які допомагають армії чи переселенцям. Є ті, хто протидіє пропаганді. Серед них є представники різних релігійних конфесій, які тримаються завдяки вірі у Бога, та невіруючі, які тримаються завдяки вірі в людей та в солідарність.

Серед них ви зустрінете селян з Луганської області, які говорять українською, або російськомовних, які для України роблять неймовірно багато. Хтось із переселенців уже вважає Київ своїм домом – інші хочуть будь-що повернутися в мирний Луганськ, Донецьк або Крим.

Спілкування з ними руйнує стереотипи та дозволяє побачити в них передусім людей.

І не менше, аніж співчуття та гуманітарної допомоги, ці люди потребують визнання їхнього права на людську гідність. Права працювати, орендувати житло, права мати майбутнє.

Права бути серед нас.

*   *   *

"Ви будете в черзі за мною", – каже нам десятирічна дівчинка, коли ми підходимо до воріт Фролівської 9/11. Іде дрібний дощ, на годиннику одинадцята ранку. Волонтерський центр допомоги переселенцям відкриється рівно за годину.

"Це маленький кібуц, це наша маленька країна", – каже Арсеній Фінберг, координатор Благодійного фонду "Кожен може", проводячи нас на територію центру. Тут волонтери збирають, сортують та видають гуманітарну допомогу – харчові пайки, медикаменти, одяг, побутову хімію.

Гарячі обіди для переселенців щодня готує Мальтійська кухня.

Тут є дитяча кімната, приймає психолог, є філіал "Центру зайнятості вільних людей". В автобусі від одного благодійного фонду чергують лікарі – є навіть УЗД та рентген кабінети з усім необхідним обладнанням.

Арсеній показує, як працює електронна база обліку переселенців. "Від початку нашої роботи через нас пройшло близько 15 тисяч людей", – каже він. Тут щодня працюють від 20 до 40 волонтерів; серед них чимало зі сходу країни.

33-річна Віка Василевська з Луганська – мама трьох дітей; її найменшому сину ще немає двох років. За фахом Віка трихолог (діагностика та лікування волосся – ред.), родина приїхала до Києва влітку.

Чоловік знайшов роботу за спеціальністю, родині вдалося зняти квартиру на Троєщині. "Я найбільше боялася опинитися в ізоляції, в порожнечі. Я ніколи в житті не сиділа без діла", – розповідає Віка.

Сьогодні, поки чоловік на роботі, а свекруха доглядає дітей, дівчина працює волонтером на Фролівській.

"Тут багато дівчат з Донецька та Луганська. Тут така атмосфера, така енергетика, що сюди хочеться повертатися".

Оренда квартири: "порядність людини не залежить від прописки"

У двох кілометрах від Фролівської, на набережній Дніпра, розташований невеликий хостел "Подільський". Люди, які там проживають, не зверталися за допомогою до волонтерів.

"Це ми в усьому винні", – тихо говорить Ніна Михайлівна (ім'я змінено – ред.). 54-річна пенсіонерка, колишня шкільна вчителька зі Сніжного, несподівано починає плакати: "Ми не потребуємо допомоги. Допоможіть краще українській армії".

Жінка приїхала в Київ разом із 29-річною донькою півроку тому. У їхній кімнаті все просто: два ліжка, шафка, стілець, умивальник. В кімнаті прохолодно, навіть коли надворі плюсова температура. Кухня спільного користування розташована на поверсі – плита, холодильник та бойлери, на протилежному боці коридору – санвузол. Ця невелика кімната обходиться їм у 3.200 гривень на місяць.

Донька Ірина (ім'я змінено – ред.) ще півроку тому працювала медсестрою в лікарні в Сніжному – доводилося надавати першу медичну допомогу пораненим бойовикам ДНР. Тепер усе змінилося. "Ми не ходимо до волонтерів на Фролівську", – каже дівчина. – "Ми ходимо на Лук'янівську. Там ми плетемо маскувальні сітки для української армії".

"Ми знаємо, що в Києві працюють волонтери, але ж багатьом людям набагато гірше, ніж нам", – каже їхня сусідка, 20-річна студентка Маша з Луганська. "Є багатодітні, є самотні пенсіонери, інваліди, є люди, в яких взагалі немає грошей".

Дівчина опинилася в Києві у вересні разом із мамою, шкільною вчителькою: виїхали у відпустку і вже не змогли повернутися. Потяги до Луганська скасували.

"А коли відновили сполучення з Луганськом, мамина школа перейшла під контроль ЛНР. Зарплату там не платять. Куди повертатися?"

В Києві мама Маші знайшла роботу в школі на Позняках, сама дівчина у вільний від навчання час підробляла в кав'ярні. За маленьку тримісну кімнату, яку вони поділяють ще з однією дівчиною, платять 3.800 гривень на місяць. За ці гроші могли би орендувати квартиру, але ріелтори не хочуть про них чути.

"На наші запити ріелтори відповідають: "Ми з переселенцями не працюємо. Ви не платоспроможні", – розповідає Маша. – Ми пояснювали, що у мами є офіційне працевлаштування в Києві, у мене є стипендія, є підробіток, що ми можемо платити, – але це не допомагає".

Однак Маша з цим не може змиритися. "Порядність людини не залежить від прописки", – каже вона.

Пошуки роботи: донецька інтелігенція в Києві

"Окупація Донбасу – це так принизливо для мене…." 31-річна Яна з Донецька – людина творча. Колись, у мирному житті вона захоплювалася літературою та мріяла розводити равликів: на її думку, у Донецьку такі делікатеси користувалися би попитом. Дівчина закінчила Московський літінститут та вступила в аспірантуру – пише дисертацію на тему літературного авангарду.

Зараз її рідні – мама з старенькою бабусею та тітка з дядею – животіють у донецьких підвалах. Вони тушкують м'ясні консерви та чекають, коли українська армія звільнить місто.

Яна вперше виїхала з Донецька після проукраїнського мітингу 28 квітня: тоді їй за її політичні погляди розбили обличчя, почались листи з погрозами. А коли в місто зайшов Гіркін з військовою технікою, вона залишила Донецьк остаточно.

"Чому допустили, щоби Гіркін зайшов у мільйонне місто?" – дивується Яна. –"Від Слов'янська до Донецька колона йшла степами, її легко можна було розбити".

З наступного місяця дівчина винайматиме окрему одномісну кімнату в хостелі "Подільський". Але її заощадження швидко тануть. Вже багато місяців Яна безрезультатно шукає роботу.

"Не знаю, чи це через донецьку прописку, чи через те, що я вчилася в московському інституті. Тепер в моєму резюме зазначаю, що в Московському літінституті вчилася Ліна Костенко та Юрій Андрухович", – сумно усміхається дівчина.

В Києві Яна по-іншому зрозуміла Донбас.

"Раніше, в Донецьку, я думала, що населення Донбасу – це переважно пролетаріат. Але тут, в Києві, я познайомилася із багатьма цікавими земляками. Такої кількості творчих людей з Донбасу я ніколи не зустрічала".

Відсутність інфраструктури: у замкненому колі

"Ми живемо у замкненому колі", – каже 38-річна Наталя з Севастополя. Разом із двома дітьми та чоловіком вона виїхала з Криму наприкінці березня 2014-го. У складний момент родина наважилася підтримати українську армію.

Тепер Наталя не розмовляє з власною матір'ю, і вже десять місяців живе за півсотні кілометрів від української столиці, в санаторії для працівників Київського метрополітену села Літки Броварського району.

Сьогодні тут проживають 83 людини, серед яких 25 дітей: є люди з Криму, є переселенці з зони АТО. Поселення безкоштовне, але в селі з населенням у дві з половиною тисячі людей товарознавець Наталя роботу знайти не може.

До школи, де вчиться її 8-річна донька – три кілометри сільською дорогою. Наталя відводить дитину до школи та забирає її звідти пішки – 12 кілометрів, 3 години на день. 17-річний син вчиться у коледжі в Києві – хлопець витрачає на дорогу п'ять годин на день.

Подорожі до Києва – майже розкіш. Маршрутка з Літок до Києва ходить нечасто, коштує 18 гривень – це лише до Лісової. Далі – на метро. За найскромнішими підрахунками, тільки проїзд обходиться одній людині у 1.000 гривень на місяць. Остання маршрутка з Лісової відходить о 19:30.

Нещодавно чоловікові Наталі, зварювальнику за фахом, запропонували роботу у київській фірмі, 10 тисяч гривень на місяць.

"Це був наш шанс. Він міг би працювати, ми би переїхали поближче до Києва і орендували квартиру. Але коли у відділі кадрів відкрили його паспорт з кримською пропискою, то зарплату одразу знизили до 3,5 тисячі, а потім взагалі сказали, що роботи для нього немає".

Простіше тим, хто може працювати дистанційно. 26-річний Саша з Севастополя раніше працював у податковій – тепер заробляє на біржі в інтернеті. Його дружина знайшла місце викладача англійської мови на курсах в Броварах.

50-річна Олена, еколог з Севастополя, перереєструвала своє підприємство та продовжує робити свої проекти прямо з кімнати санаторію.

"У багатьох людей – споживацьке ставлення. Вони кажуть: "держава нас забула" або "нам всі винні". Але я вважаю, що ця ситуація – це трамплін для нових можливостей".

"Ми отримали більше, аніж ми втратили", – вважає вона.

"Основне почуття тут – розгубленість"

Микола Степанович Філатов, колишній директор та власник кримської телерадіокомпанії "Моріон" в Євпаторії, та його колега Надія, програмний директор каналу, приїхали в Київ ще в грудні 2013-го.

Тоді до приміщення увірвалися озброєні люди та закрили канал. Рахунки заарештували.

Микола Степанович та Надія фактично опинилися на вулиці – адже мешкали вони також на території телерадіокомпанії.

Вони вирушили до Києва. Стрімили з Майдану, працювали у прес-центрі, жили у Будинку профспілок, поки той не згорів у ніч на 19 лютого.

Потім перебралися у гуртожиток, і зрештою опинилися у Літках разом із кримськими переселенцями.

Навіть у сільській ізоляції вони продовжували працювати. Микола Степанович чотири місяці попрацював в "Укрінформі", отримуючи лише кошти на проїзд до Києва; розробив нову платформу "Новостийная Украина". Надія п'ять місяців пропрацювала у прес-службі Київського метрополітену, аж поки у жінки не почалися проблеми зі здоров'ям.

Тепер ці немолоді люди живуть на соціальні виплати та пенсію. Попереду – невідомість та невизначеність. Вони побоюються, що їх рано чи пізно можуть попросити звільнити санаторій, хоча іти їм немає куди.

"Основне почуття переселенців у санаторії – це розгубленість", – каже Микола Степанович. Він недавно з'їздив провідати рідних в Крим. "Живуть там добре. Але там з'явився один елемент, через який варто було звідти виїхати, попри все. Там з'явився страх".

Ці освічені кримчани ні про що не шкодують. "Формула сучасної Росії – один вовк і сто баранів, – каже він. – А у нас як? У нас три вовки і сто баранів".

"Тут є шанс, хоча б ефемерний. Там цього шансу немає в принципі".

"Ми всі дорослі люди, задовольняємося тим, що маємо"

Вона не одразу наважилася виїхати. "Мені було складно залишити людей… У мене була приятелька; в її будинок влучив снаряд, чоловік та донька загинули. Я ходила по всіх і просила допомоги…", – розповідає Любов Петрівна, пенсіонерка з села Георгіївка Луганської області.

Її село розташоване поблизу Луганського аеропорта, і влітку не один раз переходило з рук в руки.

"Виходити з підвалу було завжди небезпечно. Дехто виходив на двір, працював у своєму городі – і гинув. Прямо на городі, від прямого влучення".

Виїхати можуть не всі: хтось не має грошей, хтось не має куди їхати, хтось не хоче залишати домівку, хтось хворий.

У самої Любові Петрівни мати – онкохвора 82-х років, їй для життя потрібна окрема кімната. Вона приїжджала в Київ, але вирішила повернутися.

Ми сидимо на кухні у гуртожитку Ткацької фабрики села Рогозів Бориспольського району, за півсотні кілометрів від Києва. У гуртожитку – десять кімнат з добрим ремонтом, світлом, гарячою водою, двома кухнями та опаленням.

Пральні машини привезли волонтери з "Восток-SOS".

Директор фабрики безкоштовно поселив людей, раз-по-раз дає їм роботу. Зараз тут проживають 33 особи, з них 17 дітей. Люди платять тільки за електроенергію, хоча й за "промисловими" цінами: виходить близько 300 гривень на місяць на одну людину.

Любов Петрівна народилася в Росії, її батьки переїхали в Україну, коли вона була маленькою. Жінка говорить красивою і спокійною російською мовою.

"Але відчуваю я себе українкою", – каже вона. Мова перестала бути тим, що роз'єднує людей.

"Одного дня йду я вулицею в Рогозові, назустріч іде чоловік, говорить "добридень". Я кажу – "здравствуйте"", – розповідає вона. "Наступного дня цей самий чоловік іде і каже "здравствуйте". А я кажу – "добридень".

Її односельчанка Олександра говорить суржиком – красивим і мелодійним, ближчим до української. Коли приїхала в Рогозів, жінка думала, що їй потрібно буде виправдовуватися. Але засудження вона не зустріла.

"Мені люди тут на ринку сказали: "Людоньки, ми розуміємо вас – один пішов на референдум, а десять не пішло", – згадує Олександра. – Тоді від цих слів у мене ніби клубок до горла підступив. Я повернулася додому і розплакалася".

Олександра

Олександр, координатор громади, вважає турботу про інших своїм обов'язком. Він переселенець зі Краматорська, минулої зими був на Майдані, а зараз координує життя цієї невеличкої громади в Рогозові.

Більшість людей є вірянами євангельської церкви. Олександр не поспішає повертатися у звільнений Краматорськ, вважає своїм обов'язком і далі підтримувати людей: "Я не можу кинути їх тут, я не можу встати і поїхати".

Він не жаліється на життя: "Ми всі дорослі люди, ми задовольняємося тим, що маємо".

Матеріал підготовлено в рамках інформаційної кампанії "Ми різні. Ми разом", що здійснюється громадською організацією "Інтерньюз-Україна" за підтримки програми МАТРА Посольства Нідерландів.

Для охочих допомогти переселенцям в Києві та області:

Благодійний фонд "Кожен може" у Фейсбуку: https://www.facebook.com/everybody.can.ua

Ресурсний центр для допомоги вимушеним переселенцям: https://www.facebook.com/pereselentsam

Donbass SOS https://www.facebook.com/DonbassSOS

Тетяна Огаркова, Володимир Єрмоленко, спеціально для УП.Життя