Чотири дні з життя Криму

Ніч + день 1
КРИМ. "ПРЯМОЙ ОТЖИМ"

"Южный ветер" – перевозки Киев-Симферополь". Крім цього, на візитці ще кілька імен і приватні українські та російські мобільні номери. Передзвонила. Мені сказали, що є варіант на завтра о десятій вечора, зі мною зв'яжуться.

Наступного дня отримала смс, в якому йшлося про те, що о дев'ятій маю бути під дельфінарієм, мене впізнають.

Людей було втричі менше, ніж міг би вмістити цей автобус. В автобусі wi-fi, але користуватися ним чомусь не хочеться. Все виглядає трохи підозріло... А може, це просто та сама параноя, про яку всі говорять в контексті Криму.

Ранок життєствердний. Дощу не буде. Небо ніжно-рожеве. Цюрупинськ. Ще годинка і кордон.

Пару людей з автоматами. Багато рожевого кольору кущів, весняних квітів і сміття. На кордоні – вагончик, де "можна випіть кофе", говорить водій. Кава – 7 гривень – розчинна, туалет – 5 гривень – дерев'яна будочка з навісним замком. Кажуть, що міграційні картки зазвичай заповнюють ще в Херсоні, але сьогодні якось забули, отже – на нейтральній смузі.

Кордон переходимо пішки. "Українці не пропускають автобуси", – пояснюють водії. Але контакт налагоджено. Пішки пройти якихось 4,2 кілометри. Там зустрічає наступний автобус. Питають: "Хто без кримської прописки?" З'ясовується, що тільки я. Заповнюю міграційну картку, готова до неприємностей, але чомусь зовсім не хвилююся.

Проходимо паспортний контроль з Росією. Чоловік у віконці, переглядаючи мій паспорт, питає, чи вперше в Крим. В такий Крим – вперше, – відповідаю. Пропускають, навіть не переглянувши рюкзак. Туалет, між іншим, значно доглянутіший і безкоштовний, на що би радила звернути увагу українській стороні. Їдемо далі.

Маю ключ від квартири своєї сімферопольської подружки, яка переїхала до Києва. Вирішую пройтися Сімферополем – і відчуваю себе людиною, що потрапила в радянське кіно: сонячні промені, прості й веселі хлопці в картузах, дівчата в сукнях в горошок.

На переході мені поступається дорогою таксі: спочатку бачу усміхненого хлопця за кермом, автоматично дякую кивком, потім на лобовому склі помічаю молодецьке "На Берлін!", червоні зірки по боках і георгіївську стрічку на антенні.

Стрічок тут так багато, що перестаєш звертати на них увагу. Тільки-от на школярах і священиках вони поки виглядають аж занадто недоречно.

Майже вся зовнішня реклама вітає з 9 Травня: "Весна победы нашей", "Забыть – значит предать", "Помню – Горжусь". А ще реклама ковбасних виробів: "Дружба народов". І особливо промовиста – "Сочная долина: Прямой отжим".

Врешті потрапляю в той мікрорайон, де збираюся зупинитися. Тут концентровано живуть кримські татари. На центральному майданчику майорить прапор з золотою тамгою, на зупинці графіті – тамга і тризуб, в ліфті написи "Крим-Україна" і "Борітеся – Поборете", а на моєму поверсі маленькими літерками, виведеними яскравим маркером – Путін-лалала.

Заварюю чай з кримських трав, відкриваю балкон, чую вечірній заклик до молитви, відчуваю умиротворення.

День 2
РУССКИЙ РОК І БАЙКЕРСЬКЕ ЩАСТЯ. СІМФЕРОПОЛЬ-МОСКВА-СІМФЕРОПОЛЬ

Прокидаюся легко. Це повітря я люблю. І цю каву, зварену в джезві. Знову біжу пішки. Виявляється, що вчорашній особливий стан не дав мені усвідомити, наскільки далеко від центру живу. По дорозі помічаю улюблені місця.

Ось закинута кенаса. От – подвір'я, куди заходили до товариша перед поїздкою на фестиваль. Біжу швидше. Розумію, що запізнююся на зустріч безнадійно. Зв'язку зі мною нема, бо російську sim-карту купувати не хочу. І тут випадково зустрічаю знайомого скрипаля. Він передзвонює за потрібним мені номером. Всі знайшлися. Сімферополь знову здається таким маленьким і таким відкритим.

Ну а потім – випробування. На концерт Петра Мамонова я пішла одна. Друзям – циганам і кримським татарам – він малоцікавий, це не їхня музика. Під час концерту вкотре маю визнати його харизму і талант, але зовсім не переконання.

Чую, як цей зал реагує на слово "Свобода". Повний тріумф: "Свобода, наконец-то, с Днем Победы!"

Мамонов підходить до мікрофона, зал гуде, а герой вечора каже: "Вы думаете, я поздравить. Нет. Пожелать. Всем, у кого отпуск зимой – пусть он будет хорошим. Я тоже бывал в отпуске в зимнем Крыму. Пишите стихи".

Читає вірш. Несподівано хороший ліричний вірш. А потім продовжує блазнювати, впадаючи врешті в загальний святковий шал. В цей момент він перестає бути мені цікавим – і як особистість, і як актор – відтепер він просто енергійний дідуган, котрий знає, як заробляти гроші.

Чергова композиція "А мне все мало" – про людину, яка купила в магазині все, що їй треба, а потім ще і ще, і вже стара – в селі на городику, і треба ще, бо може, пра-пра-пра- (багато разів повторюється) -онучок скористається. Публіка радісно коментує, впізнає себе, енергійно плескає в долоні. І квіти, і драйв, і справжні почуття.

Не витримую. Йду. Наостанку вирішую сфотографувати "наївне малярство", яким прикрашений хол концертної зали з нагоди 9 Травня: замріяні діти на пляжі дивляться на червоно-біло-синю хмару, мотоциклісти з триколорами на мисі Айя, і в морі під ним – військові човни, сині гори й червоні макові поля, а по передньому плану проїжджають зелені бойові вантажівочки з прапорцями Росії (зображено все дуже наївно, душевно, по-дитячому).

Розумію, що на мене дивиться щонайменше три пари очей, і варто йти звідси.

З організатором цього виступу раніше ми разом проводили концерти українських та європейських гуртів у Криму. Зараз, пояснює він, оскільки Крим вважається окупованою територією, європейські гурти відмовляються сюди їхати. Російські теж погоджуються далеко не всі – скажімо, "Аквариум" чи "АукцЫон" проти.

Потім розповідає про український рок-гурт, який відмовився прямо напередодні гастролей. Я кажу, що розумію їх. Він натомість: "Але вони поїхали в тур Росією, це ж країна-окупант. Якщо це було би насправді через переконання, то і від нього б відмовилися, правда?.."

Я не знаю. Неоднозначність, втома і розчарування.

Наявність європейських гуртів трохи змінювала кут зору, давала надію тим, хто прагнув європейського шляху розвитку Криму. Відмовившись від концертів на невизнаній території, ми певною мірою самі відкидаємо тезу "Крим-Україна", перестаємо боротися за аудиторію, даємо зелене світло виключно російським гуртам з неправильними, на наш погляд, переконаннями.

І чого потім дратуватися зробленому з розмахом фестивалю "Война і мир", параду військових оркестрів чи тріумфальному проїзду оскаженілих від перемоги байкерів?

На початку нашої розмови мій знайомий говорив, що він вже й не проти Росії, що повернення до України тепер – це черговий стрес для людей. Десь в середині розмови він випалив: "Та ти навіть не уявляєш собі, як би я зрадів, якби Україна змогла повернутися!"

А коли проводжав, то сказав, що не може більше триматися, що хоче зібрати гроші і звалити якомога далі в Європу від своєї такої суперечливої Батьківщини.

Знову більше години пішки, щоб заспокоїтися. І вже майже під домом чую хайтарму. Йду на звук.

Це на вході до кримськотатарського ресторану два хлопчики, років десяти, у традиційному вбранні грають на дайре (місцева перкусія) – дуже захоплено й переконливо.

День 3
ЧАТИР-ДАГ. ЗРОБИ ВСЕ, ЩО ТИ МОЖЕШ, РЕШТУ ЗРОБИТЬ БОГ

Як ставляться кримські татари до України? По-різному. Як і українці до Криму. Все дуже індивідуально.

Ті, для кого свобода вибору, слова, віросповідання є найголовнішими цінностями, мусили виїхати й ностальгувати за домом. Ті, для кого повернення на рідну землю стало найголовнішою подією життя – а після депортації це можна зрозуміти, – лишаються до останнього і йдуть на дедалі більші компроміси.

Кілька разів чула від жінок порівняння, що це як в особистих стосунках з чоловіком – або піти, або прийняти таким, який є. Тут бачу тих, хто залишився, а отже, мусять приймати Крим таким і чекати. Жартують – а можливо, це навпаки, дуже серйозно – з приводу того, що в кожній сім'ї має бути не менше двох дітей, а бажано – чотири, щоб народ кількісно зростав й зміцнювався.

Моя нова знайома викладає англійську для дітей. Нещодавно, розповідає, було заняття для наймолодшої групи – по чотири роки. Починали з What is your name? та Were are you from? Діти відповідали, хто з якого міста, а одна дівчинка розгубилася й сказала, що з Росії. Усі на неї якось дивно подивилися, й вона виправилася: з України.

Тоді їй запропонували просто: I'm from Simferopol. Дівчинка погодилася. Багато кримчан зараз схожі на цю дівчинку.

І що з цим робити нам разом і кожному з нас?.. Говорили про це кілька годин, піднімаючись 16 травня на Чатир-Даг, де мала відбутися спільна молитва, 18 кілометрів крутими схилами. Зроби все, що ти можеш, а решту зробить Бог, – почула я пораду.

Фізично досить важка подорож. Йшла переважно молодь, але були і старі, і діти. Усі інші акції з нагоди 18 травня – річниці депортації кримських татар – заборонені. Цю дозволили лише за умови, що жодна символіка крім кримськотатарської, зокрема українська, не використовуватиметься.

Людей близько п'яти тисяч. Довго не можемо вирушити. Організатори просять почекати – але безрезультатно, бо хтось постійно поривається йти. Всіх зупиняє лиш чиєсь дотепне: "Хто за Росію – вперед". Всі водночас зупиняються і зосереджуються.

Вже повертаючись, чую десь за кілька кроків спереду: "Слава Україні". Не встигаю зрадіти, як дівчина в етнічному вбранні поруч: "О ні, тільки не це". Не встигаю проаналізувати, засудити чи виправдати – як усі починаємо помічати підозрілих кремезних чоловіків, що не піднімалися з нами, що ніби випадково гуляють тут між дерев. Нижче – машини поліції, всі озброєні й непривітні.

Мета їхньої присутності незрозуміла. Очевидно, просто зайвий раз нагадати про себе.

На наступний день, щоправда, з’ясовується, що все набагато цинічніше, ніж можна було передбачити. У підніжжя Еклізі-Бурун (найвища вершина плато Чатир-Даг) невідомі знищили пам’ятник депортованим татарам, що був встановлений у 2014 р. ініціативною групою напередодні річниці депортації кримськотатарського народу.

Від встановленого 16 травня прапора лишилося тільки поламане деревце. Сам пам’ятник зкинули з гори, попередньо відбивши національний символ.

День 4
БАХЧИСАРАЙ. КАЗКИ ЗАЗВИЧАЙ НЕ БУВАЮТЬ ВЕСЕЛИМИ, АЛЕ ЗАВЖДИ МУДРІ

Гори люблять людей. З цього починалася казка, першу репетицію якої ми задумали біля Східних воріт Чуфут-Кале, печерного міста поблизу Бахчисарая.

Юнаки і дівчата, які вирішують боротися проти жадібного й злого князя, мусять тікати в гори, і коли князеві воїни вже майже настигають їх, вони вирішують, що краще кинутися з рідних каменів у прірву, ніж підкоритися. І раптом відчувають, що не падають – летять.

"Пам'ятайте, люди, вас багато. Бийтеся за щастя дітей ваших. Нема більшого щастя ніж свобода, нема більшої радості ніж боротьба! Вас багато, люди! Шумів ліс, шепотіла річка, мудро дивилися в далечінь гори. Вони любили вільних людей. Вони були гордими за них". Такими словами закінчується наша казка.

В горах було добре, адже вони таки люблять людей, а от знизу, в Бахчисараї, ми зробили багато сумних спостережень.

Закрили "Мусафир" – кримськотатарське кафе зі смачною кавою, чебуреками та янтиками, а головне – із приємними й закоханими в своє місто людьми. Сподіваються відкрити до кінця місяця, але не впевнені. У більшості кримських татар зараз створені владою Криму "проблеми з документами".

В кількох десятках метрів натомість відкрилося кафе, вхід до якого пофарбований в триколор, а табличка з назвою стилізована під автомобільний номер RUS.

Спілкуючись з майстрами, дізнаюся: багато хто продає ділянки біля моря – "поки ще можна продати!" – бо передбачає, що жодному малому бізнесу, пов'язаному з кримськотатарськими ремеслами, тут найближчим часом розвиватися не дадуть.

У сімферопольській школі, де вчиться син моєї знайомої, батькам наказали зібрати гроші на портрети – Ленін, Сталін і Путін тепер мали би висіти в кожному класі. Але коли приїхала перевірка з "братнього" Санкт-Петербурга – зараз кожне місто в Криму має "побратима" в Росії, – їх дозволили зняти. Навіть пітерці прокоментували, що це перебір.

Інша знайома, зараз вагітна, з клініки збирається "втекти" додому, бо в палаті є телевізор, а в ньому – три російські канали, отже і приводів нервувати тут більше, ніж будь-де.

Вона розповідає останні печальні новини: про те, що директор музею Ісмаїла Гаспрінського в Бахчисараї нещодавно помер, "серце не витримало", про те, що її чоловік лишився без роботи, він мав посаду у "Київстарі", а на російську компанію працювати не хоче, отже поки вони заробляють тим, що готують напівфабрикати – манти, янтики та чебуреки. Але як довго протримається їхній бізнес і якими будуть умови його існування, не знає.

Велику частину останньої виставки кримськотатарського мистецтва, наприклад, складали твори авторів з Ростова й Суздалі. "Це наш спільний весняний пленер", – пояснює знайомий художник, кримський татарин.

А в "Дивані", кримськотатарському кафе в Сімферополі, чую, як хлопець-гід з триколором на лацкані говорить: "It's our national restaurant". Він привів сюди гостей з Казахстану. За обідом вони обговорюють туристичні потужності й унікальний досвід Сингапура и Малайзії. Потім він вчить усіх вимовляти: "Я люблю Росія".

Тепер розумію, чому моя подружка, якій я говорила про необхідну зараз стриманість і обережність, відповіла мені, що вона в цьому не впевнена.

Кримським татарам зараз дійсно чинять перешкоди на всіх рівнях: є випадки викрадень, обшуків і підпалів майна, а найчастіше – просто проблеми з документами, які не дають можливості працювати ані ЗМІ, ані приватним підприємцям, ані майстрам, якщо їх діяльність не буде контрольована Росією.

У новинах же – повне порозуміння: банери на центральній площі, що нагадують про депортацію – при тому, що будь-які акції кримським татарам заборонили; легалізований похід на Чатир-Даг – при тому, що в кущах стояли представники спецслужб; і навіть Аксьонов у фесці посміхається з портрету.

Межа компромісу зсувається. І як далеко це зайде, поки складно передбачити. Не знаю, які методи боротьби оберуть кримські татари, але те, що вони будуть боротися – і ті, хто мусив виїхати, і ті, хто лишився – напевне.

Знову згадуються місцеві казки й легенди, цього разу про створення Бахчисарая. Довго билися дві змії, аж одна з них, знесилена, перестала чинити супротив і опустила голову. Але з лісу в цей з'явилася третя й накинулася на переможницю – і почалася нова битва. В азарті боротьби вони відповзли й зникли з виду. За знесиленою змією спостерігав син хана, думав про свого батька та свій рід, що подібний зараз до цієї напівмертвої істоти. Зараз заховалися вони у фортеці й не знають, хто переможе: турки золотоординців чи золотоординці турок. А їм вже, напевне, не піднятися на цій землі.

Пройшов час – і побачив молодий хан, що змія намагається підняти голову. Повільно поповзла вона до води, а коли знову з'явилася на берег, то на ній навіть слідів від ран не лишилося. Це щасливий знак.

І дійсно, несподівані хороші новини чекали на ханський рід. На місці, де відбувалася зміїна битва, хан наказав побудувати палац. Дві змії – на гербі.

Третю не вирізьбили – мудрим був хан Менглі-Гірей.

Виїжджаючи з півострова, спостерігаю навколо надзвичайні яскраві кольори – макові поля, серед яких розливаються плями жовтих, фіолетових і сріблястих кольорів-квітів. І це те, що, мабуть, найсильніше вразило мене під час цієї подорожі – я знову почала відчувати запахи й помічати кольори.

Кримські події останнього року, здавалося, назавжди вбили в мені здатність насолоджуватися місцевими ландшафтами. І тепер я хочу повертатися, і я можу боротися за наше право на цю насолоду.

А багатьом друзям в'їзд у Крим заборонений. Тож поки, попри все своє бажання повернутися, вони можуть лише створити свій Крим. Ми маємо допомогти в цьому один одному.

Ідея проекту проекту "Крим Україна :::СТЕЖКА:::" – поєднати кримськотатарські й українські знаки, символи, орнаменти в публічних просторах українських міст. Макети розробляють українські та польські художники у співпраці з відомим керамістом Рустемом Скібіним. Першими містами стануть Київ, Вінниця та Чернівці.

Зараз триває краудфандингова кампанія проекту, і спільними зусиллями ми сподіваємося почати роботу вже влітку. Щоб повернутися разом.

P.S.
Передбачаючи докори, мовляв, поїхавши на окуповану територію, я підтримую окупантів, я придбала необхідну мені на тиждень кількість українських продуктів, жила в кримськотатарському районі, ходила пішки. Подружки незмінно пригощали власноруч приготовленими солодощами.

І це знову був наш Крим. КРИМіМИ.

Оля Михайлюк, спеціально для УП.Життя